Перемога Олексія Радзієвського на виборах міського голови Дрогобича була прогнозованою. Він набрав понад третину голосів виборців.
Проте під час передвиборчої кампанії сам Олексій Васильович закрутив таку інтригу, яка може знайти своє відображення на сторінках політичного детективу. Досить сказати, що він вийшов із Партії регіонів (єдиний випадок в Україні, коли би народний депутат п’ятого скликання, обраний від цієї політичної сили, пішов, м’яко кажучи, геть), балотувався, будучи позапартійним, від Народно-демократичної партії, але фактично йшов від “Сильної України”.
Його найближчий конкурент Богдан Мозоль зібрав теж немалий ужинок – майже 25 відсотків голосів виборців. Балотуючись від Партії захисників Вітчизни й будучи керівником її дрогобицького осередку, бравий полковник теж сподівався на перемогу, покладаючи великі надії на те, що саме він стане єдиним кандидатом від національно-демократичних сил.
А національно-демократичні сили зібрали не одну раду Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини, аби висунути цю єдину кандидатуру. З цього нічого не вийшло, хоча лідер “Батьківщини” Михайло Ваврин і зняв свою кандидатуру на користь Богдана Мозоля. Проте цього не зробили Олег Хрущ зі “Свободи”, Микола Походжай із “Пори”, Богдан Іванців з “Нашої України”. Звичайно, ще не факт, що якби вони скинули свої голоси, то виборці би автоматично проголосували за Богдана Мозоля, але такий шанс національно-демократичні сили мали.
Чомусь Олексія Радзієвського всі вони вважають мало не ворогом українського народу, забуваючи, що саме він встановив чи не найкращий в Україні пам’ятник Степанові Бандері в Дрогобичі, коли свого часу був міським головою, а також пам’ятники Юрієві Дрогобичу та Борцям за волю України.
Нині в Олексія Радзієвського завдання надзвичайної ваги: вивести Дрогобич із кризи, в яку його загнав Микола Гук. Оці чотири роки Олексій Радзієвський не просто буде доказувати, що дрогобичани помилилися, не обравши його вдруге міським головою в 2002 році (вірніше, втретє, бо він керував Дрогобичем у комуністичні часи), а захоче залишити по собі добру пам’ять, підготувавши наступника, який міг би продовжити його справу.
Як не парадоксально це звучить, але таким наступником міг би стати не Олександр Коростельов, який очолював виборчий штаб Олексія Радзієвського (чи формально “Сильної України”) й тепер претендує на посаду першого заступника міського голови, а Микола Походжай, який зайняв третє місце на нинішніх перегонах. Якби національно-демократичні сили Дрогобича об’єдналися навколо нього, а не скидали голоси на користь Богдана Мозоля, то, можливо, нині Олексій Радзієвський і не святкував би перемогу.
Миколу Походжая можна назвати останнім романтиком дрогобицької революції. В цьому його сила й одночасно слабкість. В дрогобицьких масштабах його можна порівнювати з В’ячеславом Чорноволом. Не обов’язково бути прагматиком і господарником. Головне, підібрати професійну команду і провести належним чином реформи. Вацлав Гавел теж не розумівся на проблемах каналізації, а був літератором. Проте саме він очолив оксамитову революцію в Чехії й привів свою країну до європейської спільноти. Головне, чи буде Микола Походжай чотири роки спочивати на лаврах, як це дозволив собі Богдан Мозоль, чи активно продовжуватиме політичну боротьбу. Та й Олексієві Васильовичу слід придивлятися саме до таких людей, за якими майбутнє, а не до тих, хто просто активно підтримував його, мріючи про своє місце під сонцем.
Попри різношерстність дрогобицького “парламенту”, понад 70 відсотків депутатів підтримуватимуть починання Олексія Радзієвського, хоча вони й належать до різних політичних сил. Але це вже тема окремої розповіді, чому ті, хто мав би бути в опозиції до міського голови, насправді будуть його підтримувати.
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень