Права людини. Чи знаємо ми, які є права людини? І чи виконуються вони? Про це можна запитати будь-кого і відповіді будуть різними. Не скаже про право на життя той, у кого відібрали це життя ще в утробі матері. Не розкаже про право на свободу слова Георгій Ґонґадзе, якого цього права позбавили у жорстокий спосіб. Не розкаже про право на безплатне медичне обслуговування небіжчик, який помер через неправильні дії чи бездіяльність лікарів. А безробітний хоча й має право на працю, але як його реалізувати в належний спосіб?
Якщо порушуються права здорових людей, то що вже говорити про неповносправних. А тим більше неповносправних дітей, які самі навряд чи зможуть заявити «Ми маємо право!». Але неповносправні діти, які об’єднуються в Добровільне товариство «Надія», яке діє в Дрогобичі (вулиця Чорновола, 4), все ж заявили «Ми маємо право!». І зробили вони це в рамках семінару-тренінгу, який проходив 28 грудня в рамках програми одного з грантів, який виграла «Надія».
Понад півтора десятка молоді з різними вадами мовлення, розумового розвитку, опорно-рухової системи тощо зібралися за символічним овальним столом. Перед кожним – зелений та червоний квадратики з паперу, які означають «Так» чи «Ні». Більшість учасників знає, що вони мають права і які вони мають права. Але коли йдеться про виконання цих прав, то майорять вже не зелені клаптики паперу, а червоні квадратики.
– Як зайти в електричку людині на милицях?
– Попробуйте виїхати інвалідним візочком по стрімкому обледенілому пандусі!
– Якщо ти не такий, як всі, то на тебе дивляться, ніби ти чорт з рогами!
– Нам так бракує спілкування, розуміння, що ми такі ж люди, як і всі решта!
– Чому нас сприймають як баласт?
Такі слова – наче крик розпачу. Та насправді неповносправні – досить сильні люди, інколи навіть сильніші, ніж ті, хто здоровий, хто має працю, гроші, сім’ю, можливості, чого не мають інваліди. Тому багатьом з дітей-інвалідів не просто під час гри зобразити на обличчі вираз суму. Хоча декому важко посміхнутися.
Зі всіх, хто брав участь у цьому заході, який організувало товариство «Надія», лише одна дівчина має роботу, решта – на утриманні батьків. Держава дає пенсійне забезпечення, але хіба справедливо щороку поновлювати інвалідність по трьох-чотирьох львівських інстанціях, коли і так зрозуміло, що ця інвалідність – на все життя? Це лише одне запитання, яке риторично задає керівник «Надії» Ірина Дзюрах, а таких – безліч. У бюджеті міста знаходяться кошти на казна-що, але для потреб благодійних організацій типу «Надії» їх такий мізер, що соромно цифру називати. Та ще й той мізер неможливо взяти…
Ми маємо право!!! Вигук всіх неповносправних, які від народження чи раннього дитинства приречені бути не такими, як всі, ніхто поза ними самими не почув. Те, як діти дають собі раду і як дають з ними раду батьки, нікого не обходить. Такі люди «псують» звіти окремим чиновникам щодо охопленості навчанням, або ж, навпаки, дають можливість іншим чиновникам показувати «пророблену роботу», похвалитися «опікою, турботою та піклуванням стосовно неповносправних». Але реальність насправді зовсім інша.
Варто зняти рожеві окуляри і сказати собі правду. Правду, що в нашому суспільстві, в наших містах існує ДИСКРИМІНАЦІЯ таких людей. Вона така ж прихована, як насильство в сім’ї, як тотальна корупція в органах влади, як проблеми правоохоронних органів, як інші теми, на які накладено табу. Від проблем інвалідів відмахуються, вирішують окремі проблеми – для галочки, а суспільство не змінює свого ставлення до таких осіб. Хіба хто сам зіткнеться з бідою, починає усвідомлювати, як це – жити в резерваціях і спілкуватися в тих же резерваціях типу асоціацій інвалідів, організацій типу «Надія», «Віра і світло», Суспільна служба тощо.
Тому ми, журналісти, хочемо внести свою посильну лепту у справу зміни ситуації навколо проблем неповносправних. Щоб в майбутньому вигук «Ми маємо право!» був вигуком не відчаю, а задоволення, схвалення, радості повноцінної інтеграції у повноцінне суспільство.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень