1991 рік для більшості українців був доволі пам’ятний: масова та показова втеча комуністів із міських рад, перехід влади в руки місцевих громад, організація та проведення демократичних виборів… Здавалося б, саме у цей історичний відтинок часу життя в Україні почало потроху налагоджуватися.
Але чи так було насправді? Українські громади, на голови яких раптово звалилося право самостійно обирати свою владу, виявилися неосвіченими та безпомічними. А, відповідно, не вміли і боялися проявляти ініціативу, постійно чекали наказів зверху, не знали, що і кого вибирають. Саме тоді в моду ввійшли «ура-патріоти» – люди, що багато обіцяють, але абсолютно нічого не роблять. І, щонайгірше, «ура-патріоти» і до сьогодні не втратили своєї популярності.
Так, вони мають інші обличчя, імена, годують нас іншими обіцянками, але вони присутні скрізь. Їх словесний патріотизм проявляється тоді, коли їм це потрібно, і триває доти, доки їм потрібно. За 25 років Незалежності України їх було тисячі, зараз важко згадати, хоча б десяту частину із них, так швидко вони змінюють один одного. Назвати хоча б якесь досягнення «ура-патріотів» – завдання непідйомне.
Хоча ні. Посилення занепаду, кризи в Україні – ось пріоритетний здобуток так званих «патріотів».
Як впізнати «ура-патріотів»?
Їх обіцянки, цілі та дії розбігаються в три протилежні сторони. Вони на арені, коли їм щось потрібно: роблять свою чорну справу і ховаються, коли втрачають владу, або не виборюють її. Їх головний патріотизм – це особистісне збагачення. Тому й не дивно, що за останні 25 років 90% громадського майна встигло стати приватною власністю «ура-патріотів».
Така ситуація – наслідок ключової помилки українських громад: ми постійно наступаємо на одні й ті самі граблі, набиваємо собі одні й ті самі гулі – обираємо «ура-патріотів», віримо їхній відвертій брехні, ковтаємо їх обіцянки. Хоча за 25 років мали б уже у цій справі «собаку з’їсти».
«То, може, нема у нас справжніх патріотів?», – скажете ви. Вони є, більше того, їх багато. Це люди, які живуть за покликом серця, які присвячують себе справі всього життя і відсуваючи на задній план особистісні інтереси, дійсно служать громаді.
Хтось із них стоїть сьогодні на передовій, хтось піклується сиротами, інвалідами, хтось доглядає за бездомними тваринами, або ж сповна віддав себе не власним, а «чужим» дітям. Інші турбуються міським спортом, культурою, чи за дозвілля в місті дбають. Всі вони – громадські активісти, представники громадських організацій та об’єднань. Тільки такі люди для своєї громади мають право називатися патріотами. Вони не голосять про себе на всіх стовпах і банерах, вони не є героями теле- та радіопередач, не потрапляють у перші стрічки новин. Вони просто мовчки і безкорисливо роблять свою справу.
Саме вони, люди з практичним досвідом громадянського суспільства, мають бути владою, щоби впроваджувати якісні зміни в наших містах!
Роман Уневич, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень