Нещодавно уряд Миколи Азарова прозвітував про свої перші сто днів роботи. Побіжний аналіз зробленого новим Кабміном вселяє надію, що уряд дійсно зацікавлений у проведенні економічних реформ. Проте на практиці зі ці сто днів ми знову переконались, що з-поміж усіх наявних в реальності механізмів реформування уряд робить вже традиційну ставку на продаж стратегічних об’єктів та отримання зовнішніх кредитів – тільки з поправкою, що відтепер не лише від МВФ, але й від Росії.
Натомість фіскальна політика Кабміну, схоже, вкотре буде реалізовуватись в межах збільшення податкового тиску на малий та середній бізнес. Найпереконливіший сигнал цьому – розроблений Податковий кодекс викликав шквал критики з боку підприємницьких та бізнесових кіл, навіть лояльних до влади як-то УСПП Анатолія Кінаха. Та й сам Віктор Янукович та заступник глави його адміністрації Ірина Акімова не в захваті від цього документу, який на їхню думку є «сирим», а, відтак, не може бути прийнятий у чинній редакції.
Тим часом, для експертів та аналітиків надзвичайно важливим «маячком» є той факт, що відповідальність за прийняття Податкового кодексу, як і здійснення інших економічних реформ в уряді Азарова, була покладена на віце-прем’єра з питань економіки Сергія Тігіпка. Сам Сергій Леонідович свій похід у «регіональний» Кабмін, сформований, за його ж власними словами (сказаними напередодні приєднання до команди Азарова), у неконституційний спосіб, виправдовував тим, що на цій посаді він здійснить необхідні структурні реформи в економіці України.
Справді, призначення Сергія Тігіпка в уряд, який анонсував проведення реформ, виглядало цілком природно. По-перше, у Тігіпка вже був досвід роботи на аналогічній посаді в уряді Віктора Ющенка. По-друге, банкір Тігіпко, який створив не один успішний бізнес (страховий, банківський тощо), знає зсередини потреби та проблеми бізнесу. І нарешті, по-третє, йому довіряє малий і середній підприємницький клас, який у своїй масі підтримав його на президентських виборах. Адже довіра до влади дуже важлива у такому делікатному питанні як здійснення реформ. Саме тому на Тігіпка покладалися великі сподівання та видавалися аванси, що він зможе здійснити реформи європейського зразка в Україні, й буде певною противагою адміністративним методам Азарова в уряді.
Чи вдалось цього досягти? На жаль, підсумок першої урядової стоденки засвідчив, що до позитивного результату далеко.
Схоже, Тігіпко, який з самого початку виступав у ролі «промоутера» Податкового та Бюджетного кодексів та був гарною «обгорткою» на переговорах з МВФ, останнім часом намагається дистанціюватись від одіозних урядових ініціатив, а його соратниця по партії екс-голова Держкомпідприємництва Олександра Кужель навіть припустила, що у разі прийняття Податкового кодексу в існуючій редакції, віце-прем’єр з питань економіки піде у відставку.
Про що це може свідчити? Або Тігіпко не очікував на спротив з боку підприємців новій фіскальній політиці уряду, або Податковий кодекс писався у податковій адміністрації, а завданням Тігіпка було лише переконати малий та середній бізнес у корисності прийняття цього документу.
Як би там не було, але тепер з легкої руки недоброзичливців «сильноукраїнця» поряд з терміном «азаровщина» може з’явитись новий термін – «тігіпковщина», який жодним чином не асоціюється з реформами. І, звісно, Сергія Леонідовича, кістяк електорату якого складають дрібні та середні підприємці, ця ситуація не може не турбувати.
Але як тут бути?
Сергій Тігіпко свідомо йшов у владу, знаючи, що його економічні погляди та економічні погляди Миколи Азарова кардинально різняться. Історія з Податковим кодексом – яскравий тому приклад. Адже не секрет, що головною економічною проблемою для цього уряду є виконання дохідної частини бюджету, дірка якого тільки за офіційними даними складає 55 млрд. гривень. Не вдаючись до непопулярних соціальних реформ, вирішити цю проблему можна лише збільшивши тиск на бізнес, запозичивши зовнішні кошти чи включивши друкарський верстат Нацбанку. Ні перший, ні останній з названих шляхів, природно, не працюватимуть на імідж “молодого реформатора”. Відтак, Сергію Леонідовичу залишається або публічно грюкнути дверима, залишивши уряд “не реформаторів”,або ж, принаймні, бодай відносно дистанціювавшись від сумнівних податкових кодексів, домогтися успіхів на другому шляху, тобто, залучивши серйозні зовнішні кошти.
Тут ми повертаємось до переговорів з МВФ, тобто, до іншого напрямку, за який відповідає Сергій Тігіпко. Успіхів так само поки що негусто. Навіть реноме економіста-ліберала не допомогло Тігіпку переконати місію МВФ відновити стару чи підписати нову програму для України. Кредит же у 2,5 млрд. отриманий від «Внєшекономбанку» Росії, – радше персональна заслуга Азарова з Клюєвим, ніж Сергія Тігіпка.
Зрозуміло, не все тут провина Сергія Леонідовича. Реформи здійснюють конкретні люди, і, якщо подивитися на склад уряду, то на провідних посадах, що відповідають за економічну політику, немає жодної людини Тігіпка. Тобто Сергій Леонідович, який не має власної команди в уряді, обкладений «червоними» прапорцями, вийти за межі яких він не в змозі.
Що буде далі?
Якщо все продовжуватиметься в тому ж дусі, час грає не на користь Сергія Тігіпка. Подальше перебування в уряді може втратити сенс як для самого віце-прем’єра, так і для Януковича з Азаровим. Для останніх Тігіпко вже зіграв свою роль, озвучивши непопулярні реформи та не досягнувши поки що відчутних успіхів у переговорах з МВФ. Відтак, хтось може зіграти на випередження. Або Сергій Тігіпко, грюкнувши дверима, напише заяву про відставку, або Віктор Янукович руками коаліції «вилучить» віце-прем’єра з владної команди. За цих обставин схема «я хотів – мені не дали», мабуть, якнайкраще підійде для пояснення Сергієм Тігіпко своїх дій перед власним виборцем напередодні місцевих та можливих дострокових парламентських виборів.
Звісно, за таких розкладів Сергію Леонідовичу не вдасться увійти в історію у якості «українського Бальцеровича». Також багато хто дорікне йому тим, що він на очах став ще однією невиправданою надією на реформи. А ще тим, що як економіст він не міг не прораховувати наслідки свого походу в Кабмін Азарова, а значить для нього саме повернення у владу, а не здійснення реформ було головною метою. Але тут вже самому Сергію Леонідовичу треба робити вибір.
Реформи влада поки що відклала на рік. Навіть назва коаліції, в якій співіснують взаємовиключні поняття «стабільність» та «реформи», свідчить, що на першому плані стоїть аж ніяк не реформування. Тож якщо попередній похід у владу Сергія Тігіпка з метою реформ на посаду голови НБУ запам’ятався випуском нових гривневих банкнотів з підписом Тігіпка, то нинішнє перебування в уряді для симпатиків Сергія Леонідовича може запам’ятатися хіба що підписом Тігіпка під Податковим кодексом Миколи Азарова. Подумаєш тут…
Володимир Поляков, політичний експерт
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень