Сорокачотирирічний кіборг Василь Гриник (позивний Вай-Фай) став відомий після того як розповів жорстоку правду про ситуацію в Донецькому аеропорту. Тут чоловік провів 13 днів, які він ніколи не забуде. Події 6-18 січня 2015 р. до сьогодні стоять перед його очима.
З кіборгом Василем спілкуємося 17 квітня в Центрі медичної реабілітації та санаторного лікування «Трускавецький».
– Пане Василю, розкажіть детальніше про те, як ця війна торкнулася Вас особисто?
– В серпні 2014 року я отримав повістку щодо мобілізації і був направлений на Яворівський полігон (80 аеромобільна бригада третього батальйону). Згодом мене як старшину роти відправили в зону АТО для виявлення та знищення сепаратистів.
В Донецький аеропорт ми зайшли 6 січня з напряму Пєсок так званим «позорним» коридором. Був дозвіл пронести з собою 30 патронів на 14 днів і три пустих магазини. І не більше. Отак ми йшли воювати і захищати аеропорт.
Так і хочеться запитати будь-якого генерала – чи стало б йому під час війни на один день по два патрони?
Перше бойове хрещення ми пройшли на самісіньке Різдво, 7 січня. Тоді й були перші поранення, перші контузії. До 14 січня бої були надзвичайно сильні.
13 січня від сьомої ранку до восьмої вечора терористи безперервно поливали нас вогнем – і то не тільки стрілецькою зброєю (кулеметами та автоматами), а ще й гранатометами. Але захопити наші позиції вороги не змогли. Також вони почали обстрілювати аеропорт з двох танків – із сходу та з півдня. І так вони валили метр за метром, стіна за стіною.
Я багато бачив на своєму віку, зазнав обстрілів у Баку в радянські часи, але того, що було там, в Донецькому аеропорту, забути неможливо. Відірвані руки, ноги, челюсті… Наші важко поранені хлопці помирали на руках, не дочекавшись вивезення з терміналу.
Танки завалили вхід і вихід з підвального приміщення, де знаходилася частина терористів. В підвалі – банда Гіві, на першому поверсі ми, на другому – сепаратисти, на третьому – діюча російська армія. Така ситуація…
Це було 14 січня. Зрозумівши, що стрілецькою зброєю нас не візьмуть, вони почали нас труїти газами. 15, 16, 17 січня… Рятували нас хіба що вологі серветки, через які ми дихали, притискаючись до землі.
До цього всього додавалася ще психологічна атака, тиск на нас зі сторони ворога. Ми постійно чули: «Хахоль, ти єщьо жівьошь? Хахоль, ми шашлик із тєбя дєлать будєм». Я бачив ці обличчя монгольської зовнішності і це не були росіяни, це були дагестанці, осетини, кадировці. А от в тому, що керували ними досвідчені російські офіцери, я не сумніваюся.
Ще одне – коли ми потрапили в аеропорт, то ми навіть не мали його схеми, плану. А в ворога ці схеми були. Та найгірше, що в нас не було того, що за всією логікою повинно було бути обов’язково – прикриття! А нас ніхто не прикривав.
18 січня нас вивезли з цього пекла. Три «двохсоті» і двадцять один «трьохсотий»…
– В ці останні дні Ви й були поранені?
– Так, свої поранення в Донецькому аеропорту я отримав 16 січня. В цей день у мене було два поранення. Перше – гранатою в бронежилет. Удар був настільки сильний, що мене відкинуло під машину. Правда, мені повезло дужче, ніж командиру роти, в якого в тілі тоді застрягло 27 осколків. Але, слава Богу, вижив і він, хоча нерви на руці перебиті…
Це сталося близько пів дев`ятої вечора і під машиною я пролежав десь до сьомої ранку, коли мої побратими мене забрали з-під тієї машини та під прикриттям доставили в аеропорт.
– Зразу після вивезення з Донецького аеропорту Ви дали інтерв`ю для телеканалу «112»…
– Коли я був в аеропорту, то виходив на зв’язок під позивним Wi-Fi (Вай-Фай). Після того, як нас вивезли, мене доправили в Дніпропетровський госпіталь і звідтам я дав інтерв’ю для телебачення. В Дніпропетровському госпіталі я був два дні, потім мене доправили до Львова. Потім я проходив реабілітацію вдома.
– А як Ви потрапили до Трускавця?
– Вдома мені стало гірше. Особливо після того, як я почув про загибель командира відділу, якого я називав «Зять». 21-річний хлопчина був.
Сильні головні болі, запаморочення. Я знову звернувся у Львівський госпіталь і звідти мене скерували у Трускавець, в військовий санаторій.
– Чи є якийсь ефект від реабілітації?
– Так. Особливо від голкотерапії, яку робить доктор Кім з Кореї – за три-чотири сеанси зняли головний біль. Щоправда, біль ще є, але вже не такий різкий та сильний, а тупий, ниючий. Зміна обстановки теж сприяє реабілітації.
– Плануєте повертатися в зону бойових дій?
– Це вирішить військово-лікарська комісія. Станом на сьогоднішній день я ще далеко не в тій формі, в якій був перед пораненнями. Навіть якщо йду від бювету сюди, в санаторій, то голова паморочиться, а це ж всього лише невеличка гірка, підвищення. Так що це залежатиме від фізичного стану.
– Одужуйте, пане Василю. Низький Вам уклін від імені всіх нас, цивільних українців!
Спілкувався Володимир Ключак
До теми. Коли в душі є Бог, а в серці – Україна…
Їх називають «кіборгами» або ж «термінаторами». Захисники донецького аеропорту – герої сучасної України. Рішучі. Сильні. Хоробрі. Обороняючи важливий об’єкт стратегічного значення, вони розуміли, що серед мільйонів куль чи осколків може бути одна їхня, тобто та, від якої загинуть. Але незламні, вони сміливо брали до рук зброю та йшли у бій з проросійськими найманцями й терористами.
Впродовж декількох місяців увага всього світу була прикута до захисників летовища. Зустріч із кіборгами – честь, адже ці люди стали символами надзвичайної витримки та мужності. Нещодавно в Сарненський РДА познайомилася з Василем Гриником, бійцем 3 батальйону 80 аеромобільної бригади, який впродовж двох тижнів обороняв аеропорт від вторгнення проросійських окупантів. Про солдата з позивним «Вай Фай» чула від колег журналістів, тож одразу впізнала його. Чоловік посміхнувся й потиснув мені руку. Вже в перші секунди знайомства зачарував поглядом – у нього дуже добрі очі. Потім була до сліз терпка розповідь про пережите під час оборони аеропорту.
Василю Гринику 44 роки. Він закінчив Вінницький залізничний технікум, 20 літ присвятив залізничній справі. Три останніх працював у ККНК «Технобуд». Роботу свою любив, як і Україну. Тому, коли розпочалась мобілізація, сповістив рідним, що тільки-но отримає повістку, теж піде захищати Вітчизну. Мобілізували Василя Федоровича в серпні минулого року. Пройшовши навчання на Яворівському полігоні, разом із бойовими побратимами відправився в Костянтинівку Донецької області, був у складі 80 аеромобільної бригади. Там не лише захищав місцеве населення, а й через духовні шляхи, як зауважив при розмові, шукав підхід до жителів, навертаючи їх насамперед до Бога та прищеплюючи любов до рідної України. Річ у тім, що Василь Федорович – православний християнин і живе за канонами віруючої людини. Перебуваючи на військовій службі, у неділю та на свята ходив до церкви, там читав часи й апостола. Здивувалася такій його поведінці в зоні АТО, і, як виявилось, жителі Костянтинівки теж були вражені тим, що солдат відвідував храм, навіть, співав у хорі. Запитала у Василя Федоровича, що відчував після відвідин церкви в тій місцевості, на що відповів: «Я бачив, що люди змінювалися, а ще молився, щоб у випадку, якщо загину, бути готовим предстати перед Богом». Після почутого на очі навернулися сльози. Мабуть, це найщиріший прояв віри в Бога, що бодай колись доводилось мені чути від людей.
Донецький аеропорт – це пік, Еверест, пекельний колодязь і дно цієї криниці, це війна українців за незалежність. Звідти живими повернулися не всі. Це пекло, в якому йде боротьба між добром і злом всі 24 години на добу. Кореспондент «Los Angeles Times» Сергій Лойко, який провів пліч-о пліч з кіборгами в аеропорту 4 дні, писав: «Кіборги, як кажани, навчилися відчувати та бачити в темряві. Там навіть курити треба вміти грамотно, якщо ж абияк, снайпер вб’є тебе на третю затяжку. Ніякого освітлення – вночі суцільна темрява. Але це не означає, що всі сплять. Там навіть спати важко, бо дуже холодно. Там немає дров або «буржуйок», нічого такого. Вони змінюють один одного кожні дві години, а сплять у касках і бронежилетах не заради захисту, а щоб хоч трохи зігрітися. Бійці дуже економлять питну воду, тому що вона доставляється на бронетранспортерах під обстрілом. Бій ведеться там майже весь час, постріли лунають постійно».
Те, що донецький аеропорт – це пекло, в якому 10 секунд можуть вирішити твою долю, Василь Гриник розумів. «Там смерть дихала в обличчя нам цілими сутками. Я дуже багато молився», – скаже пізніше чоловік. Коли приїхав у майже зруйноване сепаратистами летовище, то побачив простріленим кожен його квадратний сантиметр. Був вражений від загальної обстановки, адже ворог окружав із усіх боків. Відступати не мали куди. Навколо будівлі теж стояли позиції окупанта, крім того, все прострелювали снайпери. Спочатку страх переповнював, потім звикали до постійних обстрілів. Це ставало, навіть, звичним. Хоча життя там зовсім втрачає свою цінність, один необдуманий крок – і ти отримаєш кулю від снайпера.
– Тату, ми тебе вимолимо, – писала донька Василю Федоровичу. Він досі зберігає ті повідомлення, а коли розповідає про них, плаче, адже ці слова додавали віри й снаги боротися далі.
«Цей аеропорт, то абсолютно інший світ. У природі дощ так не йде, як нас обстрілювали з гранатометів, АГСів, кулеметів, мінометів, і «Гради» були, а також танки. Крім того, противник травив газом», – розповідає боєць. Реакція організму на нього – рвотний рефлекс і сльози. Коли відчували це, падали на землю й пробували дихати через тканини, позаяк протигазів не вистачало. І єдиним порятунком тоді стали вологі серветки. Ними накривали обличчя й відстрілювались. Димові шашки погіршували видимість території українським військовим, отож ворог так міг завоювати нові позиції. Працювали там лише висококваліфіковані військові, тобто професіонали, а не звичайні сепаратисти. Василю Федоровичу якось навіть вдалося розпізнати голоси кадировців, зокрема вислови «Аллах акбар». Окупанти, до речі, постійно й морально тиснули на українських військових.
З ким борються військові Збройних сил України? Через об’єктив Сергія Лойка пройшла війна в Іраці, Грузії, Афганістані, Чечні і в Україні. Він написав про АТО ось так: «Забудьте про те, що це громадянська війна. З тієї сторони Гіркін, Бабай, Моторолла, Гіві, Бєс… Хто з них український громадянин? І це не АТО. У своїх репортажах я ні разу не використав це слово, я бачу війну, розказую про війну, і це не АТО. Ця війна була вигадана, висмокчена з пальця. Я був на багатьох війнах по всьому світові – 25 відряджень. І ця найбезглуздіша війна з точки зору причин. І вона перетворилася на велику війну українців за незалежність. Ніяких причин зсередини України для неї не було, взагалі ні однієї».
Героїзм в аеропорту відбувався на кожному кроці. Добровольці з вірою в Бога та Україну готові були покласти душу й тіло за те, щоб відстояти цей об’єкт. І багато з них не повернулися додому живими. Василь Гриник не ділився подробицями загибелі побратимів, надто болюча тема, але на його очах гинули молоді та відважні герої, за життя яких боролися. Я дивилася в його очі й розуміла, наскільки висока ціна свободи України і що ці військовослужбовці – істинні патріоти.
Ті, хто пройшов це пекло, – люди, з якими Україна може будувати нову незалежну державу. Цінності в них правильні та справжні. Пригадала розповідь американського колеги, який описав героїзм і людяність українських кіборгів кількома рядками: «Загорівся танк, і три українських танкісти вистрибнули з нього, палаючи, однак снайпер їх одразу вбив, нікого не підпустивши. Коли стемніло, їх побратими витягли тіла двох танкістів, а третє було розірване мінометним пострілом і вони його не знайшли. І потім, під час наступного бою, і під час розвантаження бронетранспортера один із бійців побачив, страшно казати, шматок стегна цього танкіста і повідомив про це командиру. Хлопці сказали, що його потрібно забрати й відправити додому рідним. На що командир, розуміючи всю небезпеку, промовив: «Хлопці, я розумію, що ви хочете доставити танкіста додому, але для того, щоб відправити частину мертвого тіла незнайомого солдата назад, ви будете ризикувати своїм життям, але я вам заборонити не можу, хто хоче піти і зробити це?». І всі, хто був поруч, а там було понад 20 осіб, підняли руки, й коли почався наступний бій двоє воїнів вибігли на злітну смугу, залишивши свою зброю на землі, знайшли пустий ящик від патронів, поклали туди залишки танкіста, прив’язали його до бронетранспортера, повернулися і вступили в бій, і це все за 30 секунд. Вони ризикували своїм життям заради мертвого товариша, щоб його сім’ї було кого поховати». Ось така реальність. Звичайно, загиблих було багато, більше ж поранених. Смерть чатувала поруч. Вона була всюди. Хто буде наступним? Чи побачу я рідних? Боже, допоможи. У кожного з бійців були свої думки.
«Болить душа, за тих, хто загинув, за тих, хто в полоні чи зник безвісти, – повів далі розмову чоловік, змахуючи сльози з обличчя. Він досі пам’ятає той злощасний бій, що тривав з 20.00. вечора до 7.30 ранку. Тоді й був поранений в плече та голову осколком міни та гранати. Понад 10 годин провів під автомобілем, стікаючи кров’ю, поки побратими почули його й забрали в термінал. Василя Гриника госпіталізували в Дніпропетровський військовий шпиталь, затим відправили у Львівський медичний заклад, де фахівці його прооперували.
– Здається, перебуваючи в аеропорту, я ніколи не припиняв молитися, – ділиться сокровенним боєць. – Мабуть, у цьому його спасіння. Зрештою, воїна дуже підтримували молитвами дружина Ірина й донечки Марія та Євгенія. Молилися за нього у храмах, домівках, всі, хто знав.
Василь Федорович безмежно вдячний волонтерам і просто небайдужим людям за молитви, моральну та фінансову допомогу. Зокрема, висловлює щиру вдячність керівництву ККНК «Технобуд», Клесівської селищної ради, держлісгоспу, ЗОШ І-ІІІ ст. і школи-ліцею, учням, які писали листи вдячності, що дуже надихали «кіборга», читав їх зі сльозами на очах. А також представникам Сарненської РДА та районної ради, священикам, друзям, рідним…
…У кабінеті сиділи двоє: я і «кіборг» Василь Гриник. Він розповідав про війну на сході України і смерть, що ходила за ним слідом, мов рикаючий лев. Вона стояла там поруч із кожним бійцем. Він досі пам’ятає очі молодих хлопців, які світилися від безсоння й адреналіну, і сумними ставали від раптової загибелі побратимів. Чоловік говорив про це і час від часу витирав із обличчя непрохану сльозу. Військовий обов’язок він, як решта бійців, виконав гідно. Кажу Василю Федоровичу: «Ви – герой», а він відповідає: «Ні, я раб Божий». Клесівський «кіборг» – звичайна людина, в душі в якої є Бог, а в серці – Україна.
Ольга Лотоцька, Сарненські Новини
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень