Ніщо так не зваблює і не збуджує як влада, бо то страшний наркотик, який одночасно розбещує і паплюжить… Тим паче наша українська влада, котра, за влучним висловом Володимира Черняка, “розбещує тих, хто її ґвалтує”.
А ґвалтували її в останні років з двадцять всі кому не ліньки. І цією нездоровою забавкою хто лишень не переймався.
В чергу до тіла ставали всі: комуністи, ліберали, соціалісти, нацдеми, есдеки, солідаристи, реформатори і консерватори, Господи прости, християнські демократи і просто демократи, ідейні і безідейні, шовіністи і націоналісти, президенти, міністри, нардепи – “несть им числа” тим збоченим насильникам.
Правда дехто і досі виправдовується, що, мовляв, через отой шарварок біля жаданого тіла їм дали лише свічечку потримати, а тому вони ні за що не відповідають, забуваючи, мабуть, що за груповуху всі відповідають однаково.
Якби там не було, але, в решті-решт, влада остаточно перетворившись на звичайну продажну дівку, опинилась в руках тих, до кого вона і мусила потрапити – відверто кримінального контингенту.
І тепер бандюковичі із суто сутенерською практичністю продають або ж здають її в оренду всім, хто платить за це задоволення. Причому розрахунок не обов’язково виміряється грошовим еквівалентом.
Дівка дається в користання і за вірну службу, і в якості компенсації за колись надані послуги, а то й просто як дружній презент. Принаймні перша хвиля владоможців, котрі цю нещасну користають сьогодні, саме про це і свідчить.
А тим часом ставлення народу до влади відповідне. Його можна порівняти з тим, як в селі відносяться до молодиці, котра будучи одного разу зґвалтованою потім пустилася берега.
Її поза очі (та бува і в очі) лише ганьблять, від неї відвертаються всі, навіть батьки і рідні, але по-тихому дехто ночами до неї все ж таки заскакує.
До речі про батьків. Мені вже якось доводилося писати звідки виплодилась нинішня так звана політеліта , але повторюсь.
Пригадуєте, як на початку 90-тих переважна більшість тодішньої національно-демократичної та й просто демократичної антикомуністичної опозиції на чолі з колишніми дисидентами почали переходити від жорсткого протистояння компартійній номенклатурі до так званої конструктивної опозиції чи навіть відвертої співпраці із недавніми ворогом.
А пояснювалось це дискурсом про нагальну необхідність безпосереднього демократичного впливу опозиції на постсовкову номенклатуру задля проведення так званих демреформ і перетворення України, за висловом одного поетополітика, “на європейський едем демократії”.
Так от саме в результаті отакого еволюційного відвертого злягання з постсовковою владою тодішньої опозиції і виплодилася теперішня українська панівна верства.
А одним із перших, хто зрозумів безперспективність та неприродність такого еволюційного антикомуністично-совкового альянсу був, схоже, В’ячеслав Чорновіл. Але про нього трохи згодом… А поки пара наочних спогадів.
Якось наприкінці 89-го прогулюючись майданом Свободи (тоді ще площа Дзержинського) в компанії із одним відомим на той час харківським дисидентом, я почув від нього фразу: “Наша мета опосісти кабінети в цьому будиночку”.
І він тицьнув пальцем в бік будівлі тодішнього обкому компартії.
Пройшло пару років і його мрія здійснилась – він особисто і ще декілька представників опозиції омріяні кабінети в місцевій цитаделі влади таки отримали. Правда далеко не всі.
Комуністи тоді поступили досить хитромудро: вони просто поділилися вже давно зґвалтованою ними владою із опонентами – і та розбещила та спаплюжила і їх.
Харків’яни і досі згадують часи віце-губернаторства цього екс-дисидента як паскудний анекдот. Він буквально реактивно перетворився із відомої і шанованої в місті людини на звичайного і не досить розумного чинушу номенклатурного штибу.
І такі трансформації були непоодинокі. Якось мені на очі потрапила вирізка із невідомої газети початку 90-тих.
В ній йшлося про те, що чи то напередодні павловської реформи, чи то опісля неї і напередодні референдуму про незалежність практично всі українські парламентарі, в тому числі і так звана “Народна Рада”, за одним виключенням на ім’я Степан Хмара, отримали авто “Жигулі” по смішним як на той суперінфляційний період цінам.
З цього все починалось, а завершилось крадійкуватими любими друзями, педофілічною апазіцією та безпринципними тушками. Або ж парафразуючи відомий вислів Джона Актона, можна заключити: зґвалтована влада розбещує остаточно.
Нажаль очільники першої хвилі української антисистемної опозиції зрозуміли це занадто пізно. Та й то, більшість із тих хто це усвідомив нічого змінювати не хотіли. І лише поодинокі особистості, визнаючи помилку, не лише говорили про неї, але й намагались хоч якось виправити ситуацію.
Втім, тут таки на них знаходились зловісні КАМАЗи.
“У парламенті казна що діється – почали “гуляти” великі гроші. Бізнесові кола зрозуміли, що через парламент можна створити вигідні умови для підприємництва. І чим більше буде у фракціях своїх – тим краще. Для них не має значення – комуніст чи соціаліст, чи рухівець – головне, щоб був їхній, при брудних грошах…
…Не треба було йти у владу – ось основна помилка. Не говорити президентові: ми будемо вас підтримувати, а ви призначте наших людей. Каюся, і моя провина є. Хотів, щоб партія все ж таки була представлена у владі. Хоч окремими острівцями. І що в результаті отримали?” – казав В’ячеслав Чорновіл.
Я це до чого все. Зараз в середовищі контрсистемно налаштованого вітчизняного політикуму точиться запекла суперечка про шляхи досягнення радикальних змін нині існуючої системи влади.
Таких вірогідних шляхів поки окреслено трійко: через входження у владу; через зовнішній тиск на неї, аби змусити самих владоможців призначити курс радикальної терапії своїй підопічній; через руйнацію старої системи ззовні і будівництво нової без участі вже згадуваних владних ґвалтівників.
Два останніх шляхи давайте розглянемо якось іншим разом, а поки про перший.
А втім, що про нього так вже й розповсюджуватися – бо на цьому шляху лежать ті ж самі граблі, про котрі незадовго до своєї загибелі казав В’ячеслав Максимович.
І тут треба вести мову не про сам отой сільськогосподарський реманент, а про тих так званих “вхожденців”, котрі про нього торочать.
А розпатякують вони приблизно наступне: виробимо ідеологію, створимо партію, увійдемо у владу, будемо законотворити, будемо реформувати співпрацюючи зі здоровими силами нинішніх владоможців.
Вам це нічого не нагадує? Мені так надзвичайно – це та ж сама пурга для лоха, котрою нас вантажать от вже років із двадцять із одним і тим же результатом на виході і одним потаєним бажанням її продуцентів – потрапити в обійми хтивої дівки.
Втім, я не виключаю, що серед них є і щирі в своїх намірах, щось таки змінити у владі на цьому шляху. Але їм би я хотів нагадати, що і раніше такі ідеалісти були. І де вони зараз?
Скурвлені цією владою у владі ж. За п’ять після майданових років я знаю лише один приклад, коли такий ідеаліст не дав себе спаплюжити – це Славко Вакарчук. Чи не замало на всю помаранчеву команду, котра теж обіцяла багато-чого нарехформувати. Питання риторичне…
А ще деякі мудрагелі із числа вхожденців полюбляють розпатякувати: тре вчити, готувати до державницьких звитяг молодь і допомогти їй увійти у владу. Мовляв, молода кров оздоровить організм.
Один із представників отієї самої молодої крові (22 роки, колишня “Пора”, успішний менеджер і бізнесмен) на це відповів приблизно наступним чином: “Молода кров потрапивши в хворий організм дуже швидко сама інфікується.
Тут така терапія не допоможе. Спочатку потрібне радикальне хірургічне втручання, а вже потім свіжа кров для оздоровлення і зміцнення організму. Та й то я вагаюсь – чи допоможе вже та хірургія?”.
Втім, мудрування з приводу входження у владу і подальшої її реформації, інколи мені нагадують відомий анекдот про бордель, меблі і персонал.
Багато-хто ніяк не може зрозуміти, що проблема тут і не в меблях, і не в персоналі, котрі треба викинути і розігнати, а в самому владному борделі, який треба просто розвалити, а на його місці вибудувати більш пристойний заклад.
А з тими, хто не розуміє цього, може трапиться як з героєм ще одного анекдоту часів моєї геологічної молодості:
“Геолог покохав шльондру. Довго її перевиховував, наставляв на путь істинний, а потім одружився. А незабаром після весілля подався в тайгові поля.
Перед від’їздом же попрохав друга приглянути за дружиною наказавши тому: у випадку, якщо виникнуть якісь підозри щодо дотримання нею подружньої вірності надіслати телеграму із текстом: “Дружина захворіла”, а у випадку явних і систематичних зрад: “Дружина померла!”.
Через якийсь час геолог отримує телеграму із першим текстом і йому стає зле. Зле настільки, що він із серцевим нападом потрапляє в лікарню. Аж тут надходить телеграма із другим текстом.
Лікарі в розпачі, тільки відходили небораку, а тут таке горе. Покажи йому телеграму – і він загнеться. Тому аби потягти час від телеграфували запит: “Повідомте подробиці смерті”.
Друг в повному здивуванні, які можуть бути подробиці, коли клієнтури до дамочки так і шастає. Але почухав ріпу і надіслав відповідь: “Труп як був, так і залишився трупом, але доступ до тіла продовжується”.
А поки, в нашій конкретній сьогоднішній ситуації, може втішити лише мудрість великих: “Влада, над котрою безкарно глумляться, близька до загибелі”.
Напевне, Оноре де Бальзак, цей знавець впливу розбещеної влади на людські душі знав, що казав.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень