Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
/Тарас Шевченко/
Україна за 23 роки свого життя нарешті стала на шлях істинної, а не фіктивної незалежності. Ми нарешті виконали заповіт Кобзаря і порвали кайдани. Та зрозуміло, що звільнитись від сильних пут не було ніколи легко і безболісно, тим паче, коли в останні роки вони зі страшною силою стиснули нашу мову, історію і почуття національної гідності. Тут стовідсотково спрацьовує загальновідомий фізичний закон: чим більший тиск, тим більший опір. Так і сталось. Тому люди й почали демонструвати свій протест, вбивати в собі мовчазних рабів, яким головне, щоб була лиш стабільність. Стабільність. Ніколи не могла зрозуміти, чому люди зі Сходу фактично ідеалізують це слово. Як на мене, то воно має нейтральне значення, бо ж стабільність, пробачте, була й у концтаборах, для прикладу, де в’язні щодня місили ногами цемент або коли їх розстрілювали. Проте стабільно ж як-не-як! В Україні ця псевдостабільність мала іншу форму і далеко не такий зміст. Ну власне люди з двох берегів Дніпра сприймали вже її наявність по-різному. Так, для прикладу, мій тато вже десь останніх років п’ять не втомлюється повторяти: “Як же ж хочеться вже нарешті стабільності, а не постійних змін в усьому”. На противагу цьому хлопець з іншого боку Дніпра написав мені, що у них там завжди стабільність, гарантом якої є Віктор Янукович, а ми всього лиш “типові агресори, що прагнуть нав’язати бандерівську ідеологію всій Україні і не розуміють, як багато робить президент”.
Так було до 1 грудня 2013-го року, коли влада зняла з себе мальовану багатьма роками агітаціі маску. Тоді її симпатикам нарешті відкрились на неї очі, а противники вкотре переконались у її нелегітимності, ницості та страху перед народом. На цьому етапі революції, як на мене, ще не можна стверджувати, що народ повністю встав з колін, але вже принаймні почав потрошки усвідомлювати свій стан і що треба докласти всіх зусиль, щоб зірвати пута якнайшвидше. А усвідомлення проблеми, як відомо, – вже початок її вирішення.
І знову розпочалась, так би мовити, “романтична революція”. Люди чудово проводили час на Майданах, слухали прекрасну музику, робили висновки щодо політиків і громадських діячів, чиї виступи лунали зі сцени. Та що дуже важливо – щогодини співали Гімн. Багато хто вважає, що ті дні це фактично було “переливання з пустого в порожнє”, тобто нічого по суті не відбувалось. Але, на мою думку, це не так. Відбувалось. Відбувалось становлення нації. Варто зауважити, що за всі години, які я провела тоді на Майдані, я майже ні разу не почула російської мови. Певно, тому що всі нарешті почали трохи розуміти, яка це гордість бути українцем і як це було справді морально важливо і навіть хвилююче в ті хвилини говорити державною мовою. Тим паче, що вона у нас дійсно неймовірна!
Також варто додати про те, що активно пропагувалось вивчення нашої історії і визнання справжніх героїв. Це теж, як на мене, не є менш важливим фактором для консолідації нашого народу.
Тож на цьому етапі відбулось перетворення територіальної єдності в національну, що, звичайно, дало сили народу рвати пута режиму з більшою силою.
А влада все не припиняла показувати свої “найкращі” якості. Вона вирішила перервати зірвання нацією кайданів себто легітимним шляхом-законами. Та скажіть мені, будь ласка, яка цінність закону для людей, які вже майже піднялись з колін і готові на все задля демократії не на словах, а у діях? Правильно, ніяка.
19 січня. Народ встав з колін! А його за це ще й провокаторами назвали. Так могло бути лише у минулій Україні. В Україні, де влада належала не людям, а політикам, які, прикриваючись своїм першочерговим завданням представляти народ, ставили власні інтереси вище над державними, сплітали павутину політичних інтриг, у яких найслабші з них губились.
Кривавий день соборності. 22-е січня. Піднята нація продовжувала боротьбу, але режим почав використовувати вже, власне кажучи, останні методи – вогнепальну зброю. Померло троє людей. Але той режим як залізна броня-навіть не здригнувся. Здригнулась зі страшною силою лише душа кожного українця, який, дивлячись на цих мертвих молодих юнаків, зрозумів, що хоча б заради них він має відвоювати свою землю.
Та, зітхнувши, Україна витерла сльози, тамуючи біль, гордо підняла голову і продовжила бій.
Взагалі, як на мене, революція за своєю будовою схожа до літературного твору. Тобто очевидно, що вона має свою кульмінацію. Вона настала 18-22-го лютого. Скажу чесно, я навіть не знаю, які слова підібрати, говорячи про події тих днів. Слів насправді замало, щоб передати той біль, страх, ненависть і нездатність допомогти, яку, мабуть, аналогічно мені відчуло безліч українців. Режим вже виглядав як картина Доріана Грея. І він цього не приховував. Але й розуміючи, що нація зміцніла настільки, що її вже не зламаєш ні кримінальними справами, ні автоматами Калашникова, ні БТР-ами, режим здувся, як повітряна кулька.
Але якою ціною та сповнена аморальності, розбещеності, нелегітимності, егоїзму, цинізму кулька впала зі своїх захмарних державних і особистих амбіцій на просту українську землю? Страшною. Сотнею людських життів. Сотнею, яка поклала своє життя на вівтар ідеї української демократії і незалежності. Сотня, яку мають пам’ятати так само, як героїв Крут і вояків УПА. Сотня, яка має бути перед очима у кожного політика, чиновника, який зловживатиме владою. Сотня, яка має назавжди поселитись у серці кожного українця, щоб той в пам’ять про неї більш ніколи не дозволив жодному режиму нівелювати свої цінності.
Це стало, на мою думку, останнім кроком на даному етапі становлення нашої нації і її остаточного звільнення від кайданів. Тому я переконана, що, сформувавши дорогою ціною міцну національну основу, ми під синьо-жовтими стягами ввійшли в епоху нової України, де пануватиме демократія, мир і стабільний в усіх куточках держави добробут. І головне-ніякий Дніпро тепер нас не розділить.
Слава Україні!
Марія Чапля, для «Трускавецького вісника»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень