Відразу хочу зауважити: я, мабуть, щаслива людина, бо за своє життя особисто із судами справ практично не мав. За виключенням хіба що декількох відвідин цитаделей районної Феміди із суто репортерських причин та одноразової участі в судовому дійстві в якості свідка. Але навколишній світ не такий щасливий як я, і кожного дня підкидує все нові і нові факти судового свавілля щодо сіромашної пересічі нашої неправової держави.
Про те, що нашу судову систему легше розтрощити, аби вибудувати нову, ніж мати з нею справу чи реформувати відають не лише спеціалісти, але чим далі, тим впевненіше переконується народонаселення. Особливо нещаслива його частка, котру доля зіштовхує з реаліями судового життя.
Бо наша система судової влади вкрай спотворена, не відповідає потребам суспільства і являє потужне гальмо на шляху формування правової держави. Корупція охопила суди та суддів всіх рівнів без винятку. Хабарі, як спосіб життя судді, прокурора, слідчого, адвоката, та інших осіб, залучених до справ правосуддя, перетворив судову та правоохоронну системи на якусь ненажерливу багатоголову гідру . І якщо людина, потрапляючи до пащеки цієї тварюки, не здатна вгамувати її апетит грошовим жертвоприношенням, то бути їй зрепаною. І небораці не допоможе ніхто: ні закон сам по собі, ні інститут адвокатури (котрий часто-густо і сам є однією із голів отієї самої гідри), ні розголос в ЗМІ, ні так звана громадська думка.
Аби було зрозумілішим про що я власне веду мову наведу пару компіляційних цитаток:
«На сьогодні (листопад 2009 р.- ВС)… …кримінальне судочинство в Україні має обвинувачувальний нахил. В результаті, кількість виправдальних вироків в кримінальних справах не перевищує одного відсотка.
…кожна десята справа, яка надходить на розгляд до суду, повертається на додаткове розслідування, що призводить до безпідставно тривалих, нічим не обмежених термінів попереднього ув‘язнення осіб, що підозрюються у скоєнні злочинів.»
директор Департаменту Мін‘юсту з питань законодавства про правосуддя, правоохоронної діяльності та антикорупційної політики Руслан Рябошапка
А ще років із 5 тому голова Харківського управління Департаменту виконання покарань Володимир Бутенко незадовго до своєї відставки (певно знаючи про це, і тому дозволивши собі таку відвертість) під час зустрічі із журналістами і правозахисниками проговорився, що за його оцінками «близько 30% його підопічних сидять безвинно, тобто за злочини, котрих вони не коїли. А ще як мінімум стільки ж відбувають покарання за злочини ступінь котрих не вимагає ізоляції від суспільства або ж терміни отримані за них не відповідають мірі скоєного».
І такий стан речей склався не лише через хибність судової системи. Це результат злочинної корупційно-корпоративної трансформації у вже згадувану багатоголову гідру суду, мєнтури прокуратури та адвокатури у їх протистоянні із суспільством.
Чи можливо із цим гідроподібним явищем якось радикально боротися. В нинішніх умовах ні. Бо сама ця гідра є складовою нині діючої в Україні посттоталітарної системи влади. Аби щось кардинально в цьому сенсі зробити, треба для початку зламати всю систему влади. Але дещо спробувати вдіяти, аби суспільство мало трохи більше можливостей у його протистоянні із цим мафіозним утворенням можна. І починати треба саме із судової системи.
Це аксіома -, аби розплутати клубок треба потягти бодай за яку-небудь ниточку. На мою дилетантську думку, такою ниточкою може стати вимога суспільства до влади привести діюче законодавство у відповідність до Конституції , зокрема увівши в систему судочинства інститут присяжних.
Нагадаю, що розділ VIII «Правосуддя», Конституції України, в ст.ст.124,127,129, прямо вказує на здійснення правосуддя не тільки професійними суддями, але й народними засідателями та присяжними.
Окрім того, ці конституційні положення відтворені в Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року, де конкретизовані положення про те, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов’язком (ч. 3 ст. 5). Закон окреслює правові шляхи залучення до судочинства народних засідателів й присяжних, і визначає їх правовий статус, критерії добору та фінансово-матеріальні умови їх діяльності (глава 10, ст.ст. 65-72). На жаль ці конституційні і законодавчі норми поки декларативні, оскільки не впроваджено правового механізму втілення їх у життя. Внаслідок чого, вони не виконують покладених на них завдань щодо удосконалення правосуддя і посилення захисту прав та інтересів громадян у судовому процесі.
Які ж аргументи на користь впровадження у вітчизняне судочинство інституту присяжних, окрім того, що це є дуже давнім, кров’ю набутим досвідом цивілізованих країн, можна навести? Висловлю свою думку, яка швидше ґрунтується на здоровому глузді, ніж на юридичних сенсах.
Перше і, мабуть, найголовніше. Суд присяжних є конституційною нормою в Україні і її треба дотримуватись і виконувати.
Друге, і не менш важливе. Розірвати хибне корупційно-корпоративне коло із судді, прокурора та захисника можливо тільки шляхом введення в судовий процес людей, незалежних від владних преференцій та вільних від постійного перебування в юридичній спільноті. Присяжні , це сторонні люди, які не підпорядковуються начальникам, не ходять на дні народження суддів і прокурорів, не отримують від них подарунків та самі їх не дарують. Вони не є членами судово-правоохронної корпорації і не пов’язані так званою корпоративною етикою.
Третє. Кількість присяжних сильно ускладнює «вирішення питання» у вигідному якій-небудь стороні напрямку. Зовсім виключити хабарництво присяжних неможливо, але, одна справа підкупити суддю чи прокурора, а інша – 12 присяжних(цифра умовна, бо в різних країнах, де діє інститут присяжних вона варіюється). Окрім того, виключити витік інформації про підкуп серед такої кількості людей дуже важко. Хтось може або ж проговоритися, або ж свідомо злити компромат.
Четверте. З введенням присяжних змагальний судовий процес перестає бути фікцією, та набуває позитивних особливостей. Адвокат перестає бути особою, здебільше, зайнятою однією проблемою – як і скільки занести судді. Необхідність переконувати присяжних в правоті своїх аргументів, пред’являти обґрунтовані законом докази в ході відкритої полеміки перед судом присяжних потребує певної кваліфікації і змусить підвищити професійний рівень адвокатів.
Прокурор, підтримуючий обвинувачення, не буде знайомитися зі справою за п’ять хвилин до засідання і шукати в тексті знайомі букви, розмірковуючи про себе, скільки ж недодали йому адвокат з суддею, а виступати повноцінною стороною судового процесу, ретельно готуючи доказову базу і обґрунтовано доводячи свою позицію. Можливо, за участі присяжних, чи передбачаючи процес за їх наявністю, прокурор зовсім відмовиться від підтримки обвинувачення, якщо докази виявляться слабкими, або отриманими незаконними шляхом, а справа слідчим «зшита білими нитками».
П’яте. В здійсненні правосуддя присяжними вкрай важливими є деякі суто особисті психологічні моменти. Це не наукове спостереження, але з життєвого досвіду багатьом відомо, що коли на тебе покладають якийсь відповідальний, але разовий обов’язок, то з’являється бажання сумлінно його виконати. В цьому контексті важлива й така річ, як громадська відповідальність присяжного і можливий суспільний осуд у разі явно неправомірного вердикту. Якщо різноманітні юристи і правники, як ми вже знаємо,головним чином, знаходяться всередині своєї юридичної касти, яка дає їм хоч якийсь захист, на кшталт «честі мундира» і невимоглива до морально-етичних вад своїх членів, то пересічний громадянин (а саме така людина і є присяжним) перебуває в зовсім в інший системі людських стосунків. Тут я хочу зазначити, що мова, в першу чергу, йде про запобігання, шляхом участі присяжних в судовому процесі, прийняття одіозних і незаконних рішень. Мені, наприклад, важко уявити виправдання присяжними чиновника, депутата, або мажора, який, наприклад, в стані алкогольного сп’яніння здійснив ДТП з важкими наслідками. А сьогодні – це звичайна практика.
Це, мабуть, далеко не всі вагомі доводи на користь впровадження суду присяжних. Також маються деякі невизначені та законодавчо не врегульовані юридичні норми щодо судового процесу за участю присяжних, зокрема, прийняття нового кримінально-процесуального кодексу. Але розмову про це треба починати, провокуючи суспільство до дискусії, паралельно вимагаючи від влади конкретних дій в цьому напрямку.
Автор вдячний за ідею та посильну допомогу в написанні матеріалу Олександру Ружанському
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка Товариство «Малого Кола»
P.S. Інформація до відома. В РФ, де суд присяжних впроваджено 10 років тому і де кількість виправдальних вироків складає, як і в Україні менше відсотка (0.5%) кожен п’ятий із них припадає на вердикт народних посланців. Це при всьому тому, що коло статей КК РФ, за якими може бути застосований суд присяжних надзвичайно обмежене. Та й територіально інститут присяжних впроваджений далеко на у всіх суб’єктах федерації.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень