Коли при зустрічі з подружжям Петра Щерби та Ярослави Хруник слухав їхню розповідь про сімейну та родинну трагедію, про те, як вони наштовхнулися на непробивну стіну безправ’я, байдужості й маніпуляцій – стало враз соромно за Державу і страшно за безпеку людей. Вік обох наближається до пенсійного, але вони ще повні сил та енергії, сумлінно трудяться, дають собі раду в нелегкий час. Усе, що нажили, давалося тяжкою працею, але ніколи не переступали межі, за якою привабливо виблискують і зваблюють заздрість, жадібність, підступ, ненависть.
І раптом, в одну мить, наче хтось воду скаламутив. Пригнічені, скривджені, вони вже кілька років безуспішно домагаються від своїх дітей хоча би зрідка бачитися з онуками. Бо ж онуки для діда та бабусі – це по-справжньому перші діти.
А почалося все з того, що понад три роки тому дочка й зять потрапили під вплив «правовірних греко-католиків» і не дають родичам зустрічатися з онуками, доки не приймуть їхню віру. Це псевдорелігійне об’єднання, започатковане в Україні чехами – Догналом і Шпіржиком, словаком Обергаузером та ще кількома панянками з тих країв.
Об’єктом захоплення для цього секондхендівського десанту була вибрана успішна, національна (яка стрімко розвивається) греко-католицька церква. Адже не секрет, що довіра до УГКЦ на теренах Західної України, поза сумнівом, до конфесії активно долучаються миряни і в інших регіонах. Політика церкви вибудовується не на протиставленні, а на мирному співіснуванні усіх конфесій заради віри, народу і в ім’я України, керуючись Господнім повчанням: «Хто не проти нас – той з нами».
Ось тут і напрошується попередній висновок: когось не влаштовує злагода і спокій у нашій країні, комусь у поперек горла – утвердження національної ідентичності, високої духовності. Згадаймо хоча б минулі спроби нав’язування в дев’яностих роках «білого братства». Почерк спроб нинішніх маніпуляторів дещо подібний. При допомозі специфічних методів нейролінгвістичного програмування, в поєднанні з іншими методиками сіяти розбрат та агресивність серед спільноти.
Хочу зрозуміти принаймні мотиви чехословацького десанту (вони радше самі є лише інструментом) в Україну. Ми ж бо не якісь там племена, котрі залишилися в кам’яному віці на берегах Амазонки. От лише днями тисячоліття з хвостиком з часу хрещення святкували. А що покинули Догнал і Ко? Адже в тій же Чехії чи Словаччині – маса атеїстів, у рази більше нашого – непочатий край роботи: засівайте, навертайте, зрештою, з одноплемінниками легше порозумітися. Проповідуйте серед них: католицизм, православ’я чи придуманий «правовірний греко-католицизм». Бо є підстави засумніватися, чи знаєте ви до кого приходить лікар? Ні. Поперло чоловіка в чужий монастир зі своїм уставом, та ще й кварту дьогтю прихопив до діжки меду.
А наші: хороші, щирі, добродушні українці не розпізнали данайців, та враз й брами відчинили, та за тії дари обома руками. Зупиніться, придивіться пильніше, бо ті дари із пшениці з кукілем.
Поміркуймо. А як завтра заявляться спокушати ще якісь правовірніші, а за ними через вікна вламаються най-найправовірніші? То може трапитися, що за тою варязькою біготнею забудемо, що є у «своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Та не допусти Господи раптом прийде ще німець і скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!».
Ні, ні! Нікого із земляків наших я ні в чому не звинувачую, і не намагаюся образити, а лише хотів, при нагоді, нагадати одкровення Великого Кобзаря.
Погоджуюся навіть з тими, хто виголошує, що кожен має право на пошук істини. Та підтримую тих, хто усвідомив: пізнання істини – тернистий шлях, який долають ті, хто споруджує найвеличніший Господній Храм – Храм у своєму серці.
І чи не дивує вас, як мене, чому це Догнал не несе своє служіння за хутір Михайлівський, до Росії. Може би чоловік нарадив їхньому президенту «Как им обустроить Россию». Бо нашого Віктора Федоровича у своєму «Пророцькому слові для Президента України» застерігає, що наступного року його (Януковича) можуть чекати великі проблеми – втратить свою посаду, кінець політичної кар’єри. (Тут і далі цитую за Релігійно-інформаційною службою України (РІСУ)).
«27.07.2013 року о 15.05, в ювілейному році Хрещення Київської Русі, бог дав для Вас (Януковича) це пророцьке слово: якщо підпишеш вступ в Європейський союз, наступного року вже не будеш Президентом, – каже Догнал. Проте є альтернатива відставки: «Якщо, навпаки, підпишеш вступ до Митного Союзу, то будеш Президентом і на наступний термін» пояснює він. Ось така тарабарщина: куди переконливіше за будь-якого оракула. Дарма, не хвилює, що подібні поради більше схожі на політичне втручання і запозичені з куферків стратегів «Русского мира».
Та давайте повернемося на хвильку в рік минулий. Маркіян Тітюк, один із лідерів релігійного угрупування Антоніна Догнала звернувся 22 вересня 2012 року з листом №950 до депутата-регіонала Вадима Колісніченка, з проханням – посприяти з реєстрацією їхньої релігійної громади. І було це якраз після прийняття закону про мови авторства того ж Колісніченка, ярого українофоба та шовініста. В листі Маркіян Тітюк щиро дивується, чому держава може собі дозволити поділити Православну церкву, а УКГЦ – ні. Цитую (РІСУ) «Православну церкву Міністерство культури із політичних намірів ділить і реєструє 5 Православних церков, але для Греко-Католицької церкви штучно утримує монополію, щоб вона могла політично маніпулювати громадськістю».
А далі вже чисто в стилі політичного доносу: «Голова масонської організації Львова с.Павлюк (академік НАН України) є в єдності з Л.Гузаром і М.Мариновичем, які заснували так звану «ініціативну групу». Вона має на меті «змінити правила гри в державі (політичний путч). Водночас Голова Львівської обласної Ради О.Панькевич (екс-голова) на імпульс ієрархії УКГЦ дійсно приготував збір підписів проти закону «Про державну мовну політику».
Так і хочеться звернутися «Прости їх, Отче, бо не відають, що чинять». На хвилі досягнення мети люди вже цілком втратили глузд, ладні жертвувати національними інтересами України, нехтувати підступними намірами парламентських пройдисвітів, що топчуться на нашій рідній мові.
Висновок другий і останній. То чи маємо мовчки все зносити, зануривши голову в пісок, наче страус, і бадьоро вдавати, що нічого не трапилося. Ніби й ми не під загарбником, і структури, які відповідають за внутрішню і зовнішню безпеку функціонують, а відчуття безпеки відсутнє.
Вважаєте, що автор перебільшує проблему? То прошу, будьте добрі, порадити де шукати захисту, а ще краще допомогти подружжю Щерби та Хруник. Ну не можуть вони збагнути дії влади. Дрогобицький міськрайонний суд (і за це честь йому) виносить рішення, аби дозволити бачитися з онуками раз на тиждень, в суботу, з 9.00 до 18.00, проте Львівський апеляційний суд скасовує навіть таке, більш-менш, прийнятне рішення.
І що вище підійматися державною драбиною, то сильнішою стає глухота і сліпота влади. Бо за три роки не залишилося в столиці жодної інстанції, куди б згорьовані люди не зверталися. Бо жодні ідеї, від кого би вони не виходили, нічого не варті, гріш їм ціна в базарний день, якщо вони не задля блага – людини, сім’ї, родини.
А тим часом триває дивна гра, чи якесь бісівське загравання. Хтось кричить: «Хапайте злодія!» Інші вдають, що вже майже схопили, от тільки не знають, де перебуває той, кого мають хапати, і чи хапати взагалі. Та грець з ними! Хай би бавилися в свої забавки, розробки, політичні підкилимні авантюри. Але! Як би від цих «войнушок» увсебіч не летіла шрапнель – ранячи і травмуючи людські душі.
Починаючи і вже завершуючи цю публікацію, я й надалі не можу повірити в гірку реальність, що в нашій, незалежній державі, нехай і молодій, чиниться подібне мракобісся. Що хтось безкарно влаштовує дикі гонки на «швидкісному бездоріжжі» – жорстоко і холоднокровно підминаючи під собою: мир, злагоду та єдність держави.
Василь Добрянський, газета «Галицька Зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень