Тільки не помилитися би знову…
(мабуть, настає вже час не розкидати, а збирати каміння! )
З одного філософського вислову
Мені здається, що я не можу не висловити сьогодні свою особисту думку на рахунок відновлення калійної промисловості в нашому славетному місті Калуші, як спеціаліст-системотехнік з автоматизованого управління технологіями калійних виробництв, з 40–річним науково-практичним досвідом роботи в цій царині, тим більше добре знаючи усі 14 калійних виробництв колишнього Союзу та споріднені їм збагачувальні виробництва.
Слідкуючи уважно за публікаціями в ЗМІ та на місцевому ТБ з цього питання, мене дуже тішать наміри обласної та місцевої влади повернутися обличчям до вирішення питання відновлення калійної промисловості на базі унікального за своїм складом родовища калійних покладів на Прикарпатті. Одночасно з тим, це викликає в мене серйозне занепокоєння тим, щоб знову не одержали «перемогу» популізм, гігантоманія та некомпетентність в цій нелегкій справі.
Наразі мені пригадалося відрядження до Німеччини, на калійну фабрику в місті Меркерс, та на суперсучасне у 80-х роках минулого сторіччя досить велике калійне виробництво «Циліц», а також в науковий центр «Калій Верб», бо я, як науковець, входила до складу делегації спеціалістів калійної промисловості Уралу, Білорусії, України та проектантів з Москви. Вказані виробництва за своїми технологіями видобутку та переробки калійних руд дуже близькі до наших Прикарпатських родовищ.
Тоді нас, спеціалістів, дуже вразили красиві, добре упорядковані та, на той час, високо механізовані та автоматизовані німецькі шахти. Практично без участі людини, повністю автоматизований підйом руди з шахти на гора. А по автоматизації нових технологічних процесів ми тоді були попереду німців, в чому вони самі призналися у бесіді з нами.
Згадала я також візит німецької делегації до нас в Калуш, бо саме працювала тоді в бригаді з німецькими спеціалістами. Очолював німецьку сторону пан Вінклер – головний спеціаліст «Калій Верб», а від нас роботою бригади керував головний інженер об’єднання – Хабер Микола Васильович. Не буде зайвим нагадати зараз один дуже цікавий факт досить відвертої розмови виробничників з науковцями в калійній галузі промисловості. Мабуть багато хто з присутніх на тій заключній нараді, а там було до 30 спеціалістів, пам’ятає цю розмову. Коли на одне з запитань М.В.Хабера: «Скажіть, будь ласка, пан Вінклер, що б Ви зробили з нашою полімінеральною рудою, якби Вам довелося її переробляти? Ваша відповідь для нас буде дуже важливою», той, довго-довго думаючи, та трохи знітившись, з посмішкою відповів: «Я би залишив цю руду лежати в землі до того часу, коли б ми точно знали, що саме ми з нею маємо робити!». Мені здається, що ця відповідь й досі залишається дуже актуальною .
Тільки не помилитися би знову…Час спливає дуже швидко, при цьому позитивний та негативний досвід минулих літ, на жаль, також швидко забувається, та стає ще дальшим від об’єктивності. Може ж стебницький бізнес сьогодні викупати та реалізувати, у такий нелегкий час, сольові відвали бувшого калійного заводу?! Може. А ми тільки мріємо та сперечаємося.
Уважно знайомлячись у газеті «Нафтохімік» із статтями наших вельми шановних спеціалістів – панів: Назаревича, Мазуркевича, Петріва та останньою, – директора ДНДІГ Садового, зустрічаємо пропозиції типу: «відновити бувше калійне виробництво», або «розмістити нове потужне калійне виробництво на території між вокзалом та кар’єром», тощо. Як бджоли на мед злітаються шустрі бізнесмени з різними депутатами, запрошуючи товстосумів-інвесторів (з Китаю, Ізраїлю, Польщі та України), а що ж саме робити, – ці візитери не зовсім добре собі уявляють. Немає в них глибокої науково-практичної бази роботи з рудами цього складу. Свій же ДНДІГалургії ми успішно «поховали» ще на початку 90-х років, припинивши фактично фінансування технологічних досліджень та удосконалень калійного виробництва, на користь випуску металічного магнію. Але я повністю погоджуюся з дописувачами, що зараз не час шукати винних та правду. Більш доцільним буде вирішення питань: «Що сьогодні робити? Та в який послідовності здійснювати практичні дії!» Не хочу сказати, що рішення того часу, спрямоване на збільшення випуску металічного магнію, було помилковим. Для цього треба лише собі уявити і порівняти сучасний стан інфраструктури Калуша та Стебника Львівської області. Зробити це варто лише для того, щоб запобігти безплідної дискусії.
Аналізуючи минулий досвід переробки полімінеральних руд на Прикарпатті, починаючи з кінця 50–х років, а таких діючих підприємств тут було чотири, не рахуючи дослідну сульфатну фабрику, слід відзначити:
– найбільш компактним та, на свій час, рентабельним, економічно вигідним та науково обґрунтованим, було реконструйоване в 70–ті роки, на базі старого калійного заводу, виробництво високоякісного шеніту та харчової повареної солі з калійних руд Калуш–Голинського родовища:
– на цьому виробництві були успішно поєднані проектантами процеси згущення та фільтрування шеніту, впроваджені за участю науковців Ленінграду та філіалу повністю автоматизовані сушильні апарати киплячого шару шеніту та харчової солі, а також потужний ( 8 млн. Ккал) автоматизований випарний апарат ЗГ надлишкових хлормагнієвих розчинів: там успішно експлуатувалася німецька механізована та автоматизована установка для упаковки готової продукції в паперові мішки та пакети, що мінімізувало втрати готової продукції як при транспортуванні, так і у споживача.
Крім вказаного, дане виробництво не мало значних енергетичних затрат, таких, як пізніше комплекс калійних фабрик КХМК. Слушним мені здалось й зауваження п. Мазуркевича відносно значної стійкості просолених дерев’яних перекриттів.
Виробництво же калімагнезії, технічного хлористого натрію та хлормагнієвих розчинів на гігантському КХМК, на мій особистий погляд не зовсім успішно склалося через таке:
– недостатню техніко-економічну та екологічну перевірку доцільності з’єднання галургійного та флотаційного способів збагачування полімінеральних руд дуже нестабільного композиційного складу, та пізнішій перехід на галургійний спосіб, з добавками Білоруського хлористого калію;
– гігантоманію та прорахунки в проектуванні апаратного та технологічного забезпечення процесів, особливо в узгодженні матеріальних потоків між окремими відділеннями, цехами та фабриками, – у відсутності належного контролю та управління таким великим виробництвом;
– через величезну енергетичну ємність вибраної технології переробки таких руд (гаряче розчинення, вакуумна кристалізація та випарювання розчинів солей, сушка та гранулювання солей), а також розміщення гарячих апаратури та проміжних ємностей просто під відкритим небом;
– недостатню підготовленість та зацікавленість в наслідках роботи кадрів середньої та нижньої ланки, а також обмежений, через великі розміри виробництв та недостатнє інформаційне забезпечення ходу процесів, та малодієвий вплив спеціалістів вищого рівня на управління виробництвом.
Щоб підтвердити наведене – наведу лише один приклад. Технологічний регламент чітко встановлював співвідношення промивних вод до маточника в розчинюючому лузі – близько 0,6 дол. од., та через небажання апаратиків й відсутність контролю з боку керівників, цей дуже важливий для процесу розчинення солей параметр фактично змінювався від 1,0 до 0. Цей факт ми, науковці, встановили, впровадивши автоматичний вимірювач об’ємної кількості відвалів на планфільтрі, яка змінювалася в процесі роботи сульфатної фабрики, з близько двохгодинною періодичністю, від мінімуму до величини, більшої за витрату руди на розчинення. Внаслідок нестабільності розчинника через висолювання хлористого натрію то в голові процесу розчинення, то в хвости, витяг корисних компонентів падав, хоча він і так завжди був нижчим від 50%. Мої ж зауваження, на жаль, керівництво залишало без реакції.
В чому ж саме, на моє бачення, полягає вибір майбутнього напрямку роботи калійного виробництва в Калуші? Це обґрунтовується фактичним вмістом калію у сольових шламах сховищ – в середньому 6,0 % . Тобто, не менш, ніж половина корисних компонентів раніш переробленої на КХМК каініто-лангбейнітової руди зараз знаходиться в сховищах шламів №1 та №2. А, враховуючи результати дисертаційної роботи пана Д.В.Гребенюка, на основі якої показано, що лангбейніт при зволоженні руди, через більш ніж 40 годин, стає шинітизованим, тобто розчинним, – таке виробництво може стати повністю перспективним. Переробку шламів можна здійснювати сольовими розчинами Домбровського кар’єру, попередньо виділивши з них експертно-значимий сульфат натрію ( так, як в Кучуці під Барнаулом, при знижені температури ), економлячи на водних ресурсах. Таке виробництво не буде потребувати дорого вартісної шахтної добичі сировини, до того ж, буде спрямоване на розв’язання екологічних проблем регіону. Розмістити ж таке відносно невелике виробництво слід на базі дослідного цеху КХМК, повністю його перепроектувавши. При грамотному науково-технічному підході, таке виробництво можна зробити досить рентабельним, та головне спрямованим на подолання безробіття в славетному місті хіміків.
Що ж до ілового сховища шламів? Облітаючи із спеціалістами на гвинтокрилі промислову зону Калуша, шановний мільйонер пан Фірташ, мабуть й не уявляв собі, що собою представляють, за своїм хімічним складом, ілові відходи калійного виробництва, збагачені мікроелементами та органічними домішками. Це ж трикратно відмиті від розчинних солей глиняні відходи із значними добавками органіки (поліакриламіду) рівномірно поширеного в глині. А, як відомо, розчини поліакриламіду раніш широко застосовували у сільському господарстві як складову для формування структури ґрунту. Таким чином, ілові відходи калійного виробництва можуть бути ефективним природно органічним добривом?! А організацію перевірки цього пану Фірташу, враховуючи його Тернопільський досвід впровадження теплиць, здійснити – зовсім не складно, та й грошей думаю не бракувало би такому можновладцю. До речі, такі пропозиції, дослідити шляхи використання відходів калійних виробництв для тепличних господарств, були у наших науковців вже двадцять років тому.
Немає можливості у відносно короткій статті викласти всі можливі напрямки подальшого розвитку калійної галузі на Прикарпатті. Для цього треба більш детально вивчати досвід науковців Петербургу та його філіалів, в тому числі Калуського інституту, що зберігається в його технічній бібліотеці. Треба відмітити, що за шістдесяті – вісімдесяті роки двадцятого сторіччя на базі Калуського ДНДІГалургії виросло не менш ніж двадцять кандидатів різних технічних наук, прізвища яких сьогодні неважко пригадати, та й якість тих кандидатських робіт була кращою, ніж робіт на межі сторіччя. Були апробовані на пілотних установках зовсім нові технології, – наприклад аеровакуумна кристалізація сольових розчинів, з одержанням крупнокристалічного шеніт , що можливо виключило би наступне дуже витратне гранулювання продукції, а з тим, не збільшило б енерговитрати та механічні втрати готової продукції в процесі переробки такої складної руди. Це я навела як приклад. На жаль, через невірні рішення керівництва, цей явно корисний напрямок робіт у подальшому був згорнутий. Як вказано в статті п. Садового, можливі й інші напрямки використання хлоридів магнію та натрію, наприклад, у бальнеологічних цілях. А там, дивись, й поновимо шахтну добичу руди.
Таким чином, повертаючись до висловлювань німецьких вчених калійників та глибоко аналізуючи особистий практичний досвід, неважко зробити саме вірний висновок, – необхідно відновлювати ефективне калійне виробництво в Калуші, підходячи до цього питання системотехнічно, а не лише спираючись на окремі точки зору різних спеціалістів, – геологів, технологів чи екологів. Екологічні ж проблеми регіону необхідно вирішувати, – не до, чи після розробки та впровадження нового виробництва, а саме – одночасно. Настає мабуть час, нарешті, збирати каміння…
Людмила Матійко, кандидат технічних наук
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень