БРЕНІВ

19.08.2010 | Filed under: Публікації

Шановні українці! Ви маєте змогу ознайомитися із текстом книги “Воскресла Бренів. Память у світи”, автором якої є уродженець с. Орів, мешканець м. Трускавець Богдан Гуцило. Електронна версія книги без фото, але навіть в такому вигляді вона уможливить доступ до інформації багатьох зацікавлених людей, особливо ми думаємо про наших друзів-українців з діаспори. Книга розповідає про національно-визвольну боротьбу середини ХХ століття.

Володимир Ключак

Слово про автора

Я завше говорив і говоритиму, писав і писатиму, стукав і стукатиму до людських душ о тім, що до тих пір, допоки значима частка людей не залишатиме по собі записів прожитого, пережитого і вистражданого на життєвій дорозі долі, – у нас довго не буде справжньої, чесної та правдивої її Величності історії народу.

Про автора цієї книги Богдана Гуцила, хочу розпочати з подання деяких витягів із газетних публікацій, де згадували чи писали, більш об’ємно, про нього працівники пера – журналісти.

“Здавалося б, чи так уже важливо для людини турбуватися про відзначення ювілейної дати села, в якому вона проживає? Важливо! І це, видно, глибоко усвідомлює машиніст Б.Гуцило (м.Трускавець), наполягаючи у своєму листі на відзначення 400-ліття села Орів, і тим самим демонструє погляд, так би мовити, не з хатнього балкона.

Зрозуміло, опублікувати усі критичні листи в газеті нема можливості, і редакція, як правило, надсилає їх для перевірки та вжиття заходів у відповідні органи. На жаль, у даному випадку Сколівський райвиконком не відреагував своєчасно на надісланий туди лист Б.Гуцила, і він повторно звертається до редакції…

І це, мабуть, не слід нам забувати – і тоді, коли маємо справу з іржавою канцелярською кнопкою у недбало спеченому пиріжку, і тоді, коли нам нагадують про необхідність святкування історичного ювілею села.“

(Г.Гнатів. Погляд не з хатнього балкона. Вільна Україна. – Львів, 1989. – 16 грудня)

“Ми йшли крутою гірською дорогою вверх. Було літо, спека, пахло хвоєю і ягодами. Часом чувся тривожний шум ріки – збиралося на громовицю. Поряд зі мною ступав невисокий, сивуватий, енергійний чоловік. Ми підіймалися на гору Бренів в Орові у похоронній процесії, а він жваво розказував про цю місцевість, про величезну братську могилу, до якої ми йшли, про покійного, що п’ятдесят років пролежав у лісі. Тільки тепер ім’я його стало відоме, і діти ховають прах батька по-християнськи. По дорозі він мене знайомив з людьми – знав тут всіх і все, бо почувався у себе вдома.

Це було два роки тому. Тоді про Богдана Гуцила – а тим сивим енергійним чоловіком був саме він – я знала мало. Згодом зрозуміла, що пошук невідомих заховань, розкопки, встановлення імен загиблих героїв України – не захоплення, і в “Меморіал“ він прийшов не тому, що тоді всі йшли кудись. То було справою його життя.

У невеликому будиночку ГГРЕС, де довгі роки працює Богдан Гуцило, в шухлядах столу він тримає безліч списаних зошитів, набиті листами і газетними вирізками папки. В цих зошитах – історія села Орів, написана і досліджена ним самим, і ще – літопис могили на горі Бренів, кілька разів зруйнованої різними окупантами, бо в ній лежать українські патріоти.

Богдан Іванович святою справою займається з 1979 року. Ще до “демократії“ сам-один шукав, розпитував і почуте записував, сподіваючись, що колись це знадобиться людям.

А кілька років тому, коли в суспільстві потепліло, взявся за поновлення зруйнованої могили. І почалися збори, засідання і розбирання. Без останнього ми не можемо. Важко було довести людям, далеким від національної свідомості, що бійці ОУН-УПА – герої, а земля, де вони поховані – свята. Після одних таких зборів Богдан Гуцило і вийшов сивим…

Зараз на могилу в Орові люди ходять молитися за своїх рідних і згадують добрим словом людину, що так жертвувала заради пам’яті їхніх близьких.

У Богдана Гуцила багато знайомих, до нього пишуть, телефонують літні, часто самотні люди. В свій час вони поклали свою долю на вівтар України, поховали рідних і жили собі, мовчазні і забуті. Богдан Гуцило видобув із небуття цих людей, він нагадав їм, хто вони, через газети повернув їм надію, віднайшов їхніх друзів.

Коли питаєш у п.Гуцила, для чого йому ці клопоти, ці проблеми, він каже:

– Я був у злочинній партії. Я хочу відмитися від комуністичного бруду.

І він їде у свій Орів, записує спогади, зустрічається з людьми, що воювали в Карпатах, йде оглядати нові розкопки, береться розшукувати свідків загибелі і родичів ще одного мученика України.

Відмитися від бруду… Скільки колишніх комуністів “відмивається“ в керівних кріслах, інші вишукують компромати на таких, як Гуцило. Чи й справді невдячним ділом він займається? Пам’ять про загиблих за волю України не потрібна загиблим, часто ця абстрактна “пам’ять“ не потрібна навіть живим, ну а для тих, хто має владу і мусить дбати про все, – це взагалі обтяжливо.

Богдан Іванович – людина безкорислива, то нічого, що ніхто йому голосно не подякує, він не для того ходить горами і долами, дрімучими лісами, шукаючи останки героїв. Він змиває свою вину перед людьми.

А чи була ця вина в такої людини?

Кожної неділі Богдан Гуцило йде зранку до церкви. А в будні дні після робочого чергування неодмінно зайде в редакцію, принесе свіжий матеріал або нову ідею, а потім – додому, тут сім’я, тут на нього чекає багато справ і листів. Треба відписати, треба повідомити, бо ще подумають його самотні адресати, що про них забули…“

(Леся Федів. Богдан Гуцило. “Хочу відмитися від комуністичного бруду“. Франкова Криниця. – Трускавець, 1993. – 27 листопада).

“Роками знаю Богдана Гуцила і роками не перестаю дивуватися його невсипущості. Чи людині більше всіх треба, чи то вже характер такий? Дехто за кухлем пива мудрагельствує “як би то робити, щоби то зробити“, а Гуцило вже зробив. Більше того – до його чину (пригадайте спорудження пам’ятника Роману Різняку) прифастриговується всякий ура-патріотичний люд-хай! “Маю ще багато зробити, – повторює цей заповзятий чоловік, – треба змивати зі себе комуністичну кіптяву“.

Богдан Іванович вже десять років гірко кається, що дав себе затягнути в комуністичні тенета.

Здавалося, що не так давно на горі Бренів за ініціативи Б.Гуцила було відновлено і посвячено могилу борцям за волю України, а минулої неділі там відбувся ще один здвиг народу: посвячували капличку. Її теж збудовано за почином пана Богдана.

Де тільки він не звертався за фінансовою допомогою! Місяці минали, але таки знайшов гроші, матеріали – малий храм збудували…

Капличку нарекли іменем Пресвятої Богородиці. Першу відправу в ній і освячення здійснили о.о.Ярослав, Петро, Михайло, Олекса.

Нововідкритий храм Божий знаходиться на перехресті доріг з Орова, Ямельниці, навколишніх хуторів. Довкруги – невимовна краса і чистий простір.

Чисто і легко спочивається лицарям нашої держави, що поклали своє життя з молитвою до Бога, з думою про Україну.“

(Ігор Сусюк. Бог і Україна. Франкова Криниця. – Трускавець, 1999. – 29 травня).

“Мешканці регіону знають, скільки зусиль докладає трускавчанин Б.Гуцило для гідного вшанування героїв України, що поховані на горі Бренів поблизу Орова. Могила впорядкована, там зведено капличку, відбулося її посвячення.

Та не вгамовується заповзятий пошуківець: він прагне надати могилі статусу “Державний історико-архітектурний комплекс“. А для цього могилу необхідно занести до Всеукраїнського реєстру нерухомих пам’яток.

Перший крок зроблено. А незабаром – і результати: недавно в Трускавець надійшла відповідь з облуправління культури за підписом Романа Лубківського. Начальник управління повідомляє Б.І.Гуцила, що могилу включено у список пам’яток історії. А це вже щось.

До речі, днями якимось чудом на гору по суцільному бездоріжжю “видряпався“ “Нивою“ головний лікар санаторію “Карпати“ Лев Ярославович Грицак. Він обіцяв опікуватися цим святим місцем.

Добре, що в могили знайшовся добрий господар.“

(О.Рега. Включено в список. Франкова Криниця. – Трускавець, 2000. – 18 листопада).

У матеріалах часописів м.м.Трускавця, Борислава, Дрогобича, а також ЗМІ регіонального та всеукраїнського, таких як “Поклик Сумління“, “За Вільну Україну“, “Українське Слово“, ми нарахували більше півсотні публікацій, дописів та інформацій із прізвищем – Богдан Гуцило.

Ця людина заімпонувала мені своєю наполегливістю у досягненні поставленої перед собою чіткої і конкретної мети. Я по-доброму позаздрив його силі та бойківській витривалості, коли ми разом з ним долали крутизну гори Магура (мала) в урочищі “Лан“, що в околицях Орова, де мав бути встановлений пам’ятний хрест на місці масового поховання солдат царської армії, які загинули у роки Першої світової війни.

У неодноразових розмовах з п.Богданом, під час праці над книгою я завше підкреслював: “Як нині бракує в наших українських селах і містах подібних Вам самозречених патріотів “малих батьківщин“, таких збирачів спогадів своїх земляків про давню і недавню минулість. Особливо не вистачає пошуковців славних дій Армії Безсмертних – воїнів–героїв Української Повстанчої Армії.“ На що Богдан Іванович, знічуючись, прямодушно одказував: “Значить, то мені така доля дарована Богом“.

І поназбирував п.Богдан не багато-не мало – десять тек з матеріалами про історію рідного села Орів, спогади про українських січових стрільців, про різноманітні митарства щодо відновлення могили героїв на горі Бренів і т.п. Вже і не згадую про декілька фотоальбомів із сотнями світлин.

Опрацьовуючи протягом восьми місяців усе, що він зібрав, відшліфовуючи і доводячи до логічної історичної послідовності, додаючи нові факти, – звернув увагу на таку рису характеру п.Богдана Гуцила. Він, окрім зайд-ворогів, про всіх, кого згадував у своїх записах, не прохопився жодним поганим словом чи натяком негативізму. Навіть на тих, хто його очорнював, паплюжив, підставляв ногу, – Богдан Іванович казав: “Нехай нас Бог розсудить. Бог із ними. Кожному воздається за його ділами, а час усе розставить на свої місця“.

Богдан Гуцило цією книгою “Бренів – пам’яттю світи“ хоче залишити людям добру пам’ять. Пам’ять для орівчан, пам’ять про мертвих і про живих славних земляків своїх – наших краян, пам’ять для сьогоднішнього і наступних поколінь українства.

Його книжка нагадує сущим: треба завжди пам’ятати, що мусимо писати, як і живемо, а жити так, як пишемо. То ж слухаймо і вчитуймося у слова зібрань у цій книзі простим галичанином Богданом Гуцилом.

В’ячеслав Умнов,

заслужений працівник освіти України

Мої гори. Мій Орів

Тут немає жодної вершини,

Тут немає жодної гори,

Щоб не мала нашої кровини,

Де б не впало рідної сльози.

Пам’ятайте, відверто говори.

Розкажіть про волю, вільнії гори,

За яку вмирали діти гір,

Гідні слави, як неупокорені.

Пригадай за кожного з них, Орів.

Бог воздасть віддякою, повір.

Лиш із Богом станемо спасенні.

Й Україна житиме в серцях,

Коли псевда матимуть наймення,

А могили – шану гори Бренів.

Бренів, Бренів – шлях важких звитяг.

В ній лежить стрілецтва юна слава

І отців духовних прах святий,

З лав ОУН–УПА тіла криваві, –

Хто здобути хтів свою Державу.

Бренів, Бренів – пам’яттю світи.

В’ячеслав Умнов

Літа плинно пливуть, роки за роками минають… І протягом життя скільки бачилося–перебачилося, скільки чулося–перечулося, скільки жилося–пережилося, що хочеться якусь дещицю з давнього і недавнього проминулого залишити нащадкам на письмі. Нехай читають, думають, співпереживають  і роблять вивірені кроки в майбуття. Саме заради пам’яті, як однієї із основ людського буття, виношу на розсуд моїх краян все, що назбиралося і нагромадилося.

Народився я і зростав у селі Орів (по-давньому – Орове) на Дрогобиччині. Змалку, відколи себе пам’ятаю, завше любив “намотувати на вус” розповіді старших односельчан – орівчан. Пізніше почав записувати різні бувальщини, про які оповідали, або і сам розпитував у близьких, рідних, знайомих.

Почну з найдавнішого, з того, що занотував…

У 1589 році люди з долин втікали від татарської навали в гори. Коли якась група вийшла на високий гірський діл, то люди побачили внизу гарну зелену улоговину, по середині яр. Сріблилася хвилями річка. Хтось вигукнув: “О, який гарний рів! Давайте тут поселимося”. Так і пішла, за легендою, назва нашого села Орів.

Із розповіді старожила Петра Грицика зі села Зимівки, урочище Соломіне: “На горі Гулярня є криниця – джерело – з дуже чистою і лікувальною водою (сприяє покращенню зору). Так цю воду використовував дідич Добуш для виготовлення високоякісної горілки. Ще перед відміною кріпацтва (тобто до 1848 року), дідич повіз до Дрогобича збувати горілку, а селяни-кріпаки, які були невдоволені його жорстокістю, потруїли 12 його псів, що сторожували гуральню, а саму гуральню спалили. Повернувшись, дідич застав одне згарище і, боячись наруги і над собою, виїхав звідтам назавжди.

Ще один подібний підпал в тих же часах відбувався  і на горі Белеїв, де також кріпаками-орівчанами було спалено гуральню дідича Белея.

Земля в гірській місцевості “важка” і малородюча. Урожай з бульби був таким, що ледь-ледь вистачало “дотягнути” до Великодня і щось залишити на насіння. Переважно займалися тваринництвом. Як мовили старші: “Ми жили задля худоби, з неї ж і жили. Тобто, мали якісь статки”.

Обробіток грунту вимагав тяжкої праці. Вдавнину орали важким дерев’яним плугом із залізним наконечником (лемешем). Запрягали дві пари волів. Орали чотири чоловіки: плугатар, два погоничі і робітник, який підтримував скиби. Згодом, десь на початку XX століття, плуг став досконаліший і легший. До нього запрягали одну пару коней, був один плугатар і тільки один погонич. За день таким плугом можна було зорати 30 арів землі.

У праці Степана Павлюка «Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX–початку XX ст. (Історико-етнографічне дослідження“) – К. Наук. думка, 1986. – 170 ст., на стор. 75 читаємо: «Продуктивність оранки землі була в прямій залежності від вдосконалості техніки. Дерев’яним плугом, до якого запрягали по дві–чотири пари волів, за світловий день виорювали четверту частину гектара».

З появою вдосконаленого, із залізними робочими частинами плуга, який вже тягла пара коней, стало можливим розорювати півгектара поля. На Бойківщині… навіть виникла і поширилася відповідної величини міра поля – “день орати”, “по дньови поля” (“півгектара”). У цій же праці С. Павлюка є таблиця народної метрології. Розуміється, поля.  І для с. Орів зокрема: лан – міра площі величиною 19-25 га, чи 16 прутів; прут – смуга поля завширшки 3 м – приблизно 1,25-1,50 га; чверть – четверта частина лану; морг – площа, яка дорівнює 0,575 га.

Цей же автор наводить витяг з роботи польського письменника Августа Бельовського “РОКUCIE”: “Бойко є землероб. Крім невдячного грунту, який посідає, сягає плугом і ралом всюди, де тільки можна дістати шматок землі з-під лісу і каменя і засіяти його вівсом, льоном, подекуди ячменем і ярим житом або теж засаджує картоплею” (с. 6-7).

У нас сіяли овес, переважно на крупу. Мололи ручними жорнами, а потім – у кооперативних млинах, яких вздовж с. Орів налічувалося спочатку 7, а згодом аж 12 млинів.

На селі переважав тип будівлі “в угли”, без жодного цвяха. Під одним дахом були: хата, комора, сіни, стайня і стодола. Хата виділялася окремим зрубом і вікнами. Вікна вузькі. Двері на дерев’яних “бігунах”. Замками служили дерев’яні засуви.

В хатах побутувало курне опалення. Вхід до хати – через стайню. Хати були без коминів, тому дим розходився помешканням і виходив отвором у стелі. А коли вже дуже надиміло, тоді відкривали двері і робився протяг.

В хаті під повалою, приблизно 80 см від неї, прикріплювалися балки, так звані гряди, на яких сушилися дрова і прядиво.

Біля входу – піч. Між піччю і причілковою стіною – постіль, яку на запічку встеляли соломою, вряди-годи солому напихали у веретяні мішки, аби м’якше спалося. На самій печі спали, підклавши під голову якийсь лах або кулак. Увечері хата освітлювалась сухими скіпками з кутка біля печі, бо літра нафти (керосину) коштувала денний заробіток робітника.

А вже десь з 1850-их років сільське населення перейшло на лампове освітлення. Під запічком і лавою взимку лежала бульба, буряки, бруква та інша городина. Кури вмощувалися на сідала під печею, – “на курник”. В кутку, біля причілка, у калинниці – глина, змащували–підмащували піч, стіни і долівку житла.

Стіни в таких хатах білилися синьою глиною лише до половини, адже горішня половина і повала, більше метра, самостійно “малювалася” сажею.

Від печі, повздовж лав, – скриня–стіл, з підніжжям і відсувним верхом. Там, у підстолинні, складали харчові припаси. Часто до ніжки стола-скрині прив’язували одне або двоє новонароджених телят. При стіні – шафа і ліворуч від входу, на стіні  – мисник для посуду.

А загалом, як пише Архип Данилюк в дослідженні “Українська хата” – К. Наук. думка, 1991 р.- 112 с.: “Чим же приваблює бойківська хата? Встановлено, що її горизонтальні структури (довжина гребеня, зрізу стріхи та зрубу) знаходиться у співвідношеннях так званого золотого перетину до вертикальних елементів (висота хати, солом’яного покриття та відкритої частини зрубу). Причілковий фасад зводиться так, що всі п’ять основних точок споруди знаходяться на одному і тому ж колі.

Отже, в основі бойківського будівництва лежить розвинена система пропорційних залежностей, а тому силуети хати чіткі, динамічні й водночас мальовничі й м’які у своїх лініях”. (с. 35-36).

Десь на початку другої половини XIX ст. Галичиною “пройшлася” холера. Не оминула вона і с. Орів, забравши половину орівчан. Померлих від холери (цвинтар від холерників) хоронили навпроти школи за річкою Стинавка. Довгий час там відправляли Службу Божу. З часом і забулося.

У 80-х роках XIX ст. в Орові згоріла дерев’яна церква, від якої донині ще збереглася дзвіниця.

Про церковне життя в селі Орів цікаві матеріали дав парох місцевої церкви Святої Покрови о. Ярослав Мельник. Частину з цих матеріалів зібрав учитель історії Орівської середньої школи Іван Грицишин.

Хоча ці матеріали дещо вписуються у хронологічну послідовність нашої розповіді, але подаємо їх в деякій системі.

Церковне життя села Орів

До нерухомого майна церкви відносяться культові споруди: кам’яна церква Івана Хрестителя з церковним убранством, ритуальними атрибутами, церковним інвентарем і документами, а також дзвіниця біля церкви; церква Воскресіння Ісуса Христа (на кладовищі) із всім внутрішнім майном, дзвіниця біля церкви та морг (трупарня).

З часу заснування парафії орівська церква одержала землю від імені короля. За даними перепису 1589 р., орівський парох мав у володінні 0,5 попівського лану (лан в Карпатах дорівнював від 19 до 23 га). Це означало, що орівський парох в 1589 р. користувався приблизно 10-12 гектарами поля. Новозасновані попівства надавались із значними привілеями, це було викликане тим, що сам парох мусив займатися будівництвом церкви, а землю, яку він діставав, необхідно було використовувати, викорчовувати, тому й давали попівство на два покоління – тому, хто дістав право, його синові або родичеві. У грамотах обгрунтовувалась необхідність будівництва церков. При виданні дозволу на будівництво церкви, говорилось про те, щоб “у новозаснованих селах були покладені початки християнської побожності”, щоб там парох правив всією громадою відповідно до порядку грецької віри.

Після смерті священика майно церкви передавалось у користування його наступникові, згідно церковних законів. Ось що було передано орівському парохові Семену Станавському 10 січня 1799 р.:

“Визначене нерухоме майно камеральних (державних) багатств пароху Орівської парафії, що знаходиться у цісарсько-королівському підпорядкуванні, святі таїнства греко-католицькій орівській церкві, яка збудована на громадському грунті і носить ім’я Івана Хрестителя, записано на вічні часи.

Найясніший король Ян Казимір надав парохові тою же Орівською церквою право користуватися, а також ланами поля і церковним майном. Згідно з церковним інвентарем і деканськими візитами (документами) до сих пір парох все має у володінні: так поля до тої церкви приписані для вжитку на вічні часи парохові:

1. Город на “Багнах” – 1 мор? 1600 сажнів (морг дорівнює – 0,56 га, а галицький сажень – 1 метр 89 см.).

2. Другий город – 2 мор?и 245 сажнів.

3. Поле під “Широківцем”- _ мор?а 434 сажні.

4. Коло нього ще є – _ мор?а 882 сажні.

5. Там же лука – 2 мор?а 559 сажнів.

6. Поле на “Марковці” – 14 мор?ів 218 сажнів.

7. Там же лука – 384 сажні.

8. Поле “Петросово” – 1 мор? 114 сажнів.

9. Поле на “Зарубані” – 2 мор?и 281 сажень.

10.  Там же сінокос – 2 мор?и 818 сажнів.

11.  Вапнярки – 4 мор?и 116 сажнів.

12.  Поле на “Роп’яні” – 2 мор?и 896 сажнів.

13.  Там же поле – 317 сажнів.

14.  Поле “коло грушки” – 1 мор? 845 сажнів.

15.  Поле на “Згарьох” – 2 мор?и 854 сажні.

Сума мор?ів орних – 24 12604 сажнів».

Даний документ підписав парох орівський Семен Станавський. Ним поставлена печатка (червона, сургучна із зображенням Івана Хрестителя).

Далі ідуть підписи уряду сільського: війт Андрій Кушнір – підпис – хрестик і поставлена печатка чорна сажева, із зображенням кози і куща; присяжний Михайло Гіщак – підпис – хрестик; свідок Федь Максимів – підпис – хрестик. Підписано у присутності орівського пароха та декана дрогобицького Яна Чеховського. Дане визначення майна або посідлості зроблено у цісарсько-королівському урядовому суді Дрогобицькому і записано у книгу церковних законів.

В “Шематизмі” (це книга–звіт, яка видавалась Перемиською єпархією), за 1828 р. відзначено, що орівська церква мала в користуванні 40 моргів 173 сажні поля.

У 1867 році цісарсько-королівська Кракова Фінансова Дирекція презентувала орівському пароху 37 злотих 80 грошів. Крім цього, ще дала громада 19 злотих 80 грошів, 1 мор? поля і 6 сажнів дров (галицький сажень дорівнював 1 метр 89 см кубічних).

Вже 1879 року орівська церква мала 73 мор?и 1444 сажні орного поля, 18 мор?ів 461 сажень сіножатей, 44 мор?и 178 сажнів пасовищ.

У цьому ж році вчитель Іван Кравців віддав на користь співробітника орівського пароха 15 мор?ів ?рунту орного поля з городом, на якому знаходилось житло (Вікарівка) співробітника, яке побудовано в 1873 році. За це кожний рік співробітник повинен був відправляти 18 поминальних панахид.

В “Шематизмі” за 1879 р. сказано: “Іван Кравців – учитель отказаль вь пользу сотрудника вь Оровемь 15 моргов рустикального ?рунту (орне поле зь городом) на котором обиталище сотрудника 1873 года создано, сеножать, пасовиско, лес (лес, корчи) сь одолжением: щоби 22 служб Божих за упокой учредителя отправлять оть ?рунту платиль”.

У 1886-1887 рр. за орівською церквою зберігалась та сама кількість землі. Крім цього, цісарсько–королівське намісництво виділяло для пароха 118 злотих 83 гроші із так званого державного резерву. Ця постанова була узаконена ще 6 квітня 1878 р.

Співробітник священика володів 15 мор?ами поля, яке заповів вчитель Іван Кравців.

У 1888 р. орівська церква користувалася 136-ма мор?ами поля. А з 1889 р. до 1895 р. парох мав 63 мор?и 1394 сажні поля. Із церковної каси громада виділила парохові 346 злотих 11 грошів, а для співробітника – 300 злотих і 15 мор?ів поля з відправою 12 поминальних служб Божих за Івана Кравціва. Плата дяка – з прибутків від треб.

З 1901 по 1913 рр. орівський парох користувався 81-м мор?ом 1388-ма сажнями поля, яке давало щорічно прибуток 119 злотих 98 грошів. З церковної каси він одержував 942 крейцарі 80 сотиків. Співробітник мав 15 мор?ів поля і з каси одержував 600 крейцарів. Плата дяка – з прибутків треб.

У 1914 р. в користуванні пароха було 63 мор?и 998 сажнів поля, а з 1926 до 1939 рр. – город – 56 арів, тобто 31 га, 41 ар – орного поля (22 га), сінокосу – 4 га, 8 арів пасовищ. Співробітник мав 7 га, 59 арів орного поля і сінокосу.

У 1939 р. радянською владою була проведена націоналізація церковних земель. Священику  залишено тільки 56 арів городу біля резиденції.

У 1949 р. всі землі і житло було насильно передано у власність колгоспу. Священики, якщо вони були, проживали у конфіскованих хатах.

Будинок співробітника священика був побудований в Орові у 1873 р. Він знаходився з лівої сторони дороги, що веде в гараж, біля садиби Петра Микиташа. У жовтні місяці 1945 р. в цьому будинку розмістився гарнізон військ оперативних груп в кількості 11 чоловік, який загін УПА розгромив вночі. Будинок згорів. (В цій операції брав участь орівчанин Федір Кушнір, який мешкає у с. Солець).

Будинок для священика був побудований ще в 1858 році. Він знаходився між садибами Миколи Фендака та Петра Болюка, навпроти хати Миколи Шимка, під горою. Це житло священика і всі громадські будівлі були віддані радянською владою у власність колгоспу. У 1950 р. резиденція згоріла. Люди пояснюють, що пожежа була спеціально влаштована керівництвом колгоспу, щоби приховати фінансові махінації і уникнути відповідальності.

У 1946 році відбувся Львівський лжесобор, який ліквідував Греко-Католицьку Церкву. Громада насильно була переведена на російську православну релігію. Після цього в Орові почався період шаленого атеїзму. Священиків греко-католиків “визнали” союзниками німців, запроданцями українського буржуазного націоналізму.

Псевдосинод 1946 року

Священослужителі зазнавали жорстокості й тортур,   бо від них вимагали підписати свою згоду на дії ініціативної групи, призначеної офіційно, як єдиний священницько-адміністративний орган, здатний керувати греко-католицькими парохіями. Кінцевий акт від 8 і 10 березня 1946 року і зібрання пресловутого “синоду”, який засуджує Рим за „доктрину і підтримку кривавого оратизму”, анулював унію 1596р. і проголосив повернення Греко-католицької Церкви до Російської Православної Церкви.. “Наприкінці 9 місяців терору третя частина священослужителів – переважно всі одружені священики – підписали своє приєднання. Крім того, частина серед них були в тюрмах або депортовані і 15% – у підпіллі”.

„Жоден з наших ієрархів не підкорився ворогам Христа.

Їх відповідь сатані ще звучить на наших землях у брязкоті ланцюгів, стогоні ув’язнених, мовчазних молитвах в’язнів ГУЛАГу, зітханнях тих, хто ховається в нових катакомбах від переслідувань атеїстичними радянськими властями”.

Прагнучи ліквідувати Греко-Католицьку Церкву і змусити її членів приєднатися до Російської Православної Церкви, режим хоче ліквідувати визначну меншість, мало придатну до радянського впливу. Він хоче її включити в централізовану священицьку організацію, контрольовану ним самим. Цим він хоче також нейтралізувати вплив Ватикану, який вважається ворожою міжнародною силою проти Росії. Накінець, він передбачав знищити організацію, найбільш здатну захистити національну ідентичність в Західній Україні. В цій операції патріархат Москви виступив, як покірливий партнер, який вміє брати участь в знищенні уніатської Церкви, доводячи цим лояльність і політичне прислужництво, які він може запропонувати режиму.”

Наслідки цього сумного епізоду ясно виражені: „Починаючи з 1946 року ця Церква пережила криваве випробування, безпрецендентне переслідування, руйнування з активною участю радянської влади. Це зробила не тільки вона, а й патріарх Москви і всієї Росії цьому сприяв. В цей час він був повністю підпорядкований державній владі. У всякому разі він не залишається менш відповідальним морально за переслідування Української і Прикарпатської Греко-Католицької Церкви.”

Голосом Конгрегації Східних Церков Ватикан скоро відгукнувся на силовий удар Львова від 10 березня 1946 року: „Деномінація Української Церкви називає три католицькі єпархії східного обряду Галичини: Львівську, Перемишську і Станіславську єпископи цих єпархій, як також і їх помічники, були ув’язнені або депортовані в той час, коли велика частина священнослужителів була позбавлена можливості виконувати пасторальну працю. Пресловутий „синод”, що відбувся у Львові, який вирішив анулювати об’єднання русинів з Римською Церквою, здійснений в 1596р., очевидно складався з кількох священиків, які зрадили свою віру, недавно один з них опублікував брошуру проти першості Римського Понтифіка. Знаємо із Східного Папського листа, що Руська Церква – підпорядкована радянським режимом на тяжке випробування і справжнє переслідування.”

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.28)

Були спроби голови сільської ради Матейціва та фінансового інспектора Трескіна (наданих для утвердження радянської влади в с. Орів), перетворити церкву Святої Покрови на склад колгоспу, але громада захистила храм.

В селі десятиліттями складалась така традиція. Після обіду, на Пасху, у церкві Святої Покрови відправлялася Служба Божа. Після цього віруючі з хоругвами, фанами, в супроводі священика здійснювали пасхальний похід до церкви на кладовищі. Тут церковний хор виконував релігійні пісні, в церкві відправлялася Служба Божа за всіх померлих, а потім – відправлялися парастаси на могилах. Органами більшовицької влади це було заборонено.

В пасхальний поливаний понеділок було заборонено Водохрестя, дзвонити в дзвони, салютувати.

Згодом заборонили здійснювати відправи в церкві і на кладовищі. Всі прикраси (ікони, рушники, церковна література, хоругви тощо) звідси були забрані і перенесені в церквуСвятої Покрови. А церква Воскресіння Ісуса Христа оголошена недіючою, і ставилось питання про її ліквідацію. Заборонено було супроводжувати похоронну процесію з хоругвами, хрестом, хором і священиком. (Чомусь проводять покійника в останню дорогу у вічність і дотепер без священика – Б. Г.)

Почалось гоніння на колядників, особливо з вертепом-шопкою. Заборонили колядки і щедрівки. Дітям шкільного віку було заборонено відвідувати церкву, колядувати, щедрувати, бути на релігійних обрядах. Заборонено Водохрестя на свято Йордан. Піддавались осуду комсомольці і комуністи, які здійснювали хрещення дітей, і хто брав шлюб за релігійним обрядом. Насильно запроваджувалась гучна комуністична обрядність, яка людьми не сприймалась. На території Орова було багато придорожніх хрестів, поставлених селянами в різні часи як хрести-пам’ятники. Частина з них була зовсім ліквідована, а частина залишена у зруйнованому стані. Був зрізаний хрест на горі Бренів, а згодом  і могила  повністю зрівняна з землею.

Вихід з “катакомб“

Все-таки, в міжнародному плані, ситуація просувалася великими кроками: 1 грудня 1989 року Михайло Горбачов був прийнятий у Ватикані Папою Іваном Павлом II. Майже одночасно Рада релігійних справ УРСР публікує декларацію, згідно якої “католики грецького обряду можуть використовувати всі права встановлені законом щодо релігійних спільнот“.

Це був офіційний вихід із катакомб: “26 січня 1990 року Синод уніатських єпископів проголошує офіційне відновлення Української Греко-Католицької Церкви і оголошує повернення майна, яке вона мала в своєму розпорядженні до радянської окупації“.

Високосимволічна подія: 19 серпня 1990 року Собор Свято Юра у Львові був переданий греко-католикам. Ера переслідування закінчилася. Для Греко-Католицької Церкви з незалежністю України відкрився новий етап. Труднощів не бракувало, але, пам’ять цих мучеників і всіх важких страждань допомагала їх перебороти.

Немає ніякого сумніву, що протягом півстоліття Україна була об’єктом жорстокого руйнування з боку радянського уряду і Греко-Католицька Церква, як особливо живуча і витривала – в західній частині України – була першою жертвою.

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.48-49)

Ми є свідками багатьох змін, і з нашою участю розв’язуються проблеми, які сотні років стояли перед нами, тривожили, мучили, вбивали нас, обдирали в прямому значенні цього слова.

Почало відроджуватись в селі Орів і релігійне життя. У вересні 1989 року була відновлена частково, а в 1990 році повністю могила УСС та воїнів УПА на горі Бренів з ініціативи Богдана Гуцила, відправлено поминальну панахиду в греко-католицькому обряді, а 14 жовтня, на день св. Покрови, в церкві Івана Хрестителя відбулось Богослужіння за греко-католицьким обрядом.

17 грудня 1989 року при сприянні Богдана Гуцила в приміщенні Народного дому “Просвіти” відбувся схід мешканців села, на якому прийняли резолюцію, в якій сказано:

“Ми, греко-католицька громада с. Орів, вимагаємо відновлення і повної реабілітації загарбаної Сталіним і його сатрапами в 1946 році нашої прадідівської греко-католицької віри, церкви, які руйнувались всякими спробами, а священики були розстріляні, загнані в Сибір або пішли в підпілля. Тепер вимагаємо негайного відновлення Греко-Католицької Церкви, повернення храму, церковного майна, припинити саботаж та зволікання процесу здійснення історичної справедливості”.

Всього на сході було 607 чоловік. За перехід села на греко-католицький обряд проголосувало 605 чоловік, проти не було, утрималось 2 особи. Резолюцію засвідчили жителі с. Орів Коцкулич Іван Федорович, Гіщак Григорій Іванович та Чулак Михайло Васильович.

У липні 1990 року відновила свою діяльність церква Воскресіння Ісуса Христа на орівському кладовищі. Тут проведений ремонт, реставрований іконостас. З серпня місяця 1992 року церква на кладовищі стала центром похоронних панахид. В даний час іде ремонт моргу, впорядкування могил, планується реставрація могил священиків – орівських парохів Михайла Дуба, Ероніма Моравського та Дмитра Мариняка.

На території с. Орів налічується до 50-ти пам’ятників, які в часи тоталітаризму були або ліквідовані, або залишені у зруйнованому стані. Усі відновлені і відремонтовані. Відбувається Водохрестя на Йордан і в Поливальний понеділок. На Великдень, після Вечірньої відправи, йде Хресний хід віруючих від церкви Святої Покрови до церкви Воскресіння Ісуса Христа, що на кладовищі. Знову відправляються парастаси на могилах померлих.

Повністю відновилась релігійна та світська обрядність. Відбуваються поминальні Служби Божі, за здоров’я, посвячення громадських приміщень, житлових будинків, новобудов. Всі релігійні свята відзначаються з врахуванням народних звичаїв, традицій і обрядів. Коляди, щедрівки, вертеп, освячення зілля (на Святу Трійцю), освячення яблук (на Спаса), маїння житлових будинків і господарських приміщень на Зелені свята, маїння хат на свято Петра і Павла, свято пастухів, свята св. Миколая, св. Покрови, св. Андрія, проголошення Акту незалежності, День проголошення Конституції України.

За релігійним обрядом відбуваються хрестини, шлюби, похорони.

У школах вивчають катехизм, співають релігійні пісні, коляди і щедрівки.

В селі Зимівки будується церква Успення Пресвятої Богородиці, започатковано кладовище.

24 вересня 1989 року при сприянні і прямій участі Б. Гуцила на горі Бренів було поставлено березовий хрест, відбулася панахида.

В 1990 році до церкви Святої Покрови закуплено нові дзвони.

20 травня 1990 року на могилі на горі Бренів посвячено високий хрест з нержавіючої сталі і брила з чорного граніту.

1 листопада 1991 р. посвячено символічну могилу та хрест-пам’ятник навпроти Народного дому “Просвіта”, де звозили енкаведистські кати вбитих і закатованих воїнів УПА.

В липні місяці 1992 року на орівському кладовищі, відбулось перезахоронення воїнів УПА, посвячена могила, хрест металевий і гранітна плита.

21 липня 1991 року відбулося перше перезахоронення тлінних останків воїнів УПА. Перезахоронення проведено за християнським звичаєм в могилі на горі Бренів. 4 жовтня 1992 року – перезахоронення дев’яти вояків УПА в могилу на горі Бренів за християнським звичаєм, а вояки Української армії Дрогобицького гарнізону салютували із стрілкової зброї. Все за ініціативи і прямої участі Богдана Гуцила.

15 серпня 1990 року біля Народного дому “Просвіта” осередком Народного Руху на чолі з Василем Кропивницьким був піднятий синьо-жовтий прапор. Під час церемонії прапор освячено.

Жителі с. Орів вшановують борців за волю України. Реставрована могила УСС і воїнів УПА на горі Бренів – 24 вересня 1989 р. відбулась поминальна панахида. А 20 травня 1990 р. на цій же могилі посвячено хрест з нержавіючої сталі, висотою 7,5 метрів, і брилу з чорного граніту.

У липні 1994 р. був посвячений хрест-пам’ятник на холерському кладовищі в урочищі “Камінець”.

23 жовтня 1994 р. посвячена символічна могила і хрест на місці загибелі трьох воїнів УПА в урочищі “Дірбанка”.

На всі релігійні та державні свята на могилі на горі Бренів, на братській могилі воїнів УПА та біля символічних пам’ятників і хрестів селяни запалюють свічки, кладуть квіти і вінки.

Хрест виник у період первісного суспільства. Цей символ став предметом святості і поклоніння. Хрест прийнятий символом християнської віри, бо на ньому був розіп’ятий Спаситель людства Ісус Христос. Хрест утвердився як ідеальний символ.

Церкви будуються у формі хреста, ним завершується купол церков і храмів, дзвіниць. Хрести ставлять на могилах померлих, братських і символічних могилах та історичних пам’ятках. Хрест – постійний ритуальний предмет при всіх релігійних обрядах і відправах.

Вважають, що хрест наділений чудодійною і чарівною силою. Він рятує від усіх бід і нещасть, відганяє нечисту силу. Він постійний супутник в житті і побуті християнина.

Крім цього, хрест став придорожнім пам’ятником-орієнтиром, який позначений на топографічних картах. Його ставлять на місці загибелі людини чи трагедії людей. Його ставили і ставлять на місцях історичних подій. Наприклад, у кожному селі, на його початку, споруджений хрест-пам’ятник в честь відміни панщини в Галичині у 1848 році.

За кількістю придорожніх хрестів та хрестів-пам’ятників можна стверджувати про рівень релігійності села, рівень духовної культури та культури взагалі. Пам’ятники-хрести – це джерело вивчення історії рідного краю.

На території Орова було і є ще багато хрестів-пам’ятників. Звичайно, що тепер пояснити, чому в тому чи іншому місці стоїть хрест, дуже важко. Їх історію знищували задля забуття. І коли запитуєш когось, чому стоїть тут хрест, то чуєш відповідь, що той хрест стоїть тут давним-давно і поставили його тут, бо, мабуть, його потрібно було поставити, тому і ми його оберігаємо.

Але дещо можна висвітлити, принаймні знати, де вони в Орові споруджені. Отже, з того, що відомо:

1. Хрест-пам’ятник на території церкви Івана Хрестителя, зліва, при вході до церкви.

2. Хрест-пам’ятник на території церкви Івана Хрестителя в честь   950-річчя хрещення Київської Русі.

3. Хрест-пам’ятник на території церкви Івана Хрестителя в честь   1000-ліття хрещення Київської Русі.

4. Хрест-пам’ятник на території церкви Івана Хрестителя на символічній могилі українським січовим стрільцям. В 1937 році в ніч з 2 на 3 серпня активістами Федором Суботяком, Іваном Кукуличем, Василем Кухаром та Миколою Ластовецьким побудовано цей пам’ятник. У вересні 1939 року він  був зруйнований. А у вересні 1991 року громада села його  знову відновила.

5. Хрест-пам’ятник в урочищі “Погрібниця”, дерев’яний. Поставив Прокопів Василь Михайлович. На цьому місці загинула зв’язкова УПА в 1947 році Ковбаснюк Катерина Федорівна, псевдо “Орися”. Відвезена в Дрогобич, щоб отримати нагороду.

6. Хрест-пам’ятник березовий. Знаходиться в урочищі “Верхня Імшичина”, біля Василя Костище. Тут були похоронені воїни УПА. Після проведених розкопок трускавецьким осередком “Меморіал” вони перезахоронені в могилі на горі Бренів 4 жовтня 1993 року.

7. Хрест-пам’ятник біля садиби Чулака Миколи Васильовича, “Під дебрею”. Тут в 1942 році під час зливи і повені зсунулась дебря на хатину Олекси Федишина. Загинуло троє людей. Відкопані і поховані на кладовищі, а на місці трагедії родина поставила цей хрест.

8. Хрест-пам’ятник на холерському кладовищі в урочищі “Камінець”.   У 1831 році вся Галичина була охоплена епідемією холери. Померло 100 тисяч чоловік. Холерою був охоплений і Орів. Хто і скільки їх померло в Орові – не відомо. Їх не хоронили на загальному кладовищі, а вибирали місце подалі від села, щоб оберегти людей від зараження. На кладовищі був поставлений дерев’яний хрест. Кладовище обкопано ровом і обгороджено парканом. Відвідувати його було заборонено. Тільки десь в кінці XIX-го – на початку XX-го століття було дозволено раз у рік відвідати його і відправити панахиду. За часів тоталітарного режиму про це кладовище зовсім забули. Пізніше засадили його лісом. У 1994 році воно відновлене і поставлено хрест. В кінці липня відправлено отцем Зиновієм Микласевичем поминальну панахиду. Раніше така панахида відправлялась кожний рік на свято Петра і Павла.

9. Хрест-пам’ятник в урочищі нижче “Лінії “С” в лісі. На цьому місці віз з дровами задавив Петріва Івана Івановича. Батьки поставили залізний хрест.

10.  Хрест-пам’ятник в урочищі “Гулярня”. На цьому місці замерз Явір.

11. Хрест-пам’ятник в урочищі “Погар”. У 1991 році блискавка вбила Юрка Дубика. Хрест поставили родичі.

12. Хрест-пам’ятник напроти садиби Розалії Антонів. Тут була млинівка, в якій в 1887 році втопилась дівчина із родини Микосовських.

13. Хрест-пам’ятник в садибі, біля дороги Ярослава Шимка. На цьому місці була пожежа, згоріла хата і в ній загинула жінка.

14.Хрест-пам’ятник на зупинці автобуса, при в’їзді в село, зліва, в урочищі “Брама“. На цьому місці була вбита дитина Юлія Федишин. При розширенні дороги хрест знятий.

15.  Хрест-пам’ятник в урочищі “Половінь” (“Горішній кінець“). На цьому місці ще в Першій світовій війні був великий бій москалів з Січовими Стрільцями. Отримали СС на цьому місці переконливу перемогу.

16.  Хрест-пам’ятник в урочищі “Гнила Поточина”, Міський ліс. Тут помер орівчанин Іван Васильців.

Обов’язковими були фігури–хрести на роздоріжжях. Це орієнтири тим, хто заблудився в дорозі. Хребтом Орівського Діла йде дорога із с. Стинави. Її перетинали дороги, що йшли на с. Зимівки.

Перша така фігура–хрест є на перехресті дороги з села на “Кути” в Зимівки в урочищі “Сигла”. Стоїть на кам’яному постаменті, із розп’яттям, зверненим до сходу сонця. Таким чином, коли дивитись на розп’яття, то ліворуч – південь, праворуч – північ. Навколо фігури був майданчик 2х2 м. Там садили квіти, переважно довголітні. Майданчик обгороджений кам’яним парканом, висотою біля 60 см. На кутах площадки посадили ясени, які виростали і ставали  справжнім орієнтиром з далекої віддалі. Хрести–фігури старанно доглядали ті, хто їх ставив, або їх спадкоємці.

Другий такий хрест стоїть в урочищі “Орівець” на “Ділу”, де перетинається дорога з села Орів на с. Доброгостів. Він аналогічний тому, що стоїть в урочищі “Сигла”.

Третій хрест є на перехресті дороги зі села на урочище “Соломіне” на “Балейовім”. Звідти повертає стежка до Трускавця через урочище “Іваники”.

17.  Хрест-фігура біля хати Миколи Суботяка, від дороги справа. Урочище “Горішній кінець”

18. Хрест-фігура справа від дороги біля хати діда Б. Гуцила, Павла, де народився батько Б. Гуцила, Іван. Урочище “Під горбом”, “Горішній кінець”.

19.  Хрест-фігура в урочищі “Горб”, зліва від дороги, вище садиби Юрка Короля. “Горішній кінець”.

20.  Хрест-фігура коло хати Катерини Бойко, урочище “Гребля”.

21.  Хрест-фігура на горі “Змули”. Урочище “Риба”.

22.  Хрест-фігура біля хати Ярослава Греська. Біля неї посаджено три ясени. Урочище “Довгий потік”.

23.  Хрест-фігура по дорозі на с. Ямельниця, урочище “Бухали”. Біля нього також три ясени.

24.  Хрест-фігура в напрямі урочища “Плай”, зліва від дороги, на полі Степана Герасим’яка.

Десь в 1935-1936 рр. набула розголосу каплиця місцевого святого – Івана з Уріча. Сам Іван розповідав, що він на свято Успення Пресвятої Богородиці пас корів над верхів’ям річки Стинавки, на вже покошенім лузі. Із собою взяв малий ножик, збирав лісові горіхи та розколював їх ножиком. Тут перед ним несподівано з’явилась Богородиця і сказала, що він грішить у таке велике свято. Іван трохи злякався, почав молитись. Тоді Мати Божа сказала: «Не бійся, ти повинен спокутувати свій гріх на цьому місці».

Іван вирішив збудувати тут каплицю і прожити якийсь час у молитвах і покуті. Каплицю збудував своєрідно. Над річкою проклав місток, а над ним збудував капличку з дерева, покрив її саморобними гонтами. В каплиці поставив престол, хрест та ікону Пресвятої Богородиці. Поруч було його ложе – дерев’яна лавочка, складена з окремих патиків. Тут він перебував в часи негоди і ночував. Вістка про нього рознеслась по околиці. Ішли паломники із багатьох сіл і міст. Туристи здалека і зблизька складали пожертви, просили святого молитися за них та їхніх рідних. Перебував Іван у своїй «пустелі» недовго. Почалася війна, паломників не було. Він появлявся в каплиці рідко, бо вже був старий і немічний. Капличка почала руйнуватися, а згодом, десь після війни, зовсім була зруйнована. В часи шаленого атеїзму про неї не говорили. Вона залишалась тільки в пам’яті людей.

В урочищі «Бобовичі» стояв дерев’яний хрест з розп’яттям. Ці хрести-фігури були позначені на топографічних картах.

25. Хрест-фігура стоїть в урочищі «Шевський горбок», коло хати Богдана Гіщака.

Священики і їх співробітники.

Протягом століття чимало священиків правили богослуження в орівській церкві. Отже, парохами були: з 1828 року по 1830 р. Сімеон Котович. Співробітника не було.

В 1831 році тимчасово адміністратором орівської церкви був Андроній Садовський.

У 1833-1847 рр. – Павло Левицький. При ньому співробітниками: з 1837-1840 рр. Трофілак Ямінський, в 1840 – Іван Буханевич, в 1841 році – Йосиф Держко, в 1843 році – Юліян Левицький, в 1846-1847 р. р. – Антон Сідлецький.

З 1865-1870 рр. – Михайло Дуб, 1806 року народження, висвячений в 1837 році. Помер 30 січня 1871 року. Похоронений на Орівському кладовищі. Парафія була підпорядкована Дрогобицькому деканату. Співробітниками були: з 1863-1867 рр. – Іван Дуб, з 1869-1870 рр. – Кароль Рудницький.

З 1873-1887 рр. – Ананій Нагорнячевський – військовий капрал, 1830 року народження, вдовець, висвячений в 1873 році. При ньому ішло будівництво кам’яної церкви. Співробітниками були: у 1873-1874 рр. – Іван Стронський, в 1887 році – Іван Підляшецький.

В 1890 році парохом був протоієрей Леонтій Желеховський.

З 1891-1911 рр. – Анатолій Верхоляк, 1873 р.н., висвячений у 1887 році. Був високоосвіченою людиною. Досконало вів метричні книги. Дбав про добробут населення. Хоч був москвофілом, але старався, щоб діти навчалися українською мовою. Сприяв тому, щоб продовжували навчання в Дрогобицькій гімназії. Викорчовував в селі п’янство, через яке селяни позбувались своїх лісів, грунтів. При його сприянні в селі була відкрита хата-читальня ім.Качковського, що була москвофільського напряму. А. Верхоляк добре ставився до вчених людей, фольклористів, які записували обряди  та традиції селян. У 1908 році в нього гостював Іван Франко.

В селі був добрим господарем на парохіальному полі. Навчав людей господарювати, застосовувати нові методи, дотримуватись сівозмін. В 1911 році його перевели священиком в Самбірську тюрму. Походив родом з Лемківщини.

Його співробітниками були: в 1892 році – Михайло Петровський, в 1895  – Павло Габлінський, в 1896 – Франц Згорлякевич, в 1899 – Іван Валюх, в 1900 – Северин Ямінський, в 1901 – Григорій Коваль, в 1903 – Микола Гарбовський, в 1907 – Микола Гомерський, в 1908 – Теодор Середницький, в 1909 році – Філарет Ясінський, катехит, жив у незгоді з громадою, бо не цікавився громадською роботою. Консисторія перевела його в іншу парафію. В 1911 році співробітником був Кирило Чайківський – отець-катехит, москвофіл, письменник, писав «язичієм». Організував молодіжне москвофільське товариство «Дружина». Не користувався популярністю серед парафіян.

У 1912 році тимчасовим завідувачем парохії був Григорій Романець.

Наприкінці 1912 року на посаду орівського пароха був призначений отець Єронім Моравський. Народився в 1861 році, висвячений в 1887 році, вдовець. Високоосвічена людина, закінчив теологію у Відні. Знав дуже добре німецьку, грецьку, латинську мови. Цікавився тоді модною мовою есперанто. Народовець. Мав велику бібліотеку. Передплачував багато газет та журналів як релігійних, так і світських. Зберігав багато літератури з минулого століття. Вів просвітницьку роботу в селі, відкрив і організував роботу читальні «Просвіти», замість «Общества ім. Качковського», створив молодіжне товариство «Січ». У читальні вчив жінок співати українських народних та стрілецьких  пісень.

Під час російської окупації був інтернований і вивезений в Росію. Ще до вислання, в жовтні 1915 року, в нього ночували російські офіцери, які записали в пам’ятну книжку свої враження: «Були у батюшки. Он очень грамотний, не то что наші батюшки безграмотниє». Після повернення в 1917 році включився в громадську роботу. Радо зустрів проголошення ЗУНР. Дбав про школу. Ще в 1912 році через повітового старосту домігся, щоби прислали державного вчителя Стецюка на Зимівки, добився відкриття початкової школи в «Горішнім кінці», боровся проти запровадження викладання в школах Орова всіх предметів польською мовою.

Отець Є. Моравський був активним учасником кооперативного руху. При його підтримці в селі створили українські кооперативи: «Наша сила» – в «Горішньому кінці», «Зоря» – в Долішньому, «Оровець» – в центрі села і «Будучність» –  на Зимівках.

Під його натхненним керівництвом діяли такі товариства: «Братство тверезості» – 60 членів, товариство «Просвіта» – 68 членів, гурток «Сільський господар» – 125 членів, «Братство церковне святого Миколая» – 40 чол., «Братство Івана Хрестителя» – 60 чол.

Отець Є. Моравський – захисник громади. Ще перед війною місцевий уряд з повітовим урядом, при посередництві ділка Бжеговича із Стебника, продали якомусь Фунгальському громадське пасовище, включивши туди ліс. Отець Є. Моравський пише протест до намісництва у Львів. Відбувся суд, згідно рішення якого громадський ліс був виключений із даного контракту. А згодом цей контракт був ліквідований.

У 1928-1936 рр. підписано контракт купівлі-продажу свердловини «Длуш-Лолу» французького товариства «Премір» на оренду нафтової ділянки в ?міні села Орів. Отець Є. Моравський посилає Івана Шимка, Івана Дубика та Юрія Витвицького в м. Борислав знайти там спеціаліста-посередника, який допоміг би підписати контракт, вигідний для с. Орова.

Отець Є. Моравський – авторитетна і знана людина. Патріот. Після Служби Божої заходив до читальні. Завжди репетицію хору починав піснею-гімном «Ще не вмерла Україна», а далі співали «Ой у лузі червона калина», «Ой видно село…» та цілий репертуар українських народних пісень.

Організував серед жінок «Марійське товариство», розповсюджував «Місіонер» – релігійний журнал отців-василіан. Цікавився драматичним гуртком, вчив релігії в школах. Боровся проти п’янства в селі.

Коли відзначав свій 75-річний ювілей, до нього приїхав єпископ з Перемишля Й. Коциловський. Присутні були всі парохи Бориславського деканату разом з деканом отцем Петром Мекелитою. Тоді посвятили ще недобудований, але накритий дім (1936р.). В церкві була архиєрейська свята Літургія. Співав хор під керівництвом Миколи Опришка. Зустрічав єпископа на початку села почесний загін кіннотників у шароварах, вишиванках та козацьких шапках.

У 1938 році на святі «Просвіти» був присутній д-р Степан Витвицький, він особисто привітав о. Є. Моравського зі святом.

1939 рік. На горі Бренів хоронили членів ОУН Івана Ластовецького, Дмитра Ляха, Олексу Марчука та Василя Плитина, які загинули в боротьбі з польськими пілсучниками. При запечатанні могили отець Є. Моравський сказав: «Спіть вічним сном, пройде небагато поколінь, і віднайдуть ваші кості, і слава буде про вас».

Отець Є. Моравський – парох, діяч, співак, організатор, патріот, господар. Довгий час очолював хату-читальню, гурток «Рідна школа». Це йому писали з Головної Управи «Рідної школи» у Львові 10 вересня 1934 року: «Ваш кружок «Рідної школи» є новою оборонною станицею в боротьбі за життя нації. В цій боротьбі мусимо починати від самих основ, себто від оборони нашого молодого покоління, коли воно буде пройняте національною традицією, змаганням та ідеалами, – то і будучність буде запевнена. Це найважливіше завдання сучасної хвилі». Помер отець Е. Моравський 1944 року. Похоронений на орівському кладовищі.

Співробітниками о. Є. Моравського були: в 1913-1914 рр. – Григорій Флюнт, зять Є. Моравського; у 1918 р. – Петро Коблак, в 1930-1931 рр. – о. Василь Хробак, катехит. Мешкав на так званій «Вікарівці», енергійний, цікавився громадським життям, брав активну участь в роботі гуртка «Рідна школа».

В 1932-1933 рр. співробітником Є. Моравського був о. Йосиф Яросевич.  Він навчав релігії в школах. Брав участь в громадському житті. Палкий патріот українського народу.

В 1934-1935 рр. співробітником о. Є. Моравського став отець Камінський, молодий священик, катехит, цікавився громадським життям. Підготував концерт до 120-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Народного дому в селі ще не було, то концерт відбувався у стодолі.  Знаходилась вона на теперішньому городі, який є власністю Степанії Кухти, навпроти дороги, що веде в гараж. Отець Камінський любив громадське життя, допомагав молоді організуватись в гуртки: драматичний, танцювальний, хоровий.

В 1935-1936 рр. був отець-катехит Галазинка, молодий священик, навчав релігії в школах. Брав активну участь в громадському житті, у читальні «Просвіти», гуртку «Рідної школи».

В 1936-1937 рр. співробітником був Микола Мацюк. Він посвячував символічну могилу борцям за волю України – УСС, біля кам’яної церкви. Проводив просвітницьку роботу в хаті-читальні ім. Ярослава Осьмомисла на «Греблі» та в читальні ім. Андрія Чайковського в «Горішньому кінці».

В 1937-1939 рр. співробітником був отець Петро Зеленяк, молодий священик, активний у громадському житті, зокрема в «Просвіті». Заклав нову читальню на «Греблі» в хаті Олекси Греська. Організатор гуртка «Рідна школа» ім. Івана Мазепи. Допомагав в організації концертів під час святкування 70-річчя «Просвіти», у відзначенні «1 листопада – день проголошення ЗУНРУ». Провів паломництво громадян в с. Гошів. Завжди клопотався в Дрогобицькім старостві про дозвіл на проведення різних святкувань Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка.

Організував роботу драматичного гуртка, разом з братом Михайлом працював при виготовленні декорацій для сцени Народного дому. Його брат з дружиною та українською інтелігенцією, яка гостювала в о. Є. Моравського, поставили на сцені орівського Народного дому «Циганку Азу», що було великою несподіванкою для орівчан. З братом допомогли поставити п’єсу «Шлях на Київ». Щорічно благословляв після Літургії екскурсії до могил Січових Стрільців на Маківці і Ключі. Був натхненником тематичних фестинів, які сприяли підняттю самовідданості селян, навчали самоорганізованості в громадському житті. Безкорисно відпускав приміщення у своєму будинку під курси неписьменних (двадцять учнів). Проводив курси Михайло Федорців, його друг-студент. Також в його домі була школа-гімназія, де навчалося четверо учнів, які готувалися до вступу в гімназію «Рідної школи», в другий клас. Цю школу вів Федорців, тут він готував учнів і до екзаменів за сьомий клас. Залишив незабутні сліди в пам’яті орівчан.

При кінці польської окупації був членом бойової групи ОУН. Виїхав на Захід. Подальша доля його не відома.

Після смерті Є. Моравського короткий час релігійні потреби виконував Петро Зеленяк.

З 1951 до 1953 року – священик зі села Нижня Станина Омелян Івасик.

З 1953-1955 рр. с. Орів обслуговував священик зі села Ямельниця Кость Ганушак. Потрібно відзначити, що, починаючи з 1944 по 1962 рр., ніякого обліку в церкві не велось, тому і важко встановити точні дати і прізвища тих священиків, які обслуговували село Орів. Постійного священика в селі не було. З 1955-1962 рр. село обслуговувалось священиками епізодично (паска, водохрестя, хрестини, шлюби, похорони). Їх запрошували із сусідніх сіл та міст.

У 1962-1968 рр. парохом в селі був отець Дмитро Мариняк. Користувався повагою  в селян. Помер в селі Орів і похоронений на орівському кладовищі.

Деякий час орівчан обслуговував священик із Трускавця о. Сюшак.

З 1969-1971 рр. парохом в селі Орів був о. Степан Шанда.

З 1971-1973 рр. – отець Дмитро Левицький.

З 1973-1976 рр. – о. Франц Крушельницький.

В 1978 р. – отець Ярослав Думінський.

У 1979-1982 рр. село обслуговували молоді священики, прізвища їх не відомі.

З 1982-1987 рр. – о. Афанасій Лужецький.

З 1987-1993 рр. – о. Микола Мільчаковський.

З 1993-1996 рр. – о. Зеновій Микласевич.

З 1996 року в селі Орів працює отець Ярослав Мельник.

У 1924 році вийшла з друку книжечка Іванни Блажкевич «Вертеп». Вона стала популярною по всій Західній Україні, її підхопили школи, молодіжні колективи «Рідної школи», товариство «Просвіта» і дитячі гуртки. В Орівській початковій школі в 1931 році була підготовлена і поставлена вистава «Вертеп» на шкільній невеличкій сцені вчителькою Степанією Кочиркевич. В 1935 році «Вертеп» підготувала сільська молодь, гурт хлопців з Нижнього кінця села. Керівником був Василь Горічко. Керівника гурту колядників в той час називали «Березою».

Ролі виконували: Олекса Явір (Цап’юків), Микола Марголич (з Басагіця), Василь Горічко – царі, Василь Прокопів (Яцюряків), Іван Іваник (Іваничків), Михайло Кухар (Романишин) – ангели, Павло Прокопів (Яцюряків), Василь Болюк (з Зубрини), Микола Варагаш (з Вантюхового) – пастухи, Василь Явір (Лобиків) – жид, Іван Наум (з Брами) – чорт, Василь Явір (Цап’юків) – Ірод. Крім того був ще міхоноша, який збирав овес, горіхи, яблука та все, що давали на коляду.

Вертеп – це мініатюрний будиночок з відкритою передньою стінкою зі скла, щоб видно було всередині. А там ставили «шопку», зображення святої Родини та новонароджене Дитя. Біля ясел стоять воли та осли, побічно поклоняються царі малому Ісусу, припали на коліна пастухи, а там, за переднім планом, ангели. Ця «шопка» займала ціле приміщення, але все було видно добре, бо освічувалось електричним світлом з батарейок. Деколи освітлювали свічками. Картину-«шопку» купували в місті. Їх багато видавалось в католицькому світі. Вертеп-скринька була змайстрована акуратно, мала гарний вигляд. Крім вертепу, потрібна ще й звізда, виготовлена із старого луба із решета, всередину вставляли круг з діркою. В центрі прикріплювали до валика. Зірка при допомозі шнурка крутилась. Освічувалась електричною лампочкою. Зірку обклеювали прозорим папером різного кольору. Гурт колядників готував  собі відповідні костюми сам, а також дзвіночки.

Цікаві моменти з життя свого села Орів було прочитано в дослідженні Валентина Борисенка “Весільні звичаї та обряди на Україні”: Історико-етнографічні дослідження (АН УРСР, інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. – К.: Наук. думка, 1988 – 192 с.) де він, цитуючи інших дослідників, пише: “слід сказати, що обряд колективного напучування молодих на сімейне життя проходив з особливою урочистістю, ніс значний педагогічний заряд, виховував повагу до батьків, родини, колективу. Цікаво, що, виголошуючи “прощу”, староста звертається до небесних світил. Перед початком обряду виття вінка він тричі повторював формулу: “Просить той пан молодий насамперед місяця ясного і сонця красного, свого тата, маму, братів, сестер, тіток, вуйків, нанашок, роду ближнього, дальнього, щобисте йому благословили барвінок на вінець”.     (Ф. 293, 09. 3б. 334, арк. 3; зап. Р. В. Федорів у с. Орів Дрогобицького району Львівської області), що зближує даний варіант весілля з поліським” (с.124, 126).

У краєзнавчому плані не зайвим буде процитувати і наступне речення: “Найбільша зовнішня одиниця Складчатих Карпат – Скибова зона підрозділяється на наступні скиби: Берегову, орівську та інші.” (Українські Карпати, Природа. Голубець М.А., Гаврусевич А.М., Загайкевич І.К. та ін. – К. Наукова думка, 1988 – 208 с. С.21).

Наприкінці XVIII – на поч. XIX ст. розпочинається освоєння джерел нафти “ропи” Бориславсько-Дрогобицько-Стрийського нафтопромислового району. Нафтовий промисел з 1880-х років починається і в с. Орів. Десь в цей час в Горішньому кінці села в урочищі «Ропїна» стали сверлити у пошуках нафти. Видобуту нафту возили в бочках у с. Люблінці. Була створена спілка “Підойма”.

У 1930 р. якийсь промисловець із м. Дрогобича винаймив під видобуток, терміном на 25 років, громадський ліс в урочищі «Ропїна».

Із розвитком і експлуатацією нафтових родовищ в с. Орів почали будувати панські садиби, зокрема на таких його кутах, як – от: Перенизина, Довгий потік, Марголичі, Когутів потік, За росохов, Голиця, Шкабрина, Плай, Ропїна, Старе поле, Венгерщина, Горб, Бобовищі, “Лінія-С”, Зарубана, Баб’є, Килиманівець, Гулярні (Добуш), Белейовім (Белеїв).

Взагалі с. Орів має тепер протяжність із заходу на схід 12 км. На крайньому заході, від гори Цюхів (висота 942 м. над р. моря), з урочищем Ропїна на північний захід, входять – Старе поле, “Лінія-С” в напрямку до Борислава, на захід – Мелетійчине поле, на північному заході – гора Бобовищі (висота 878 м над р. моря), ліс Венгерщина.

Ріка Стинавка бере початок, де по лівій стороні Старе поле, а справа – Венгерщина.

Далі на захід – Плайчик, Плай. На південному заході від гори Цюхів – ліс Прочілі та сінокоси. Мій батько мав там свою частку сінокосу (Б.Г.). Другий рукав річки Стинавки бере початок на південний захід від дола Оріцких верхів, а на північний захід – Голиця, на південь – За росохов. Вздовж р. Стинавки, на лівому березі – Горб, Бесіцьке, Багнина, Баб’є, Белеїв (755 м.над р. моря), Килиманівець, Покуті, Сигла, Дзвіниця – напрям в с. Зимівки через урочища Кути, Дірбанка, Широковець, Ясенів, Верхня Стинава. Правий берег р. Стинавка – Когутів потік (цвинтар, братська могила, де перепоховано 28 червня 1992 року 25 вояків УПА, о.о. Миколою і Василем була відправлена поминальна панахида), вище Когутового потоку – гора Бренів, між горами Бренів і Магурою (малою), висота якої над рівнем моря не установлена, гора Магура – 963 м. над р. моря, де відбулись бої УСС з москалями 9 та 20.2. 1915р., скали “Красний камінь”, Довгий потік, Марголичі, Басаговець на кичері на південь від церкви – «Чортів камінь», Середній потік, Валечний і Перенизина.

Продовжуючи тему нафтодобування в нашому краї, мушу навести витяги з досліджень Євгена Іваницького і Володимира Михалевича “Історія Бориславського нафтопромислового району в датах, подіях і фактах.” – Дрогобич. Видавництво “Добре серце”, 1995 – 127с., де часто згадується    с. Орів, а саме:

Серпень 1937 року. Максимальна глибина свердловин у Бориславі – 1946 метрів, у Тустановичах – 2085, на Мразниці – 2030, а в Орові – 2274 метри, – це була свердловина “Піонер –1”, пробурена ударним способом. Вона була на той час найглибша не тільки в Польщі, а можливо, і в Європі. У 1960 р. нафтобурильники на “Гулярні”, на місці гуральні, просвердлили свердловину в пошуках нафти, та, замість нафти, вдарив потужний струмінь (фонтан) води. Внаслідок цього в усіх криницях урочищ Соломіне, Згарі і Теплиці не стало води в криницях.

1961 рік. Уперше застосували алмазні долота діаметром 188 мм у свердловині “Орів – 21”.

1961 рік. На Орів-Уличнянському родовищі пробурено 76 свердловин. У листопаді 1962 р. ввели в експлуатацію першовідкривачку борівського покладу – “Орів – 21”, яка з глибини 3288 метрів мала дебіт сто тонн за добу і пішла через міліметровий штуцер. Свердловину “Орів – 21” пробурила бригада бурового майстра Я. Кулиняка.

1964 рік. У лютому організовано четвертий нафтопромисел для обслуговування Орів-Уличнянського родовища.

1966 рік. У серпні вперше на Орів-Уличнянському родовищі перевели з фонтанного на глибиннопомпову експлуатацію свердловину “Орів – 20”, де встановили верстат-качалку СКН-10. Загальна глибина спуску НКТ-3305 м.

1967 рік. У липні проведено зміну конструкції свердловини “Орів – 13”. Економічний ефект – 19295 крб.

1968 рік. У грудні ввели в експлуатацію свердловину “Орів – 29”, яка з вигодських відкладів, з глибини 3137 метрів, давала 300 тонн конденсату за добу і 0,5 мільйона кубометрів газу. Тут пробурено три свердловини, з яких на перше січня 1992 року експлуатували тільки “Іваники – 7”. Цього ж року досягнуто максимального рівня нафтовидобутку Орів-Уличнянського родовища – 355 611 тонн ропи та 127466 мільйонів кубометрів газу. І це при роботі 26-ти свердловин.

1969 рік. У березні переведено свердловину “Орів – 17” на штангову глибинну помпу і встановлено верстат-качалку СКН-10.

17–18 липня провели дослідний ГРП у розчині. Тиск розриву дорівнював 2,5 гідростатичного.

1970 рік. Розпочато заводнення з метою підтримання пластового тиску на Орів – Уличнянському родовищі шляхом закачування води через свердловину “Уличне – 112”.

Організували інженерно-диспетчерську службу РІДС – 2 на Орові.

У листопаді переведено свердловину “Орів – 5” з фонтанного на глибиннопомповий спосіб видобутку нафти і встановлено верстат-качалку 7СК-8.

1971 – 1972 рр. Визначено гідродинамічним методом /ЦНДВР – НГБУ/ балансові запаси нафти Орів-Уличнянського родовища – 21.228 тис. тонн, за прогнозами УКР НДГРІ в 1967 році – 34085 тис. тонн, за прогнозами УКРДІПРОД  нафтові запаси визначено в 22818 тис. тонн.

1975 рік. Здійснили допуск прийому глибинного насосу в свердловинах № № 41, 60, 95, 102, 176 та інших Орів-Уличнянського родовища в середньому від 1954 до 2576 метрів. Це дозволило збільшити нафтовидобуток до п’яти тонн на добу. А всього від цього заходу за 1974-1976 роки із тринадцяти свердловин додатково видобули 7462 тонни нафти і 5,477 мільйонів кубометрів газу.

З грудня 1968 до липня 1982 року газоконденсатна свердловина «Орів – 2» видала 193433 тонни конденсату, 783917 мільйонів кубометрів газу, 48405 тонн води. На цьому вона вичерпала свої потенційні можливості і була ліквідована.

Навіть ці невеличкі повідомлення-штрихи показують, які багаті родовищами, знаними і до кінця не освоєними, із ще не відкритими корисними копалинами, наші милі серцю гори, наша прекрасна земля. Зазначу зокрема, – в урочищі “Перенизина” було знайдено залізну руду. На “Греблі” побудували піч для виплавки криці.

Я сам декілька разів ходив замість батька, який працював у гідропартії в Трускавці, біля церкви Св. Миколая. Група геологів їздили в Орів на «Перенизину» по потоках і промивали пісок. То вони між собою говорили, що в цьому районі є поклади золота, подібне родовище – в районі «Дзвіниця». – Б.Г.).

Всякого лиха зазнавали Карпати: землетруси, повені, пожежі тощо. Але найбільшого горя і бід, крові та смертей, морального і фізичного спустошення приносили зайди-лиходії. Гори мої, гори, люди мої, люди, чого ви тільки не перестраждали?!

Кажуть, та й самі добре знаємо, що найзвучніше луна йде відголосками у горах. Ну ж бо, одзовіться, гори, людською пам’яттю.

Повернімося знову до спогадів…

Напередодні Першої світової війни (1914 – 1918) село Орів враз зі с. Орове-Зимівки (або, як називали, “За ділом”) мало населення: 4131 українців, 2 поляків, 150 жидів. Довжина села – 12 км, а ширина – 5 км. Це було останнє на південь село Дрогобицького повіту, розташоване в Карпатах на висоті понад 900 метрів над рівнем моря.

В Орові дві церкви, одна «долішня», мурована, на честь Св. Покрови, де відправляються богослужіння в неділі і свята, та цілий Великий піст. У другій, «горішній», церкві Св. Івана, що високо на горі, де цвинтар, між двома потоками, – відправляють богослужіння під час днів тижня, а також Служби Божі. А ще відправляють Служби Божі у Великодній понеділок і вівторок. На Великдень, рано, Службу Божу відправляли у «долішній» церкві.

Там же проводилось посвячення пасок. А по обіді сходились люди знову до «долішньої» церкви, а потім ішли хресним ходом, співаючи воскресних пісень, який тривав більше години. Після сходження відправляли парастаси протягом усіх свят, а у вівторок знову верталися хресним ходом до «долішньої» церкви. Під час більшовизму в 60-х роках це дійство було заборонено, то приходили до “горішньої” церкви самостійно. (Б.Г.)

Від 1911 року в селі була одна трикласова школа. Навчання в школі було можливо проводити лише влітку, бо взимку, як закурило снігом, діти не могли приходити на навчання. Село було бідне, і батьки не завжди мали за що купити взуття чи одяг для дітей. А було й таке, що одна пара ходаків була на двох. Деякі діти йшли до школи від півтори до двох годин. Заробітків у селі не було жодних. Селяни заробляли тим, що продавали в Бориславі молоко, сир, сметану, яйця, ягоди, всякі овочі і гриби. Вони цього не їли, а несли на продаж, бо це був їхній єдиний дохід. Сливок село мало доволі, головно в куті, що звався «За верхом». Вони вміли їх зберігати свіжими аж до Різдва. Це робилося таким чином: рвали сливки не перестиглі і розкладали на горищі в сіно. Дуже мало людей працювали в Бориславі на нафтопромислах, головно з «Горішнього кінця», котрим було ближче до міста, в тому числі і мій батько як родак з «Підгорба». (Б.Г.)

Коли селяни хотіли щось купити або продати з худоби, то мусили йти аж до Дрогобича на ярмарок, який відбувався щопонеділка. Туди вибиралися пішки, за день-два наперед. Їхали також кіньми, одначе коней багато селян не мали. Поле обробляли волами та й коровами, коли не могли придбати коней.

Тягарі носили переважно на плечах, у так званих бесагах, які шилися з грубого полотна. Солену воду (соровицю) носили також на плечах в дерев’яних боклагах, що їх вкладали до бесагів, аж за 18 км, зі Станелі чи зі Стебника. І то мусили набирати ночами, щоби поліція не зловила.

Орів мав досить багато лісу, в основному від сторони Борислава, Трускавця, Стебника, Доброгостова та Уличного, це – Міський ліс, Ялина, Стовпищі, Кінашка, Маришінка, Ясенівки. Там росли чудові ялиці, смереки, буки, граби, високі та прості. Тепер цього лісу вже нема, – зовсім вирубали наші «визволителі», одну тільки Маришінку засаджено сосною.

Моя хата була під соломою, засув дерев’яний, посеред хати – так званий дра?ар, з-під нього до хати сипалась трачина. А так як всі половиці тримались на цьому дра?арю, то була велика загроза для нашого життя. Довелося будувати іншу хату, але значно меншу. Я, йдучи в армію служити, таки переспав останню ніч в новій хаті (це було в 1955 році). Вона стоїть і дотепер.

Хати будували переважно зі смерекового дерева, званого половицями, бо стовбур смереки розтинали навпіл (надвоє). Накривали хати соломою, але вже було багато хат під гонтою та бляхою (і наша нова хата була накрита гонтою). Їх будували окремо від господарських приміщень. Вікна вставляли великі, так звані “варшавські”. Оскільки прибудовували в сінях димовідвід, то це дало можливість білити стіни. А в старих курних хатах – сушили садовину, гриби, лікарські рослини тощо.

Змінюється й інтер’єр в хаті: з’являються ліжники, рушники. Постіль застеляли домотканими коцами і прикрашали подушками з розшитими наволочками. Стіл на свята накривали білим обрусом.

До річки Стинавка впадають багато потоків: Воронів потік – по один бік цвинтаря, з іншого боку цвинтаря тече другий потік, далі – Когутів потік, Довгий потік, Середній потік, Широковець, Покуті, Оровець, Килиманівець та ще багато інших струмків і джерел. Річки і потоки кишіли від форелі (пстругів, як у нас їх називають). Наші «визволителі» все витруїли безгосподарним відношенням до природи. Тепер ріка Стинавка майже мертва.

В Орові є величезні камені. Один з них лежить навпроти мурованої церкви Св. Покрови. Його звуть «чортів камінь». Легенда переказує, що чорти пхали цей камінь на церкву, одначе запіяв когут, то вони з ляку його і залишили. (Дрогобиччина – земля Івана Франка. Видав. об’єднання Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1973р., с. 348-355).

Священики і вчителі проявляли величезний ентузіазм серед рідного українства з метою поширення національної самостійності, розвитку громадянськості, відчуття себе як господаря. Сповідування слів Кобзаря: “В своїй хаті  – своя правда, і сила, і воля” – почало набирати значних обертів перед 1914-м роком. Свідчить Ісидор Нагаєвський: “Перед війною вся Галичина була вкрита густою сіткою господарсько-економічних установ, а головно спортивних і напіввійськових «січей» і «соколів». Інтелігенція разом із своїм митрополитом і високопатріотичним духовенством закликали до відродження української державності (І.Нагаєвський. Історія української держави ХХ ст.)

Дозволимо собі навести деякі витяги з його праці як безпосереднього учасника тих подій: “Москва почала війну 2 серпня 1914р. і зараз же здійснила напад на Галичину.

Українська Загальна Рада у своєму меморандумі 18 серпня 1915 року писала, що намісник Коритовський почав повне знищення українців. Наприклад, штаб кожної австрійської армії має по тридцять польських донощиків, завдання яких представляти українців москвофілам і таким чином нищити їх, бо військо, в основному мадярські гонведи, не розбирається в українських справах і вішає всіх, хто назве себе русином.

Українські політичні партії, поборюючи мілітаризм, ширили нехіть до створення власної збройної сили, а по-друге, ця нехіть до війська походила з факту, що австрійська армія завжди підтримувала інтереси династії Габсбургів, які віддали український народ Галичини під гегемонію поляків. До воєнної справи було таке недоброзичливе ставлення, що ніхто з українських молодих людей не хотів іти до військової служби, дарма, що митрополит Андрей Шептицький не раз говорив і переконував синів священиків, що військова служба є почесною службою для свого народу. Це ставлення було причиною того, що в нас не було високих штабних старшин тоді, коли цього вимагала історична потреба.

6 серпня 1914р. консул Урбас своєю телеграмою зі Львова доносив шефові Кабінету міністрів Гойсу про акцію легіону Української Головної Ради у Львові в справі сформування українського легіону з 3-15 тисяч добровольців; на їх жовто-синім прапорі, крім австрійського орла, мав бути золотий галицький лев. Ця акція мала продемонструвати лояльність українців до держави, на яку напав ворог, а з другого боку, українці хотіли підкреслити свою національну окремішність…

Три дні згодом консул Урбас вислав шифровану телеграму шефові генерального штабу австрійської армії полковнику Граниловичові, де просив підтримати український легіон і виділити йому 5 тис. рушниць, 500 пістолів, стільки ж шабель та амуніцію… На жаль, «хтось» вплинув на рішення штабу, бо легіону було дозволено прийняти лише 2 тис. добровольців.

Один з істориків Українських Січових Стрільців (УСС-ів) др. Н. Гірняк свідчить, що добровольці склали окрему присягу своєму польовому духівникові о.О.Нижанківському, яка звучала так: «Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам Запорізької Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму рідному краю, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові. Так мені, Господи Боже і Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь.»

На початку вересня 1914 року посли К. Левицький і М. Василько доповіли в міністерстві, що генеральний штаб перешкоджає організації українського корпусу, бо досі прийняли присягу лише 2 тис. добровольців, а відомо, що 28 тис. прибули до Стрия з усього краю, так що багато з цих молодих хлопців мусили пробиратися додому через австрійсько-московський фронт.

Прийняття добровольців віддано під тимчасову опіку полковника Моліка з 55-ої дивізії корпусу генерала Гофмана. Першим українським командиром був професор Михайло Галущинський, а згодом Грицько Козак (там же с. 54-55).

І здригнулися мої гори від вибухів гарматних снарядів та посвисту куль. Своєю кров’ю і своїм життям тут склали свій нелегкий екзамен наші Українські Січові Стрільці. Ось що пише про галицьку битву 6 серпня – 8 вересня 1914 року, одну з найбільших битв у I-ій світовій війні, коли 450-кілометровий фронт розтягнувся від Івангорода до Кам’янця-Подільського, за участі з обох боків півтора мільйона солдат і офіцерів, – бойовий сотник УСС-ів Богдан Гнатевич: “Того самого дня, коли УСС склали присягу, вони звагонувались і поспішно виїхали через Лавочне на Закарпаття, до Горонди Страбичева. Бо вже попереднього дня, себто 2 вересня, москалі після перемоги на Золотій Липі зайняли Львів.

Їхало стрілецтво до своєї нової Січі тим самим шляхом, який боронили взимі 1914-го і яким верталися назад, до Батьківщини, в січні-лютому 1915 року. 25 вересня московські кінні стежі зблизилися до лінії передової австрійської сторожі під Сянками. Того дня дві чети сотні Семенка, що вийшли на стежі в напрямі Турки, стрінулися з кінним роз’їздом кубанських козаків, які вже попереднього дня зайняли Турку. З відправи вернулися з трофеями, одним козацьким конем у повному наряді, з різною козацькою зброєю. Була це перша зустріч українського війська з москалями. За той час австрійське командування, щоб рятувати Мадярщину, яка опинилась в небезпеці, й загородити москалям шлях на Відень, перекинуло в найбільш ослаблений відтинок бойового фронту, на Сянки, Другу армію. В напрямі Верецьких, Лавочного і Стрия поставлено новосформовану бойову групу під проводом ген. Гофмана. З неї створено незабаром корпус Гофмана, якому в 1916 році дали порядкове число XXV. Легіонові, єдиній формації корпусної групи з молодим вояцтвом, придумали окреме завдання: вжити його до партизанки. Автором цього своєрідного на тодішні часи плану був молодий і здібний поручик австрійської генеральної булави П. Кватернік, з хорватів. Увесь легіон задумали поділити на гуртки й вислати на тили ворога. Вони мали нищити предмети зв’язків – залізничні шляхи, мости, телефони й телеграфи, склади, із засідок непокоїти більші та нищити менші відділи і штаби.

В гористому, інколи важко доступному Карпатському терені ведення такої малої війни в запіллі ворога було зовсім можливе, хоч це і грозило знищенням легіону. На щастя, цей план не вдався, і легіон уцілів.

Дня 28 вийшли на партизанку ще дві сотні під проводом Е. Коника та І. Барана. Вони мали перейти фронт далі на схід, в околиці Синяка.

Офензива в жовтні 1914 р.

Після розгрому австрійських армій у Галичині москалі кинулися проти німців. На вимогу Франції задуманий “марш на Відень” відкладено на пізніше, щоб насамперед ударити на Берлін і таким чином відтяжити західний фронт. Там союзникові Москви – Франції таланило подібно, як ішло Австрії  в Галичині.

Для офензиви проти німців москалі збирали велику ударну силу коло Варшави. Туди перекинули теж кілька “зайвих” корпусів із галицького фронту.

Тимчасом австрійська армія могла трохи відпочити й доповнити розбиті стяги. Користуючи з ослаблення московського фронту в Галичині, союзні німецько-австрійські війська почали офензиву з півдня і заходу. В половині жовтня вони дійшли знову до Сяну, звільнили Перемишль і з Карпат вийшли на лінію Хирів-Турка-Синевідсько. За той час німецькі армії дібралися на півночі до лінії Варшава-Івангород. В цьому змаганні дуже важливе бойове завдання припало корпусній групі Гофмана, що оперувала в долині Опору і Стрия. Коли під час походу праве крило 2-ої австрійської армії застрягло на окраїні Карпат, на лінії Хирів-Лужок Горішній, і таким чином не могло ніяк видістатися на доли, корпусна група Гофмана дістала наказ вдарити на Стрий і водночас допомогти 8-ій кінній дивізії під проводом ген. Лемана взяти Дрогобич.

В цій офензиві легіон УСС відіграв неабияку роль. Правда, він був числом невеликий, зате складався з молодого вояцтва, витривалого на походи й на бойові труди. Таких стягів у корпусній групі багато не було. То й не диво, що сотні УСС йшли в авангарді бойових груп і скрізь бували перші. Можна сміливо сказати, що в тодішньому поході на фронті від Дрогобича до Болехова сотні УСС відіграли першу роль. В історії стрілецтва заслуговує цей похід на окреме відмічення й тому, що стрільці вперше виступили, хоч і не суцільно, а порозділювані на різні відтинки рухомого фронту, в більшому воєнному підприємстві. Він мав для цілого фронту преважливе стратегічне значення, й завдяки йому жовтнева офензива союзних армій осягнула свою мету. Вона знівечила московський план удару на Берлін.

Офензиву в напрямі Стрия розпочали бригади 129 і 130 енергійним ударом на російські становища в околиці Тухольки і Лавочного. Імовірно, москалі були би справилися з ними, коли б не загроза на їх правому крилі, на яке ударили 8-а кінна дивізія й сотні УСС Вітовського та Будзинського. Вони спішним походом перейшли з Турки (10.Х) через Явору, Ісаї, Кропивник (14.Х), Східницю і Мразницю, і дня 19 жовтня осягли Борислав і Нагуєвичі. Дивізія заатакувала москалів на фронті 55-ї дивізії. Так курінь отамана Косака дня 14 жовтня увійшов до Сколього.

Москалі спинили похід 55-ї дивізії на щойно добре закріплених становищах на горі Комарницьке, біля Синевідська. Але і цей опір ворога ломлять УСС 18 жовтня обходом із Корчина і приступом на становища та приневолюють москалів відступити на Стрий, на лінію Гаї-Бригідав-Угерсько. Дня 19 жовтня передові частини 130-ї бригади зайнла Дрогобич.

Ще 21 жовтня сотня Дудинського витримуєцілоденний наступ москалів під Добрівлянами; 22 жовтня сотня І. Косака, охороняючи ліве крило 129-ї бригади, що відступала з-під Дрогобича, зводить бій з козаками під Губичами. 26 жовтня сотні Дудинського й Барана (вони підійшли з Болехова) боронять загроженого лівого крила 130-ї бригади коло села Побук і в долині річок Сукілі та Брязи. 28 жовтня видирають москалям з рук гору Ключ, недалеко Сколього. Сотні, одна під проводом Дідушка – вона підійшла на фронт 23 жовтня після довшого відпочинку в Чинадієві, і друга – Горука, що прибула із Коша 30 жовтня, боронять від 1-3 листопада завзято та успішно гору Комарницьке коло Синевідська. Та завзята оборона стрілецьких сотень, однаково, не помогла. Противник увігнався горами далеко поза праве крило дивізії, тим-то її війська мусили дня 7 листопада відступити назад, на лінію Плаве-Тухолька-Аннаберг.

В Аннабергу й сусідньому селі Філіціенталю залишився легіон довший час і захищав інші стяги дивізії, що подались були на Бескид будувати оборонні становища. Тимчасом півкурінь отамана Шухевича охороняв відступ кінної дивізії, що після невдалого наступу в напрямку Урожа завернула на Турку. Під Опакою, на Кобилі, сотні півкуреня під проводом сотника Д. Вітовського звели 24 жовтня бій з московською перевагою. Стрілецькі сотні, що ще тоді мали старовинні «Верндлі» (тип рушниці), до кінця видержали на становищах і відійшли з них щойно, коли їм загрожувало оточення. Після того півкурінь завернув до Турки і відтіль залізницею переїхав до Горонди. 12 листопада обидві сотні, поповнені і переозброєні, явилися на Аннабергу. Семенюкова сотня опинилася під час того жовтневого походу, шукаючи зв’язку з півкуренем отамана Шухевича, дня 18 в Лужку Горішньому, в районі IY-го корпусу. Тут, у чужій армії і далеко від своїх, сотня бере участь у боях на горі Лисій (19. і 25 жовтня) на горбі Залярському. В обидвох боях сотня мала поважні втрати – 5 убитих і 19 ранених.

Після загального відвороту вона повернулася до Горонди, і там її розформовано.

Врешті, сотня Барана пішла на Стрий із 131 бригадою з Валової через Людвиківку, Мізунь і Болехів. Коли 21 жовтня ця бойова група після важких переходів явилася під Стриєм, осередня група почала відворот, 131-а бригада завернулася теж. Під час відвороту сотня Барана перейшла з Болехова на Сколе. Вона брала участь у боях коло Сукіля і на Ключі. Перехід на Стрий був першим збірним вчинком Січового Стрілецтва. Хоч бойова вартість слабо вишколених сотень була невисока, хоч багато стрільців ішло в бій іще зі старосвітськими «Верндлями» й більшість з них уперше брала участь в бою, молоде українське військо виявилося надійним бойовим елементом. Бо його до бою вів не примус, а гарячий патріотизм і запал.

У поході і в бою за гору Комарницьке, Стрий, на верхах Лисій, Залярськім, Кобилі і на Ключі Стрілецтво дало докази небуденної витривалості і великого завзяття. Цей похід коштував УСС 31 вбитих, 86 ранених і 60 полонених.

Вислід жовтневого походу був би, напевно, успішніший, коли б до нього стануло не 2000, а понад 20000 або бодай тих десять тисяч Січового війська, що зібралося в Стрию у вересні.

Австрійський карпатський бойовий дух був тоді, взимку 1914 і на початку 1915 років, дуже слабий. Ще й обидві воєнні сторони держалися головних шляхів. Горами та лісами можна було зайти хоч куди.

Стежна діяльність УСС під час карпатських переходів мала для корпусу переважно значення тим, що австрійські бойові сили були у порівнянні з ворожими дуже слабі і перебували в обороні. Рух ворога можна було стримувати лише маневруванням, себто перекидаючи сили з одного, більш спокійного відтинку на інший, небезпечніший. Для цього докладні і своєчасні відомості про ворога, і то в пору, мали велику вартість. Та й сама жива діяльність стеж спинювала похід ворога. Так було тоді, коли москалі зближалися до Бескиду між 15 і 31 листопада.

Бої за Маківку

Вони почалися зразу після приходу 1-го куреня до Головецько. В часі між 23 березня й 4 квітня москалі двічі пробували проломити на становищах УСС ліве крило маківської залоги й безугавно непокоїли стрілецькі застави нічними виправами. Але чуйність стрілецьких сотень та їх цільний вогонь раз у раз розбивали задуми москалів. Після кількох невдалих спроб пробитися на становища УСС москалі після Великодня спробували щастя на правому крилі маківського фронту.

Тим часом пруській дивізії, що стояла ліворуч 130-ї бригади, вдалося дня 24 квітня добути верх Острий, що довго і завзято захищався, і таким чином опанувати долину Орови, що відкриває шлях на Сколе.

Щойно досвіта 1-го травня великою перевагою їм удалося загнути крайнє праве крило на узбіччі Маківки і захопити верх тоді, коли обидвом скорострілам довелося зійти з допомогою на долину. Проти такої сили москалів, що йшли добувати верх, сам вогонь стрілецьких крісів був заслабий. В додатку москалі позакидали стрілецькі становища ручними бомбами, новою зброєю, проти якої стрільці не мали чим боронитись. З могутньою силою вдарила й ворожа артилерія з верхів Кливи, Погорута з Тухлі. Москалі зайняли верх гори й частину хребта. В московський полон попало кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника і Будзинського. Чимало стрільців загинуло і чимало їх поранили бомби.

На підмогу стрільцям підійшли 3 сотні 1-го куреня і 2 сотні мадярських новобранців. Мадярські сотні й недобитки обох німецьких сотень рушили в напрямі верху, а сотні 1-го куреня – ліворуч. Почався гарячий нерівний бій. Москалі боронили на горі завзято добуті становища цілі дві години. Весь тягар тої нерівної боротьби ліг на стрілецтво. І воно вийшло знову переможцем над московською силою. Московська маса розскочилась від удару на всі боки і в паніці злетіла в долину. На горі залишилась сила-силенна тих, що загинули за «царя і отечество» і сірою плахтою вкрили ціле побоїще. Чимало ворога попало в полон. Цею новою славною перемогою Українського стрілецтва закінчилася передостання дія змагань за Маківку. Перемога на Маківці є не лише світлим чином стрілецької зброї. В бою за цю гору, що її не могли вдержати інші частини австрійської армії, виявилась головно сила стрілецького духу й волі. Але перемога коштувала Стрілецтву великих кривавих жертв: 47 товаришів по зброї заплатило за неї своїм молодим життям, 76 – ранами, кількадесять стрільців утратили волю.

“Українці, з великою гордістю можете дивитись на Ваші геройські вчинки. Кожний мусить бути гордий на приналежність до Вашого корпусу, який має право назвати себе вибраною частиною. Я певен, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці бажання сповнились – тричі: Слава!” Так дякував стрілецтву в денному наказі комендант 55-ї дивізії ген. Флейшман.

Втрати були великими. Силу-силенну вбитих солдат і офіцерів царської армії, більше тисячі трупів (москалів, як у нас їх називали), звозили і хоронили біля гори Магура (мала) в урочищі «Лан», що в селі Орів. Там ще й донині збереглися зарослі травою окопи-шанці. Деякі із орівчан-старожилів розповідали, що через декілька років над тим безпритульним захороненням у підвечірок з’являлося ореольне сяйво. Певно, від фосфоріння значної маси кістяків. Варто б і на тому місці поставити хрест або якийсь знак. Не випадковими були і слова керівника Львівського правління «Меморіал» Євгена Гриніва до голови Орівської сільської ради 12 квітня 1990 р.: «Вважаємо, що на території Львівської області, як і на території всієї України, мають бути впорядковані всі могили членів будь-яких військових з’єднань чи воєнізованих формувань, незалежно від політичних мотивів і переконань, через які вони загинули. Так є у всьому світі. Адже «мертві сорому не мають». Так має бути і в нас.»

Напевно, що до такої думки треба прислухатися. Адже і в царській армії переважали християни, тим більше, що в неї насильно було мобілізовано значну масу українського населення по той бік від Збруча аж до Кубані включно. Пам’ятаю вкарбований у свідомість якийсь уривок з художнього твору, де письменник пише: “Зійшлися дві сили в страшному рукопашному бою. І вибив вояк у австрійській формі гвинтівку  з рук вояка в московській шинелі. І увігнав йому у груди свого багнета. І застогнав «москаль» українською мовою: «Боже мій, а хто моїми дітками заопікується без мене!» І впав на коліна “австріяк” перед ним. І обняв він уже похилену голову солдата. Застогнав тяжко-тяжко: «Прости мені, брате-українцю, що я тебе вбив.»

На північний захід від гори Магура (мала) возноситься до неба гора Бренів. Вона постає в такому місці, що довколишній краєвид милує око у всій своїй неповторній красі. Якраз на вершині гори Бренів тоді, в 1914 році, з’явився маленький цвинтар Українських Січових Стрільців. На жаль, мною (Б. Гуцило) встановлено дані тільки про одного усусуса – Андрія Дигу, 1887 р.н. (с. Бакути Гадяцького району з Полтавщини), який загинув 1 листопада 1914 року. В цій же могилі поховані: Пилип Ушневич 1875 р.н., Юрій Чехович 1895 р.н., (с. Коростів), Василь Безега 1898 р.н., Петро Сидорчак 1898 р.н. (с. Волосянка), Іван Сенчишин 1898 р.н. (с. Лавочне), Василь Сировіжка 1895 р.н., Федь Стриганів 1898 р.н., Адам Яцуляк 1897 р.н. (с. Синєвицьке), Василь Мисик 1893 р.н. (с. Верхнє Синєвицьке), Дмитро Василик 1892 р.н. із села Вижної Стинави. Відгукніться, краяни, хто що знає про цих славних Українських Січових Стрільців.

У своїй статті «Якби гори вміли говорити» професор Федір Погребенник писав наступне: «Великдень – день оновлення життя, воскресіння Христа, примирив їх – ворогів. Українські Січові Стрільці, воїни греко-католицького обряду, слухали воскресний спів «москалів» – серед яких були брати галичан-українців з Наддніпрянщини. Війна між цісарською Австро-Угорщиною і царською Росією втягнула у криваву бійню братів-українців, які волею обставин жили у двох ворогуючих імперіях».

Пригадайте вірш О. Маковея «Брати»:

От звела нас люта доля раз докупи,

Не у гості, тільки в полі, тут, де трупи…

Виріс, брате, я далеко, у Полтаві,

А загинув у Карпатах на мураві.

Другий каже: Горе, брате, нам, нещасним,

Нашим людям, нашим нивам, горам красним.

Та найтяжче наше горе: люта сила,

Що з братів та воріженьків поробила.

Та не плачмо, бо віджити ми ще годні:

Вилічимо свої рани і народні,

Кров пролита не пропаде, зродить нива –

Буде, буде Україна ще щаслива!

У ході Першої світової війни відбулися непересічні події в історії українського народу. Це поступ від проголошення декларації Загальною Українською Радою про мету створення на підросійських землях Самостійної Української Держави до IY-го Універсалу Української Народної Республіки. 22 січня 1919 року – Злука ЗУНР і УНР.

З такими явищами не могли змиритися ані новопостала Річ Посполита Польська, ані більшовицька Росія. Як наслідок виснажливої боротьби з чисельними зовнішніми та внутрішніми ворогами, ми, українці, залишились мало чи не єдиною нацією Європи, яка не змогла утвердити відновлення своєї державної незалежності. Україну четвертують Росія, Польща, Румунія і Чехословаччина. Галичина опиняється знову під панівним диктатом Польщі.

Будь-який окупант прагне показати власну зверхність, змусити до покори, до притлумлення гідності і честі, до зречення автохтонами своєї історії, свого народу, своєї мови, своєї землі.

Так чинив і уряд Польщі (прем’єр – Ю. Пілсудський, міністр внутрішніх справ – Ф. Славой – Складовській), проводячи восени 1930 року у Галичині «пацифікацію». «Пацифікація» (від лат. – умиротворення, замирення, успокоєння) – офіційна назва масових репресій щодо українського населення Галичини, які тривали від 9.09. до кінця листопада 1930 року. Фактично, польська влада почала ще з 20-х років т. зв. санацію ( з лат. – так звану санацію лікування, оздоровлення тощо), а завершила «пацифікацію» в 1930 році.

У 1920 в Орові була велика польська поліційна станція, що тортурувала українське населення. Сюди майже щодня привозили людей до шкільного будинку (бо в школі був комісаріат) та страшно їх били, вимучуючи якісь зізнання. Люди втрачали свідомість (притомність), їх відливали водою, потім знову били. Це продовжувалося майже півроку. Часом дружина Кичуна не могла знести криків катованих людей, влітала до кімнати, де відбувалися катування, та опам’ятовувала розлючених польських садистів. (З кн.: Дрогобиччина – земля Івана Франка… – С. 354).

Подібне, а то ще й жорстокіше відбувалося під час вищезгаданої «пацифікації». Орівчани згадують про ревізії культурно-освітніх і фінансово-економічних установ, стягування контрибуції продовольством, фуражем і грішми, проведення численних арештів активістів українських організацій, фізичні розправи і знущання над учителями, священиками.

Тільки арештовано було кожного восьмого мешканця української національності Галичини. (Кривава книга /Упорядник, автор перед. Я. Радевич – Вінницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: “Відродження”, 1994. – 274 с, С.–9)

За підрахунками Української Парламентської Репрезентації (УПР), репресії в тій чи іншій формі велися на терені більш як 30 повітів Галичини з населенням понад 5 млн. чол.

Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого загострення українсько-польських взаємин. (Довідник з Історії України. Том. 2: К. Бондаренко та ін. – Київ. Генеза. 1995. – 440 с. С.-344).

В 1922 – 1923 роках побудували другу школу «За верхом», на т. зв. «Зимівках» (с. Зимівки), а третю школу – в с. Орів в 1932 – 1933 роках в «Горішньому кінці». В той час перша школа вже стала 5-класовою з 4-ма учителями. Учителем тоді був Андрій Кичун. Учителював в селі від 1911 року і деякий час був управителем усіх трьох шкіл. Пізніше школа «За верхом» (с. Зимівки) стала вже самостійна, трикласова, з управителем Василем Іваненком. Учителем в «Горішньому кінці» був Вартоломей Грималяк, і до помочі йому прийшов учитель-поляк Галер, великий україножер та донощик.

Андрій Кичун працював у Орові від 1911 до 1937 року. У 1936 році учителі-поляки, підвладні управителю А. Кичуну, зробили на нього донос до кураторії, і півроку він не мав роботи. На суді в кураторії у Львові прокурор домагався остаточного звільнення його з праці, однак, після показань свідків змінив свою думку. Врешті перевели його на рівноцінне становище до с. Калинець Товмацького повіту. Аж в 1944 році А. Кичун повернувся назад до Орова – до свого сина Володимира, що тоді там учителював і був управителем. Андрій Кичун  продовжив знову учителювання в Орові аж до останнього подиху свого трудолюбивого життя. Помер в Орові в 1950 році. Він виховав цілу плеяду кадрів молодого покоління, яке ставало щораз свідоміше.

В селі було кільканадцять заможних господарів, які плекали чудові сади, тримали пасіки. Серед них у «Горішньому кінці» жили: Суботяк, Дубик, Богун, Шимки; в селі – Варагаш, Микосовський, Ямельницький, Мачило; в «Кичері» – Марголичі, звідки ця місцевість звалася «Марголичівка», «За верхом» (с. Зимівки) були брати Науми, Прохна, М. Дубик.

Функціонували дві кооперативи, одна біля мурованої церкви, а інша – в «Горішньому кінці». В 1935 – 1936 рр. орівчани вибудували гарний мурований Народний дім.

Село мало досить ошатний громадський будинок. Війтом тоді був Іван Дубик з «Горішнього кінця», єдиний з села, хто закінчив гімназію. А ще діяло товариство «Луг». При читальні «Просвіти» існував аматорський драматичний гурток.

Кожного літа через село проходило багато туристів, що зупинялися на ночівлю переважно у вчителя А. Кичуна, а інколи у священика. Часами заночовувало 20-30 осіб, здебільшого пластуни, які йшли походом на гору Маківку.

Від 1930-го року Орів мав молодого священика (сотрудника) до помочі о. Муравському. Сотрудники дуже багато працювали над покращенням освітнього рівня орівчан. Це о. Василь Хробак, о. В. Дяк, о. Й. Яросевич, о. М. Мацюк та о. Зеленяк, який працював ще  до приходу більшовиків.

Три родини поляків, які жили в Орові, були охрещені в українській греко-католицькій церкві.

Декілька слів про с. Зимівки. Воно належало адміністративно і парафіяльно до Орова. Словом, це  частина села за горою.

Читальня “Просвіти” в Зимівках постала завдяки наполегливим старанням його жителя Івана Наума. Він же і став першим її головою. Читальня спершу розмістилася у приватній хаті, в одній кімнаті. Жителі Зимівок сходилися щонеділі пополудні, читали книжки та вислуховували доповіді, які організовував Іван Наум. Радо горнулися до рідної книжки та живого слова, висиджували не раз довго, аж за опівніч, а то й до 3-ї години ранку. Кімната завжди була переповнена людьми, одні, прослухавши доповідь чи прочитавши щось з бібліотечних книг або видань «Просвіти», виходили, а натомість заходили інші. Запитанням не було кінця. Відчувалося, що це направду спрагнені освіти, які немов хотіли б наздогнати втрачені літа, бо ніхто не давав їм рідних знань.

Іван Наум заініціював збір грошей, щоби побудувати в Зимівках Народний дім і там розмістити читальню «Просвіти». Це незаможнє населення села Зимівок дуже тяжко працювало в лісі на вирубі та звоженні дерева. Зарібки були малі, та потяг до народної освіти був такий великий, що тяжко запрацьовані гроші, відмовлюючи собі не раз конечних закупів, жертвували на будову читальницького дому «Просвіта». (З кн.: Дрогобиччина – земля Івана Франка… с. 348-355).

Коло вершини гори Белеїв зі сторони Зимівок у 1935 – 1936 рр. поляки влаштовували летовище для запуску планерів. Туди з’їжджалося «високе» панство із Борислава, Дрогобича, Стрия, Львова на відпочинкову базу і для польотів на планерах. А «закропитися» горілкою і розважитися ходили в корчму до жида Мошка.

В 1938 році поляки після прискіпливого інженерного та наукового дослідження цілющої води в горі Гулярні вирішили подавати цю воду до Трускавця самотоком. Почали вже забивати палі, велися підготовчі будівельні роботи. Гулярня розташована на висоті близько 625 метрів над р. моря, а Трускавець – 350-400 м н. р. моря. Дебіт води, яка тече самопливом з Гулярні, дає за добу 57,6 кубометра. Чому б не налагодити нині постачання цієї чистої і лікувальної для зору води? Просто треба узгодити якісь моменти між Трускавецькою міською радою і Сколівською районною радою. А користь буде для всіх – і для мешканців курортополісу Трускавець, і для відпочиваючих цього славного міста, відомого не тільки в Україні, але й далеко за її кордонами.

Але ідемо далі стежкою минулого, послідовного викладу подій.

Надаємо слово для спогадів Василю Ковбаснюку: «Народився я у 1913 році в с. Орів. Батька звали Федором, матір Параскою. В сім’ї було шестеро дітей – два сини і чотири доньки. Всі ми підростали, брали участь у роботі читальні «Просвіти», займалися в гуртках самоосвіти, співочому та драматичному. Польські окупанти постійно переслідували свідомих українців. В Організацію Українських Націоналістів я вступив у 1935 році. Члени ОУН групувалися по «п’ятірках». Всіх «п’ятірок» в Орові на той час було 20. На чолі кожної «п’ятірки» був зв’язковий. Зв’язковим нашої «п’ятірки» був Олекса Костище з «Горішнього кінця». Ми збиралися часто, читали відповідну духові літературу, вправлялися спортом, виконували різні доручення Проводу. Крім мене, в нашу «п’ятірку» входили П.О.Колос, М.В.Колос, М.М.Колос, Ю.І.Варагаш».

Перед початком Другої світової війни поляками було закатовано чотирьох членів ОУН: Дмитро Лях (1913-1939рр.), Олексій Марчук (1913-1939рр.), Василь Плитин (1915-1939рр.) – всі троє родом з села Ямельниця; Іван Ластовецький (1905-1939рр.) – із села Орів. Дмитро Марчук, мешканець села Ямельниця, згадує: «Тимчій Лопатинський, один із провідників ОУН, запропонував поховати своїх побратимів на горі Бренів, на місці, де був цвинтар УСС-ів, як продовжувачів славної ідеї і висипати козацьку могилу.

На горі Бренів стрілися дві похоронні процесії: одна несла на плечах Василя Плитина і Івана Ластовецького з Орова, інша – Олексія Марчука та Дмитра Ляха з Ямельниці. (До слова, брат Олексія Марчука – Онуфрій Марчук зараз проживає в Канаді, в м.Монреаль). Почалася панахида і молебен. Орівський священик Єронім Моравський в 1939 році мовив із глибоким жалем: «Спіть вічним сном, пройде много поколінь, віднайдуть Ваші кості і слава буде про Вас». А Тимчій Лопатинський наголосив: «Ця могила висипана в такому місці, що її хрест буде видно аж до Високого Замку у Львові».

А моє село, мої гори і мою землю чекала важка Хресна Дорога нових випробувань.

Внаслідок договору Молотова – Ріббентропа, цієї змови світового масонства, яку втілили в реальність більшовицько-сталінський СРСР і нацистсько-гітлерівська Німеччина – розпочалася Друга світова війна. І знову запрацювала машина смертного молоху по Україні.

У вересні 1939 року через  Орів відступали (переходили) до Румунії озброєні частини польської армії. Хтось із сільських хлопців почав по них стріляти. Поляки відплатилися тим, що поранили кількох орівчан і спалили 32 хати. Це були перші наші жертви в Другій світовій війні.

В суботу, 23 вересня 1939 року, на Дрогобиччину ступив новий окупант – червона армія.

По деяких селах, де були місцеві «капезеушники» (КПЗУ), червону армію вітали промовами, квітами і навіть ставили перед селами вітальні брами. Але через день-другий люди побачили, куди ведуть такі брами. Кооперативи «засвітили» пустками. Не стало навіть солі, нафти, сірників. Почали скликати віче, на яких закликали обирати «сельсовет», тобто голову сільської ради і її членів.

«Обирали», а фактично призначали, із бідних і найбідніших, тобто з люмпенів. Тих, що працювали за Польщі в різних державних установах, викликали до реєстрації в район. Хто подобався – залишали працювати, решту залишали для “следствія“. Дуже часто вони вже не поверталися в село.

Сільський “совет“ розпочав свою роботу з переписування, хто, скільки і якого має маєтку. На господарів, яких називали куркулями, накладали податки збіжжям, м’ясом, грішми. Рахували все: робочу і велику рогату худобу, кози, вівці, свині, домашню птицю, пасіки, плодові дерева і кущі в садах тощо. На це накладався відповідний для обов’язкового здавання контингент. На тих, хто не виплатив контингент, не записувався до колгоспу, кого підозрювали як національно свідомого, – чекав швидкий суд і транспортування цілими сім’ями до Сибіру, «на білі ведмеді». Щоб селяни не зібрали вирощений ними хліб, ставили охорону солдатів або так званих «стрібчиків».

Коли ми вночі з мамою і братом пішли товкти жито, то нас з братом відправили додому, а маму забрали в Дрогобич на Брегідки, де мама пробула дві неділі. Хто знає, чим би все це закінчилось, якби не сусідський «участковий» Микола Гресько. Подібні випадки були – що вже не повертались додому живими. (Б. Г.)

В школах – пропаганда атеїзму, замість ікон (образів), у школах висіли портрети Сталіна та інших вождів «пролетаріату».

На церкви накладали оподаткування. Так як релігія оголошувалася «опіумом народу» – церкви закривалися, а священиків виганяли, вивозили на Сибір або знищували. Руйнували іконостаси, палили ікони, знімали і відправляли на переплавку дзвони. В Орові зняли з дзвіниці три дзвони, але по дорозі в Дрогобич в лісі, в урочищі «Ялина», найбільший дзвін  закопали і посадили дубок. На щастя, залишився живим один свідок – Михайло Лаврик, який прийшов до нас додому і каже: «Іване, ходім відкопаєм у лісі під «Ялиною» дзвін, бо як помру, то пропаде назавжди, бо тих, які зі мною закопували, вже немає нікого в живих.» Цей дзвін було відкопано і повернено на дзвіницю у 1954 році, після смерті Сталіна.

Від теперішнього моменту, ніхто не може не знати, до якого зла здатна людина, яка жорстокість може визріти в її мозку. Кожен знає тепер з якою ненавистю, силою і несправедливістю „аморальний своєю сутністю комунізм”, чинячи „жахливі несправедливості влади, на службі колективістського тероризму”,’77 нищив усіх, хто чинив опір його руйнівній ідеології у Східній Європі і кожен знає, що український народ І Греко-Католицька Церква були для нього першорядною ціллю.

Переслідування, об’єктом яких була Україна з боку близьких сусідів, почалися значно раніше від XX ст. Імперська Росія стримувала розвиток національної культури, релігії, тісно пов’язаної з Україною, більшою чи меншою мірою застосовуючи силу, Польща ж знаходилася в симбіозі з Україною, особливо з тією її частиною,. яка була в церковному підпорядкуванні Риму, І брала участь (Польща) якоюсь мірою в її гнобленні. Від Брест-Литовської згоди 1596 року наступні царі такі як: Петро Великий, Катерина II, Микола І чи Олександр III пробували в кілька заходів знищити український народ і його титуловану Церкву, але марно.

Радянський імперіалізм, цей жорстокий атеїстичний режим, . який дико розправлявся з населенням, винищив варварськими методами мільйони українців, штучно створюючи руйнівні обставини, такі як голод у першій половині століття. Після 1945 року було диявольськи вигадане тотальне знищення нашої Церкви. Вона тоді стала могутньою Іконою Христа, страждаючого у своїх служителях і вірних. Єпископи, священики, монахи, монахині, цивільні були гнані, силувані і інколи на тлі навколишнього світу, кати виглядали більш віруючі, ніж їх жертви. Совість керівників цього світу зовсім не почувалася стривожена, інтереси у політичній грі здавалися більш важливими! Неодноразово в раю ГУЛАГів християнство, проти якого спрямовувалися сили зла, незважаючи на всі переслідування, не тільки не згасало, а навпаки здавалося, що пускало гілку нових сил. Одухотворені вірністю своїй вірі, ті що служать Богу, згуртовані його ласкою знайшли в собі достатню сміливість, щоб не зігнутися перед своїми катами. Скоріше вони надавали перевагу смерті, ніж ослабнути у своїх зусиллях. Це була смілива самопожертва, страждання єпископів, монахів і священиків, „які чинили опір”, вірність віруючих своїм ув’язненим або висланим пастирям, незгода бачити свої церкви замкненими і позбавленими релігійних служб, твердість підпільних священослужителів, що співали літургійні співи перед закритими вратами. Це все зберегла влада високої моралі народного законодавства від Української Греко-Католицької Церкви. Звільнені церковнослужителі розділили долю біля півмільйона патріотів Західної України, які були вигнані силою з Галичини і розкидані по архіпелагу сталінського ГУЛАГу, де багато їх загинуло. Таким чином, ця „Церква мучеників” та ісповідників віри, разом зі своїми переслідуваним і обкраденим народом, вижила в катакомбах Галичини і Прикарпаття до офіційного інституційного відновлення і своєї легалізації в 1989-1990 рр.

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.96-98)

А мною, Б. Гуцилом, у 1990 році було куплено в Бориславському заводі БЕЛМЗ два менші дзвони, аби повернути нашій дзвіниці її давній голос – передзвони.

По усіх населених пунктах НКВД запроваджує сітку «сексотів» (секретних сотрудників) серед місцевого населення. Найбільшу увагу вони звертали на виявлення членів ОУН.

Своїми спогадами ділиться орівчанин Василь Ковбаснюк: “НКВД почало гоніння на свідомих українців: вивезення на Сибір, арешти і тортури неблагонадійних.

У грудні 1940-го року, якраз на Введеніє, арештували нашого зв’язкового О. Костище, а за ним іще п’ятьох членів ОУН: Федора Суботяка, Костя Кушніра, Федора Бучака, Миколу Суботяка і мене. Арешт членів ОУН відбувався по всій Дрогобиччині.

Всіх нас завезли в Дрогобич і кинули в слідчу камеру НКВД. Серед арештованих, яких я пам’ятаю, були: з Тустанович – С. Бачинський, з Трускавця – П. Данилишин, рідний брат Дмитра Данилишина, страченого поляками; Марія Мотика (1921-1941 рр.), Ольга Білас-Бунецька, яка чудом вирвалася з цього пекла, тепер мешкає в Канаді, рідна сестра Василя Біласа, страченого поляками; зі села Станилі – Мотика, із Доброгостова – брати Василь і Степан Гарасим’яки, з Борислава – брати Когути, були хлопці і дівчата з сіл Грушів, Медвежа, Михайлевичі, зі Стрия Філомена Іванчук – всього 45 чоловік. Після довгих допитів і тортур в березні 1941 року розпочався суд.

Більш конкретно описує ці ж події студент Дрогобицького електромеханічного технікуму Д. Білий: «Слідчий НКВД прочитав мені статті Карного кодексу, за якими мене заарештовано. Це була стаття 54, п.п. 2 і 11. Конкретно мене звинувачувалося у приналежності до ОУН та у підготовці збройного повстання проти СРСР. Коли я почав відмовлятися від цього НКВД-ист закричав: – Ах ти сволоч! Ти ще вдаєш з себе невинного? Ти ніби нічого не знаєш? Кажи мерщій правду! Був ти в організації чи ні?

Тут слідчий почав бити мене куди попало. А далі став ногою на мій стілець, залишивши мені тільки малий ріжок його і каже: – Так ти хочеш України? Ось тобі твоя Україна (тут він мене знову вдарив, я підвівся). Садісь! Випрям ноги! Руки поклади на коліна!

Я так і зробив. Тоді інший НКВД-ист сів на мої коліна і почав на них так гуцатися, що аж кості мені тріщали, та бив при цьому мені під груди. Я був цілком безборонний. Тільки корчив м’язи та надував груди, щоб не відчувати болю. Цей НКВД-ист, б’ючи мене, все кричав: «Признавайся, сволоч!». Він бив мене так довго, доки стомився. Тоді почав мене допитувати старший НКВД-ист в той же спосіб. Але я вже був змучений до того, що не мав сили нічого відповідати. Тоді вони закричали на мене:

– То він ще й не хоче розмовляти, сволота! Дайош до камери!

Одразу з’явилося ще двоє НКВД-истів, і всі вони потягли мене в льох до якоїсь порожньої кімнати. Та ці чотири НКВД-исти стали по кутах кімнати, взявши кожен в ліву руку по револьверу. А правою рукою вони почали штовхати мене один до одного. Так я мотався поміж ними, як футбольний м’яч. Потім я став посередині і почав вперто відборонюватися від них. Тоді один з НКВД-истів сказав:

– Ну, даймо йому спокій. Він тепер розкаже все, – при цьому він поставив стілець мені і запросив ніби ласкаво:

– Садітесь, пожалуста!

Але коли я намірився справді сісти, то він вибив цей стілець з-під мене, і я впав на долівку. В той же момент один з них сів мені на ноги, а другий на плечі та, схопивши мене за волосся, почав товкти головою об підлогу. Третій схопив якийсь залізний гак, а четвертий ломаку і почали бити мене куди попало. В першу хвилину я лежав безборонно, але потім, бачачи, що мене не перестають бити, підтягнув під себе руки та крутнувся так, що вони позлітали з мене. Тоді я миттю зірвався з підлоги і встав. Вони відразу наставили на мене револьвери, очевидно, думаючи, що я з відчаю накинуся на них. Далі змінили поводження зі мною.

– Даймо йому спокій, – сказав один з них. – Він гарна людина. Він нам все розповість, і тоді ми одразу звільнимо його з-під арешту.

Після того вони знову повели мене до кабінету, посадили на стілець і почали розпитувати. Але побачивши, що я й тепер нічого не відповідаю, знову закричали: – Так він і тепер не хоче розмовляти! То розстріляти його!

Знову мене повели до льоху. На цей раз мене поставили під муром обличчям до них. Один з НКВД-истів довго націлювався на мене револьвером. Я думав, що мені вже прийшов кінець. Поки НКВД-ист націлювався, то інші вигукували:

– Та ще не стріляй! Він хоче жити! Він ще признається. Ну, признавайся! А то кінець буде!

В такий спосіб вони тероризували мене деякий час. Одні кричали: «Не стріляй – він ще признається!», а інші кричали, заперечуючи: «Розстріляти сволоту!» Нарешті НКВД-ист вистрілив вище моєї голови і каже:

– От не попав!

Він знову почав на мене націлюватися і знову повторилося те саме – нібито суперечка між НКВД-истами. Я справді думав, що тут всіх розстрілюють і що скоро буде й моя черга вмерти.

Але вимучивши мене до краю, вони відправили мене в одинадцятій годині вечора до головної в’язниці на Стрийській вулиці.

Тут мене всього обшукали, забрали від мене куртку, розкладний ніж на інші речі, що ними можна було б пошкодити своє життя, наказали мені підписати тюремну анкету і спрямували до камери число 4. Тут в кімнаті площею на 30 кв. метрів були 44 в’язні, а я прибув 45-ий. Всі в’язні лежали на долівці боком – так було тісно. Але деякі вже спали, бо була ніч, а інші тихо розмовляли. Коли мене впихнули до камери, то в’язні потиснулись ще більше і дали мені місце. Я вклався, але не міг спати через нервове перенапруження. Арештанти на перший вигляд справляли на мене дуже страшне враження, бо всі були зарослі, брудні і жахливо виснажені. Кожен спав на власному одязі, бо тюремного нічого не давали. Дехто стогнав від побиття або хвороби, а інші тяжко зітхали. Вранці, коли встали, я ближче познайомився з ними і розпитав про їх національність. Це були майже виключно українці, декілька поляків та два жиди. Серед в’язнів я побачив одного, що лежав з пошкодженим становим хребтом. Він нервово трусився і зовсім втратив мову. У іншого в’язня були побиті залізною штабою плечі так, неначе їх порізано було ножем. Інші розповідали, що за три тижні перебування тут вони повністю посивіли. У кожного було поламано ребра. Щовечора, починаючи від 9-ої години, чути було часті глухі постріли в льоху. Мабуть, там розстрілювали людей.

Після першого страшного допиту мене довгий час не викликали до слідства, бо, мабуть, не мали на мене певних доказів. Через це я мав час з розповідей в’язнів докладніше обізнатися з методами слідства НКВД в Дрогобичі. Такими методами було:

1) Биття заарештованих залізними прутами, буками та спеціальними нагаями.

2) Замикання у карцері. Це була холодна і мокра кімната у льосі, без жодного вікна. По стінах весь час спливала вода і стояла на долівці. Туди вкидалося роздягненого в’язня. Йому заборонялося сидіти або спиратися до стіни. Тут тримали в’язня тиждень або два, а часом і більше, даючи 100 грамів хліба і 1 літр несолодженої кави на день.

3) Психічне зломання. Людину тримали, наприклад, 3-4 дні без перерви під столом, не даючи жодної їжі, а в той же час тут сидів і їв смачну їжу який-небудь НКВД-ист. Крім того, таку жертву час від часу били, як пса, куди попало.

4) Інсценізація розстрілу – так, як це зробили зі мною.

5) Вішання. Закладали в’язневі петлю на шию, протягали шнурок через гак у стелі і підтягали людину в такий спосіб, щоб вона ледве торкалася ногами до землі. При цьому цілий час допитували.

6) Метод підступу та обіцянок. Наводжу приклад з власного досвіду. Коли НКВД-исти не змогли змусити мене биттям до визнання провини, то вони перед закінченням слідства вживали до мене підступ. Слідчий викликав мене знову і казав:

– Ти не признаєшся, а твій брат вже все розказав про тебе! Хочеш – дамо тобі з ним очну ставку?

– Прошу, давайте, – відповів я. За кілька хвилин мене повели на очну ставку з братом. Відчинилися двері. І ледве я став на поріг, мене запитали, не давши змоги привітатися з братом:

– Це твій брат?

– Так, – відповів я, – але він нічого не міг на мене наговорити, – додав я, попереджуючи цим брата.

– Мовчи! – люто вигукнув слідчий і зараз же вивів мене за двері. Отже, очна ставка їм не вдалася.

Тоді за деякий час вони знову викликали мене і кажуть підступно:

– Ось дивись: це акт про твоє звільнення. Ти будеш звільненим на волю і підеш з нами співпрацювати, коли підпишеш цей акт. Але, крім цього, ти мусиш назвати декілька членів організації або симпатиків її. От подумай і розкажи! Тоді все буде добре. А ні – то підеш під розстріл.

За декілька хвилин я сказав, що я б радо розповів, але направду нічого не знаю.

– Врьош! – закричав слідчий. – З цієї муки хліба не буде! – та повернув мене знову до камери.

НА СУДІ

За декілька днів опісля мені дали підписати акт про закінчення слідства, після того викликали на суд. Всього було засуджено 54 особи. Суд, що тривав 8 днів, був насправді судовою комедією, бо тут нічого не розглядали, а за шаблоном запитували те саме, що і слідчі НКВД. Коли ж який-небудь підсудний хотів виправдатися, мотивуючи, що його били в нелюдський спосіб і змушували підписувати неправдивий протокол, тоді прокурор схоплювався і розлючено вигукував: – Ето не курорт! Ето НКВД!

На восьмий день цього суду нам прочитали вирок. Половину з нас було засуджено на кару смерті через розстріл, а другій половині дано по 15-10 років примусових праць у віддалених концтаборах НКВД в Сибіру. Тільки двом підсудним пощастило: одного засудили на малий термін – 8 років ув’язнення в концтаборах, а другого повернули до додаткового слідства.

Після відчитання бажаного прокурором вироку судову розправу перервано на два дні для нарад і встановлення остаточного судового вироку для кожного з нас зокрема. Після проголошення перерви підсудних відправлено у збірну кімнату ч.7. Ця кімната була так званою переходовою, в якій збирали в’язнів на вивіз у Сибір або до інших тюрем. Після дводенної перерви суд відчитав майже без змін вироки, яких бажав прокурор, у такому розмірі:

На кару смерті:

Данилишин Петро, Тужовець Осип, Білий Михайло, Гук Микола, Цап’як Микола, Хован Василь, Зарицький Степан, Суботяк Іван, Сов’як Іван, Скоропад Григорій, Мудра Марія, Іванчук Філомена, Мацюрак Теофіль, Сорока Атанас, Герасим’як Іван, Кіселичник Іван, Кіселичник Петро, Едліцький Михайло.

10 років тяжких таборів:

Білас Ольга, Білий Дмитро, Баць, Бегей Микола, Хомин Андрій, Гурій Василь, Сорочин, Вельгуш Анастасія, Мацюрак Марія, Лесишин Катерина, Хомицька Євгенія, Мацько Василь, Гарасим’як Степан, Грабар Микола, Сокирко Іван, Владика Дмитро, Полюга Степан, Куций Василь, Стемпіцький Осип, Кушнір Василь, Суботяк Микола, Гавриш Степан.

На 8 років примусових таборів у Сибіру:

Хомей Михайло, Торський Микола, Павук, Коваль, Киселичник Василь, Королик, Бачинський Ярослав, Кліщ Василь, Барашський Іван, Гороховський Василь, Ковбаснюк Василь.

Інших з нашої групи, які були за кордоном у Німеччині, засуджено заочно: Цмоця – на кару смерті, Білас Ольгу – на 10 років Сибіру. (За браком відомостей, прізвища і імена всіх підсудних у списку не подані. Родини всіх підсудних позбавлено громадянських прав та присуджено на вивіз до Сибіру на необмежений час.)

Через кілька днів засуджених на кару смерти відправлено до кімнат смертників; нас, засуджених на 10-8 років, автами перевезено до тюрми в Самборі. При переїзді тягаровими автами навкруги нас стояли НКВД-исти з пістолями і крісами, зарядженими до стрілу. Дано наказ: «в разі спроби втечі буде вжита зброя».

Блаженний СЕВЕРІЯН БАРАНИК Ієромонах, ЧСВВ 1889-1941

Северіян Бараник народився 18 липня 1889 року. Місце народження невідоме. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року в Крехові. Там, після закінчення новіціяту, склав свої перші чернечі обіти (16 травня 1907 року), а 21 вересня 1910 – довічні. Святу Тайну Священства прийняв на чужині 14 лютого 1915 року.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, до вогнища, де палало любов’ю Серце Христове і через «Місіонер» несло проміння тепла і світла до всіх закутків нашої країни. У школі катехит-ієромонах Северіян відкривав дітям очі на Божу любов. Окрім того, редагував дитячий журнал «Наш приятель», активно працював на парохії. Він очолював Марійське Товариство для молоді й ремісників, Товариство Апостольства Молитви гідної смерті, був настоятелем сиротинця, давав науки монахам та реколекції для вірних. Усюди та завжди він – сам радісна душа й радість для інших. Він нікого не скривдив, нікого не образив, для всіх був привітний, щирий, доброзичливий.

Та недовго втішалися діяльністю ієромонаха Северіяна у Жовкві, бо вже 1932 р. його призначили ігуменом монастиря оо.Василіян та парохом церкви Святої Трійці в М.Дрогобичі, одному з важливих церковно-релігійних осередків Галичини. Як ігумена, отця Бараника чекало тут чимало труднощів і радощів, однак, мабуть, ніхто тоді ще не думав, що саме в Дрогобичі закінчиться його життя, як і у перших віках християнства – мученицькою смертю.

З приходом на Україну «старшого брата» і його «визвольної» більшовицької армії церковно-релігійне життя помітно завмерло назовні, хоча всередині воно ще більше скріпилося в своїй релігійній інтенсивності.

Незважаючи на важкі обставини, отець Северіян постійно енергійно працював, давав реколекції тощо. Для людей працював як монах-священик, все старався допомогти їм, щоб мали легший доступ до Бога.

Будучи великим приятелем молоді, ієромонах С.Бараник постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, він був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради.

З приходом радянських військ у Дрогобич енкавеесівці заборонили ієромонахам Баранику та Сеньківському виходити поза монастирську обитель, мотивуючи це вимогами військового часу. Вірні радили отцям якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони висповідались і терпеливо чекали сподіваного. НКВС забрало їх до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року – і більше живими їх ніхто не бачив. /

Два-три дні пізніше прийшли німці й дозволили людям шукати своїх рідних на території тюрми. Те, що відкрилось^ людському взорові, було справжнім жахом. Розповідає пан Йосифх Ластов’як: «В кінці червня 1941 року фронт наблизився до 1 Дрогобича. Більшовицька влада намагалась замести свої сліди. Я бачив позаду тюрми велику яму, яка була замаскована, присипана І піском і утрамбована катком. Коли більшовики відступили, прийшли німці, і люди кинулися до тюрем, щоб віднайти своїх рідних. Німці впускали по декілька осіб на територію в’язниці – впізнавати замордованих рідних, а більшість людей стояла під брамою. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов набік і виліз на дерево. Був страшний сморід, я бачив, як німці послали людей розгортати яму, яка була присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника ЧСВВ, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в’язниці: тіло неприродно напухле, чорне, страшне лице, а батько пізніше розповів, що на грудях був також вирізаний хрест. Тіло о. Бараника я бачив на відстані 10-15 метрів».

Через кілька років після закінчення війни місцевий прокурор, оповідаючи п.Софії Морській про те, що діялось тоді в тюрмі та, зокрема, про отців розповів: «Одного з них зварили в котлі і дали їсти в’язням, інших закопували по шию в землю і ходили по їхніх головах».

Місце захоронення ієромонаха не є остаточно відомим, але численні свідчення вказують на те, що він був похований разом з іншими у спільній «братській» могилі на цвинтарі по вул. М.Грушевського в м. Дрогобичі.

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.158-159)

Блаженний

ЯКИМ СЕНЬКІВСЬКИЙ

Ієромонах, ЧСВВ

1896-1941

Іван Сеньківський народився 2 травня 1896 р. у Гаях Великих біля Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 моргів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці.

Батько Івана, Семен Сеньківський, не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини Іван (пізніше ієромонах Чину Святого Василія Великого Яким) та Володимир вирішили стати священиками.

Іван Сеньківський завершив богословські студії у Львові у 1921 році, тож 4 грудня 1921 року був рукоположений на священика у катедральному соборі св. Юра. Богословські студії продовжував в м. Інсбрук (Австрія), де здобув ступінь доктора богослов’я.

З 1927 р. отець-професор Іван (Яким) Сеньківський працював в окружній вищій духовній школі Свято-Онуфріївського монастиря в с Лаврові на Старосамбірщині. Ця школа готувала монаші й учительські кадри для парохіяльних шкіл. Отець Сеньківський тут займав пост професора гуманітарних і риторичних Василіянських студій (навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії). Крім того, йому доручили ще й катехитику в місцевій школі та в с. Лінині, а згодом 1 місії для широких народних мас у всій Галичині Він користувався любов’ю й авторитетом серед молоді і дорослих.

З 1932 по 1938 рік отець професор Сеньківський переїхав у Свято-Онуфріївський монастир оо.Василіян на вул. Богдана Хмельницького у м. Львові.

А вже з 1939 року о Якима Сеньківського призначено ігуменом монастиря оо. Василіян у місті Дрогобичі. Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким хистом, вмінням пристосувати себе до інтеліген­та й робітника, до старшого й молодшого, навіть до маленької дитини. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга.

З прибуттям отця професора Якима Сеньківського у Дрогобич пожвавилась душпастирська діяльність, оживилось великими місіями релігійне життя, доповнилась новими елементами парохіяльна праця. А постаті двох ієромонахів – С. Бараника та проф. Я. Сеньківського, Василіянських золотоустих проповідників, – внесли новий поштовх у справі піднесення релігійно-христи­янського життя на Дрогобиччині.

З приходом радянської влади в Галичину всі церковні маєтки ~ земля, школи, церковні парохіяльні будівлі – усуспільнювались, монастирі ліквідовувались, а монахів силоміць проганяли на вулицю, висилали на заслання або й просто винищували. Однак все це не зламало наполегливої вдачі дрогобицьких Василіян, жоден із отців-монахів не покинув монастиря та душпастирської діяльності. Саме в той час о. Сеньківський стає символом Церкви й народу в місті.

Сталінські опричники намагались припинити діяльність монастиря в м Дрогобичі. Популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяли в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої були сіллю в оці більшовиків. Отець Я. Сеньківський мав дар від Бога спілкуватися з людьми, особливо з молоддю. Кожне його слово западало в душу і серце. На його проповідях церква була переповнена віруючими. А під головною брамою стояли рядком в мундирах і кашкетах працівники НКВС, але отець Сеньківський не звертав на них уваги, його проповіді були палкими повними любові до Бога й України. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра. Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження мо­настиря в Дрогобичі. Ворог не міг цього простити. Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його, разом із ієромонахом Северином Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря. Декілька днів перед тим вірні намовляли отців, щоб вони якнайшвидше вийшли з монастирської обителі і перечекали небезпеку. На це ієромонах Яким відповів: «Ховатися не буду, а без волі Господньої ні один волосок не впаде з моєї голови».

29 червня 1941 року, в неділю вранці, ще до вступу німців у місто, населення кинулося до суду й прилеглої до нього в’язниці з надією звільнити своїх рідних, але прикрим було їх розчарування – вони знайшли лише сотні закатованих тіл! В одній із підвальних келій суду, поміж іншими речами, було знайдено Часослов о. Бараника та світлину-поштівку о.Сеньківського. Однак тіло ієромонаха Якима Сеньківського ЧСВВ, ніхто не знайшов, очевидці говорили, що його зварили в казані і дали їсти в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, якою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті.

Мабуть, немає дрогобичанина, який не знав би о. Сеньківського в тому часі. Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.160-162)

Блаженний ВІТАЛІЙ БАЙРАК Ієромонах, ЧСВВ 1907-1946

Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в селі Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. В 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи. Вступив до монастиря оо.Василіян 4 вересня 1924 року. Після новіціяту в Крехові та підготовки при монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград) глибоко вивчав філософію та богословіє. 26 лютого 1933 року склав довічні обіти. Рукоположений на священика в Жовківському монастирі 13 серпня 1933 року.

З вибухом II Світової війни більшовицька влада зайняла частину північних і західних українських земель. А формальна ліквідація УГКЦ поставила духовенство, чернецтво та вірних в ряди «ватиканських шпигунів» чи «буржуазно-націоналістичних бандитів».

У червні 1941 р., за волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак заступив замученого вкінці першої більшовицької окупації ігумена Свято Троїцького монастиря о . Якима Сеньківського. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, о Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, став провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших.

Однак, такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували ієрм. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре «Миссионар» за 1942 год» Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54-10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна.

У чому ж полягала провина отця? У тому, що він проводив пропаганду до скинення, підриву чи послаблення радянської влади або скоїв окремі контрреволюційні злочини при масових заворушеннях, використовуючи релігійні або національні забобони, як вказує ця стаття Кримінального Кодексу? Чи просто тому, що був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Бо­жого слова та милосердним до ближніх? У відповідь можемо навести документ, виданий Управлінням Служби Безпеки України від ЗО січня 2001 року, де зазначено, що Байрака Володимира Васильовича є реабілітовано 14.08.1995 року, а це значить, що звинувачення за ст. 54-10 КК Радянської України є визнані помилковими і ієромонах Віталій Байрак визнається невинним.

Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бригідках». Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області або т. зв. тюрмі «на Бригідках» закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Однак світла пам’ять про нього навіки осіла в пам’яті вірних, що з вдячністю, любов’ю та, одночасно, жалем у серці згадують це славне ім’я.

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.163-164)

Фоторепортаж Б.Гуцила.

На Замарстинівському цвинтарі за ініціативи Всеукраїнського товариства “Меморіал“ відбулось перепоховання тлінних останків 142 жертв НКВД. На основі архівних документів і показів свідків, у Замарстинівській тюрмі було закатовано 261 в’язня, які не витримали знущань, тортур, нелюдських тюремних умов.

Залишились ще невідкопаними 119 жертв. То ж сподіваймося, що в наступному році їх буде ексгумовано і поховано за християнським звичаєм.

У чому ж була вина жертв НКВД, закатованих у Замарстинівській тюрмі?

Найпоширенішими “злочинами“ були втеча із ФЗО (прототип теперішнього ПТУ), втеча із заслання, нездача поставок, порушення паспортного режиму, товчення колосся снопів, косіння сіна на своєму ж власному полі, “крадіж“ 3-5 кілограмів зерна в колгоспі.

Потрапляли в тюрму і за побутові “злочини“: хтось користувався несправним електролічильником, продавав на базарі вироблену ним річ, отже, спекуляція, самогоноваріння.

Це ті побутові порушення, за які, на думку “найгуманнішої“ комуністичнї влади, треба було забирати в людини життя.

Серед жертв багато дітей, неповнолітніх і стареньких людей, які за жодними нормами міжлюдських стосунків не підлягають тюремному ув’язненню.

м.Львів, 24 жовтня 1999 року.

(Газета “Франкова Криниця“, №50, 27 листопада 1999 року, “Минуле може повернутися, якщо його забути.“) Записав Б.Гуцило.

Блаженний ЗИНОВІЙ КОВАЛИК

Отець – редемпторист, 1903 – 1941

Отець Зиновій Ковалик народився 18 серпня 1903 р. у бідній селянській родині в селі Іванові Горішньому під Тернополем. Перед вступом до монастиря працював вчителем молодших класів у сільській школі і вже тоді був прямої вдачі й ніколи не йшов на компроміс у питаннях віри. Ще в дитячому віці Зиновій мріяв про священство, а відчувши поклик до служіння Богові у посвяті, вступив до Згромадження Отців Редемптористів і 28 серпня 1926 року склав свої перші монаші обіти. Отці послали молодого брата до Бельгії на філософські та богословські студії.

Коли Зиновій Ковалик повернувся на Україну, 9 серпня 1932 року його рукоположили на священика- 4 вересня 1932 р. він ступив на землю своїх батьків, в рідне село Івачів, щоб відправити свою першу Службу Божу. На пам’ятному образкові написав такі слова: «О Ісусе, прийми мене зі св.Жертвою Твого св.Тіла й Крови. Прийми її за св.Церкву. за моє Згромадження та мою Вітчизну». Христос прийняв ці слова, як чисті і коштовні перли. Сам О.Зиновій, напевно, й не здогадувався, що ці слова – пророчі, що вони здійсняться дуже скоро – в його мученицькій смерті дев’ять років опісля…

Відразу після свячень о.Ковалик їде разом з Владикою Чарнецьким працювати на Волинь – задля єднання з православними братами. Молодий священик був радістю для своїх співбратів. Він мав веселу вдачу, а до того ж – гарний голос і чітку вимову. Отець Ковалик був прекрасним співаком і справді «золотоустим» проповідником, а його апостольська ревність приваблювала тисячі людей. Отець Зиновій дуже любив Пречисту ДІву Марію І мав дитинну набожність до Неї, завдяки цьому місії о.Ковалика завжди увінчувалися великим успіхом.

По кількох роках праці на Волині о.Зиновій оселився в Станиславові (нині Івано-Франківськ). Там він проводить місії, як у самому місті так і в навколишніх селах. Перед самою \ радянською окупацією в 1939 р. о.Ковалик переїхав до Львова,’ де замешкав у монастирі Редемптористів на вул.Зибликевича (Івана Франка), виконуючи обов’язки економа монастиря.

Під час радянської окупації кожної неділі в якійсь із церков у Львові або напередмісті відважний священик звіщав Слово Боже. Важливою ділянкою праці о. Ковалика була також сповідальниця, І тут він мав великий успіх. До нього приходили й горнулися люди які знаходили в о. Зиновія велику духовну підтримку.

Можна справді подивляти безстрашність о. Зиновія в ті часи, коли галичан огортав страх більшість проповідників, працюючи таємно, намагалися оминати у проповідях сучасні проблеми і лише закликали до вірності Богові – тоді як о.Ковалик не боявся гостро й відкрито виступати проти всіляких виявів безбожництва, що їх чимраз більше поширювали більшовики. Такі проповіді справляли сильне враження на слухачів, але водночас були небезпечними для проповідника. Коли його застерігали, попереджуючи про небезпеку, о. Зиновій мав лише одну відповідь: «Якщо буде така Божа воля, то я радо прийму й смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею».

Остання велика проповідь о Ковалика відбулася в Тернополі 28 серпня 1940 року, куди його послали проповідувати на свято Успенпя Пресвятої Богородиці. Тоді о. Зиновія слухало близько десяти тисяч вірних, що зібралися на храмове свято, а вже через кілька місяців здійснилася давня його мрія – стати мучеником за віру. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря прийшли агенти НКВС, щоб заарештувати його за проповіді, які саме в ті дні він виголошував у церкві при монастирі на вул. Зибликевича під час дев’ятницІ на честь Непорочного Зачаття. Покидаючи співбратів, О.Зиновій зі сльозами на очах попросив у свого настоятеля о. Де Вохта про останнє благословення й розрішення.

Редемптористи намагалися дізнатись про долю свого заарештованого співбрата, але ці намагання довго не давали ніяких наслідків. Аж у квітні 1941 року вони дізналися, що о.Ковалика тримають у тюрмі на вул. Замарстинівській (так звані «Бригідки»). За час своєї шестимісячної неволі він відбув двадцять вісім тяжких допитів. Три рази його перевозили для допитів до інших місць, а одного разу так побили, що о. Зиновій тяжко захворів.

Протягом усього часу свого ув’язнення о. Зиновій Ковалик не припиняв апостольської діяльності. В камері розміром 4,20 х 3,50 м тиснулося – без жодного ліжка, крісла, чи лавки – 32 в’язні. Кожного дня о. Ковалик відмовляв із в’язнями третину вервички, по неділях – цілу, щодня відправляв літургійні молитви, в місяці травні – Молебень до Пресвятої Богородиці, а на свято Богоявління Господнього потішив співв’язнів літургійним посвяченням води. Отець Зиновій сповідав в’язнів, проводив з ними духовні науки й катехизацію, в характерному для нього жартівливому дусі вмів розрадити в’язнів різними історіями на релігійну тему. Співв’язні дуже любили о Ковалика за його веселу повну апостольського духа вдачу, та це й недивно, бо саме цим людям найбільше була потрібна розрада та надія.

У 1941 році, коли німецькі війська почали наступати на Львів, енкавеесівці, не маючи змоги забрати в’язнів зі собою і не бажаючи залишати на волі почали їх розстрілювати. Однак отця Ковалика їм було замало просто розстріляти пригадавши йому його проповіді про розп’ятого Христа, енкавеесівці на очах співв’язнів розіп’яли отця прибивши його до стіни тюремного коридору.

Коли до Львова ввійшли німецькі війська, вони відчинили всі в’язниці для того, щоб прибрати великі гори трупів які вже почали розкладатися. Тоді люди кинулися на пошуки своїх рідних та знайомих. Як розповідають очевидці, найбільшим жахом для них був вигляд розп’ятого священика, в розпорений живіт якого кати засунули мертву недоношену дитину.

Підтвердження блаженного мучеництва о. Зиновія знаходимо в натхненних словах Святого Письма: «Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх. Бо хоч в очах людських їх спіткала кара, надії їх – повна безсмертям, вони, потерпівши трохи, великих благодійсті зазнають, бо Бог їх досвідчив і знайшов їх достойними себе» (Муд.3,1,3,4-5).

(Августин Баб’як, НОВІ УКРАЇНСЬКІ МУЧЕНИКИ, РИМ, 2002, ст.165-167)

І знову продовжує свої спогади В. Ковбаснюк: «В камері пересильної тюрми міста Самбора нас сиділо 15 чоловік. Серед них запам’ятався інженер із Ляцького – Минько. Це був мудрий і ерудований чоловік. Із кусків газет, що попадали з передачами в камеру, він інформував нас про події в Совєтській імперії та у світі. Зокрема, запевняв нас, що скоро буде війна і, може, вдасться нам врятуватись.

21-го чи 22-го червня 1941 року зранку ми почули вибухи бомб. В тюрмі не стало світла, в’язням не дали їжі. Далі почувся якийсь сильний шум коридорами тюрми та на її подвір’ю. З вікна нашої камери, яке виходило на подвір’я тюрми, ми побачили, як з нижніх камер виганяють в’язнів і розсаджують їх один одному тісно на коліна. І так заповнили ціле подвір’я. Потім з верхніх вікон тюрми затарахкотіли кулеметні черги по людях і посипались ручні гранати. Зчинився страшенний крик вмираючих і поранених. Побачивши таку ситуацію, ми почали чавунною парашею розбивати двері камери. Подібне робили і в’язні інших камер.

Налякана розлютованою лавиною в’язнів, яка сунула на подвір’я, тюремна охорона, кинувши декілька ручних гранат на розстрілюваних, поспішно втекла, залишивши браму розкритою…

Через декілька діб, які я з п’ятьма такими ж втікачами перебував у однієї польської родини, ми дізналися, що у Самборі вже є німці…

Коли пішли ми до тюрми, то застали жахливу картину – гори пошматованих тіл. Крики, плачі і ридання рідних розривали душу…

Повернувшись до Орова, став налагоджувати роботу по зміцненню ОУН. До організації вступили мій брат Володимир і сестра Катруся (обоє загинули в лавах УПА).

Невдовзі після проголошення проводом ОУН у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави німці почали арештовувати членів ОУН. Ми ж почали боротьбу з новим окупантом – коричневою нацистською чумою. Створили загони самооборони, не давали змоги вивозу наших людей на каторгу до рейху.

Німцям вдалося арештувати в Орові п’ятьох активних членів ОУН – І.Л.Марголича, В.С.Марголича, М.П.Марголича, О.Романського, Ф.Іванківа. Замість Ф. Іванківа, керівником групи було призначено мене.”

Масові арешти свідомого українства НКВД здійснювало впродовж осені 1940-го року і протягом червня 1941-го року. З підходом гітлерівських військ до Дрогобича тут, в застінках дрогобицької катівні НКВД, відбулася подібна, як і в самбірській тюрмі, масакра українців. З розповіді дрогобичанина Тадея Гутникевича:

«В перших числах липня 1941 року, коли в Дрогобич вступили німецькі війська, почалися розкопки окописка (там, де тепер стоять три- і чотириповерхові житлові будинки і розбудовується церква). Із 20-и розкопаних ям було витягнено для опізнання тіла загиблих. Біля одної ями лежали відмиті від вапна і землі 19 трупів.

Серед них два трупи лежали виряджені в труні. Це були німецькі пілоти, літак яких збили над Дрогобичем радянські зенітки. В одного з пілотів на нозі була гіпсоподібна накладка. Коли її розтяли, то побачили, що нога з обох боків обкладена дошками і стягнута двосотковими цвяхами, ще й до того ж із загнутими вістрями. Так «практикували» на живих людях совєтські «медики» – енкаведисти.

На жидівському окописку поряд з меншими ямами чорніла і велика. Біля неї лежала металева плита, до якої підвозили автомобілями в’язнів. Їм, босим, наказували зіскакувати на цю плиту і чекати на ній наступної команди. В цей час через підведений до плити дріт включався високої напруги електричний струм…»

Один із в’язнів Самбірської тюрми, орівчанин М. Суботяк, повертаючись додому, бачив жахливі наслідки в дрогобицькій катівні. Повернувшись до Орова, він сказав сестрі Анні Суботяк-Лабовці і братовій (дружині Федора Суботяка), щоби вони якомога швидше ішли до Дрогобича, може, знайдуть тіло Федора.

За словами Анни Суботяк-Лабовки, відкопані тіла були наче поварені, до невпізнання. Але Федора вони віднайшли по куртці і давньому, ще з дитинства, рубцеві під оком. До них підійшов Чех, який потурбувався про труну, дав коней, щоб відвезти Федора Суботяка в Орів для поховання.

Анна Суботяк-Лабовка побачила біля трун із тілами німецьких пілотів двоє закатованих дівчат. Одну із них вона впізнала відразу ж. Це була Марія Мотика з Трускавця. В обох дівчат як підошви ніг, так і самі ноги мали синьо-чорні пасма від тортур.

Від людей п. Анна чула, що велика кількість відкопаних тіл були ще теплими. Отже, садисти засипали землею ще напівживих людей. Говорили, що якби відкопали на яких дві години раніше, – може, іще віджили б.

У підвалах катівні була облаштована спеціальна камера для розстрілу. Щоби приречені на смерть не бачили калюж крові – з двох водопроводів її змивали на каналізаційний стік. В одному кутку камери очевидці бачили дуже багато гільз від пістолета. В іншому – велику купу окулярів, гребінців та іншого кишенькового дріб’язку.

Людям, які приходили подивитися, показували двосторонній гак, яким вбитого зачіпляли під нижню щелепу і по сходах витягували до ями. Трупи складували у викопаних ямах: пласт тіл засипали пластом землі, потім інший пласт тіл, – аж допоки яма не заповнювалась по вінця. Смертельний конвеєр працював з пунктуальною методичністю запланованого заздалегідь…

Тіла деяких вбитих кожного ранку рубав на шматки жид із с. Лішня, який був на селі різником, а тут варив живим в’язням з людського м’яса їдло.

Під час розкопок в 1941-у році, в перші дні окупації німцями Дрогобича, було відкопано 532 жертви більшовицького «визволення». Ці події яскраво висвітлювала на своїх сторінках місцева газета “Вільне Слово”, що виходила друком аж до другого приходу більшовиків…

За короткий період владарювання «перших совітів» позазаконні репресії набирали жахливого розмаху. Вони були скеровані насамперед проти функціонерів «буржуазних» партій, проти членів ОУН, проти «соціально ворожого елементу» – заможних господарських верств населення, священиків, чиновників колишньої адміністрації, української інтелігенції. Внаслідок репресій і депортацій населення західноукраїнських земель скоротилося до січня 1941 р. на 400 тисяч (газета «Історія України», №12, березень 2001. – с. 12).

Коли дали знати в Трускавець, що знайдено тіло Марії Мотики, то її мама побігла до Дрогобича, маючи при собі ножиці, аби взяти на пам’ять коси своєї донечки. Але вже не застала прах рідної кровинки.

За пропозицією Голови Українського Комітету у Кракові Володимира Кубійовича, заступника Голови Української Парламентської Репрезентації Степана Витвицького, а також Йосафата Коциловського – сімнадцять жертв похоронили з великими почестями на горі Бренів с. Орів у могилі Українських Січових Стрільців як героїв визвольних змагань з більшовизмом. Ними стали: Марія Мотика з Трускавця (1921-1941 рр. – нині родина Марії живе в м. Чикаго, США. – Б. Г.), Філомена Іванчук, дочка вчителя із м. Стрия (установлено мною, Б. Г., при активній допомозі Служби Безпеки м. Дрогобича в 1993 р.), орівчани – Федір Суботяк (1913-1941 рр.) і Олексій Костище (1912-1941 рр.) та ще 13 невідомих українців. Панахиду відправили священики – о. Моравський із с. Орів, о.Ганущак із с. Ямельниця та о. Любачівський з м. Стрия (майбутній Мирослав Іван кардинал Любачівський).

На могилі встановили восьмиметровий дубовий хрест, який привезли зі Століного лісу (с. Зимівки). Біля цього хреста правилася Служба Божа по загиблих до 1946 р.

Варто згадати і про ту національну меншину – євреїв (жидів), які жили в с. Орів. Орівчани пригадують такі їхні прізвища: Шіяло Гармалев, Ілько Шміло, Ідальго Кац, Шльома Кац, Пейра Кац, Мінда Лейбенкоп, Гершко Лівенталь, Абру Лівенталь, Шміло Люв, Шія Люв, Хаем Маер, Хаем Гершко, Хаміцик Оберлендер, Мошко Оберлендер (мав двох синів), Ілько Лайнер (сини Шміло і Гілик), Хана Розенберг, Рифка Розенберг, Сруль Розенберг (син Абрут), Шмілко Розенберг, Мошко Розенберг, Гідальо Розенберг, Гершко Розенберг, Лайзер Розенберг (син Абрут), Кива Тамбор, Шміло Тамбор, Гілик Шахтер.

З початком більшовицько-нацистської війни частина євреїв (жидів) втекла з відступаючою червоною армією, частину їх, “за німців”, вивезено до Бориславського гетто, де вони були знищені гітлерівцями.

Односельчани розповідали, що під час великої повені 1942 р. вода забрала хату Маера Гершка разом з господаркою. Коли хату несли більше трьох кілометрів бурхливі потоки, люди бачили, як у ній світилася лампа. Повінь викинула його хату на берег в «Долішному кінці», біля брами, де тепер стоїть великий міст. Хаєма Гершка, який чудом врятувався, схопила німецька поліція, але згодом відпустила, мотивуючи тим, що йому життя дарував Господь. А дочка Естер, в одній сорочечці, переховувалася по корчах в урочищі «Литвинка – Змули», допоки не зустріла однокласника К., який приніс їй одяг і їжу. Потім її забрали в Українську Повстанську Армію, де вона працювала майже місяць на кухні і виконувала різну підсобну роботу. Собою вона була дуже вродлива, виглядала швидше німкенею, аніж жидівкою, мала довгі руді коси, які сягали мало не до колін. Згодом, на її прохання, Служби УПА виробили їй документи як українки.

Пройшли роки. Голда Меїр (прем’єр-міністр Ізраїлю) звернулася через радіо «Голос Свободи» у розшукові рятівника її міністра культури п. Естер, – українця зі с. Орів. Прем’єр-міністр висловила слово щирої подяки за порятунок своєї колеги, за одяг, їжу і сприяння у виробленні для неї документів. Вона просила рятівника, щоби він відгукнувся. Але ж як міг відгукнутися колишній вояк УПА, неблагонадійний в’язень ГУЛАГу, в умовах тогочасної тоталітарної системи?! Про цей випадок писала газета «Франкова Криниця» в 1994 р. у статті «Міністр культури Ізраїлю – родом із Орова»  (Б. Г.).

По сусідству з нашим обійстям, біля церкви, жила одинока жидівка – Рифка Розенберг. Вона добре зналася на лікуванні травами. Тепер таких людей називають фітотерапевтами. В тому ж таки 1942 р. вона зайшла до нас і побачила мене на запічку в передсмертному стані. Рифка запитала мою маму: – Що то з Вашим Богданом? Мама відповіла: – Якусь хворобу має, – кожна кістка у дитини зм’якла і не має жодної твердості. А Рифка на те й каже: – Дайте мені Богдана, я його вилікую. Мама погодилась. Рівно через місяць моя рятівниця привела мене додому живого-здорового і по нинішній час.

Одного разу тато прийшов з роботи і каже мамі: – В Бориславі йде повальна облава на жидів. Треба попередити Рифку. Мама зразу ж це їй і передала. На що Рифка з жалем промовила: – А де я подінусь? Хто мене захоче переховувати собі на біду?

Пізно ввечері, аби ніхто не бачив, мама забрала Рифку до нашої хати. Сховок зробили під запічком, де вона пробула більше тижня, вночі виходячи, щоби поїсти і відпочити.

Коли тато повернувся з роботи, вона (Рифка) передала ним записку до надійних людей в Бориславі (Тустановичі). Через три дні, як і було домовлено, її переправили в надійне місце.

Декілька разів батько цікавився долею моєї рятівниці. Кожного разу йому відповідали, що вона жива-здорова і завше передавала подяку за порятунок.

І знову, вкотре, кличе мене пам’ять.

В червні 1941 р. через Карпати спішно відступали під ударами гітлерівців більшовицькі війська. Найбільшою трудністю для них було перетягування через перевали гармат. Очевидці розповідали, що для цього «совіти» реквізовували волів, коней і навіть корів. Зобов’язували селян, щоб вони виділяли відповідальних провідників, якими після переходу віддадуть назад худобу. Сопітська громада попросила свого пароха і ще двох людей виконати їхню (більшовиків) вимогу. Ніхто не гадав за гірше. А сталося інше.

Перетягнувши гармати до с. Орів, командування тієї частини червоної армії не віддало худоби. А тих, троїх представників сопітської громади, серед яких був отець Ілля Ісайчук і з ним ще двоє Він іВона, недалеко від гори Бренів закатували і тіла ледь прикрили дерном.

Мешканці урочища «Марголичі» перепоховали (як потім з’ясувалося) двох греко-католицьких священиків – о. Яросевича, о. Іллю Ісайчука і ще троїх невідомих родом із с. Сопіт Сколівського р-ну, в братську могилу на горі Бренів.

В тому ж 1941 р. в с. Орів, «Горішній кінець», коло Якуба, було розстріляно троїх новобранців за “дезертирство” з червоної армії і спробу перейти на сторону Українських Повстанців у загони самооборони. Одного солдата розстріляли в урочищі «Лан», недалеко від гори Магура (мала). За ймовірними здогадами, він був родом із м. Мостиська. Інших двох – в «Горішньому кінці», біля Якуба, де орівчани поховали їх у неглибокій ямі. Про них орівчани дізналися, що вони з Яворівщини Львівської обл., бо коли хтось дав туди знати, то аж у 1948 році поприїжджала родина, щоб забрати тіла додому. Але так як не було вже що брати, орівчани запропонували поховати всіх троїх у могилу на горі Бренів, що і було зроблено.

Незважаючи на різні спроби відшукати відомості про них (через газету «Яворівщина» №72, від 22 червня 1991 р., та через секретаря Державної Безпеки і Оборони України п. Євгена Марчука, лист за №06-3/15-2096 від 14 грудня 1999 р.), відповіді для автора пошуку (Б. Г.) виявились невтішними.

З другим приходом більшовицьких окупантів у 1944-1953 рр. у братську могилу на горі Бренів ночами ховали повстанців. Скільки їх там поховано за той час, донині точно невідомо.

Один-єдиний з очевидців, Петро Ямельницький з «Марголичів», який помер в 1998 р., просив, щоби при його житті про нього нічого не згадували. Він, за дня, працював своїми кіньми при Орівськім відділенні НКВД, яке розміщувалось в хаті Наума. А ночами перевозив повстанцям зброю, набої, харчі. В його обов’язки входило також забирати з відповідного місця викрадених з-під носа у НКВД вбитих воїнів УПА та інші жертви Українського Опору, привозити їх до могили, вивантажити і якомога швидше від’їжджати звідтіля. Хоронили вже інші. Більше очевидців цього процесу авторові знайти не пощастило.

Тепер, іноді переходячи часову межу, спробую сповістити про тих незабутніх героїв ОУН – УПА словами сучасників.

Із розповіді очевидця Емілія Ластовецького: «В липні чи серпні 1945 року під час великої облави військами НКВД в урочищі «Кременистий горбок» виявлено криївку. Шість воїнів УПА стояли на смерть. Жоден не здався живим. Під час бою загинуло 16 солдат і один НКВД-ист. Солдатів прикопали в лісі, а офіцера – в селі Орів біля школи. Його останки пізніше перевезли до м. Трускавця (цвинтар по вул. Дрогобицькій), а потім перепоховали на т. зв. меморіалі слави, що при в’їзді у місто-курорт Трускавець».

Ми, члени товариства «Меморіал» ім. В. Стуса: Роман Антошик – голова Бориславського «Меморіалу», Роман Тарнавський – заступник голови, Богдан Гуцило – співголова Трускавецького осередку «Меморіал», Ярослав Гладкий – голова товариства репресованих м. Трускавця, Андрій Грущак – кореспондент газети «Нафтовик Борислава», Михайло Висоцький – фотокореспондент цієї ж газети, – почали розкопки.

Було відкопано тлінні останки Івана Василишина, 1923 р.н., з м. Трускавця; Романа Яворського, псевдо «Явір», 1915 р.н.; з м. Борислава Петра Лунишина, псевдо «Мох; Кульчицького, псевдо «Хмара»; невідомого – псевдо «Голуб» і – Невідомого. До цієї роботи п. Р Тарнавським було запрошено декількох молодих хлопців із Бориславського «Пласту».

Того ж дня, 16 серпня 1991 р., нами було відкопано ще шестеро повстанців, які лежали в урочищі «Бобовищі», район Попова гора, с. Орів: Зенон Хаба (син священика), Орест Андріанович (син священика), Михайло Пілько, Ярослав Білінський – всі з м. Борислава (Тустановичі), двоє Невідомих із Станіславівщини (сучасна Івано-Франківська обл.). А під лісом «Венгерщина» с. Орів ми відкопали прах Івана – Франка Лисика, псевдо «Бистрий», родом із с. Попелі, що біля Борислава.

Які ж обставини загибелі цих шести повстанців? Сталося це в серпні 1944-го року. Бориславське з’єднання воїнів УПА прагнуло об’єднатися зі з’єднанням села Орів, так як у перших був надлишок зброї, а в орівчан її бракувало. На місці зустрічі бориславці поставили семеро відчайдух. Біля с. Орів їх привітав паролем виходець з цього села і повів для зустрічі з орівськими повстанцями. Але він був запроданцем. Бо, як тільки вони вийшли з лісу на Попову гору і наблизилися до призначеного місця зустрічі, їх миттєво оточили «стшельці» (польські партизани з Армії Крайової). Запроданець – поляк Петрушка закричав: “Ви вже зустрілися зі своїми! Кидайте зброю, бо звідси живими не вийдете…»

На повстанців посипалися автоматні черги.

Коли боєць УПА Флюнт прийшов до пам’яті, то побачив, як дострілюють в потилиці його важкопоранених побратимів. Відчувши гострий біль у шиї, мимовільно потягнувся рукою до рани. І почув голос запроданця: «Курча паліца! Он єще жиє!» Від другої кулі, у праву лопатку, він втратив свідомість.

Всіх убитих відтягнули в корчі. Флюнта поволокли першим, а на нього поскидали решту, прикривши чітиною (гілками ялиці).

Вночі Флюнт отямився. Лівою рукою зірвав листочки і заклеїв рани, щоб не стекти кров’ю. Над ранок залунали дитячі голоси. Це були пастушата, які гнали в ліс, на пасовисько, худобу. Почувши стогін, діти миттю побігли в село по допомогу. Вона не забарилася. Орівчани витягли Флюнта з-під трупів, надали посильну допомогу, а шість його товаришів-побратимів по зброї похоронили біля трієнгуляційної вежі.

20 жовтня 1991 р. тлінні останки героїв перезахоронили за християнським звичаєм біля церкви Св. Покрови в м. Бориславі (Губичі).

Дещо вдалося дізнатися і про Івана – Франка Лисика, псевдо «Бистрий». Його батька Михайла Лисика, 1893 р.н., закатували НКВД-исти в с. Попелі на його ж полі. Брата, Володимира Лисика 1922 р.н., закатували НКВД-исти в 1945 р., а потім повісили мертве тіло біля Бориславської центральної пошти. За рік перед цим, в ніч з 28 на 29 серпня 1944 р., підрозділ НКВД оточив хату Лисиків і обстріляв трасуючими кулями. В хаті, яка зайнялася, згорів, але не здався, повстанець Степан Смук із с. Попелі.

Сестра Лисиків – Євгенія, псевдо «Прися», воювала з червоними окупантами в лавах УПА.

З розповіді ветерана ОУН – УПА Ольги Андрухів-Шуст, псевдо «Зена», родом із с. Попелі Дрогобицького р-ну: «В с. Орів ми прийшли з Турчанського лісу на обласні відправи (зібрання), які тривали три дні.

Євгенія Лисик, псевдо «Прися», мені сказала, що тут вбито її брата Івана – Франка, псевдо «Бистрий». І коли вона його обмивала, то зняла з його шиї хрестик, та й поклала собі в кишеню вітрівки. В першу ніч після похорону їй приснився Іван, що із жалем промовив до неї: «Прися», я ж так беріг той хрестик, а ти зняла його. Поверни моє мені». То ми удвох із «Присею» пішли до його могилки, вишпортали в узголів’ї ямку і опустили туди хрестик.

Євгенія Лисик «Прися» загинула в бою з ворогом в лісі, біля села Улично Дрогобицького району. Похована на Полі Скорботи  в м. Дрогобичі».

Петро Лисик, який мешкає в Дрогобичі, довідавшись про розкопування могили брата Івана, прийшов, щоб його відкопати і перепоховати. І через 46 років приснився йому молодий Івась, котрий довго дивився на нього, а потім прошепотів єдине: «Як добре, що хтось із наших залишився живим».

В 1944 році у братській могилі на горі Бренів похоронили сотника УПА, колишнього студента Дрогобицького педінституту Онуфрія (Оніфро) Шевціва, (1927-1944 рр.) родом із с. Літиня Дрогобицького району.

У 1945 році сформували самооборонний Кущовий Відділ, куди ввійшло близько трьохсот повстанців. Військові та ідейно-політичні вишколи проходили в Сколівських Бескидах, зокрема на горах Ключ, Котуваня, Комарницьке.  Командування УПА вимагало розбудови стійких структур у важких умовах боротьби з московсько-більшовицькою потугою.

В околицях села Побук Сколівського району готували медсестер для УПА. Там проходили вишкіл багато дівчат з довколишніх сіл цього краю. З найбільш відомих це: Євгенія Хімій – Камінська, псевдо «Левиця»; «Уляна» із с. Тарнавка Жидачівського району; Марія Павлишин, псевдо «Чайка», із с. Хішевичі Городоцького району; Катерина Гаврилів, псевдо «Зелена», із с. Труханів Сколівського району. Нині живе в м. Болехів Івано-Франківської області.

Гора Бренів заховала у своїй землі багатьох героїв: Микола Врублевський, 1909 р.н., псевдо «Чорний», родом з м. Борислава. Важкопораненого повстанця сталінські кати прив’язали шнуром до коня і волоком тягали довкола могили (на г. Бренів) до тих пір, поки не відірвало нижню щелепу і повитягувало з передпліч руки. Кинуте напризволяще тіло орівчани поховали в лісі біля потоку, за 300 метрів від могили. 7 липня 1991 року тлінні останки воїна УПА перезахоронили в могилу на горі Бренів. Його син, Олег Врублевський, живе в селі Братківці на Стрийщині.

Микола Лаврик (1919-1946 рр.), сотник УПА, псевдо «Бродич», загинув під час облави в урочищі «Голиці» с. Орів. Його труп, прив’язаний шнурком до автомашини, тягнули волоком 8 кілометрів до центру Орова, виставили на розпізнання. Вночі тіло викрали і поховали в надійному місці. 4 жовтня 1992 року відбулося перепоховання його і ще 9-ти повстанців у могилу на горі Бренів.

В той день були відкопані на вершині гори Магура (мала), на місці трієнгуляційної вежі, Гнат Гриб, псевдо «Калічка», кущовий, родом із с. В. Синєвидне, і Іван Прицель, псевдо «Шпак», родом із с. Підгородці. В районі урочища «Валечний» відкопали Івана Проціва, псевдо «Довбня», родом із с. Підгородці.

Катерина Зінько, псевдо «Конвалія», родом із с. Доброгостів Дрогобицького району. Кати тримали її тіло на морозі. Потім вирізали на спині тризуб і прибили цвяхами до дошки. Разом з нею разом загинули Андрій Трач, псевдо «Підкова», Микола Артимко, псевдо «Дорко», Василь Жагаляк, Ілько Майєр, псевдо «Воробець», жид-вихрист із с. Улично.

Орест Ільків (1916-1945 рр.), псевдо «Чорний», родом з м. Борислава. Опинившись в оточенні ворогів, вистрілявши всі набої, він підірвався гранатою. Дружина Ореста – Марія живе в м. Бориславі, а побратим з лав УПА Мирослав Білас, родом з Трускавця, живе у Флориді, США.

Із розповіді учасниці бойових змагань УПА, медсестри 1942-1946 рр., політкаторжанки Євгенії Хімій-Камінської (псевдо «Львиця», «Уляна», нині покійна (померла в 1998 році, – Б.Г.).

«Хто були ті молоді хлопці, яким не було навіть сімнадцяти, і старі чоловіки, котрі покинули свої рідні домівки, дружин, дітей, батьків, сестер і пішли у славні ряди ОУН-УПА, щоб боротися за волю України? Це були справжні патріоти свого краю, для яких воля рідної землі була понад усе. Вони мужньо билися до останнього патрона, в полон живими не здавались. Я добре знаю їхнє життя, бо майже два роки доводилось ділити нелегку долю з повстанцями. Особливо важко було 1945 року: кинувся плямистий тиф, невистачало криївок для хворих. Тому їх часто розміщували по хатах, ризикуючи господарями, дітьми, самими бійцями. А що таке криївка, знаю не з розповідей, бо сама там залишалася з хворими, які задихалися від нестачі повітря, без води та ліків. Не було й лікарів. Їх заміняли ми, дві дівчини, яким не було і вісімнадцяти років. Після закінчення місячних курсів ми, медсестри, вміли робити перев’язки, давати уколи. Правда, мені і Катрусі Майкут з Миколаєва-Дністровського, псевдо «Маківка», доля якої і понині не відома, Євгенії Лисик, псевдо «Прися», Ользі Андрухів-Шуст, пс. «Зена» (обоє зі с. Попелі), Анні Николюк, псевдо «Полтавка», із м. Стебника, та дівчатам-сиділкам з карпатських сіл Уличне, Зимівки, Орів – довелося стільки винести, не приведи Боже. Доглядали ми майже п’ятнадцять хворих, а потім і самі заразилися на тиф. Нас уже не було кому доглядати, бо в Орів, де ми лежали, зайшли большевицькі облавці, село було блоковане, а тому до нас ніхто не міг навідатись. Але завдяки Божій допомозі, людям, які дали нам притулок, не рахуючись з тим, що може наступити жорстока розправа з боку органів НКВД, ми всі вижили.

З деякими з них я потім зустрілась на Воркуті. Зокрема з Володимиром Максимівим, пс. «Сірий», з с. Модричі (тепер мешкає в Миколаївській області). Його облавці взяли хворим. Одержав п’ятнадцять років каторги. Каторгу відбували і Федір Шимко, псевдо «Журба», зі с. Орів, Теофіль Паламар, псевдо «Крук», зі села Колпець Дрогобицького району. Останній перший раз був викрадений «Присею» з Дрогобицької лікарні, після другого поранення був схоплений НКВД. Довгий час я вважала його закатованим. При допомозі Богдана Гуцила через 46 років ми зустрілись. «Крук» мешкає в Одеській області, Роздільнянський район, с. Кучурган.

Ще пригадую, як загинув Роман Зарицький, псевдо «Жаркий», з боївки Макомацького, сам родом з м. Борислава. Він виконував завдання виключно Макомацького. В лютому 1946 р. під час так званих виборів йому відірвало кисть руки. Пораненому надавали допомогу, але він одержав зараження крові і помер. Не було ні ліків, ні шприців. Поки дістали – було вже пізно. Нам було дуже важко пережити його смерть. Він залишив дружину і двоє дітей. Похоронений з двадцятьма п’ятьма повстанцями в братській могилі на цвинтарі в с. Орів. А скільки таких безіменних героїв прийняла наша земля? Скільки їх під покровом ночі загрібали просто в землю, щоб кати не тішилися їх смертю. Хто відповість за це? За нашу кривду, за наших мучеників, які віддали свою молодість, своє життя за волю України? Наші діти, внуки мають знати правду, хто були їхні батьки, діди, котрі, не втрачаючи силу духу і віри в торжество справедливості, мужньо боролись з ненависним ворогом, який плюндрував нашу землю.

Які то були хлопці!  Завжди охайні, чисті, підтянуті – і це в умовах гірських переходів. Траплялося, що цілий день доводилось сидіти в куренях з ялини без вогню, без їжі, аби не виказати своє місце перебування. А як нас любили жителі карпатських і прикарпатських сіл! Ділилися з нами останнім вівсяним ощипком (овес, змелений на жорнах, і спечений пляцок в печі, вівсяний), картоплею тощо. Зате бринзі було вдосталь. А як зворушливо було чути їхнє звернення до повстанців: наші «свершки», тобто цвіркуни. Без їхньої відданості і допомоги УПА не зуміла б протриматись в Карпатах. А як гарно співали наші хлопці, як вони колядували! Їхніми улюбленими піснями були: «Ах лента за лентою», «Повстань, повстань, народе мій», «Із сиром пироги», «Вислав Сталін свої діти на західні землі».

Більшовицькі репресії поширювалися. Масові уникнення юнаками насильної мобілізації в совєтську армію спричинились до зростання чисельності збройного підпілля. Це прискорило процес об’єднання станиць у самооборонні кущові відділи – СКВ.

На початку 1945 року на терені Дрогобицької області було 45 СКВ. Зокрема у Дрогобицькому тактичному відтінку (ТВ) – 23 «Маківка», були кущові відділи (КВ) – пор. «Андрієнко» (до 1946 року), пор. «Богдан» (1946 р.); сотн. «Хрін» (від 1947 р.). Сотні 4. 89-93 (від 1947 р., також сотні 95а та 96 із ТВ 26).

Тоді була проведена чергова реорганізація структури УПА – Захід: із шести військових округів (ВО) створено чотири. До ВО-4 «Говерла» прилучено цілий Карпатський край, у тім числі більшість теренів Дрогобицької області, а саме: Дрогобицький, Стрийський, Самбірський, Старо-Самбірський, Сколівський, Хирівський, Добромильський райони під кодовою назвою тактичного відтінка (ТВ)-24 «Маківка». Під кінець 1945 р. сотні стали ідентифікувати: відділи (вд) – двоцифровими числами, чоти – підвідділи (пвд) – трицифровими числами.

Зорганізовані заново військові відділи УПА та теренові структури СКВ на Дрогобиччині не тільки вистояли під час великої керованої Хрущовим офензиви, розпочатої в кінці 1944 р., завданням якої було знищити УПА до 15 березня 1945 р., але й вдалося зберегти боєздатність та дієвість.

Вистояли вони і під час другої більшовицької офензиви, розпочатої 7 квітня 1945 р. від Стрия до Прута…

Велика більшовицька блокада 1946 року призвела у збройних силах ТВ–24 «Маківка» до значних втрат. Із п’яти сотень уціліло лише три, і то з поріділими рядами.

21.02.1946 р. в с. Модричі біля м. Дрогобич загинув пор. «Моряк», командир сотні ім. полковника Дмитра Вітовського, вишкільний референт Дрогобицької області ще з років боротьби з німецькими окупантами.

23.01.1946 р. більшовики зліквідували лічницю УПА біля с. Труханова Стрийського району, якою командував єврей із Дрогобича, доктор Кум, посмертно нагороджений Срібним Хрестом Заслуги УПА (Дрогобиччина – земля  Івана Франка. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997. – с. 425-427). Проти УПА брали участь піхотні, танкові частини, артилерія, авіація червоної армії.

З найбільшою жорстокістю переслідувалися рідні учасників революційного підпілля і УПА.

Так навесні 1945 р. у пересильному таборі Трускавця Дрогобицької області містилося 420 осіб – членів родин українських підпільників. Тут було 70 % жінок і 30 % чоловіків, 60 % дітей та 30 % старих (З кн. “Бібліотека Українського Підпільника”, 4.3, Українська Головна Визвольна Рада.  Збірка документів за 1944-1950 рр. –1956. с. 166).

В 1946 р. майже у всіх селах західних областей України заквартирували постійні енкаведистські військові гарнізони. Ось який був чисельний склад гарнізонів Сколівського району Дрогобицької області: Сколе – 700 чол. і танкова частина, Бубнище – 25, Воля Довголуцька – 20, Гірне – 15, Камінка – 25, Корчин – 30, Крушельниця – 43, Лукавиця Горішня – 20, Любинці – 25, Монастирець – 20, Межиброди – 60, Тинів Горішній – 20, Тинів Долішній – 20, Побук – 20, Підгородці – 90, Розгірче – 30, Стинава Нижня – 25, Стинава Вижня – 20, Семигинів – 25, Сукуль – 25, Синевидсько Вижнє – 220, Синевидсько Нижнє – 30, Сопіт – 30, Тинів – 60, Труханів – 40, Улично – 125, Ямельниця – 30 (там же. – с. 194).

Біьшовицькі окупанти прагнули за будь-яку ціну утвердити свою владу через проведення 10 лютого 1946 р. т. зв. виборів до Верховної ради СРСР. Про наслідки цієї виборчої трагікомедії у вищеназваній книзі ми знайшли наступне: «В с. Улично (р-н Дрогобич) при кінці виборів виявилося 90 бюлетнів зайвих. У цьому селі більшовики масово вкидали бюлетні за людей; таке ж було у селах Модричі, Мразниця, Орів й інших (цього ж району)». (Там же. с. 229 – 230 ).

Жорстоко мстилися більшовики за свої невдачі над патріотами-українцями.

Недалеко від гори Бренів, в хаті Василя Наума, Дрогобицьке НКВД облаштувало «фабрику смерті».

Із розповіді господині Катерини Наум: «Приводять кати дві дівчини – Любу Галелюк, 1928 р. н., родом із с. Верхня Стинава, і Юлію Онисько, зі с. Орів, урочище «Бобовище». Любу після жорстоких катувань приволокли в нашу кузню, де її тіло затиснули в шрупстак (лещата).

Інший очевидець, Петро Ямельницький, хотів вивільнити Любу з тих лещат. Але вартовий, який її охороняв, відрубав: «Что, бандера, и ты хочешь сюда попасть? Мы это быстро тебе устроим…» В тих лещатах, у муках Люба і скінчила своє життя.

Юля Онисько, вся в крові від садистських знущань, просила п. Катерину Наум: «Дуже Вас прошу, передайте рідним, що я вже живою з цього пекла не вийду». На другий день вранці у сінях я побачила Юлю мертвою, прикриту околотами. На ноги неможливо було дивитися – від колін до підошв була знята шкіра. Ми поховали Юлю в городі. Я переказала родині, що їхня донька закопана в грядці біля нашої хати. Батько Юлії довго оббивав пороги Дрогобицького НКВД, поки добився дозволу відкопати свою донечку і поховати на цвинтарі.

Феодосія Котів, 1927 року народження. Хтось доніс, що вона постачала продукти і шила форму воїнам УПА. Її, роздіту догола, зі скрученими колючим дротом руками, вели в білий день через все село вісім кілометрів. А в кузні, після групового згвалтування, її закатували в найжорстокіший спосіб – запхали в статеві органи сворень від воза, розпечений до червона.

Ольга Фендак, 1924 року народження. Їй розпороли живіт і змусили нести в подолку свої нутрощі. По дорозі вона в тяжких муках скінчилася.

Їхні тіла повстанці таємно поховали на горі Бренів.

В лютому 1947 року під час виборів до п. Катерини Наум прийшов племінник Ярослав і попередив, що в с. Орів буде велика облава. Наумиха якраз готувала вечерю для чотирьох повстанців. Мали прийти «Донський», «Макомацький», «Орел» і «Славко».

Замість них в хату увірвалися енкаведисти. Обшукали помешкання, запитують господаря Василя Наума: «Чьи четыре пары лыж стоят перед домом? «Не знаю», – відповів господар. «Ну тогда давай кушать то, что наготовили для бандитов».

Коли п. Катерина подавала їм їсти, на порозі з’явився «Славко». Вдивляючись в його совєтську форму строю, енкаведист, який сидів скраю столу, промовив: «Заходи. Что, не узнаешь?». І вистрілив з-під столу. «Славко» був убитий тут же. Облавці повибігали з хати, а один із них Гусев (родом із Сумської області) витягнув пістолет і почав стріляти в сторону п. Катерини, яка стояла біля печі. Одна із куль важко поранила її в живіт. Катерину і Василя Наумів більше місяця допитували. Особливо мучили господаря, топталися по ньому і приговорювали: «Это в его доме мы убили тово бандита». Допити проводили Бабкін, Гоголь, Василів, Калмиков та інші.

Для Катерини Наум потім були Бориславське НКВД, Хабаровський край, робота на лісоповалі. Після звільнення з концтабору в 1956 році не мала права проживати в рідному селі Орів.

Василь Наум пройшов Дрогобицький НКВД, Красноярський край і Казахстан. Звільнений в 1955 році без права проживати в рідному селі Орів.

А вбитого «Славка» кинули на паркан для «устрашения». На другий день орівчани побачили на паркані, замість вбитого «Славка», запроданку Теличку. Вкрадене тіло «Славка» було поховане на горі Бренів.

Із розшуканих останків 63 осіб, які упокоїлися на цій горі, назову: Андрій Дига 1887 – 01.11.1914 рр., Степан Купранець 1915-1947 рр., Богдан Дидик 1919-1947 рр., Іван Гринчишин, Михайло Середа, Ярослав Гавриш 1924 р.н., псевдо «Славко», Філомена Іванчук, 1916-1941 рр., Люба-Розалія Галелюк 1928 р.н., Оніфро Шевців 1917-1944 рр., Микола Ільчишин 1912-1950 рр., Микола Гнатків 1909-1950 рр., Микола Гнатів, Дмитро Лях 1913-1939 рр., Олексій Марчук 1913-1939 рр., Василь Плитин 1915-1939 рр., Гнат Гриб 1912-1944 рр., о. Ілля Ісайчук, Микола Лаврик 1919-1946 рр., Іван Проців 1920 р.н., Іван Прицель, Орест Ільків 1916-1945 рр., Микола Врублевський 1909 р.н., Богдан Сурівка, псевдо «Байрак», Тарас Барабаш, псевдо «Орел», загинув в с. Орів 22 травня 1956 р. – перепохований в могилу на горі Бренів.

В 1946 році на цвинтарі була викопана яма, куди звозили тіла воїнів УПА, знищених в криївках, під горою Цюхів, урочище Шкабрина та Калиманівець і других місць. Всі ці роки це місце було занедбане, тільки у червні 1991 року парохом церкви Св. Покрови о.Мільчуковським була відправлена Панахида.

28 червня 1992 року висипана могила і відправлена Панахида отцями Василем с.Солець, Любомиром с.Доброгостів, Миколою с.Орів. Військова частина 63082 при участі пана полковника В.Шейка м.Дрогобич, віддали останні почесті залпами з бойової зброї героям УПА. Ось деякі з відшуканих імен: Роман Зарицький, псевдо “Жаркий“, (1919-1946 рр.), Роман Веприк (1921-1946 рр.), Степан Зарицький (1916-1946 рр.), Євстафій Драган (1912-1946 рр.), Василь Когут (1915-1946 рр.), Невідомий – загинув у 1946 році – всі родом із Борислава; Михайло Гриців 1923-1946 рр., Микола Кушнір (1921-1946 рр.), Іван Кирчей (1912-1946 рр.), Василь Марголич (1914-1946 рр.), Іван Шимко (1923-1946 рр.), Василь Шимко (1924-1946 рр.), Олекса Явір (1921-1946 рр.), Василь Явір (1914-1946 рр.) – всі родом із с. Орів; Анна Мацько (1926-1946 рр.), Федір Василик (1926-1946 рр. – родом із с. Зимівки, Яць Ярош, с.Уріч, Невідомий, псевдо “Андрій“, сотенний та багато інших.

Нині в с. Орів, завдячуючи Василю Кропивницькому, біля церкви стоїть пам’ятний хрест на місці, де лежали вбиті окупантами наші герої.

Мною зібрано прізвища мешканців Орова і Зимівки, які боролися і полягли в боротьбі за волю України з коричневою і червоною чумою.

Розшукуючи своїх односельчан і краян, я дізнався про Парасковію Федорівну Горічко (1922-1948 рр.), родом із с. Орів, тіло якої привезли без голови до с. Ямельниця. Потім енкаведисти розшукали її голову і вкинули у виполоч (яр) біля церкви.

Вбитих повстанців, з 1-го до 2-го лютого 1948 року, тягнули кіньми волоком від місць їхньої загибелі і скидали у прірву урочищ «Луги» і «Середній», що поблизу церкви. Боячись епідемії від розкладання останків, тодішній голова сільської ради с. Ямельниця Михайло Савчин та інвалід вітчизняної війни Паращак Д.С. звернулися до першого секретаря Сколівського райкому партії Сафонова за дозволом на захоронення. Дозвіл після допиту Паращака Д.С. був даний. Закопували останки як непотріб з вечора аж до ранку.

І тільки в березні 1990 року відбулося перепоховання героїв УПА за християнським обрядом.

Список 21 героя УПА, які спочивають у с. Ямельниця, додається:

Вдалося зібрати спогади і віднайти імена героїв, які загинули в с. Улично Дрогобицького району. Ось за таким анкетним паспортом це робилося:

ВІДОМОСТІ

для паспортизації – систематизації місць масових поховань жертв репресій та військових цвинтарів, а/с 254 «Некрополіс».

1. Назва населеного пункту, район: м. Дрогобич, центр.

2. Місце розташування поховання: вул. Трускавецька, цвинтар.

3.Опис поховання, наявність пам’ятників, стан збереження: могила стрільців УПА в хорошому стані, металевий хрест пофарбований під березу.

4.Походження поховання, дата: 24 жовтня 1946 року в селі Уличне, урочище Яцків, запроданцем видана НКВД криївка, тіла жертв відправлено в м. Дрогобич на вул. Трускавецьку, цвинтар. Влітку 1991 року висипана могила.

5. Кількість похованих: 11 повстанців УПА.

6. Що відомо про похованих:

Винницький Влодко, псевдо «Бенедьо», с. Стебник, 1917-1946 рр.

Івасівка Іван, псевдо «Знак», с. Стебник, 1913-1946 рр.

Савчин Федір, псевдо «Федь», с. Стебник, 1920-1946 рр.

Матківський Іван, псевдо «Граб», с. Уличне, 1917-1946 рр.

Баб’як Василь, с. Уличне, 1925-1946 рр.

Федун Орест, псевдо «Ікар», с. Н. Кропивник (при розшуках в с. Новий і Старий Кропивник, після публікації в газеті «Франкова Криниця» №№8,9 (795-796) від 19 лютого 2000 року, такого немає).

Тимчій, псевдо «Аркас», с. Грабівці Стрийського району.

Кришталь Марія, псевдо «Леся», с. Гаї, Дрогобиччина.

Хомінський Левко, псевдо «Бей», м. Ліберці, Чехія.

7.Ким і коли досліджено: Винницький Роман м. Стебник, Якуб Йосиф, Жагаляк Іван, Зарицька Філомена с. Уличне, літом 1990 року.

ЗГАДУЮТЬ ОЧЕВИДЦІ

«Десь біля 7-ї години ранку 24 жовтня 1946 року до Івана Якуба, мешканця Уличного, увірвався каральний загін енкаведистів.

– У вас есть бендеровцы?

– Нема, – відповів господар.

– А если поищем?

– Шукайте.

І почали штрикати металевими прутами. Шукали у стодолі, у хліві, під запічком. У хаті всю бульбу покололи. Криївку виявили в стодолі сусіда Дмитришина. Повстанцям запропонували здатися. У відповідь почули:

– Українські повстанці не здаються. І так декілька разів. Відповідь була одна й та ж. Згодом із криївки донісся спів: «Ще не вмерла Україна». І раптом сильний вибух потряс землю. Над стодолою піднявся чорний стовп диму. Вражені енкаведисти немов оніміли. Прийшовши до тями, привели Івана Якубіва і примусили витягати вбитих. Трупи поскидували як-небудь на фіру. В одного навіть голова волочилася по землі. Посідали зверху на фіру і так їхали через усе село.

У центрі, де розташувався гарнізон НКВД, їх роздягли й у такому вигляді півдня тримали, залякуючи уличнянців. А потім завантажили хлопців на автомашину й повезли до Дрогобича. По дорозі у Стебнику, біля хати Володимира Винницького, підійшов запроданець К., підняв за волосся голову Володимира і сказав:

– Дивися на свою хату, бо більше не побачиш.

Привезли їх в Дрогобич на цвинтар, що на вул. Трускавецькій. Яма, в яку раніше скидували сміття, та бочка з хлоркою вже були готові. Трупи поскидували й засипали землею.

На цьому місці у жовтні 1991 року дрогобичани висипали могилу. Минули роки. Капітана Т., який керував операцією, мучила совість, і вирішив він, як на сповіді, розказати про все молодшому брату Володимира Винницького.

– Я очолював тоді групу по знешкодженню стрільців УПА. Твій брат й інші, що загинули у цій криївці – справжні герої. Я тоді був офіцером совєтської армії, народився і виріс у Татарстані. Про політичну ситуацію у Західній Україні знав одне – тут діють банди, які вбивають по селах і містах невинних людей, не дають їм мирно жити й працювати. Нам наказували: до бандерівців ніякого милосердя. Я виконував наказ.

По сьогоднішній день живу у Стебнику, мав сім’ю, дітей. Ніхто мені не мстить. А я зрозумів, що виконував ганебний наказ. Я не виправдовуюся, але хочу, щоб ти все зрозумів». (Б. Г).

Відшукав імена трьох повстанців, які загинули 14 липня 1947 року і були поховані в м. Дрогобичі на вул. Завіжна, у місцевості «Залісся».

У цьому місці в 1914 році хоронили Січових Стрільців, які померли від холери.

За німців сюди привозили фірою (підводою) розстріляних і повішаних членів ОУН-УПА.

При більшовиках звозили, як правило, вночі тіла повстанців. Сюди були привезені зі с. Станиля Дрогобицького району Марія Мудра – Петрига, псевдо «Мирна», родом з м. Борислава; Петро Петрига, псевдо «Улас», родом із с. Лучиці Сокальського району, і Михайло Пуців, псевдо «Цяпка», родом з міста Стебника Дрогобицького району.

Згадує брат Петра Петриги – Роман Миколайович Петрига, 1927 р.н., вчитель-пенсіонер, колишній політв’язень ГУЛАГу:

«Петро закінчив Сокальську гімназію. Дуже добре володів німецькою мовою. В 1940-1941 рр. очолював у Сокалі підпільну молодіжну ОУН. У липні-серпні 1941 року був скерований пропагандистом від ОУН в східні області України. У Житомирі його заарештували гестапівці, але якимось чином йому вдалося вирватись з їхніх лабет. Повернувся до Львова, де до 1944 року навчався у Львівському медінституті.

У квітні 1944 року на Великодні свята в с. Лучиці Сокальського району його схопили більшовицькі партизани – сабурівці. Йому і на цей раз пощастило вирватися. З червня 1944 року брат опинився в Карпатах, де і боровся з червоними окупантами до 14 липня 1947 року.

Вночі 14 липня 1947 року в с. Станиля їх оточили чекісти. З братом ще були два побратими і дівчина. Всі вони мали наступного дня переходити через кордон на захід. Мій брат Петро загинув, пустивши останню кулю собі в скроню, у стодолі Дуба Михайла Дмитровича, який у той час був ще неповнолітнім. Помер у 2000-у році.

А Михайло Григорович Пуців, псевдо «Цяпка» (1918-1947 рр.), із м. Стебника, загинув у перестрілці на дзвіниці біля церкви с. Станиля. (Сестра М. Пуціва – Емілія Корівчак проживає у м. Стебнику). Інші хлопець і дівчина також живими не здавалися.

Мертві тіла чотирьох повстанців позвозили на подвір’я школи, куди зігнали людей для опізнання. Люди мовчали.

Із розповіді Філомени Мудрої – Зарицької, родом із м. Борислава  (нині мешкає в с. Уличне):

«Мій чоловік Роман Зарицький, псевдо «Жаркий» – родом із м. Борислава, помер від ран в с. Орів. Його перепоховано в с. Орів на цвинтарі. Його брат – Дмитро Зарицький, псевдо «Богдан», загинув в с. Уличне, де і похований. На свято Петра, 12 липня 1947 року, я із своїм півторарічним сином Орестом переховувалися від НКВД у с. Станиля, в колишній хаті Буриків. Після їхнього заслання в Сибір тут проживала родина Секиликів, переселенців із Польщі. Тоді в с. Станиля були також моя сестра Марія Мудра – Петрига, псевдо «Мирна», та її чоловік – Петро Петрига, псевдо «Улас».

13 чи 14 серпня 1947 р., о 4-й годині ранку, почувся на подвір’ї шум. Побачивши, як сестра зі швагром вийшли з хати і побігли, я зрозуміла, що це зрада. Невдовзі до хати зайшов генерал НКВД із солдатами і зразу почав із запитань: – «Де Улас і Мирна? Де криївка? Я вдала, що нікого і нічого не знаю. Під час обшуку знайшли криївку, де знаходився склад літератури і продукти.

При повній довірі господаря хати я умовно була його дружиною. Мене і господаря закували в наручники і приставили до нас вартового. Невдовзі прибігли до генерала солдати і повідомили, що якась жінка ховається у туалеті. Генерал підійшов і на відстані став наполягати, щоби вона здалася і що її помилують. Моя сестра покінчила з собою. Тоді почалися пошуки «Уласа». Із стодоли почулася автоматна черга. «Улас» загинув.

Енкаведисти викинули тіла на фіру. За фірою – ми з господарем у наручниках, а малий мій Орестик біг за нами і плакав. Тоді генерал прикрикнув на нього і кілька разів ударив півторарічну дитинку нагайкою. Це все бачили Кравчуки зі с. Станиля. Вони й забрали мою дитину до себе.

Нас, арештованих, загнали в школу. Через деякий час привели «партизана», який був без наручників. Його звали «Дядя». Під час розмови виявилося, що цей «Дядя» східняк. Дивлячись на мене, він чомусь тримав палець на вустах. Очевидно, щоб я мовчала. Потім я його більше й не бачила. Того ж дня було чути постріли в районі станильської церкви. По обіді до нас привезли ще одного вбитого. Під’їхала автомашина, і мене витягнули в наручниках, як останню, до кузова і наказали сісти на тіла вбитих. Але я не сіла на тіло сестри, а вмістилася біля її голови. Всю дорогу до Дрогобича на вул. Стрийську, 3, кров моєї сестри прискала на мої ноги. Я ту рідну кров відчуваю і понині.

Через 46 років, завдячуючи Богдану Гуцилу, віднайдено місце наших героїв в с. Орові. Там насипали могилу, встановили меморіальну  таблицю з чорного граніту, де вибито імена всіх 25-ти полеглих. Певну допомогу в увічненні їхньої пам’яті надав і мій син Орест Зарицький, який працював у військовому санаторії м. Трускавця».

Гинули сини і доньки України. Гинули, відстрілюючись до останнього набою, до останньої гранати… Гинули як справжні лицарі козацької землі, землі героїв.

Ворогові здалося, що проти них на Дрогобиччині ополчилось все довкілля: дерева і кущі, гори і долини так, неначе земля горіла під ногами  супостата.

За даними, опублікованими Л. Шанковським (Історія УПА. – с. 180-185), військові відділи УПА і збройне підпілля провели від 1.07.1946 до 30.06.1949 року 748 збройних акцій на теренах Дрогобицької області, що становить 23 відсотки від загального числа таких акцій (3190) на теренах чотирнадцяти областей.

Зокрема, згадував про збройну акцію підпілля 7 лютого 1947 року в с. Орів дрогобицький часопис «Господар», №1,2 за 1992 рік. (Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997р., – с. 434-435).

В кінці вересня  1947 року почала завдавати дошкульних ударів по окупантах сотня «Хріна». Вона після переходу із Закерзоння, з’єднавшись із місцевою сотнею «Донського», базувала в Синевицькому лісі, що поблизу с. Орів.

Скількох ти прихистив, скількох ти приголубив, переховав, перебинтував, вилікував, поділився останньою скибочкою хліба,  мій дорогий і гордий Орів?!

НЕУПОКОРЕНІ

Крута дорога із Крут,

Та вірмо, рушивши нею:

Нелюдськи міцний цей люд,

І вийде він ще на суд

Не судженим, а суддею.

Олекса Стефанович

Доброю ознакою для оздоровлення українського суспільства є те, що при відзначенні десятої річниці відновлення Української Держави прозвучали з найвищого рівня слова про значимість розвитку Національної ідеї. Ця ідея – основа основ нашої змагальності впродовж віків.

Микола Лебедь ще в сорокових роках XX-го століття писав: «В останній воєнній завірюсі український народ, єдиний серед європейських народів, зберіг чистоту ідеї боротьби проти нелюдських тоталітарних режимів…

Український народ був осамітнений в цій боротьбі, але це була чесна самітність, і сьогодні він може бути гордий за неї. Бо своїм осамітненням він урятував гідність не тільки свою, але й всього людства, яке зачарувала та осліпила блискуча свастика або кривава червона зірка…

Процес мобілізації українських душ довкола самостійницької ідеї дала ОУН. А для захисту і перемоги цієї ідеї організовується і росте УПА,  єдина в світі армія, створена нечуваним зусиллям поневоленого народу».

(Лебедь Микола. УПА. Українська повстанська армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Державу. 1 частина. Німецька окупація України: Репринтне вид. – Дрогобич: «Відродження». 1993 р. – с. 14-17).

УПА, як національне військо, будувалася і організовувалася на принципі добровільности. До її лав вливалися полум’яні патріоти, що визнавали потребу збройної самооборони і визвольної боротьби проти гітлерівців та більшовиків. УПА виявила нечуваний в історії героїзм, якому немає аналогів у світовій історії.

Боротьба була також жорстока і широкомасштабна. Її ареною стала величезна територія – десять областей загальною площею понад 150 тисяч кв. км., з 15-мільйонним населенням, до того ж українськими етнічними землями Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, які з 700-тисячним населенням відійшли до комуністичної Польщі.

Український національно-визвольних рух на заході України був партизанською війною. Про великі масштаби бойових дій свідчать дані про те, що лише в період з лютого 1944 року до жовтня 1945 року проведено червоною армією та військами НКВД проти ОУН-УПА 26685 бойових операцій. Своєю чергою, повстанці здійснили 6128 операцій. Це тільки за один рік, а війна тривала до 1957 року.

Всього за роки боротьби ОУН-УПА у лавах повстанців  і підпільників перебувало більше 400 тисяч чоловік.

Фактично, боротьба УПА стала частиною історичної спадщини та невмирущої тяги української самостійності до незалежності, котра готувала наше відродження наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX століття. Усе, що написано про ОУН-УПА, неповно розкривало події того часу, бо дослідники не мали реальної можливості зібрати всі факти, свідчення, документи і світлини тієї буремної історичної доби. («За Вільну Україну». – 2001 р. – 4 квітня).

Нам хочеться показати (крім уже вищезгаданих фактів у попередньому розділі), що і наші орівчани разом із довколішніми краянами також внесли свою дещицю на вівтар Незалежності України власним чином.

Свідчення Євгенії Кичун, дружини директора Орівської середньої школи Володимира Кичуна: «В селі Орів у школі працювала підпільна радіостанція. З неї перекдавалися у світ повідомлення про перебіг боротьби УПА із большевицькими окупантами, щоб люди Землі знали, що Україна бореться з ненависним ворогом.

Однієї ночі до нас прийшов Роман Різняк – «Макомацький» і попередив, що енкаведисти мають робити облаву у пошуках радіостанції. На другий день прибула військова частина з автомобілями, на яких були пеленгатори. Цілий день вони «ганяли» по селі, але нічого не віднайшли, окрім куска дроту, що був протягнутий між яблунею біля школи і Бухаловою хатою. Бо радіостанцію встигли перенести в «Горішній кінець» села, де вона потім продовжувала вести свої передачі за кордон.

А мого чоловіка, Володимира Кичуна, заарештували і забрали до Дрогобича, там його страшенно катували, щоб він сказав, де ж та невловима радіостанція. Нічого не дізнавшись від нього, дали десять років Сибіру, а після відбуття каторги заборонили учителювати».

Дещо доповнимо це свідчення.

Основна радіостанція УПА в нашому регіоні – «Самостійна Україна» – вела передачі з найвищої вершини Сколівських Бескидів – гори Парашка,  1271 метр над рівнем моря.

Вона діяла в урочищі «Вили», що в районі Річки, а головним оператором-радистом був майор-десантник, італієць за походженням, на псевдо «?ради».

Крім «Самостійної України» як основної, діяли ще три допоміжні радіостанції – в селах Орів, Сопіт і Майдан.

До роботи радіостанції мали відношення Осип Мицик, Костянтин Цмонь з Верхнього Синевиднього, Богдан Вільшанський зі Сколе, Олекса Гасин, псевдо «Лицар», який забезпечував доставку преси – газети «Сурма» і журналу «Самостійник» (йому в рідному селі Конюхів на Стрийщині споруджено пам’ятник), наш земляк – герой ОУН-УПА – Роман Різняк, псевдо «Макомацький», Зиновій Ліщинський, псевдо «Сайгора», та Микола Лаврик, псевдо «Бродич» (Б. Г.).

Спомин ветерана УПА, політкаторжанки Марії Павлишин-Гаврилів, псевдо «Чайка» та «Ірка» (1929 р.н. з с. Хишевичі Городоцького району, Львівщина): «Народилася я у великій хліборобській родині, батько був січовим стрільцем і загинув під Перемишлем у 1918 році. Брат Іван воював у лавах УПА.

Восени 1945 року в двері нашої домівки хтось постукав. Відчиняєм з острахом і душевною тривогою: – Хто то може бути?

Із сутінок до хати рвучно ввійшов  мій рідний брат  Іван, а з ним ще три дівчини, серед яких була вчителька Катерина Лопачак та декілька молодих, дужих юнаків.

В ході короткої бесіди я дала згоду йти на підпільні курси медсестер  Українського Червоного Хреста (УЧХ).

На все життя запам’ятала слова моєї мами: «Йди, моя дитино, лишень не будь зрадником. Мій перший чоловік загинув за волю України, вірю, що ти вернешся до нас, стареньких, живою…».

Тієї ж ночі ми вирушили в далеку дорогу… Після жорстокої  короткотривалої сутички з енкаведистами в селі Вицьові ми мали двох поранених повстанців. Такі обставини вимусили нас податися на карпатські вершини, а там – глибокі сніги, що обмежувало наші дії, проте дали можливість в більш-менш спокійних обставинах підлікувати хворих і поранених. Майже три тижні квартирували в Уричі. В надійному місці залишили поранених, яких доглядали лікар і медсестри. Ми ж рушили далі. На нашому шляху зустрічалися похідні колиби, де одужували від ран повстанці сотень «Різуна», «Остапа», «Чарноти». У їх розташуванні ми відпочивали, набиралися сил, приводили в порядок одяг, взуття і зброю. Ми переховувалися в криївках, де готували ліки, перев’язочний матеріал для ран тощо. В орівських верхах зупинилися із похідною боївкою на декілька  діб, бо всі ліси були заблоковані більшовиками.

Пригадується великий бій біля села Орів. В ньому загинуло багато ворогів. Були втрати і з нашого боку. Хоронили повстанців з великими почестями на горі Бренів. Орівський юнак на псевдо «Яструб» поклявся пам’ятати могили соратників по боротьбі. То ж чи не завдяки таким, як він, сьогодні до нашої пам’яті повертаються дні минувшини, а біля досі невідомих могил борців за волю України вдячні нащадки згадують нелегкі часи, віддають людську шану полеглим.

На другий день пополудню повстанців розібрали орівчани до своїх домівок на вечерю. Після вечері зв’язковий повідомив, що треба вирушати. Але, так як зв’язок знову порушився, нам довелося пробути ще декілька днів серед орівчан. Там, у селі Орів, я познайомилася із багатьма, зокрема з Марією Шимко з «Убереж».

… Лавочне. На зустрічі з повстанцями зібралося майже все село. Люди приймали вояків УПА, як своїх рідних, частували, хто чим міг, слухали їх настанови з надією на щасливий завтрашній день. Розчулені повстанці раз у раз повторяли одні і ті ж слова: «Люди добрі, дивіться, скільки нас є, а скільки ще буде! Ми знаємо – попереду у нас важкі бої, та думаємо нещадно битися за те, щоб називатися не народом, а нацією».

Потім ми прибули в село Труханів, біля гори Ключ, на вишкіл медсестер і санітарок. Нашими курсами керував лікар на псевдо «Юрко». Крім теоретичних знань медичної справи і практичної роботи по догляду за пораненими, він вимагав вправного володіння зброєю. Наука тривала шість місяців.

У 1948 році мене заарештували у Львові. Пройшла Казимирівську тюрму, допити в м. Рудки, які вели садисти Сімус і Абраменко. Потім – Дрогобицька катівня НКВД.

Там один із катів, щоб мене залякати, показав тіло жінки з розколеною прикладами головою, виколеними очима і вирваним язиком. З рук до ліктів була знята шкіра. Кати називали таку роботу – «снять перчатки».

Показав це і каже: «Смотри, не скажешь, где скрываются бандеровцы, и тебя такое ждет». Я йому відповіла: «Ваша воля, – робіть так, як вас мама навчила».

Потім цілу добу мене тримали в камері, де вода була по шию, а по воді плавали живі пацюки.

Після Дрогобича пройшла Самбірську катівню НКВД. Далі – десятилітнє ув’язнення по ГУЛАГах і Сибірах…

Згодом від своїх соратників Павлишина, псевдо «Карим», і Барабаша, псевдо «Стах», довідалася про брата Івана, якого смертельно поранили через донос зрадника, виказали й криївку, де переховувалися тато і мама, де від ран до самої своєї смерті лікувався брат».

Із розповіді Ігоря Костишина з м. Стрия, ветерана УПА, про останній бій сотника УПА Осипа Мицика, псевдо «Донський» (18.01.1914-30.04.1951 рр.), родом із села Верхнє Синевидне:

«У 1948 році після загибелі Зеновія Ліщинського, псевдо «Сайгора», а потім Романа Різняка, псевдо «Макомацький», – Осип Мицик, псевдо «Донський», він же «Крезуб», очолює Службу Безпеки Дрогобиччини. Оскільки під кінець сорокових років загинуло багато чільних провідників, «Донському» доводилося виконувати функції від обласного до нижчого рівнів, навіть – місцевого станичного.

У Великодній понеділок ми обоє вийшли в село Синевидне. Навпроти хати, де ми зупинилися, розташувався постій енкаведистського гарнізону. Їхній агент-сексот (Ісайчук), запримітивши нас, вискочив із дому з неймовірним лементом: – Вони тут! Вони тут!

Гарнізонники зчинили стрілянину. Нам довелося перебіжками відступати в сторону місцевості «Дубина». А там вже попали під перехресний вогонь. На щастя, побачили шанець (окіп), куди і вскочили. Почали відстрілюватися. В основному стріляв «Донський». При мені (Ігорю) був тільки пістолет «шістка», патрони з якого я вистріляв. Тому почав набивати новий магазинок. А в цей час під’їхали ще дві машини облавників із Сколього. Поставили кулемет і відкрили густий і прицільний вогонь чергами так, що не можна було підняти нам голови. З другого боку почав стріляти місцевий стрибок (Яворський). «Донський» чергою з автомата змусив його затихнути. Облавники нас майже оточили. Коли в «Донського» залишився один магазин з патронами і одна граната, він сказав: «Треба пробувати якось пробиватися. Може, вдасться».

Ми були на чистому, без жодного кущика полі. Корчі (чагарник) – метрів за тридцять від нас. Але і звідти почали стріляти. В запалі бою я вистріляв увесь свій магазин. Такий свій стан побачив запізно…

В цю ж мить «Донський» вискакує з окопу, кидає на ворога гранату, а останньою кулею застрелив себе».

Спогад Ярослави Явір, псевдо «Калина», родом із с. Орів: «Наприкінці вересня 1947 року в Синевидському лісі, після тривалих виснажливих боїв на Лемківщині, розташувався загін із сотні «Хріна», яким командував Богдан Сурівка, псевдо «Байрак».

Січневого ранку 1948 року з’єднані сили енкаведистів Бориславського, Дрогобицького, Стрийського та Сколівського гарнізонів почали в цьому районі прочісувати ліс. Під час цієї операції 4 лютого 1948 року вони натрапили на бункер  «Байрака». Але стійковий групи, запримітивши ворога, подав знак, і повстанці, відстрілюючись і завдаючи втрат ворогові, відступили в глибину лісу. На орівських верхах, між селами Ямельниця і Орів, вони спорудили колибу із смерекових гілок, де і перебували до середини лютого. На біду захворів  на запалення легень «Байрак».

Ройовий «Олень» і стрілець «Ясень» недалеко від лісу в «Горішньому кінці» Орова знайшли хату (яка саме – то вже забулося), в якій помістили хворого «Байрака». З ним залишився «Ясень».

Вночі 16 лютого «Ясень» іде з «Байраком» на умовне  місце до районного медика. Решта повстанців з ройовим «Оленем» залишилися в лісі.

Близько одинадцятої години дня 17 лютого 1948 року енкаведисти почали обступати хату, в якій знаходилися повстанці. Зауваживши зайд, «Байрак» разом з «Ясенем» тихцем вийшли з помешкання і перебіжками подалися в напрямі лісу. Але дійти до нього їм не судилося. Ворог їх запримітив і почав переслідувати. У жорстокій перестрілці командир «Байрак» і стрілець «Ясень» загинули.

Я вимушена була залишити село, бо мене вже розшукував НКВД.

У березні 1993 року до мене (Б. Г.) завітав Іван Гарасим’як із села Доброгостів. Він передав прохання його родичів, які живуть у місті Чикаго (США), щоб розшукати останки брата Любомира Сурівки – Богдана, псевдо «Байрак», бунчужного УПА, родом з м. Сянок, Лемківщина (Польща), і стрільця, псевдо «Ясень», які загинули в с. Орів 17 лютого 1948 року. У пана Любомира Сурівки були сумнівні твердження, що їхні тіла були забрані енкаведистами з «Горішнього кінця», від магазину «Під горбом», до Дрогобича. Під час детального пошуку, за допомогою очевидців – Ярослави Явір, псевдо «Калина», і Петра Ямельницького встановлено, що їхні тіла було викрадено повстанцями і поховано в братській могилі на горі Бренів в с. Орів.

Розповідь Емілії Пуців – Корівчак із м. Стебника: «12 липня 1947 року я принесла братові Михайлу Пуціву, воїнові УПА, який перебував у селі Станиля, деякі речі і годинник. Просила і благала, щоб він повернувся додому. Брат категорично відмовив, сказавши, що вони мають скоро переходити на Чехи (в Чехословаччину).

О 4-й годині ранку вже була засідка на наших повстанців. Про це розповідали очевидці – станильчани».

З розповіді Михайла Дуба зі с. Станиля: «У липні чи серпні 1947 року ми привезли збіжжя з поля до стодоли. На другий день, зранку, як тільки почало світати, під кожною станильською хатою стояли енкаведисти. У домівці почалися обшуки дротами-шомполами.

Прийшли і до нас. Питають: «Бандеры есть?»

—                Немає. Не вірите – шукайте. Вони й почали. Їх було дуже багато. Одні перевертали все в хаті, інші – в стайні. А так як в стодолі було збіжжя, то нас змусили викидувати сіно на тік. Стодола була оточена зусебіч. Коли ми викинули сіно, почули чергу із автомата. Стріляв «Улас». Ми тоді повтікали всі геть зі стодоли. Облавці стали бити по стодолі перехресною стріляниною. Як припинилася стрільба, вони до стодоли пустили свого пса- вівчура. Він і витягнув до порога вже мертвого «Уласа». За двісті метрів від стодоли, в туалеті за річкою, покінчила із собою його наречена. А на дзвіниці загинули ще два стрільці УПА. Один із них – Пуців Михайло Григорович.

Далі продовжує Емілія Луців: “Запроданець, коли розпочався бій, декілька разів пропонував моєму братові (брат мав псевдо «Цяпка») здатися в полон. Обіцяв, що він зробить все, щоби братові послабили кару. «Цяпка» відповів запроданцеві чергами з автомата і кинув гранату. Декількох москалів важко поранив. Останній патрон він вистрелив собі в підборіддя. Його, ще живого, вкинули на фіру і повезли до сільради. Станильчани розповідали, що «Цяпка» по дорозі помер з усмішкою на обличчі».

Михайло Дуб так закінчує розповідь про трагедію цього дня: “Енкаведисти скинули з фіри збіжжя, запрягли коня і позвозили їх на подвір’я школи – «Уласа», дівчину і двох стрільців, вбитих на дзвіниці. Туди нагнали багато людей, щоб опізнавали. Всі мовчали, хоч декого і знали. Надвечір покидали вбитих на «студобекер», забрали людей повні дві машини і повезли в Дрогобич на вул. Стрийську. Нас всіх,  кого тоді забрали, тримали там два тижні. Мертві лежали біля КПЗ в саду десь днів чотири, а потім їх кудись забрали».

Спогад орівчанина, який побажав залишитися інкогніто: «За доносом запроданця в криївці в урочищі «Килиманівець» були вбиті Микола Цап та Василь Фендак із с. Орів і Анна Мацько зі с. Зимівки. Коли енкаведисти, повантаживши тіла повстанців на фіру, проїжджали повз хату одного із вбитих, в цей час на подвір’ї стояла з відром води в руках його матір. Її запитали: «Ну что, узнаешь своего сына?». Матір, зобачивши свого неживого синочка, ледве втрималась на ногах. Але твердо мовила: «Мій син, ой як далеко». А коли фіра з тілами від’їхала, старенька впала непритомна на землю і горем своїм з нею зріднилася».

Розповідь Катерини Лепкої – Ільчишин, псевдо «Малина» (1913-1995 р.р), дружини Миколи Ільчишина, псевдо «Апостол», сотника УПА, який спочиває у братській могилі в с. Орів на горі Бренів: «7 червня 1992 року відбулося перепоховання вояків УПА з села Летня в с. Літиня. Ось їхні прізвища: Михайло Галушко (1923-1946 рр.), сотник УПА, Федір Галушко (1921-1946 рр.), Оніфро Галушко (помер 1946 р., рік народження невідомо), Андрій Галушко (1926-1946 рр.), Михайло Гнатів (1924-1946 рр.), Іван Галів (1925-1946 рр.), Іван Дяків, писар УПА ( помер 1946 року, рік народження невідомо), Оніфро Кузів ( помер 1946 р., рік народження невідомо), Михайло Кузів (1924-1946 рр.), Іван Паньків (1914-1946 рр.).

Вони загинули при таких обставинах. Для кращого маскування і більших можливостей легального пересування серед гущі окупантів, сотник відрядив Тетяну Романів до Дрогобича закупити у військовому магазині погони, інші відзнаки червоної армії…

Поверталась назад, була уже біля села Добрівляни. Тут до неї підійшов хлопець, без зброї, якого вона добре знала. Він попросив її, щоб  посприяла зв’язатися з повстанцями, оскільки його чоту розбили москалі. Пізніше з’ясувалося, що він запроданець (донині живе в м. Дрогобичі).

Тетяна довірливо сказала, що наші хлопці є в селі Ролів у стодолі, по сусідству з обійстям, де має бути весілля. До того, ще й додала, – все несу до сестри Теклі, куди увечір мають прийти наші, щоб забрати. Запроданець підтакнув: – І я туди ж увечері прийду…

Попрощавшись, дівчина прискорила ходу. Пройшла якийсь кусень дороги, як раптом їй перетнула шлях зграя енкаведистів, де був і той запроданець. Їй накинули на голову мішок, заштовхали в машину і поїхали до вказаного нею місця.

Коли під’їхали до стодоли, то змусили Тетяну умовляти повстанців, щоб вони здалися. Вона ж знала поіменно двох – Оніфра Кузіва та Івана Дяківа.

Повстанці відповідали пострілами по ворогові.  Енкаведисти, побачивши таку стійкість вояків УПА, підпалили стодолу.

Обгорілі тіла відвезли в село Летня, де скинули в канаву біля цвинтаря. Там вони і пролежали до червня 1992 року.

Тетяну енкаведисти після допитів умовно випустили. Вона переховувалася по чужих дахах і оборогах. Згодом її труп знайшли на дорозі за селом і поховали в селі Літиня на цвинтарі.

Моя особиста доля також була нелегкою. 24 березня 1949 року, через донос запроданця, енкаведисти оточили хату Василя Харіва з села Літиня Дрогобицького району. В цій хаті була криївка, де знаходилися Іван Гриб (станичний), Онуфрій Яцків і я – зв’язкова на псевдо «Малина». У нерівному бою з облавцями Гриб і Яцків загинули, прикриваючи мій відступ. Я ж отримала сім кульових поранень, одна з яких пробила навиліт легені. Так мене дострілював облавець – енкаведист Орлов. Він вважав, що я уже вбита. Нас усіх трьох вкинули на фіру і повезли в Меденицьку катівню НКВД, щоб отримати нагороди.

Біля мосту тіла скинули. Вороги запримітили, що я ворохнула бровами. І у моїй заціпленій руці побачили затиснуту гранату «лимонку», про що пізніше згадав мені слідчий Сідоров.

В лікарні, де я лежала більше тижня непритомна, мене пильнувала, дослухаючись мого марення, запроданка з села Коросниця.

Далі було лікування і допити. Проводив їх слідчий Сідоров, застосовуючи найстрашніші (до непередання) методи тортур. Я мовчала. Три тижні відмучилася на цементній підлозі в одиночній камері смертників. Засудили на 25 років каторги. Пройшла Львів, Джезказкан, Кінгір, Тайшет, Кемерово.

Кожен раз, оглядаючись на пройдені літа, мені чомусь згадуються слова пісні якогось невідомого поета:

Ну і що ж, як прийдеться умерти

В похідній шинелі в житах,-

Ми у вічі засміємось смерті:

– Тільки раз вмирає тіла прах.

Ну і що ж, як хтось буде ридати,

Край воріт намарне нас ждучи, –

Будуть нам маршової співати,

До атаки гранати рвучись.

Наша сотня ударна, залізна.

Наша сотня в боях богатир.

Наш тризуб веде прапори грізні.

Дасть завзяття друг наш, командир.

За потоптану честь України,

За поганьблену волю святу

Ми ідем, щоб підняти з руїни

Українську державну мету.

(Літ. правка В.У.)

Є припущення, що, можливо, автором цього твору був поет, лікар і воїн УПА псевдо «Берест”», який загинув у 1949 році від більшовицької кулі на мосту біля села Завій (суч. Івано-Франківська область). Його тіло енкаведисти понівечили і невідомо де поділи.

У 1956 році я була звільнена. Замешкала в м. Трускавці. Тут дізналася, що мій чоловік Микола Ільчишин, псевдо «Апостол», 1942 р. н., сотник УПА, родом із с. Літиня, та його побратим Микола Гнатків, псевдо «Ігор», 1909 року народження, з с. Ріпчиці, загинули в селі Орів у 1950 році».

Із розповіді Анни Галушко, дружини сотника УПА Михайла Галушко: «28 серпня 1944 року, пізно ввечері, ми почули грюкіт у двері. Хата була оточена енкаведистами. В останню мить чоловік Михайло вискочив непоміченим через вікно, забувши свою блузку в хаті. Мене забрали в Меденицьку тюрму як дружину сотника. Там мене тримали більше місяця, застосовуючи проти мене різні страшні методи катувань. Передачі, які мама мені приносила, не давали. На одному із допитів до мене викликали на очну ставку запроданця із села Летні Х. М., який мене вдарив так, що із носа потекла кров. Я декілька разів втрачала свідомість від його ударів.

Мій стогін у камері почули в’язні з іншої камери і попросили дозволу у вартового, щоби дати мені підкріпитись парним молоком і дати хліба, так як мені цілий тиждень не давали їсти.

Ці хлопці – в’язні були із Меденицького маслозаводу (як я потім взнала – Павло Викрикач із с. Ролів, Олексій Попик і Павло Мороз із с. Раделичі). Згодом привезли маму і з нею чотири родини із с. Волощі, Літині, Роліва, дві дівчини з с. Ріпчиці. Всіх нас разом відправили в Тюменську область, Правденський район, с. Тукман на лісозаготовки. Помістили нас в холодні бараки, землянки і палатки. Там поховала я свою маму. В 1960 році була звільнена з ГУЛАГу.

Коли я приїхала в рідне село, мені сказали, що мого чоловіка вбито. Я почала розшукувати могилу Михайла і разом з ним вісім повстанців, які загинули в с. Ролів. Тоді я знайшла священика і найняла Службу Божу. У розмові з парохом вияснилось, що цей отець відправляв панахиду в с. Ролів у 1946 році по дев’яти чоловіках, серед яких був і мій чоловік Михайло. Їх привезли фірою в с. Летня (Горбок), коло цвинтаря, і там скинули в канаву, тільки трохи притрусивши глиною.

Через 46 років їх знайшли, відкопали, і разом з ними ще трьох і поховали в с. Літиня за християнським звичаєм. Уперше вояки Дрогобицького гарнізону віддали останні почесті салютом з автоматичної зброї.» (Записав Б. Г.).

Розповідь Теофіля Паламара псевдо «Крук», який мешкає в селі Кочурган Роздільнянського району Одеської області: «31 березня 1946 року запроданцем було видане місцезнаходження криївки в с. Колпець Дрогобицького району Львівщини. У перестрілці загинули Василь Мотуз, псевдо «Голуб»,  із с. Доброгостів І Михайло Кишко зі с. Колпець.

Мене, «Крука», важкопораненого в голову, енкаведисти забрали в обласну лікарню м. Дрогобича. 1 травня 1946 р., соратниця по зброї – Євгенія Лисик, псевдо «Прися», родом із села Попелі, принесла мені в лікарню жіночий одяг, переодягнула, вивела у двір, де вже очікувала на нас фіра.

Але недовго довелося бути на волі і вести з напасниками боротьбу. 26 травня 1946 року нас вдруге видає запроданець. В бою загинули – Микола Равликовський зі Стебника і Невідомий, який прикривав відхід Євгенії Лисик від переслідувачів. Вона ж тим часом забігла до господаря дому, вхопила дитину і побігла.

У крайній хаті села Колпець, коли побачила, що її наздоганяють, віддала дитину, а сама рвонула до лісу…

В 90-х роках мене зумів розшукати п. Богдан Гуцило, завдяки Євгенії Хімій – Камінської, псевдо «Уляна». Через тривале листування і пошук він влаштував у м. Трускавці, а потім в с. Попелі Дрогобицького району зустріч ветеранів – соратників УПА: мене, Теофіля Паламара з Одещини, Євгенії Хімій – Камінської з Жидачівщини Львівської області, Ольги Андрухів – Шуст, псевдо «Зена» з с. Попелі і Володимира Демківа з Борислава.

Це була наче уві сні, зворушлива, не без сліз зустріч людей, «які і не мріяли колись побачити один одного».

Жінка твердої волі

Живе в селі Попелі Дрогобицького району поважна жінка – Ольга Андрухів-Шуст. Ще за часів Польщі, у 1936 році, вона стала членом ОУН. Старанно виконувала усі доручення проводу: підпільно розповсюджувала у селах Велика Озимина, Татари, Підмонастирці заборонену польською владою націоналістичну літературу, вела роз’яснювальну роботу серед людей, не раз наражалася на небезпеку. Арешту таки не минула. Польська поліція вислідила її у Підмонастирці і в кайданах відправила у Підбуж, а звідси – у слідчий ізолятор Дрогобича. Поляки не встигли закінчити слідство, бо у вересні 1939 року вибухнула війна. Арештанти тюрму розбили і повтікали по домівках.

Ольга теж повернулася додому. Та відсиджуватись не було коли. Тут її знайшов зв’язковий проводу ОУН. «Наша боротьба продовжується, – сказав він, – тепер у нових умовах і проти нового окупанта. Ваше завдання: розповсюджувати листівки, роз’яснювати людям облудну ідею совєтського визволення.»

Ризик підпільної роботи був великий. КДБ арештовувало кожного, хто був причетний до тих чи інших підривних і політичних акцій. Нависла небезпека і над Ольгою.

Якось до неї зайшли підпільники Дорко Муйло з Борислава і Микола Лебідь (тепер живе в Канаді). Вони запропонували їй на якийсь час покинути село і переправитись за кордон. Але справа не вдалася. Її схопив КДБ. Допити тривали кілька місяців. Виручив попелянський жид Йозес Берк. Він зумів довести на слідстві, що вона ні в чому не винна.

Тепер уже не стала чекати, поки арештують вдруге. У вересні сорокового року вирішила перейти кордон. Дві групи, одна з 32-х чоловік, друга з 22-х, мали зустрітися у визначеному місці в Турківському районі. Більша група, у яку входила Ольга, заблудилася і з іншою групою не зійшлися. Біля села Сокілки їм вдалося перейти кордон, а далі – в окуповану Польщу.

Як пізніше довідалися, друга група потрапила під обстріл прикордонників на річці Сянок. У живих залишилося двоє чоловік. А серед загиблих був  і трускавчанин Влодзьо Білас (рідний брат Василя Біласа). Поховали його у містечку Прухнік (Польща). У Кракові Ольга зустрілася зі Степаном Бандерою і його братами, а також з Євгеном Пришляком. У греко-католицькій церкві декілька разів бачила Андрія Мельника.

Коли німці напали на Росію, Ольга з іншими членами ОУН повернулася в рідні краї. А дома, в селі, застала пустку. Родину вивезли в Сибір. Важке горе не зламало Ольгу. Вона продовжує свою роботу в організації. Одного разу біля входу у приміщення, де збиралися її товариші (це у Дрогобичі на вул. Стрийській), побачила гестапівців. Туди вже не заходила. А від друзів довідалася: провід викрили, багатьох арештували, зв’язок з іншими членами організації обірвався. Повернулася в село. Через якийсь час їй вдалося налагодити контакт з тими, хто уник арешту. Закінчилася війна. Ольга залишилася на «визволеній» території. За завданням ОУН, продовжувала підпільну роботу. На цей раз КДБ спрацювало результативно. Ольгу арештували у селі Модричах. А далі суд, сибірська каторга, Воркута.

Відбувши роки заслання, повернулася в рідне село. Зараз ця літня жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за кращу долю свого краю, радіє, що Україна стала незалежною державою. Як тільки є нагода, зустрічається тепер уже відкрито з друзями, з учнівською молоддю і розповідає їм про бойові справи своїх побратимів по організації. (Б.Г.)

Із розповіді ветерана УПА, медсестри УЧХ, політкаторжанки Євгенії Хімій-Камінської, псевдо «Левиця», «Уляна»: «7 грудня 1944 року мене скеровано на курси медсестер Українського Червоного Хреста (УЧХ) в сотню «Вікторія», де мені дали псевдо «Уляна». Після закінчення курсів мала опікуватися Дрогобицьким та Підбузьким районами. Робота була дуже тяжка – хворих косив тиф, обмаль як лікарів так і ліків, постійні обстріли та облави, сексотство…

Доводилось виконувати не тільки медсестринські функції, але й лікарсько-хірургічні.

В тих митарствах допомагала вистояти щира віра в Бога.

9 квітня 1946 року була видана запроданцем. Але «штафетку» (шифрограму) встигла проковтнути.

У слідчих камерах Дрогобицького НКВД провела шість місяців.

Вікно камери загратоване, знадвору забите дошками, щоб не бачити Божого світу. В’язні лежали на підлозі боком, тісно, наче оселедці в консервній банці.

Вночі, щоби повернутися на другий бік, треба було виконати цю процедуру тільки по команді. В одному кінці камери відро з водою, а в іншому – так звана «параша». Близько 23-ї години за наказом «Руки назад» виводили у двір тюрми на прогулянку. Останній в’язень виносив «парашу» до виливу. Протягом цілого дня періодично заглядав у вічко дверей черговий наглядач, щоби хтось не лежав чи спав, або щоб не перестукувалися через стінку з сусідньою камерою.

Хліба давали по триста грамів на день. Вранці – помиї під назвою кава. На обід бурда, в якій плавало декілька перлових крупинок з білими хробаками.

На слідство викликали вночі, під гул і тарахкання тракторних моторів. Той, кого викликали, просив усе камерне товариство, щоби за нього молилися. Але, вряди-годи, рідко випадало, щоби жертва після нелюдських катувань своїми ногами поверталася до камери. У більшості – затягували попід пахви або заносили на коці.

Найгірші допити – перехресні. Чотири слідчі сиділи за столом. Жертва стояла навпроти. По боках жертви – кати. Біля дверей – конвой. Слідчі задають перефразовані запитання. Треба відповідати швидко і точно, щоб збігалася відповідь із попередньо сказаним.

Як тільки затримався із відповіддю, починають по-новому. Відповідати стоячи більше години дуже важко. Щось сказав не так, тоді слідчий намотує волосся жертви на руку і б’є головою об стінку. Ставили до стіни й імітували розстріл, стріляючи вище голови. Затискали пальці рук дверима. Змушували ставати босими ногами на гарячу плиту. Розжареним до червона шомполом били по карку або по п’ятах.

Найгірше, коли примушували сідати на край стільця і перегинали через нього. Двоє катів стає на ноги, двоє – на руки. Здається, що в тебе всі нутрощі підходять до горла. Так тримають до втрати свідомості. Щоб жертва прийшла до тями – виливають відро води і починають ногами бити куди попало…

Наша тринадцята камера сусідила з камерою смертників, а по інший бік – карцер.

Я бачила крізь щілину, як виводили на смерть. Це діялося переважно над ранок. Коли звучала команда «Выходи с вещами» – означало кінець.

На другий день, в обід, коли давали череп’яні мисочки, – вичитували надряпану адресу того, кого було страчено, аби хтось міг передати про це на волю.

Мене судив військовий трибунал. Вирок – 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав.

Відбувала «покарання» у режимних таборах Воркути. Повернулася додому, в Україну, 1956 року інвалідом. Коли побачила свою спалену хату, змушена була виїхати на заробітки в Одеську область. Там одружилася з політв’язнем Колими Володимиром Камінським. Заробили грошей, повернулися у рідне село, побудували хату.

На Воркуті зустрічалася з Володимиром Максимівим, псевдо «Сірий», родом із с. Модричі, якого облавці взяли в полон через те, що був важкохворий. Відбував 15 років каторги. Тепер мешкає в Миколаївській області. Також каторгу там відбували – Федір Шимко зі с. Орів та Теофіль Паламар, псевдо «Крук», із с. Колпець. Довгий час Теофіля вважали закатованим.

Завдяки пану Богдану Гуцилу, через 46 років ми зустрілися знову».

Додамо, що «Уляна» наприкінці життя майже втратила зір. Але до останнього подиху (похована у селі Тарнавка на Жидачівщині в червні 1998 року) вела титанічну роботу на Львівщині по збору матеріалів з історії ОУН-УПА. Низький уклін цій славній доньці нашої Матері-України. (Б.Г.)

Розповідь Люби Фалющак, яка живе у місті Трускавець: «В жовтні 1947 року мене було схоплено трускавецькою міліцією. Потім направили в Дрогобицьку катівню НКВД. Там, щоб перебути ніч, можна було посивіти від страху в наші 18-20 років. Така сама страшна була і Самбірська катівня. Коли виводили ночами людей на розстріл, то камінь і залізо дзвеніли від болю. Потім нас, близько 200 чоловік, відправили у Львівську пересильну тюрму. Молодь – від 14 до 20 років. А зі Львова нас, наче якихось диких тигрів у клітках з решіткою, вивозили у сибірські простори в столипінських вагонах-телятниках. Раз на день туалет. Раз на день горнятко води, так їхали цілий місяць. Коли приїхали в Кожву, то був мороз 50 градусів, а дехто з наших дівчат був тільки в літніх мештиках. Коли стали нас там приймати, то на це пішов цілий день, за той час дехто обморозив собі ноги.

Нас всіх відправили на пересильний табір, де вже були, як їх називали, блатники. Вони забрали в нас всі домашні речі і роздягнули. Як потім з’ясувалось, нас дали спеціально між таких, щоб над нами познущались. На роботу ішли самі, але був так званий “нарядчик”, який брав палицю і гнав нас на роботу, мов ту худобу. На роботі витягували ліс з річки Печори і складали по 50 кубометрів. Обледенілий ліс, летячи з гори, вбивав багато людей, – відривало руки й ноги, але на це ніхто не звертав жодної уваги. Потім нас відправили етапом на Воркуту і знову помістили дівчат і жінок між блатних. Їх називали “царі”. Вони ловили дівчат і гвалтували. Коли зчинився бунт на шахтах, приїхала комісія з Москви, і аж тоді жінок і дівчат вивели з шахт. А це був 1950 рік. Нас поставили працювати на цегляний завод. Пізніше зробили так званий Речлаг. Нам дали номери, тобто понумерували, як худобу, і дозволили один раз в рік писати листи додому.

А коли помер “наш дорогой отец Сталин”, номери з нас було знято, дали доволі хліба. Стали частіше їздити по таборах комісії і потроху стали звільняти, якщо вже кому пройшло десять, а декому і п’ятнадцять років каторги.

Нас не вважали за людей. Хіба ми були винуваті, що ми – українці і щиро любили свою Україну? За це нас били, катували і в Сибір гнали. Я була звільнена у травні 1955 року”.

Із розповіді комбатанта УПА, пана Федора Кушніра, псевдо “Лоза”, мешканця м. Стебник (Солець): “В грудні 1944 року, скриваючись від більшовиків, поступив у Кущ, яким керував повстанець на псевдо “Калічка”. (З пошуків установлено: “Калічка” – Гнат Гриб із с. Верхнє Синевидне, і через 45 років пан Кушнір в розшуках відкопав свого командира “Калічку” і разом з ним Івана Прицеля, псевдо “Шпак”, зі с. Підгородці на вершині гори Магура (мала) в селі Орів під трієнгуляційною вишкою і ще чотирьох повстанців). Після вишколу був направлений у курінь “Бойки”, сотня “Косарі”. В обов’язки входило – знищення гарнізону військ НКВД в с. Орів, який був розміщений в церковній резиденції. Живим залишився тільки один москаль, який взимку в одній нижній білизні прийшов у Дрогобич. Хотіли все село спалити вщент, але цей солдат, який приїхав до села з військом, сказав таке: “Люди не виноваты, все спали”. Тим самим оберіг село від знищення.

В той час сотня розміщувалась на горі Магура, недалеко від гори Маківка, там я прийняв присягу на вірність УПА. Рейди були у Турку, Бориню, Самбір, Дрогобич. В лютому 1945 року в с. Корчин була розбита вщент виборча дільниця, де мали відбутись так звані вибори. А на Йордан 1945 року запроданцем був виданий бункер, який мав два виходи на горі Парашка. Вхід один був скритий, і про нього знали тільки вузьке коло командування. О четвертій годині ранку більшовиками було випущено декілька червоних ракет, а з гучномовців передано, щоб здатись і скласти зброю. В нас зброї було мало, і то вся більшовицька, і сили були далеко нерівні, і що найголовніше – ми не знали чисельності більшовицьких військ.

Тоді поступив наказ командування УПА пробратись напролом в різні сторони. Чота, в якій я був, продерлась ще затемна між селами Підгородці і Крушельниця. На мості через річку Стрий нас замітив вартовий, який охороняв міст, і відкрив по нас вогонь. На щастя, ніхто з нас навіть не був поранений. Довелося пробиратись вбрід через річку, у воді по пояс. А так як був сильний мороз, то весь одяг на нас став як бляха. З великими труднощами добрались до Синевицького лісу, урочище Жджинний. Переконавшись, що немає за нами погоні і, на щастя, в одного повстанця у вітрівці була запальничка, розклали невеличкий вогонь. Так пробули до вечора. Увечері пішли на зв’язок в с. Орів.

У 1947 році на Вознесіння “Лоза” був арештований Бабкіним, Горінчуком і Теличкою. Його зав’язали в палатку і почали немилосердно бити по палатці палицею. Потім стали радитись, що з ним робити. Одні говорили розстріляти, а Бабкін говорить: “Не надо, он нам еще пригодится. Я его пошлю на курорт”. Тоді принесли наперед заготовлений кулемет “дегтяр” і цілу торбу дисків до нього.”Лозу” з цією зброєю привезли в центр села до сільської ради і почали його фотографувати. Потім пригнали фіру, зв’язали назад руки дротом, посадили на фіру і разом з тим кулемет з дисками, повезли в Улично. Невдовзі в с. Улично, де стояв гарнізон, до п. Ф. Кушніра підійшли два високі полковники і питають у вартових, що це значить. Вартові відповіли, що привезли з Орова “бандіта з Оровской синей дивизии”. Вони, сміючись до “Лози”, кажуть:”Встать, бандит, мы победили Германию, а такой петух хотел победить советскую власть”. (Б.Г.)

Спомин Катерини Данилів-Гаврилів, псевдо “Зелена”, 1920 р.н., уродженка с. Труханів Сколівського району, мешкає у м. Болехів Івано-Франківської області: “На початку війни, 1939 року, я жила у Варшаві. Як прийшли німці, був організований Український Комітет. При цьому Комітеті був утворений Курінь молоді, організували гурток, який вивчав теренознавство України. Викладачами були професори зі Східної України.

Крім того були підпільні гуртки, які вивчали ідеологію. Активістами були: Трільовська, яку вбили поляки, і Оля, дружина провідника Данила, псевдо “Хорт”, який брав активну участь в підпільній роботі: Богдан Вільшинський (до речі, я з ним на фото у Варшаві 1940 р.), Василь Лях, Василь Сліяшевський, професор Салик, якого вбили німці, і багато інших.

У Варшаві була старшинська школа Веркшуц, і Б. Вільшинський був цукфірер (1940 р.). Сам Б. Вільшинський з м. Сколе, псевдо “Орел”, загинув на Ходорівщині в чині обласного провідника.

Коли німці вигнали більшовиків із Західної України, у Варшаві було організовано групу активістів, які мали іти на Велику Україну і там організовувати підпільну роботу. Це були похідні групи ОУН.

Ми приїхали з Варшави до Кракова і цілий день просиділи в якійсь коморі, щоб нас не впізнали. Вночі виїхали з Кракова у Перемишль, де і вийшли на зв’язок. Перейшли ріку Сян, лише другої ночі ступили на дорогу нам Українську Землю. Я з цієї радості заплакала і з’їла грудку святої української землі.

В Перемишлі теж був Український Комітет під проводом мельниківців. На наше щастя, на нас чекав зв’язковий з Підгаєччини. Він найняв для нас машину, якою ми добралися до Львова.

На другий день вранці поїхали на вулицю Руську, 20, де знаходився український провід ОУН, там були Степан Бандера, Володимир Кубійович та інше високе начальство.

Коли я прийшла туди і сказала свій пароль: “Гарбуз від Микити” то мала отримати відповідь: “Кіш”. Але не отримала. Я тоді беру свої валізи і інші речі і хочу іти до виходу. Тоді встає із-за столу Кубійович, підійшов до мене, поцілував у голову і сказав: “Кіш”. Тоді я заспокоїлась, знаючи, що добре прийшла. Зі Львова мене направляють у Стрий і призначають друкаркою в окружному проводі ОУН. Під час проголошення Самостійної України працювала в Стрию аж до арешту українського проводу ОУН. Там я зустрілась з Ярославою Дибою, псевдо “Модеста”, 1921 р.н.

Одного дня вдерлися в будинок, де містивсь провід, гестапівці. Нас всіх було арештовано. Провідник, чоловік Марти Ребет, сказав, щоб мене і Марту випустили, так як ми нічого не винні. Він сказав, що ці дівчата випадково прийшли до нас з вулиці. Нас було відпущено – мене, “Зелену”, і “Лабу”.

Якось викликала мене до себе Марта Ребет “Лаба”, щоб я їхала в Підмихайлівці Рогатинського району на агрономічні курси. Тими курсами завідувала дочка письменниці Дучимінської, Оксана. В той час, коли я вчилася і працювала, ми мали свій зв’язок і проходили ідеологічні вишколи. На агрокурсах мене призначили в Чортків у староство і зв’язали з Оксаною. Це була молода прекрасна активістка, яка напевно працювала в старостві. Від дороги була контора, а з подвір’я – величезна тюрма. Ми намагались встановити зв’язки, щоб передавати харчі і одяг нашим в’язням.

Якось прийшла на роботу, а Оксана мені каже, що німці побили наших хлопців, бо хтось вбив німця. Ми прийшли на це місце, то побачили там купу людського м’яса впереміж з одежею, – розстрілювали розривними кулями. Пізніше знову розстріляли наших хлопців прилюдно в парку. Люди поховали їх в одну братську могилу і поставили хрест. Німці наказали тюремщикам хрест викинути, розкопати могилу і поверх накидати жидів, мовляв, це були комуністи. А то були ніякі не комуністи, а наші герої, які віддали своє життя за Батьківщину.

У 1943 році до мене приїхала кур’єрка і дала мені “штафету”, де було написано: кидати роботу і йти у підпілля.

Коли я приїхала в Стрий, мене на зв’язку чекала обласна провідниця “Модеста”. Ввечері ми поїздом і поїхали в Кульчиці. Там я вперше побачила українських повстанців, а також два прапори – червоно-чорний і голубий з левом. Тут містивсь обласний провід. Це мені в пам’яті залишилось на все життя. То були герої, для яких і смерть не була страшна. Для них був один клич: “Збудуєш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї“. Про “Модесту” родина згадує, що в 1939 році до Дибів прийшов польський поліцай і наказав іти копати окопи для польського війська. То Ярослава, не боячись, в вічі поліцаю сказала: “Нам не треба копати окопи, як буде треба, то ми підемо, а тепер вони нам не потрібні”. А ще до родини Ярослави приходила підпільниця – Кліма Кохан, яка просила перед Пасхою передати для “Модести” продукти, щоб посвятити. Мама Ярослави все зготовила як було замовлено. А через два місяці Кліма приходить до родини Дибів в Трускавець із сумною новиною, що Ярослави вже немає в живих. (Б.Г.)

В той час я була найщасливішою людиною, адже я брала участь  в боротьбі за свою дорогу Батьківщину. Мене повідомили, що починаються курси першої допомоги. Нас було приблизно 25 дівчат, що проходили ці двомісячні курси. Викладачами були військовики, які вчили нас, як користуватися різновидною зброєю німецького виробництва, а також як стріляти з радянської “десятизарядки” і нагана. Робили вночі тривоги.

У нас була обозна, яка тримала сильну дисципліну, на псевдо “Оса”. Ми також стояли на стійці по дві години, а вранці – молитва. За невиконання наказів карали. Харчів вистачало. Хлопці вночі брали коней і їхали до “лігеншафту” брати зерно, худобу, курей. Сторожеві давали довідку, що все забрали партизани.

Після закінчення курсів нас розділили, хто де мав вести курси першої допомоги. Я у той час працювала вишкільницею при Обласному Проводі (ОП). Вела курси в Довголуці Стрийського району, Демні – Сулятицькій Журавенського району, а також у “чорному лісі”.

В селах, де велися ці курси, мусила бути сильна конспірація. Між перервами курсів їздила до Львова по ліки. Не раз брала з аптеки, а більше – з келії святого Юра.

З Кульчиць ми переїхали з “Модестою” у Сприню, де вона познайомила мене з лікарем на псевдо “Вишня”. Там працювала окружною Самбірщини дочка С. Ліщинського зі Стрия – Орися.

“Модеста” призначила мене вишкільницею при Обласному Проводі. Після закінчення курсів мене викликала обласна провідниця “Модеста” в село Дорожів і сказала, що треба організувати “мертві” (засекречені) пункти, як прийдуть більшовики. Ішов 1944 рік, наближався фронт. Треба було організувати конспіративні явки. Про них мали знати тільки троє: “Модеста”, “Зелена” і зв’язкова, з якою можна було б зв’язатись по кличці. “Модеста” мала також свою друкарську машинку, тут друкувались лозунги, заклики, депеші тощо. Це все переходило через її руки.

У лісі організовувались відділи, сотні, курені. Треба було думати, як прохарчувати таку силу людей без сторонньої допомоги.

Найбільше хлопців пішло в підпілля, коли німці забрали молодь в німецьку армію. Я особисто не можу погодитись з тим, що хлопці, як кажуть, нібито добровільно йшли в дивізію СС “Галичина” Я сама була свідком, як у Стрию німці робили облаву на молодих хлопців, нападали на гімназію, інститути. Молодь, яка не бажала іти в німецьку армію, втікала у підпілля. Тому в час німецької окупації були тисячі нашого молодого цвіту, які ішли визволяти Україну від загарбників німецьких і більшовицьких.

26 серпня 1944 року німці відійшли в Карпати, а нам прийшов наказ відступати через село Сопіт Сколівського району під гору Парашка.

Коли я поверталася з Медина через Вижнє Синевіцьке на Корчин, мені сказали, що вчора був бій з німцями і що в Корчині багато німців, а я мушу бути в Сопоті. Спочатку було страшно, бо в мене був пістолет і граната, але в крайньому випадку, думаю собі, підірву себе гранатою і тих напасників, які нападатимуть.

Я прийшла в Корчин, і там дійсно були німці. Як я зайшла в село, вони не звертали на мене уваги. Але коли мені довелось виходити з села, я побачила, що по житах багато німців у засідці.

Побачивши мене, підійшло троє, один був “шльонсак”, який умів говорити по-польськи. Він сказав: туди не можна, там бандити. Я почала плакати: “Більшовики побили моїх батьків, і я іду в село Підгородці до сестри, яка там живе”. Тоді покликали офіцера, який сказав, що я теж бандитка, така ж, як і ті, що побили їхніх солдатів. Плакати я продовжувала, і вони все ж таки мене пустили.

Іду і думаю, зараз пустять кулю. Іду і молюсь: “Мати Божа, рятуй мене” Коли я прийшла в Сопіт, всі ахнули: “Як ти перейшла заставу?!” А я відповіла, що з Божою ласкою.

27 серпня почали створювати рої, чоти, сотні, курені, осередки районні, окружні, обласні… Встрявати у бій не було найменшого сенсу. Бо ішов фронт, а наш Провід вів людей, вози з кіньми. І чим далі до гори – доводилося залишати вози, а вантажі з них накладати на коней, а решту ховати в ями. Коли прийшли під гору Парашку, розставили відділи, а погодувати нема чим. Мали з собою цукор, масло і сало. Хліба не було. То мусили їсти афини і малину. Для тих людей, які зайняли місце, де афини були, – біди не було. Назбираємо ягід, засиплемо цукром, розділимо між людей, і люди були здорові. А ті відділи, де була малина, почали хворіти, блювали, мали біль голови.

Більшовики підійшли до Карпат, і почалася чистка лісу. Стріляли з мінометів та гармат. Добре, що у нас були мудрі військовики і знали, як нам пересуватися з місця на місце. Коли нам дали знати, що ми вже під більшовиками, ми з “Модестою” зайшли в Сопіт. Люди сказали, що в них більшовиків ще не було. Пішли в Крушельницю і побачили більшовика, який ремонтував на стовпі зв’язок. Тоді ми вирішили іти до моїх батьків, поки все внормалізується.

Відчиняємо двері рідної оселі, а в хаті сидять два молодих більшовики-солдати. Як потім довідалися – це була розвідка. Мама кидається до нас з плачем: “Діточки мої, я вже думала, що ви неживі. Бо люди говорять, що німці в Стрию. А то моєї дочки дуже добра товаришка, сирота, в неї немає мами».

Один з них каже:  «Вы знаєте, мы были в одной деревне, и пришли две девочки, такие как эти. Когда их проверили, у них было оружие и литература. Они служили в банде».

У нас було те ж саме – пістолети, валіза літератури і друкарська машинка. А моя мама каже: «Бог з вами, що ви таке говорите? Я ще не чула, щоб дівчата йшли в якусь банду».

І те нас врятувало. Наступного дня до нас прийшли два хлопці: псевдо “Чарнота” і “Клим”. Так що в моїх батьків було нас уже п’ятеро, а треба було десь перебути ще пару днів.

З приходом фронту в кожному селі поселилася контррозвідка. Почали насаджати шпигунів і донощиків. Обшуки по хатах, як вони казали, бандитів. Та головне для них, щоби десь поїсти. Побачать хлібину: ага, для бандерів! – Ану давай, мы тоже хотим кушать! І люди давали, щоб позбутись напасті з хати.

Стали брати в червону армію. Почався переполох: одні втікали до повстанців, а ті, які не йшли у підпілля, ховалися на власну руку, як тоді казали, де можна.

В селі Труханів не було сільського уряду аж до листопада, бо ніхто не хотів бути головою сільради. Мітинги не помагали. Аж однієї ночі люди полягали спати, нічого не передчуваючи, що принесе ранок. Тільки почало світати, як зчинилася стрілянина. Все село було оточене більшовиками. Нікого з села не випускали. Ті селяни, які не пішли в армію, ночували вдома, а зраненька поверталися в ліс. У них зброї не було, а по них почали стріляти. Убили тоді чотирьох чоловік, які мали жінок і дітей. Опісля кинулися на село. Всіх людей повиганяли з хат і гнали в центр села, де мітинг.

Повісили образ Матері Божої і Тризуб. Кидали кинджалами і кричали:

– Якщо ти чудотворна, то зроби для них чудо!

І кидали кинджалом в образ Богородиці.

А до Тризуба казали:

– Ты бандитский герб! Ты хочешь, чтобы была самостоятельная Украина? Никогда!

І так само пробивали Тризуб.

Одні мітингували, а другі палили хати тих, кого побили, і тих, хто був у підпіллі. Згоріло шість хат. То був страшний день, діти плакали, бо не було їм що дати їсти, собаки вили. Все село було в димах, бо горіло все, що селянин придбав для себе і для худоби на зиму, а коли все згоріло – запахла печена картопля, і було чути плач і стогін стареньких людей. Мітинг закінчився, та було ясно, що сільський уряд так і не буде обраний, бо ніхто не хотів працювати у цьому уряді. Тоді більшовики оточили великий натовп народу і погнали, мов ту худобу, в Вижне Синевіцько і там знову мітингували.

Після мітингу жінок і дівчат пустили додому, а чоловіків погнали в Сколе. Загнали всіх у підвал, напхали так, що людина не могла навіть зігнутись. А про те, щоб поїсти, і мови не було. Так простояли аж до ранку. Люди кричали, просили допомоги, щоб хоча піти для потреби. Ніхто дверей не відчиняв. Хто не міг витримати, оправлявся тут же. Люди почали задихатись від нестачі повітря, від смороду. Людський крик і зойк на охоронців не діяли. Бо це були варвари, в яких було відсутнє все святе, що дано людині на цій святій землі.

Рано, коли відкрили двері і вдарило свіже повітря, люди почали падати. Тридцять шість чоловік померло. І в таких умовах вибрали голову сільради і десятників. Так почалась нова “добровільна” радянська влада на селі.

З перших днів люди мусили здавати контингенти зерна, молока, м’яса. Ніхто не цікавився тим селянином, чи він сам має що їсти. У кожного ж була хата, корова, оборіг сіна, зерно, отож майже в кожному селянинові більшовики бачили куркуля.

Ось так почала господарювати по-своєму нова влада на чужій землі, скрапленій селянським потом. Він, селянин,  донедавна був господарем на своїй землі. Цей селянин не ішов дивитися до крамниці, що привезли. Він дивився у свою комору, і сам розпоряджався своєю працею.

Я пригадую, коли батько мали кидати в ту святу землю зерно, вставали на коліна, кланялися своїй годувальниці низьким поклоном, хрестилися і молилися голосно, щоб почула земля, що вона для селянина – свята.

… А ми розійшлися – хлопці пішли у свої відділи. “Модеста” – у свій провід, а мене викликала “Бистра” з Крайового Проводу (КП) і сказала, що я буду працювати Повітовою Сколівського повіту. Моїм обов’язком було в першу чергу перевіряти зв’язки, чи все в порядку.

І я пішла: Кам’янка, Сколе, Гребенів, Тухля, Головецько. В тих селах було все на місці, а коли у Головецькому мені сказали, що під Маківкою від зими є багато хворих на тиф, я поспішила туди і побачила, що люди лежать з високою температурою, нічого не пам’ятають. Одні хотіли тікати, інші кричали – словом, то було пекло на землі. Медикаментів було мало, з продуктами не краще, але люди помагали чим могли. З Головецька я прийшла у Плав’є, там дали мені квартиру. Розраховувала побути кілька днів, бо мала ще одне завдання – зібрати жінок, які вміють плести рукавиці, навушники, і ці вироби віддати по відділах УПА.

Я пробула один день. Увечері приходить до мене заплакана жінка.  Питаю, що сталося, вона каже, що в бою поранений її син. Куля потрапила в живіт, треба її витягнути… Та я не хірург, я медсестра, але мій обов’язок піти до хворого.

Коли я оглянула хворого, то намацала кулю. На щастя, крововиливу у кишечнику не було. Я взяла скальпель, нагріла на вогні, потім простерелізувала йодом і, з биттям серця, стала різати те місце, де була куля. Коли розрізала, добре натиснула – куля вискочила. Я кажу: “Все, хлопці. Буде жити”.

Вони пустили руки раненого, що їх тримали, поки я оперувала. То була моя перша операція, і  яке щастя, що вона була вдала.

Я поверталася із Меденицького району, через Заплатин на Стрийщині, до міста Стрия. На вулиці Львівській, так званих «Ланах», я почула за собою кроки. Коли я повернулась, то побачила гестапівця з пістолетом в руках. То був один з тих, що арештовували наш Провід. І він мене впізнав. Тоді я стала думати, як спастись. В будинку, біля церкви, жила моя подруга Даруся, пароха Ліщинського дочка. Я вбігла на подвір’я. З нього був один вхід до будинку, на щастя, двері ці були зачинені; а другий вхід – з вулиці. Я вибігла на вулицю, залишивши відкриті двері. І це спасло тих людей від неприємностей. Коли я добігла до станційного вокзалу, то побачила, що горіли вогні. Від перехожого мужчини довідалась, що то горять люди, яких понакидали хрест-навхрест, один на одного, їх було біля  50 осіб, – облитих бензиною. Це було страшне видовище. Я наче закам’яніла, ноги зрослися з землею… Раптом мужчина в колійовій формі схопив мене ззаду і з страшним криком каже: «Втікай звідси!». Поїзди не ходили, і я йшла пішки на сколівську дорогу. Вже вечоріло. Так я добралася у Сопіт.

Повернувшись з Плав’я у Сколівський ліс, застала там сотню «Вікторія». Мені наказали іти в Уговну (Угольня) Стрийського повіту, де два медики «Бурунда» і «Маркіян» висилають на хірургічні курси при Крайовім проводі, в Калуському районі с. Перекоси. Ми рушили з Уговни на Дідушичі, Туру Велику. У лісі був хутір на декілька хат, тут ми зупинились на перепочинок, бо в Перекосах було дуже багато більшовиків. Нас запросили на Святу Вечерю (то був другий Святий Вечір). Там вдень ми мали відпочити. Мене привели в хату, щоб трохи поспала (бо цілу ніч ми ішли). Це була одна кімната, а в ній п’ять хлопчиків. Найстаршому було не більше як шість-сім років. Усі вони були в довгих хвилястих сорочках, босі, а надворі сніги і морози. Мама їх зібрала докупи, щось їм тихенько сказала, і вони тихенько, одне за другим полізли на піч.

Коли прокинулася, моя сорочка, блюзочка, спідничка і шкарпетки були випрані і висушені. Я не знала, як дякувати цій прекрасній людині. Мені пригадалася моя мама, яка  робила з попелу луг і також прала  онучі партизанам, коли вони приходили до нас.

Подякувавши за хліб-сіль і відпочинок, ми направились на Підмихайлівці Рогатинського району, потім на Васютин і на Дички. Саме там проводилися хірургічні курси, на яких були дівчата з усіх західних областей України.

Одного разу розвідка донесла, що на це село ідуть більшовики. Нам треба було негайно його покидати. А надворі страшна заметіль. Для партизана найлегше відступати в таку пору. Коли почало розвиднюватися, ми вже були на хуторі Поручин Підгаєцького району, де мали перебути три тижні. Як полягали спати, почалася стрілянина, вибухи ракет. Не знати – де більшовики, а де партизани. Дві дівчини зі Станіславівської області і я, що жили разом, порозбігались в різні сторони. Терен для нас уже знаний і люди також. Біжу і чую свист куль, і в цей момент хтось мене тягне за лікоть і говорить: «Не втікайте, ходіть зі мною, я Вас врятую».

Коли нам обом пощастило вийти з такого пекла, цей незнайомець привів мене до себе додому, сказав, що він голова сільради. Забрав у мене сумку і медикаменти, загорнув у мішок і сховав у гній. А мені його жінка дала куделю прясти. Так я в них пробула до вечора. Облавці, як їх називали, приходили в хату. Мене нічого не питали, бо господиня казала, що то їхня дочка.

У Поручині було багато більшовиків. Увечері прийшли «Бурунда» і «Маркіян» і мене забрали зі собою. Пару днів ми були в Конюшках. Хлопці на ніч ішли в ліс, а мене залишали в селі. Одного разу знову наїхало повно облавців у село, а в третій хаті, де я жила, зробили обшук. Жінка налила мені в горщик молока, і я понесла до тієї хати, де вже робили обшук. По дорозі мене зупиняє постовий і каже, що по вулиці не можна ходити, бо шукають бандерів. Я йому відповідаю: несу молоко до хворої бабусі, – яка дійсно там була хворою. І він мене відпустив, а за той час зробили обшук і в тій хаті, де я жила.

Так ми переходили по лісах, хатах, бункерах. Голодні, замерзлі, гонимі ворогами з села в село, з району в район аж до березня 1945 року. За той час загинула провідниця «Модеста». На її місце прийшла Ганущак Юлія, «Галичанка» (родом із с. Гірне). Ми з нею зустрілися в с. Держів Миколаївського району. Я її попросила, щоб мене відпустила додому, аби взяти щось одягнутися. Вона дозволила на три дні. За цей час випав сніг майже до метра завглибки. Ми мали зустрітися з «Галичанкою» в Уговні Стрийського району. На моє щастя, прийшли до мене додому хлопці з Окружного проводу і сказали, що йдуть в с. Розгірче. Я іду з ними. Коли прийшла в Уговну, «Галичанки» там не було. Сказали, що вона в Лотатниках. Але й там також її не було. Я взяла в Лотатниках зв’язкову і пішли в Сихів. Не доходячи до села, ми побачили більшовицьку заставу. Нас в село пустили, бо ми сказали, що ідем до родичів. Справді, у зв’язкової в селі жили мама, сестра і бабуся.

У селі всіх мужчин гнали у клуб на мітинг. Мені треба було зустрітися з «Галичанкою». Вдень не виходило ніяк, аж увечері до мене підійшов хлопець, років 14-ти з сестрою, і мене повів до квартири, де жила «Галичанка».

З села треба було іти геть, через гарнізон, який залишився в селі. Хлопчина був із Сихова і дуже добре знав вихід із Сихова в село Уговна. Між Сиховом і Уговною були два ставки, зводив їх міст. Партизани цей міст розібрали, щоб не могли більшовики переходити і переїжджати машинами. Між ставками вода була по коліна, так що треба було роззуватися, а був березень місяць, і лежав ще сніг, вода трохи примерзла. Тоді я роззулася і перейшла на другий бік з вантажем, а потім вернулася, щоб перенести «Галичанку», яка, трохи вагаючись, погодилася.

«Галичанка» була вже на березі, а мої черевики – на тій стороні. Я попросила провідника, щоб перекинув їх. Коли він перекидував, то один черевик упав у воду, і я залишилась з одним черевиком у темну ніч. На одну задеревенілу ногу взула черевик, а на другу – панчоху і шкарпетку, а ще дала «Галичанка» свою хустку, і так ми пішли.

В Уговні ми прийшли до крайньої хати і постукали в вікно. Нам відкрили і спитали, хто ми. Почувши відповідь, сказали, щоб ми втікали, бо в селі повно більшовиків. Ми вернулися в ліс у Корчина Дашавський, залізли під густу ялину. Наламали гілочок, постелили і посідали, притулившись спинами до стовбура смереки. Так просиділи цілу ніч. Коли настав день, ми почули, що в лісі облава. Треба було десь сховатися, а ми не маємо сили встати – все тіло задубіло.

Якось встали, зробили розминку і пішли шукати сховок. Недалеко від того місця, де ми сиділи, був глибокий яр, а в ньому вивернута смерека. Ми залізли туди, як почули команди: Рота – влево! Рота – вправо! Недалеко від нас розривається граната. Осколки свистять неподалік від нас. Крики: Здавайсь, бандери! Стріли з автоматів. І все одна команда: Рота – влево! Рота – вправо! А ми, зігнуті, сидимо в дірі вивернутої смереки, молимося, просимо Матір Божу, щоб нас охоронила. Коли опергрупа була вже далеко, добре звечоріло. Ми вирішили ще раз добиратися в село, щоб дістати щось взутися. Ноги, які обморозила, страшенно боліли. Я ступала ними, як на вогонь, але що було робити.

В осередках не знали, де ми знаходимося, через облави. Звечоріло, і ми знову пішли в Уговну до станичної. Коли нас побачили, налякались і питають, як ми зайшли в село, адже в селі гарнізон, а довкола більшовицькі застави?

Ми попросили, щоб нам дали щось взутися. Господар сказав, щоб ми ішли в сад, бо попід вікна ходять облавці, а він тим часом щось пошукає. Через деякий час приніс черевики, десь 40-й розмір, а може, і більший, в той час, як я носила 37-й. Ще дав панчохи. Так на одній нозі – мій черевик, а на другій – чужий. Ми пішли знову до лісу, під ту саму смереку, де були раніше.

«Галичанка» витягнула з-за пазухи маленьку крихітку хліба. Розділила наполовину – по три рази в рот, і все.

Ішла вже друга доба, як ми нічого не їли. Того нікому не зрозуміти, хіба той зрозуміє, що сам це пережив. Тож не літо, а зима. То чудо, що ми не замерзли. Ноги мокрі, ми змерзлі і голодні. Коли було тяжко говорити, ми натирали одна одну снігом.

Другої ночі почули свист. «Галичанка» мене залишила, а сама пішла у розвідку. Вернулася не сама, а з нашими рятівниками. Всі  думали, що ми загинули. Доки ноги були задубілі, то ще було півбіди. А як почали розігріватися, то настали страшенні болі. Шкіра підошов ніг злізла, а нова наросла. Як кажуть, людина «твердіша від заліза»…

Наближалася весна, ліс розвивався і ставав батьком, а нічка – матір’ю для повстанця. Не журилися, де виспатись або де переночувати. Коли падав сніг, то лягало тяжким каменем на серце. Огонь розпалити не було права, бо було видно дим. Тільки вночі можна було палити ватри. А вийти з лісу або зайти в ліс також не було права, бо залишалися сліди. Переривалися на деякий час зв’язки, а потім звикали. Зимою найкраще пробиватися в завірюху, коли замітало сліди.

По селах і містах панував плямистий і червоний тиф. Біля хворих треба було ходити, а здоровим давати уколи, щоб не хворіли. Треба було заготовляти старі лляні простині і різати на бинти для перев’язування ранених.

Можливо, що лляні бинти і цілющі їх властивості прискорювали загоєння ран. Мені якось сказала «Галичанка», щоби іти в Жидачівський і Журавенський райони, подивитися, як там справи з медикаментами для хворих.

Ішов 1945 рік, і наближалися Великодні свята. У Великодню суботу нам сказали, щоб іти до сповіді в с. Володимирці, на 11-у годину вечора. Парох цієї церкви сповідав і причащав до п’ятої години ранку. Селяни нам принесли пасок, яйця, сиру, ковбаси. Священик посвятив все це, і ми пішли на Демню Сулятицьку. Обласний провідник Федір поблагословив зі святами, ми взяли по кусочку – і в цей час почалася стрілянина. Хтось доніс про наше місцерозташування більшовикам. І почався бій. Ми, щоб не понести втрат, мусили відступити в ліс. Коли хлопці почали стріляти з лісу, то більшовики повтікали, але в село ми вже не повертали. За короткий час розвідка донесла, що в Сулятичі і Демні Сулятицькі наїхало дуже багато більшовиків. Потім говорили, що робили обшуки по хатах і, нікого не знайшовши, поїхали в Журавно.

Літом ми збирали лікарські рослини, сушили і запарювали для хворих.

В кожнім селі був сільський осередок, до якого входив станичний, станична, харчовий, санітарка і зв’язкові. Всіма керував станичний, без його відома ніяких завдань не можна було виконувати.

Коли переходили відділи чи осередки, давали знати на зв’язок, що є така-то кількість людей і треба приготувати сніданок чи обід, або вечерю. Як не було більшовиків, то їли в селі. А як були – то нам виносили їжу в ліс, на те місце, де було домовлено з кущовим. В кожного харчового був склад з продуктами. Більші склади з продуктами ховали в лісі у так званих бункерах. А скільки було таких випадків, що не могли зайти в село, бо навколо нього були більшовицькі засідки. І люди ішли змучені, голодні, обходячи села, прибавляючи додатково багато кілометрів.

Ті люди, які ішли в підпілля, це були герої. Вони не шукали слави, всі ішли на життя або на смерть. В холод, голод, в недоспані ночі. Бо тільки ночами просувалися вперед. Ніхто з нас не знав, щоб роздягнутися і лягти спати. Як ходили, так і лягали.

Коли Німеччина капітулювала, всі сили були кинуті більшовиками для знищення ворога, тобто нас. Більшовики ходили і робили обшук по хатах із залізними двометровими піками, шукали бункери. Як при допомозі провокаторів знаходили, починалася стрілянина. Кричали: “Здавайсь, бандито!”. Але герої не здавалися. Відстрілювались до останнього набою. А як не могли відбити окупанта, то розривали себе гранатою.

В селі Бубнище двоє наших підірвалися гранатою. В бункері, куди привели маму, лежали два вбиті сини, і її питають: – То твої сини? А мама каже: – То не мої. Чекіст тоді каже: – Что ж ты за мамаша, что отказываешься от своих сыновей и не пустишь слезы? Вона мовчала, бо знала, що її сини не встануть більше. Тільки одне слово признатися – і Сибір неминучий. А для людей Сибір був страшніший, як сама смерть.

У селі Труханів наскочили більшовики несподівано на хату, де були повстанці, і почався бій. Хату оточили. Вирватися не було змоги. Один вискочив, відстрілювався, так і загинув. А ті, що залишилися, здаватися не хотіли, хоч окупанти обіцяли їм різні блага. Коли переконалися, що живими не здадуться, – підпалили хату. З того огненного пекла було чути останній голос: “Ще не вмерла Україна…” І так згоріли славні герої, віддали своє життя за дорогу Батьківщину.

І ще в с. Труханів напали більшовики на бункер, де скривалися майже діти, яким було по 16-17 років. Їм лишень жити. Але вони також не здалися, загинули як славні герої.

В більшовиків була страшна ненависть до повстанців. Їхні тіла витягували з бункерів гаками. Роздягали майже наголо, везли під сільраду. Припинали до стіни, руки піднімали вгору і підпирали палками. Писали на чолах: “Бандера здався”. Такого свавілля історія не пам’ятає. Вони не тільки живих боялися, але і мертвих. Бо тільки українська мати може народити таких героїв, які ідуть в бій з ненависним ворогом, озброєним до зубів, що хотів завоювати цілий світ.

Наближався 1946 рік.

Рік виборів. В кожному селі були гарнізони, які вели підготовку до виборів, котрі відбулися 10 лютого 1946 року. Голосів більше, ніж населення, було в селах Модричі, Орові, Заклокоть, Підбуж і Мразниця. Про це говорили наші летючки, які були розкидані для ознайомлення серед населення.

Підпілля також готувалося проти цих виборів. Народ прислухався і виконував усі розпорядження працівників підпілля. Настав день голосування. Тільки почало розвиднятися – почалася стрілянина по сільських радах, де містилися виборчі “участки”. Люди користали з нагоди, що є епідемія тифу, яка в деяких хатах була, обвивали голову хусткою і лежали в ліжку, щоб не іти голосувати. Я в той час була в Труханові. Біля сільради жили наші люди, які спостерігали за виборами. До обіду ніхто не йшов голосувати, хіба сільські активісти. По обіді більшовики вирішили іти з урною по селі. Як тільки вийдуть на дорогу, то починається стрілянина. І так декілька разів. А на другий день сказали всім, що проголосувало дев’яносто процентів. Священик, щоб не голосувати, відправляв у церкві від світанку аж до темної ночі.

Люди гаряче боролися проти окупанта і проти його брехні. Перший сільський актив був обраний народом. Більшовики “наложили” людям контингент зерна, м’яса, молока, який десятники мали забирати. Від кожного гектара було приблизно визначено, скільки має чого здати. А люди здавали подвійно. Одну для окупантів, а другу – для підпілля. Але ворогам не все вдавалося вивезти. Партизани робили засідку і відбирали своє. Життя було тривожне. Облави по лісах, обшуки по хатах. За найменше підозріння арештовували. Робили мітинги і лякали білими ведмедями, тюрмою. Але люди ставилися до підпілля з шаною. Коли почали гинути в боротьбі з окупантами наші герої, люди робили весілля без музики. То були трудні роки…

У 1947 році між Розгірчем і Тинявою, в лісі, велися пропагандивні курси при обласному пропагандивному осередку.

Перед вечером розвідка донесла з Труханова, Розгірче, Семегинова, Жилина, Теняви, що наїхало багато більшовиків. То ми вже знали, що були облави на села і ліси. Машинки до друку, книжки, літературу ховали в бідони і закопували в землю. Відстрілюватися не було кому, бо нас було 16 чоловік, і то більше жінок. Провідник пропаганди був прекрасним військовиком і, завдячуючи його винахідливості, ми всі залишилися живими. З лісу вийти було неможливо, бо навколо більшовицькі застави. Такі операції могли робити тільки більшовицькі окупанти.

Я завжди в таких ситуаціях вірила в те, що з нами Бог і Пречиста Діва Марія, які охороняли нас від смерті. Роботи було багато, шпитальки були переповнені раненими. Провокаторів ставало більше. Частина їх просунулася в підпілля. Почалися арешти. Загинула “Підгір’янка”, яка була в Нижньому Синевідську. “Галичанку” засипала її кур’єрка. Про неї говорили: “Такої відважної дівчини не стало”. Почалися важкі дні в підпіллі. Більшовики робили засідки на дорогах і стежках. Повстанська Армія могла діяти тільки частинами. Сотні розформовувалися на чоти і рої. Я в той час працювала районною Меденицького району. Так як я закінчила ще хірургічні курси, то ходила до ранених в інші райони.

Дві пташки жили в лісі з нами, то де і куди ми б не ховалися, – вони летіли за нами. І спів був такий кричущий, що ми до них тихенько говорили: “Не плачте, ми ще живі”. Де б ми не отаборювалися з осередками, до нас привикали пташки, бо ми були такі самі лісовики, як і вони.

Коли загинула окружна провідниця “Підгор’янка”, мені сказали, що наприкінці грудня в Кам’янці Сколівського району буде відправа. Там на обласному проводі мене оберуть на пост покійної “Підгір’янки”. Але так не сталося. Я була в Жулині Стрийського району, як до мене прийшов окружний провідник Строюк і відправив мене в мій район полагодити деякі справи. А по дорозі в Меденичі ще повернути в Добряни, бо там жінки плетуть рукавиці, навушники, светри для сотні “Вікторія”, яка отаборилася між Бубнищем і Тинявою. Я прийшла в Добряни, а там жінки і дівчата плели, а чоловіки розплітали коци, щоб з тих ниток плести замовлення для наших.

Не минуло півгодини, як приїхали два хлопці з Добрівлян і повідомили, що в них два хлопці вбиті, а один важко поранений. Мені довелося все міняти і йти до раненого.

Чудом та людина залишилася живою. П’ять куль прошили його тіло, а серце і легені залишилися цілими.

На другий день дали знати, що із Стрия ідуть облавці, бо хтось доніс, що в селі є ранений. Його помістили в коморі однієї жінки, чоловіка якої поляки отруїли в лікарні за націоналізм. Вона нас закрила в хаті, а сама пішла до родичів і попросила сусідів, щоб дивилися за хатою.

Через півгодини почався обшук в селі. Крики: “Де дівся ранений бандит?”. Московська орда з місцевими донощиками шаленіла, бо в тій хаті, де він мав бути, його не було (бо перенесли в іншу хату), щоб ніхто не міг догадатися. Коли обшукали хату і стодолу, ранений почув облаву і втратив свідомість. Я вже не дивилася за ним, а на обставини, які склались. Залізними прутами почали все обстукувати в стайні і стодолі. Потім стали  стукати у вікна і двері, шаленіючи від крику. На щастя, почувши крик і стук, сусідка сказала, що там немає нікого вдома. Коли облавці пішли в інші хати шукати, тоді я почала відтирати раненого. Так при Божій допомозі ми обоє з  ним залишились живими.

Окупант шаленів на чужій землі, нищив людську працю, топтав людську гідність нелюдськими діями своїх неробів, які відчули владу в своїх руках. Брехали і доносили, за юдині гроші продавали найкращий цвіт, який тільки почав розвиватися.

Пригадую, як у 1948 році в с. Бубнище біля каплички, що в лісі, де скала Довбуша, щороку на першої Матки Божої була відправа. Був наказ розкидати летючки з призивом “Геть окупантів з України!”. “Україна для українців!”. “Смерть окупантам!”. Хлопчики по 12-14 років розклеювали по боках каплички летючки. А в лісі – повно більшовиків. Коли більшовики вийшли на поляну і побачили розкидані летючки, то від люті одні зривали летючки, інші оточили людей і крізь стрій тяжко били шомполами”. (Б.Г.)

3 липня 1994 року відбувся похід по селах Сколівського району сотень “Галичина“, “Карпатська“, “Месники“, “Бойки“, курінь “Вікторія“ по місцях бойових дій з коричневою і червоною чумою 20-го століття.

Організатори цієї акції – Сколівське братство УПА, голова Мирослав Хандон. У цей похід були запрошені гості з Дрогобицького братства УПА, голова Федір Харкавців, Бориславського братства УПА – голова Микола Дум’як.

Цей похід починали зі села Орів.

Орівчани щиро, з церковною процесією і передзвонами, разом із парохом церкви Святої Покрови отцем Зеновієм хлібом-сіллю зустрічали найдорожчих гостей, ветеранів УПА.

Відбулася Служба Божа в церкві, а перед домом “Просвіта“, біля хреста (який стоїть під липами, на місці, куди звозили вбитих повстанців для відправки в Дрогобич і там їх рубали на кусні і варили в’язням), відбулася Панахида.

Із розповіді Марголич – Боднар Юлії Лук’янівни, 1938 р.н., із села Орів:

“Десь в 1947-1948 рр., точно не пам’ятаю, до нас додому вночі, виламавши двері, прийшов запроданець Ш. з облавцями. Зайшли до хати і почалися над нами знущання. Били буком куди попало, ставили спершу на лаву, а потім на землю. Спершу били мене, а сестру молодшу закривали в коморі. А потім били сестру, а мене – в комору. Говорили: “Ты бандеровка, тоже замерзнешь, если не скажешь, где находится “Хмара”, “Орел”, “Сойка”, “Зелений”, “Скиба”, “Донський”, “Макомацький”, “Гордієнко”, “Вільха”, “Коник” і ще багато інших імен чи псевд, які я позабувала.

Після тих катувань мене вивели з хати і ведуть до лісу. Потім передумали, бо я не могла іти, бо били перед тим по п’ятах. Завернули додому і сказали, щоб я нікому не говорила, що мене допитували і били облавці. Я прийшла додому і все розповіла, страшенно боліли ноги, братова зняла з мене черевики, в них були згустки крові. Після того я довго не могла стати на ноги.

Другий раз  забрали мене на Зелені свята від цьоці в село. У школі кинули мене на смітник, і я там побачила побитого, всього в крові Боднара Івана Гнатовича.

Він мені говорив, що його будуть судити за те, що він віз дошки на криївку. Його брали кожний день, рано і ввечір, на “допити” і приводили напівживого в той смітник, де я була.

Потім запроданець Ш. брав мене на допити. Я в цім смітнику пробула три дні. На четвертий день вночі мене відпустили як малолітку і наказали, щоб я мовчала, де я була і що зі мною робили. А сестру Катерину засудили на 25 років і п’ять “поражение в правах”.

Із розповіді Кирчей Розалії Юрківни, 1910 р.н., із села Орів:

” У 1947 році ми з чоловіком Іваном Андрійовичем Кирчеєм повернулися зі Стрия, де продали корову, і полягали спати.

Серед ночі почули стук у двері і голос: “открой!”. Поки я дійшла до дверей, то облавці виламали двері і зайшли до хати з обшуком. Забрали моє шлюбне вбрання, два кльоби лляного полотна. Нас зв’язали і викинули до сіней.

Вилізли на стрих, поскидали на нас околоти і запалили. Коли ми почали кричати, нас викинули під хату. Хата згоріла і все, що було в ній, навіть тоті гроші за продану корову.

Вогонь перекинувся на стайню. Там згоріла і друга корова.

Нас забрали до Грицика Юрка, від Юрка – до Склінаря Олекси, від Олекси – до Стрончака на “Горбку”. Там були дві жінки, які дали мені через вікно панчохи і деякий одяг, щоб переодягтися, так як ми були майже голі.

Звідтам нас забрали до читальні, що біля церкви, де ми просиділи не знаю скільки на бетоні. А це було ранньої весни, ще лежав сніг…

Далі був шлях на Зимівки, дали підводу, бо чоловік не міг іти, так як він прийшов хворий з війни, а я йшла за підводою пішки аж на Уличне.

На Уличнім, в гарнізоні, нас кинули до криміналу. Там мене дуже били та примушували робити найпаскуднішу роботу – мити туалети, носити воду. Через дві неділі каторги мене відпустили додому, а чоловіка забрали в Дрогобич, звідки він більше не повернувся…“

Коли я брав інтерв’ю у п. Розалії, то побачив, що в неї покручені пальці. Я запитав, від чого це. Вона розповіла, що на допитах в гарнізонній кухні накалювали дріт до червона і пхали під нігті. З тих пір у неї такі пальці. А ще сказала, що коли безсило лежала на підлозі, енкаведист вилазив на стіл і зі столу скакав їй на живіт. Так було декілька разів.

Спогади Федора Кушніра, псевдо «Лоза», 1926 р.н. уродженця села Орів (член Спілки політв’язнів і братства УПА, проживає у м. Стебнику (Солець).

“З моєї ініціативи було розшукано тіла загиблих у с. Солець Дрогобицького району, де висипана їм висока могила на цвинтарі, відслужена панахида і відбулося освячення хреста 22 вересня 1991 року. Там спочивають сільчани – члени ОУН:

Ольга Спариняк, Люба Кулинич, Стефан Кулинич, Ярко Мінчак, Стефа Багрій, псевдо «Чайка» (загинула 5.04.1946 р.), два сотники УСС – Олександр Уневич та Микола Іваник; вояки УПА – Ірина Ваковецька, псевдо «Надя», Нестор Климко, псевдо «Гонта», Василь Мінчак, псевдо «Вишня», Петро Миськів, псевдо «Шишка», Микола Мельник, псевдо «Гайовий», Петро Леськів, псевдо «Луговий», Богдан Білавка, Влодко Кобильник, псевдо «Шишка».

Федір Кушнір описав про долю однієї братської могили:

«На території колишньої Дрогобицької області у Сколівському районі є два села: Орів і Ямельниця. Між ними – велика гора Ямельниця. На ній в 1942 році висипана велика братська могила висотою 30 метрів. Висипали її люди майже з усієї Галичини: професори, вчителі, студенти, січові стрільці і бійці Галицької Армії, такі як «Луг», «Пласт» – отже, інтелігенція та селяни. Помагали хто чим міг. Могилу насипали майже ціле літо 1942 року. В ній були поховані люди, яких розстріляли поляки в 1939 році, і ті, що були закатовані НКВД у 1941 році в Дрогобицькій в’язниці та інших місцях.

У 1943-1944 рр. тут поховали розстріляних гітлерівцями та мадярами. Пізніше тут захороняли бійців УПА. На цій горі таємно, вночі, служилась панахида майже щороку, в день Різдва Пресвятої Богородиці. Так було до 1970-х років. Потім пам’ятник постигла трагедія з легкої руки орівських «активістів» і Сколівського НКВД. Могила була розрита бульдозерами і стерта з лиця землі, тільки подекуди по кущах видно було кості й черепи людей, а саме місце зорали і посіяли овес.

Хто ті активісти, що так старалися і лізли зі «шкіри», щоб знищити могилу? Вони працювали «добряче», по-варварськи. Подаю їх імена: (Далі автор подає прізвища, але оскільки редакція не мала можливості перевірити достовірність інформації свідченням інших людей, то, керуючись принципами моралі, етики, права, не називаємо ці прізвища, а подаємо їх у скороченні).

1.Г.Д.; 2.Н.В.; 3.Г.Б.; 4.Г.А.; 5.М.Ф.

А тепер розкажу про головного руйнівника – Г.Д. Це був правдивий деспот і кат, який безсовісно і безстидно знущався над людьми. Він мав державну машину “ГАЗ-69“, приїздив до школи, заходив у клас, де вчилися сільські діти, вибирав у класі дівчину, яка була вродою гарна, ніби треба щось поговорити, а сам брав її в машину, віз у ліс, там зі своїми колегами впоювали дівчину і потім робили, що хотіли. Обезчещували, а вночі привозили додому і загрожували вбивством, якщо комусь скаже. І ті бідні дівчата втікали з дому, куди хто міг, хто у Львів, хто в Росію, аби ніхто не дізнався про їхню ганьбу.

За знищення братської могили Г.Д. дістав високий пост, став генеральним директором всіх сколівських кар’єрів, але не довго йому судилося вже робити зло на землі. Один сколівський кагебіст піймав його зі своєю дружиною в перелюбі і від того часу почав за ним пильно стежити. І ось настав день, коли прийшов кінець усіх злих діл його. Цей самий кагебіст запросив його у сколівський бар на випивку. І там почалась п’янка до пізньої ночі. Хто ще з ним був, невідомо, відомо лише про його кінець. Посадили його в машину п’яного, без пам’яті, відвезли до одного сколівського кар’єру і скинули із скелі на дно, де він розбився.

Така справедлива заслуга його постигла. Кому служив, той його і згубив“.

(Газета “Поклик Сумління“ №5, жовтень 1989 року).

Мною (Б.Г.) розшукані прізвища молодих людей зі світлини Івана Кравця, родом із с.Труханів (тепер мешкає в м.Львові), які фотографувалися на горі Маківка в 1938 році.

Зліва направо:

1-й ряд згори: Одинак – закатований НКВД, Мурза – у США, Трембач Варвара, Трембач Ф., Трембач Настя, Тара – Хомин Марія із с.Труханів, Мурза – учасник хору.

2-й ряд: Михайлишин Михайло – вбитий НКВД в 1944 році, Ціздин Дмитро – не повернувся з армії, Данилів Степан, Попович Юрій – обоє загинули в криївці, Ціздин із с.Труханів, Ціздин Михайло із с.Труханів.

3-й ряд: Ціздин Федір – загинув у криївці, Одинак, Данилів Василь – переслідуваний НКВД, отець Керша, на місці загибелі зробив миропомазання, Кравець Іван, мешкає у м.Львові, Мурза Федір, Михайлишин Микола із с.Труханів, Ціздин Степан із с.Труханів, Данилів.

Протягом десяти років я збирав матеріали про нашого славного краянина, людину, яка оповита легендами, героя ОУН-УПА трускавчанина Романа Різняка, псевдо “Макомацький“.

Більшу частину знайденого за останнє десятиліття ХХ століття надрукувала газета “Франкова Криниця“ (редактор – заслужений журналіст України Ігор Сусюк).

Одним із перших про Р.Різняка був надрукований нарис “Легендарний провідник спеціальної боївки“ (автор – журналіст Роман Пастух), в часописі “За Вільну Україну“ від 25 вересня 1993 року.

Далі, часопис “Франкова Криниця“, у серії “Вони боролися за Україну“ (Трускавець – 1994р. – 14с.), за авторством молодої журналістки Лесі Федів, видав додаток “Псевдо – Макомацький“.

У 1996 році “Франкова Криниця“ видає повість – есе про легендарного трускавчанина, командира спецбоївки УПА Романа Різняка (Макомацького) – “Месник Макомацький“. Автор – відомий письменник Роман Горак.

До видання цієї 67-сторінкової книжечки стали причетними, як жертводавці, дуже багато людей, церков, установ та організацій.

За легендарного провідника боївки УПА багато разів згадується у вагомому збірнику географічних, історичних, етнографічно-побутових матеріалів та мемуарів – “Дрогобиччина – земля Івана Франка“. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження“, 1997. – 776с.

До сьогоднішнього дня в різних часописах та виданнях ми нарахували більше п’ятдесяти публікацій про Романа Різняка або таких, де згадується його ім’я.

Дозволимо собі дещо з відомого і маловідомого про нього оприлюднити і в цій книжці.

Я ЖИЛА ЯК У КАЗЦІ, А ЦЕ БУЛА ПРАВДА.

Я, Оксана Різняк, 1926 р.н. народилася в с.Трускавець, в родині так званих середняків.

Батьки – національно свідомі і такими виховали семеро дітей. Нуся – 1912 р.н., Роман – 1921 р.н., Мирослав – 1923 р.н., Богдан – 1928 р.н., Зеновія – 1931 р.н., Дарія – 1934 р.н.

Мої батьки були селянами, мали 10 гектарів поля і відповідно того господарство. Крім того, на нашім полі знайшли нафту. Батько свою половину продав і за ці гроші побудував одну віллу “Ясна Поляна“, дім з 11 кімнат, нову стодолу і стайню. А мати свою половину не продавала, бо залишила маєток на вивчення дітей. Трускавець був як казка, це було село курортного типу. Керував цим курортом п.Ярош. Парк – це була надземної краси і чистоти місцевість, не знаю, чи найдеш таку чистоту в аптеках…

Сама “Нафтуся“ цінилася дорожче золота. “Нафтуся“ і всі джерельні води біля неї були власністю моїх предків Різняків. Тому п.Ярош родині Різняків дозволив із поля перехід парком до нашого обійстя, а “Нафтусю“ ми могли пити скільки хотіли. А склянка “Нафтусі“ коштувала 20 грошей, що рівносильно, як тепер плитка шоколаду “Світоч“ – дві гривні.

Два чи три сезони в нашій віллі вела пансіонат моя сестра Нуся.

У нас працювали: кухарка, підкухонна і покоївка. Кухарка варила, підкухарка помагала кухарці. Покоївка робила порядок в покоях. Нуся із покоївкою приймали замовлення гостей, обслуговували і в їдальні. Їсти могли ці чоловіки все, що душа забажає. А взагалі ніхто в той час не знав, що таке красти. І за 3-4 сезони оці люди могли собі заробити на побудову дому із 4-х кімнат.

Курортники “столувалися“ усім свіженьким і калорійним.

Хати в Трускавці не закривалися. Ми знали, що в Трускавці є 2-3 злодії, то такі легкі до праці, що могли от десь назбирати трускавок на городі і т.п. Селяни жили із ярини, у продажу молочних виробів і садовини. Вся молодь навесні о 8 годині вечора бігла з поля, бо треба іти на маївку.

Ціла церква молоді і дітвори. А ми, діти, вихованці захоронки, разом із сестрами-законницями напереді, тримаємо лілії до Святої Діви Марії. Боже, мені 74 роки, а я жодного дня не прожила, щоб не згадати про оцей душевний земний рай.

Коли весілля, ми могли побігти біля церкви подивитись на молодих, бо там молода давала цукерки.

Весілля обходилось 2-3 літрами горілки і великою бочкою пива. Бавилися до 7 години ранку один день. А хто належав до “Відродження“, той взагалі не пив і не курив.

Кожної неділі хтось із трускавецької еліти, тобто – сини священика, наші вчителі і наші історики, проводили лекції з історії, географії, все це відбувалося в “Просвіті“.

У школах була година релігії. І скажіть, хто мене виховував? – здорове, культурне, шляхетне українське суспільство.

Наша інтелігенція праці мала багато – допомагала батькам на господарці. Всі товариства почергово сходилися у “Просвіту“, а саме: “Ремісники“, “Союз Українок“ та інші. В ці організації входили селяни, ремісники та інтелігенція. Було в Трускавці дві футбольні команди. В сильнішій команді був Роман, а в слабшій – Мирослав, мої брати. Було два хори – церковний і світський, а також драмгурток. Приїжджали артисти до Трускавця. Їх зустрічали дуже радо, з відкритими обіймами. Селяни приймали їх на нічліг і безплатно харчували.

Наше село відрізнялось оригінальністю: не було в ньому жодної партії, так як у Стебнику, Сільці, Купці, де були осередки комуністичної партії. Але навіть в тих селах вони не мали ніякого авторитету, бо ними керували жиди.

У Трускавці не було різниці між бідними і багатими. Моя сестра Нуся вчилася у семінарії сестер-василіянок у Дрогобичі, а симпатизувала простому шевцеві Дмитрові Данилишину, якого пізніше повісили поляки. У ньому цінила розум, поведінку і, звичайно, красу. Нуся була найстарша. Надзвичайно розумна, знала добре польську, німецьку та російську мови, а також історію цих народів. Для нас вона, як найстарша, була “грозою“. Ми так тата не боялися, як Нусі. В нашій хаті завжди було багато молоді, особливо взимку. Всі студенти приходили до Мирослава і Романа, так як Мирослав ходив до гімназії, а Роман – в механічний технікум. В хаті часто велися дискусії на різні теми, особливо історичні. А також молодь хотіла довідатися, чи довго їм ще каратися під польським чоботом.

Коли мені було 12 років, то Нуся завжди після вечері читала нам, дітям, історичні романи, а часто і польські детективи. Тато все з нами сидів, а мама ходила до діда Гусяка в гості. Нуся нас навчила грати в шахи. Найкраще грав Роман, навіть у Нусі – не одну партію вигравав.

У 1939 році я поступила до гімназії, а коли прийшли наші “визволителі“, то “визволили“ всіх гімназистів. Хто пішов у 7-8-9-10 класи в Трускавці, а кого арештували, так як мого брата Мирослава. Перед приходом “визволителів“ ми були під Польщею. Я пригадую, як польська влада поводилася з нами, українцями.

Мій брат Богдан, 1928 р.н., прихворів – забагато купався в річці. А це було під осінь, і дістав запалення легенів. Тато із вуйком Юрком Гусяком відвезли його в лікарню до Дрогобича, де він пробув дві неділі. Прийшло повідомлення, що він уже здоровий. Якраз в цей час розпочалась польсько-німецька війна. Вуйко Юрко, тато, Зеня і я поїхали по Богдана. Їхали ми своїм фіякром. А в Дрогобичі бомблять нафтовий завод “Польміна“, на дорозі – повно польського війська. Приїхали ми в лікарню. Тут повні палати військових. Питаємо сестер-законниць: Де Богдан Різняк? Все обшукали, а накінець – знайшли в трупарні. І вже вертались додому без Богдана. Довелося поховати в Дрогобичі на цвинтарі. Заплатили за яму, помолилися над Богдановою могилою. Грабар запечатав гріб…

Приїхали до Трускавця, а там – рев худоби. Польські “стшельці“ підпалюють багаті господарства українців. Кілька ночей ми в хаті не ночували, а в лугах, а на третій день, знеможені, пішли спати до хати одягнутими.

Рано, коли почало сіріти, тато чує гуркіт фіри і – застиг. Біля нашого дому фіра зупинилася і радяться “стшельці“: “Цо бендзєми робіць? Уцєкаєме єще, бо до ютра шляк їх нє трафі“. А вже ранком їх самих шляк трафив – повтікали назавжди. І питається, що зробили їм українці? Ми ж так мирно з ними жили! Поляки були для нашої сім’ї хресними батьками, розмовляли до нас по-українськи, ми до них – по-польськи. І не Україна винна, що прийшов німець. І за німецької окупації ми не мстились і не нагадували, що поляки попалили хати та помордували наших українців по лісах. І чому в нашій хаті нас так б’ють чужинці? А тут нова напасть, але пережили москалів у 1939-1941 рр. Якось обійшлося, що нашу родину не вислали в Сибір.

У 1941 р. прийшли другі “визволителі“ – німецькі нацисти.

Коли я вчилася в торгівельному технікумі – поступила в ОУН. Молоденькі 17-18-19-літні дівчата пішли до підпільної праці.

Мені довірили пів Мединицького району. Всю літературу мені треба було доставляти по селах. І в тому допомагав мені мій батько, який все своє життя жив спокійно, чесно, не був у ніяких партіях, допомагав бідним як міг, а накінець – симпатизував нашим революціонерам і допомагав їм чим міг. Всю літературу переховував батько.

Мені довірили бути присутньою, коли на лісничівці був “збір“ (повітовий чи крайовий), як помічниця господині і – за кур’єра.

Доводилося прикривати перевезення зброї з Польщі у ролі молодих, гарних дівчаток із “твердими“ вірними документами – студентською “кен картою“. А ми німецькою мовою трохи вміли розмовляти. Тут пройшов номер німецький. Настав уже комуністичний. Москаль все находив, він не боявся лісу, ліз до найвищих гір, не те що його попередники – зайди, хоч і сам був таким.

Я пішла працювати вчителем і одночасно – в глибоке підпілля. Не покидала основної праці – допомагала повстанцям. В нашу школу часто приїжджала “опергрупа“, яка ловила наших повстанців, і до мене, як до молодої вчительки, піднадили.

Молоді дівчата, ніби підсміюючись, не раз питалися в “оперів“: “Доки ви ще будете “шарити“ в селі?..

Звичайно, що вони мали своїх сільських “сексотів“.

На канікулах я поїхала на сесію, бо поступила зразу на другий курс педшколи, і поверталася в село. Мені голова сільради каже: “Оксано Олексіївно, Михайло Химіль лежить ранений, у своїй стодолі, і стікає кров’ю“. Кажу: “Я піду, зроблю йому перев’язку“. – “Оксано Олексіївно, Вас арештують. Куда Ви підете?“ – попередив голова сільради.

Раненько прийшли в школу прикордонники і мене заарештували. Слідства були тяжкі. Оця дика орда до нас ставилася жорстоко. А особливо до дівчат, яких можна було закатувати до непритомності, а після – гвалтувати.

1989 рік – приїзд до мене в село журналіста газети “За Вільну Україну“ п. Романа Пастуха.

У тому ж році приїхав зв’язковий УПА п. Федір Кушнір, псевдо “Лоза“.

1991 рік – друкує матеріали про нас і нашу сім’ю газета “Франкова Криниця“.

1995 рік – на моє обійстя у Трускавці прийшов назавжди мій брат Роман, псевдо “Макомацький“, – стараннями голови “Меморіалу“ ім. В.Стуса пана Богдана Гуцила.

1999 рік – виходить книга відомого письменника Романа Горака “Месник Макомацький“.

І накінець – своя хата в Трускавці, хоча трохи далеко від центру, але мені здається, що живу на хуторі. А вже і ноги відмовляють ходити до свого символічного братчика, до його пам’ятника.

Все пережите життя так коротенько не можна описати. А що я опинилась в Трускавці, то завдячую пану Роману Пастуху, Богдану Гуцилу і особисто дякую пану Богдану Матоличу за велику повагу до мене і за побудову пам’ятника Романові Різняку “Макомацькому“ – моєму братусикові ріднесенькому.“

Деякі штрихи до портрета Романа Різняка додає Лев Петранівський, трускавчанин, у своїх “Спогадах юнацьких літ“, виданих у додатку до “Франкової Криниці“ в 1996 році: “Хлопці, які втекли з “бавдінсту“, брали участь у партизанському русі, яким керував трускавчанин Роман Різняк.

Зі сторони Помірок ми чули стрілянину. Пізніше батькові розказали про бій боївки “Макомацького“ із гітлерівцями.

Бій відбувся в Гладкім Куті. Заатакувало близько 50 солдатів – німаків. Першим залпом повстанці, які залягли за насипом, поклали 10 німців відразу ж. Потім почалась обережна перестрілка. Німці стріляли, хоч не бачили, куди стріляють. А наші берегли набої, тому стріляли спокійно і влучно.

У цьому бою, який тривав якихось півгодини, ворог втратив близько 30 чоловік вбитими і чотирьох – важкопораненими. З Помірок німецька військова частина виїхала, тільки їздила на мотоциклах польова жандармерія і вивозила трупи. Наші мали декількох поранених…

Німців змінили більшовики… У нашій стодолі і на оборозі часто ночували хлопці з лісу… Там спали Різняк, його заступник Зенон Слонський і багато інших.

Лорд, наш пес, на них не гавкав, але гарчав на солдат-енкаведистів, які ночами постійно ходили і висліджували наших повстанців.

До моєї мами, в лісничівку на Помірках, приходили трускавецькі дівчата, у яких були кохані хлопці-повстанці: Ірина Білас, Осипа Метіль, соратниця і кохана Романа Різняка – Софія Гресько. Вони лагодили одежу, прали білизну, готували їжу, передавали “штафети“ (повідомлення) для повстанців.

Вона (С.Гресько) була гарна і пристійна дівчина. Чарувала своєю красою не тільки Романа, але багатьох хлопців-бойовиків.

Софію хтось видав у руки енкаведистів, і її запроторили в Сибір. На її місце прийшла її двоюрідна сестра Ольга, яка виконувала ту саму підпільну роботу.

Сексоти-комсомольці, які ходили по лісах буцімто за ягодами і грибами, видали розташування однієї із криївок.

Енкаведисти оточили це місце. Декому з хлопців вдалося прорватись крізь вороже кільце.

Над криївкою пролунало: – Здавайтесь! У відповідь – рвонула піднята гранатами земля. Всі загинули героїчною смертю.

За Софію було вивезено 21 жовтня 1947 року в Сибір всю їхню родину: тата Михайла (якого в автомашину занесли на носилках – Б.Г.), маму Марію (Марія теж кульгала – Б.Г.), дітей – Теодора, Єву, Дмитра, Любу, Омеляну. Для рідних Софії настала радянська каторга.

Мирослава залишилася в підпіллі – вона втекла.“

Спогади Мирослави Гресько,

ветерана УПА, політкаторжанки

Відділи сотні “Різуна“, що звільнили в цю ніч з тюрми повстанців, відступили в Тершавський ліс.

Москалі, отямившись від переляку, почали стягати військо, щоб наздогнати сотню.

З повстанцями відділу сотні “Різуна“ були санітарки, рідна сестра  Софії – Мирослава Гресько, псевдо “Уляна“…

Коли я  зателефонував до пані Мирослави Гресько і повідомив, що подаю її спогади, вона сказала таке: “Пане Богдане, про мене нічого не пишіть. Мені вже 80 років, мені не треба слави. Я хочу спокійно прожити, що мені призначено. Повторюю, не пишіть про мене нічого“. Тому решту її спогадів ми і не подаємо.

Цікаві свідчення про Романа Різняка залишив Степан Стебельський, псевдо “Хрін“, командир ТВ-24 “Маківка“, Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1-го класу, автор книг спогадів “Зимою в бункері“ та “Крізь сміх заліза“ (загинув 9-го листопада 1949 року в Чехословаччині, коли пробирався на Захід):

“На південних верхах великого села Орова виминаємо ворожі засідки, переходимо на другий бік. Тим часом сніг прикриває зловіщо білим покривалом землю. Коли впаде перший сніг, то ворог, маючи собаки, шукає слідів. Звичайно, з першим снігом відбувається і масовий вивіз українського населення на Сибір…

28 жовтня 1947 року приходить хорунжий “Мирон“, старший вістовий “Орел“, зв’язковий від командира “Бора”, а з ними референт СБ “Спартак” та славний командант боївки, що діє по Дрогобичу і Бориславі, – “Макомацький“. Лише тепер стало весело. Притискають мене з усіх боків, щоб оповідати про наші бої на Закерзонні, зокрема про засідку і атентак на генерала Сверчевського.

“Макомацький“ намовляє мене піти з ним до Трускавця:

– Ходіть зі мною. Там маю довірених людей, що нас вберуть та взують. Якщо б вони знали, хто прийшов до них, то обдарували б вас не знати чим. Там приїхав большевицький генерал, що справляв облави на Лемківщині. Може, сполюємо його.

– Якщо б не зима, то ми, напевно, і вибрались би туди.

– Я вас собі уявляв, друже командире, як великого мужчину, а ви тим часом такі маленькі…

“Макомацький” мені сподобався. Невеликий, меткий, смаглявий, з інтелігентним виглядом лиця, бистрими очима, – робив миле враження.

На його слова я відповів:

– Хоч я і щупленький, зате виглядаю як хрін, якому зрубають голову, а він відростає.

В подарунок він (Макомацький) дав нам ковбасу, яку приготовив на зиму, а якої ми вже давно не їли.

…Сніг не топиться. Оповідаємо свої переживання. Між іншим, “Спартак” оповідає, як він викрав у гестапо в Дрогобичі план наскоку на УНС (Українська Народна Самооборона) над Недільною. УНС був вчасно повідомлений.

Час наглить, прощаємо друзів, бажаємо вояцького щастя. Без зв’язків, на око, “рубаємо” за одну ніч аж у Спринські ліси.

(Степан Хрін. “Зимою в бункері“, спогад-хроніка, 1947-48 роки. Видавництво “До зброї”. На чужині, 1950 рік, с. 14-15).

Збираючи і переглядаючи різносторонні і різновимірні матеріали, ми відкидаємо дуже багато всякої різної “сіно-соломи”, а прагнемо сповідувати тільки єдине правило: “Культура пам’яті – це перш за все точність місця і часу подій”.

Не маючи доступів до колишніх архівів НКВД-МВД і КГБ, аналізуючи здебільшого тільки спогади та згадки рідних, земляків, соратників, – коротка біографія Романа Різняка, псевдо “Макомацький”, на нашу думку, виглядає приблизно такою:

Народився Роман Різняк 12 березня 1921 року в Трускавці. Приймала роди місцева повитуха – Рузя Іваник. Хрестив і миропомазав новонародженого парох церкви св. Миколая Іван Валюх. Хресні батьки – Йосиф Демковський і Рузя Павлічко. Нанашко і нанашка були місцевими рільниками.

Рідний батько – Олексій Дмитрович Різняк (9 березня 1880 р. – червень 1944 р.).

Мати – Наталія Олексіївна Різняк, з дому Гусяк (27 серпня 1891 – 22 листопада 1955).

Мирослав (Ярослав) – 2 травня 1923 – 1940 р.

Після успішного закінчення школи в Трускавці продовжив навчання в Дрогобицькій гімназії. З п’ятого гімназійного класу його направили вчитися на перший курс історичного факультету Дрогобицького педінституту. Був надзвичайно начитаний, з чітко визначеними націоналістичними переконаннями. Мав дуже великий вплив на формування ідейних поглядів свого старшого брата Романа.

Мирослав, як заприсяжений націоналіст, входив до бойової “трійки” ОУН у складі Василя Пристая, 1922 р.н., і Андрія Данилишина, 1919 р.н. Ця трійка виконувала диверсійні акції проти радянських окупантів на Дрогобиччині.

Під час спроби підірвати військовий склад у Стебнику їх схопили і під час допитів закатували в Дрогобицькому НКВД на Стрийській, 3.

За свідченням сестри Оксани, Мирослав не випускав книжки із рук. Був спокійний, виважений і пильний у здобуванні знань.

Оксана – народилася 4 квітня 1926 року.

Ми вже вище виклали її власні спогади. Скажемо, що їй, єдиній з прекрасної сім’ї Різняків, Бог визначив жити в Українській державі, стати свідком і активним учасником подій у відновленні нашої державності.

З 1994 року вона проживає у рідному Трускавці. Гордиться своїми дітьми і внуками, які гідно продовжують традиції свого українського роду, девізом якого було, є і буде – честь, совість і неуклінна патріотичність української душі.

Богдан-Дмитрій – 6 листопада 1928 року – вересень 1939 рр. Богданчик перед війною сильно застудився і помер.

Зеновія (Зеня) – 21 березня 1931 – 18 травня 1956 рр. Зеня закінчила шість класів, але далі не продовжувала навчання, бо не було в що ані взутися, ані вдягнутися. Коли їй виповнилося 15 років, пішла працювати в кравецьку артіль, де стала прекрасним закрійником.

Дарія (Дарця) – 10 листопада 1933 – 3 листопада 1955 рр. Дарця закінчила на “відмінно“ десять класів. Дуже любила українські пісні. Своїм чудовим голосом вдалася у маму. Померла в лікарні на руках у сестри Оксани.

Дитячі роки Романа пройшли у чудовій неповторній місцевості Трускавця, в самому його серці, де струмить джерело “Нафтуся”.

Газдівство Різняків мало в документах про село Трускавець конскрипційний номер 180. Їхню сім’ю не можна було віднести до великих багачів, але вона відносилася до дванадцяти трускавецьких обійсть, які жили від заробленого своїми руками, зі своєї господарки, поля, сіножатей, саду.

Ромчик пройшов традиційну трудову школу сільських дітей – від гусяра до пастушка. Знав ціну праці і ціну хліба.

Навчався і закінчив ту саму трускавецьку школу, де раніше вчилися майбутні герої, його родаки – Василь Білас і Дмитро Данилишин.

Коли Роман закінчив четвертий клас, батьки завершили будівництво власної вілли “Ясна Поляна”. Надовколишній фруктовий сад біля їхнього обійстя називався “Раєм”.

За спогадами односельчан, Ромчик був великою непосидою, про яких казали в народі: “Де не посій, там він зійде”. Любив і цікавився технікою. Винятково кмітливий – все схоплював буквально “з льоту”.

Допитливість і спостережливість дитячої натури малого Романа була підкріплена у підлітковому віці фізичним гартом. Футбол, великий теніс, велосипед, шахи, волейбол – це види спорту, якими він дуже захоплювався і які пізніше не один раз ставали йому у пригоді.

Під час пацифікації (вересень – листопад 1930 року) Роман дістав перший урок приниження українства. Бачив, як тяжко побили польські “умиротворителі” його родака Гната Біласа.

23 грудня 1932 року – день страти у Львові, на саме польське Різдво, героїв – трускавчан Василя Біласа і Дмитра Данилишина, родаків Романа Різняка. Били церковні дзвони по всій Галичині – дзвони національної самоусвідомленості. 11-річний Роман відчув у своєму серденьку готовність до самопожертви в ім’я України.

Після закінчення шести класів батько посилає Романа на навчання до Дрогобицької професійної школи, де готували високо кваліфікованих механіків – майбутній Дрогобицький механічний технікум.

З приходом радянських окупаційних військ 18-річний Роман працює у військовому санаторії Трускавця. Вивчає російську мову, ознайомлюється з бойовою технікою та зброєю червоної (красної) армії.

Нагла смерть брата Богдана у вересні 1939 року, а через рік закатування у застінках Дрогобицького НКВД авторитетного і улюбленого, останнього рідного брата Мирослава остаточно визначили становлення Романа на шлях служінню Української Ідеї та Чину.

19-річний юнак, за прикладом свого молодшого загиблого брата Мирослава, вступає до лав ОУН і переходить у підпілля.

Крайовий Провід ОУН направляє Романа у Мюнхен, де він навчається в розвідшколі. Там вдосконалює свої знання з польської, російської та німецької мов, вивчає англійську мову. Студіює топографію, структури німецької та більшовицької армій, їхню зброю, боєприпаси, амуніцію тощо.

Враховуючи природні артистичні задатки до перевтілення, комунікабельність, тобто вміння знаходити спільну мову з будь-яким зустрічним чи співбесідником, Роман пройшов добрий вишкіл гримування, демаскування, артистизму, уроки психоаналізу і т.п.

Кінець 1941 – жовтень 1942 рр. – Р. Різняка скеровують в Скаржинськ (Польща) на підприємство, де вироблялася і складувалася для німецької армії автоматична зброя – “шмайсери”. Його основне завдання – забезпечити підпілля зброєю. У її транспортуванні брала участь і сестра Оксана.

Із жовтня 1942 року до початку 1944 року він перебував на Волині. Для послаблення дій Армії Крайової, яка в той час проявляла себе як антиукраїнська сила, Романа Різняка закидають в її ряди і в багатьох випадках він знешкоджує її дії.

Напевне, що його розвідницький талант примінявся і супроти пробільшовицьких загонів, т.зв. радянських партизанів (а по суті енкаведистських груп), котрі мали чітко визначену московську орієнтацію.

Українська Повстанська Армія (УПА), яка громила в хвіст і в гриву нацистських окупантів, дуже потребувала боєприпасів. На відміну від інших сил Опору, яким допомагала Москва чи інші держави антигітлерівської коаліції, наші повстанці мусили самі здобувати збройну потугу.

Про масштаб та види допомоги з радянського тилу партизанам України можна судити на прикладі загонів з’єднання під командуванням О.М.Сабурова, яке за час його діяльності одержало з Москви (Большой земли): гармат – 6, кулеметів – 6, протитанкових рушниць (ПТР) – 30, автоматів – 797, гранат – 5220, патронів до рушниць – 580870, патронів до автоматів – 997725, патронів для протитанкових рушниць – 7894, мін – 2091, снарядів – 1269, толу – 5185 кг та іншого озброєння.

І це на з’єднання, що нараховувало, за явно завищеними цифрами, 1862 чол. (див: Н.В.Сторожков. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. К. Изд. ”Вища школа” 1983р., ст.137).

Що ж тоді говорити про нашу УПА, через бойовий чин якої у кровопролитному її протистоянні з нацистськими та більшовицькими збройними силами пройшли свій тернистий шлях до півмільйона українських повстанців?! Чи хоч одна з держав Заходу нам допомагала? Ні, і ще раз – ні!

ОУН – УПА розраховувала виключно на власні сили і можливості.

Початок 1944 року – Провід перекидає Романа Різняка на Львівщину, у рідні терени. Мета архиважлива – здобування зброї, боєприпасів та амуніції для УПА. З допомогою підпілля було визначено і об’єкт – німецький військовий склад у Стрию.

Переодягнений у форму німецького офіцера, заангажований відповідними документами Р.Різняк забезпечив навантаження зброєю, патронами, обмундируванням великої валки фір. Коли завершували завантаження нової валки, охорона щось запідозрила. Почалося вияснення і довелося вступити у бій. Групою прикриття відступаючої валки фір, що везла зброю, керував Роман Різняк. До речі, в цій групі прикриття було багато орівчан, із тієї сотні повстанців, яких він сформував у селі Орів. В цьому бою з німцями Роман дістав небезпечне важке поранення легень.

Спочатку його привезли на хутір Вербина, що біля села Монастирець, що на Стрийщині, до хати селянки Мельник. Туди ж привезли конспіративно зі Львова хірургів, зробили операцію і витягли кулю з легень.

У зв’язку з активізацією гестапо, яке його розшукувало, довелося, під виглядом тифозного хворого, переправити нашого героя у село Гірне (Стрийщина). Там під опікою і дбайливим доглядом рідної сестри Оксани, нареченої Софії Гресько, двоюрідної сестри Дарії Гусяк (зв’язкова головнокомандуючого УПА – Романа Шухевича, псевдо “Чупринка”), майже через півроку Роман оклигав і став, як кажуть, на ноги.

Червень 1944 року – у Трускавці на 64-му році життя помирає батько, Олексій Різняк. Конспіративно, вміло уникнувши лабет німецьких спецслужб, прибув і віддав останню шану спочилому у Бозі батькові – Роман, його єдиний з живих син.

Про нього на Дрогобиччині вже почали ходити легенди – легенди про героя “Макомацького”. Таке псевдо – “Макомацький” – Роман Різняк взяв на згадку про кумира його краян, відомого у 30-х роках польського футболіста – форварда Збігнєва Макомацького. Він показував блискучі фінти, точні паси і влучні удари по воротах в одному із матчів польської команди з трускавецькою футбольною дружиною “Зоря”.

Липень 1944 року – до Трускавця прибув з охоронцями Ярослав (Славко) Горбаль (псевдо “Хорив“), один з провідників обласного чи крайового рівня ОУН. Тут перебували його матір Марія та сестра Ольга у Івана Зачкевича (брат матері), який працював бурмістром Трускавця. Зверхницею його рідної сестри Ольги Горбаль по лінії юнацтва ОУН була Ірина Сеник (знана поетеса, довічний в’язень сталінських концтаборів, Героїня Світу), яка нині проживає у місті Бориславі.

Ярослав (Славко) Горбаль (рік народження – травень 1924 р.) добре знав довколишні терени Трускавця, оскільки влітку 1941 року відбував у Мразниці, біля Борислава, будівельну службу, так званий “Баудінст“.

Напевне, по лінії проводу Ярослав мав якісь зв’язки і з місцевим трускавецьким осередком Організації Українських Націоналістів, в якому перебував і Роман Різняк.

За непідтвердженими даними, Славко Горбаль (псевдо “Хорив“) загинув у 1945 році між селами Бубнище і Труханів на Сколівщині. (Матеріали взяті із розвідки Богдана Пасічника “Чи загинув Славко-“Хорив“? у часописі “За Вільну Україну“ від 14-15 вересня 2001 року).

Влітку, в серпні 1944 року, на Дрогобиччину прийшли “другі совіти”. Потрібно було змінювати тактику бойових дій проти нових червоних окупантів. “Макомацький” переходить під безпосереднє керівництво шефа УПА Олекси Гасина, який доручає Романові відповідальне завдання – створити і очолити окрему боївку спеціального призначення. “Макомацький” підбирає близько 80-и особисто випробуваних, фізично і духовно сильних людей, тих, кого добре знав ще у довоєнний період. Завдання спецбоївки – дотримання Бойового Правильника всіма відділами УПА і СБ, ліквідація енкаведистсько-емгебістських терористичних груп, котрі діяли під виглядом “бандерівців”, і збір розвідувальної інформації.

Спецбоївка “Макомацького” мала особливі повноваження, а саме: незалежність від місцевих керівників ОУН-УПА; безпосередня її відповідальність тільки перед вищим проводом УПА; рейдування по навколишніх районах, навіть за межі Галичини.

Січень 1945 року – “Макомацький” через Андрія Макарчука, 1924 р.н., волиняка, працівника міліції у Трускавці, сприяє утворенню “трійки” міліціонерів, які працювали на підпілля. До неї увійшли, крім Андрія Макарчука – Володимир Петрушак та Дмитро Масейко. Вони передавали інформацію, діставали зброю, набої до неї, амуніцію, медикаменти, розкидали листівки пропагандистської служби УПА.

У 1948 році через провокацію міліцейська “трійка” підпільників була викрита. Андрій Макарчук та Дмитро Масенко були засуджені, кожен на 25 років до Колими. Володимир Петрушак загинув (він – брат Орисі Петрушак – Грабані, яка живе у Трускавці).

Силові структури окупаційної влади більшовиків розпочинають інтенсивний розшук “Макомацького”. Сексотство, доноси, підкуп, засідки, терор і репресії – далеко не повний перелік їхніх методів для досягнення своєї мети.

Навесні 1945 року вороги підготували пастку месникові у полі біля села Модричі. З-під перехресно кулеметного вогню противника він вийшов неушкодженим, але плащ-намет на ньому був подірявлений кулями.

За впійманого чи вбитого “Макомацького” більшовики обіцяли велику нагороду – 30 тисяч “рублей”. На той час це була вартість шести легкових автомобілів “Победа”. На додаток – представляли такого ”упіймача” до нагороди орденом Леніна – ката і вождя мирового пролетаріату.

Але “Макомацький” виходив з честю із різних пасток, – умів знаходити вихід у найскладніших ситуаціях.

Під час чергової облави Роман відпочивав у хаті Параски Живко в с. Зимівки (біля с.Орів). Побачивши наближення облавників, він спокійно переодягнувся у стару одежу, кинув у торбу декілька щойно спечених книшів, узяв на плечі косу і рушив до узлісся. “Стрибків”, що його перестріли, пригостив книшами, а вони його тютюном. І – розійшлися. А Параска мало не посивіла: людоньки добрі, та хто в полудне йде косити? Та ж ні каплі роси не було на травах…

Інший випадок стався також у с. Зимівки, урочище “Теплиця”. Опергрупа наближалася до хати, де якраз перебував “Макомацький”.

Зорієнтувавшись, він приймає миттєве рішення: – Випускайте зі стайні худобу і вівці.

Тварини, відчувши волю, побігли до лісу. А Роман, в одній нижній білизні, з криками: – Гов, гов, – побіг завертати худобину від лісу, ніби прагнучи повернути її до стайні. Біжучи за худобою, зняв із пальця і метнув у кущі родовий золотий перстень-печатку. Аби, боронь Боже, якби його затримали вороги, не було ніякого компромату. Так і забіг з худобиною до лісу. Вороги ж сміялися з хлопа, що біг за коровами і вівцями в одних кальсонах.

Там, у тій хаті, Роман залишив свого кептарика і капелюха. У 90-х роках я (Б.Г.) викупив у господині збереженого кептарика і передав його до краєзнавчого музею міста Трускавця.

Одного разу ворогам стало відомо, що “Макомацький” ітиме дорогою від села Орів до Трускавця. Там вони його вичікували. Орівчанки саме несли на базар полуниці (трускавки) в кошиках (кубівках). Коли передню групу зупинили для огляду, наступні побачили і попередили “Макомацького”. Одна з жінок зняла свою спідницю, друга блузку, третя хустку. Миттю переодягнули його, покидали через плече кошики, і наш провідник під виглядом жінки проминув засадників.

Але не все так миналося легко і гладко. Десь в середині літа 1945 року в одній із перестрілок Романа поранили під лісом, край дороги, що веде на Помірки. Поранений в ногу, він упав. Вороги думали, що вбили, але до лісу не наважилися ступити. А знепритомнілого Романа відтягнув у гащавинку кущів його ж вихованець – собака Рінго, який постійно, на відстані, ходив назирці за своїм господарем так, щоб не попадатися на очі. Опритомнівши від Рінгового облизування, Роман перев’язав рану і дошкутильгав до лісника Жагаляка.

1945 року “Макомацький”, переодягнутий совєтським офіцером, взяв у Дрогобицького НКВД “на допит” в’язня – свого соратника на псевдо “Береза”.

26 серпня 1945 року – в с. Ісаї Турківського району заарештували вчительку місцевої школи Оксану Різняк, рідну сестру Романа. Тримали в Турківському відділенні НКВД, де вона зазнала нелюдських тортур, до чого особливо прикладався слідчий Соловйов.

Причиною мого арешту було те, що у Химіля знайшли мого листа. Я ішла в Самбір на сесію, а його не бачила в селі, бо він поїхав у другий терен. Через його дворідну сестру я передала для нього свого листа. Звичайно, це був лист ніжний, прощальний – начебто відчула, що вже більше не зустрінемося. І так воно сталося. Він був тяжко ранений, а оця дич кинулася шукати по його кишенях. Там і знайшли мого листа. Догадатися було легко, бо я підписала: Оксана. Він не знищив, адже почуття були вищими за конспірацію…

Слідства в Турці, Бориславі і на “Бригідках“ в Дрогобичі нічим не відрізнялися. Бачила, як кожної середи знищували струмом наших повстанців – смертників.

Коли я вже була засуджена, то нас, трьох дівчаток, взяли в’язням носити обіди. Я приглянулася, як наглядач відкриває камеру смертників, а особливо віконце, через яке передавали передачі і обіди. Коли наглядач пішов по “баланду“, то я швиденько відчинила віконце смертників і побачила таку картину: до маленького віконця, що було майже під стелею, молиться смертник, навколішки, на бетоні. Коли відчув відкриття віконця – обернувся. Побачивши обличчя дівчини (моє), прибіг і питає: “Як наші повстанці?“ Я кажу: “Все в порядку, скоро Америка піде на Росію війною“. Оце були такі наші потішальні ілюзії, з якими ми жили протягом 10-15-25 років.

…Чужина, ліс, тайга, повали – Красноярський край, тяжка непосильна праця, спецтабори, Казахстан, кам’яні кар’єри – все пережила, все перенесла.

За 10 довгих років, в холоді і в голоді, жодного разу не заплакала. Коли скінчилось моє “покарання“, я повернулася до своїх сестричок і мами, прожила з ними разом після довгої розлуки 6 місяців. За цей короткий час похоронила 19-літню сестру Дарцю, за дві неділі – 61-літню маму і 22-літню Зеню. Аж тоді я дала сльозам волю. Ридаючи, я проклинала всіх наших ворогів. Але надії не втрачала, а вірила, що ще нам усміхнеться доля.

Дозволено було їхати на Україну. З собою мала землю з могил сестричок та матері. У Трускавець мене не прийняли, а прогнали (як останню собаку), із маленькою дочкою Зенею…

Не жаліла, що була вигнана, бо Трускавця вже не було такого, як я його залишила. Лишилося одне душевне провалля.

Вернулася в Стрийський район у село Фалиш, звідки родом був мій чоловік Володимир. Не признавалася, що родом із Трускавця. Але частенько мої “опікуни“ запрошували мене в район або область – до Львова. Нагадували мені, хто я є. Але коли в мене народився Дмитрик, третя дитина, мене викликають (ще за Андропова). Це мені приписують другу справу, в якій були трускавецькі дівчата, що начебто сказали на слідствах дещо про мене.

Слідчий: – Ну що, бачите, як вони про вас розказують?

Я ж в кагебіста питаю: – Що, це друге діло?

Він каже: – Так! Подумайте добре і підпишіться. Страх огортає мене: – Хто бреше? Що робити? Що, знову слідство, знову етапи…

Як згадала слідчих, камеру, а ще гірше – зізнання до очей і так собі подумала: я одна беру все на себе. І відповідаю: – Так, це правда. І – підписуюся. Приїжджаю додому, а Нуся питає: – Що казали товариші? Я кажу: Нічого. Так, я все прочитала, – справа моя. І підписала, що прослухала. І мене пустили. А собі думаю, як мене ще раз арештують, то Зеня, Роман і Дмитрик будуть мати ще тата і цьоцю Нусю. І більше я нічого їм не розказала. А чекала з дня на день арешту.

Працювала в колгоспі. Там також не сиділа склавши руки. Підготовляла молодь до вистав, ставили на сцені п’єси давніх драматургів, їздили по селах з виставами. Все було добре, але десь-колись різні переживання мене тривожили. На старші роки і особисте життя не склалося.

Виховала двох синів і донечку. Тяжко працювала і думала: Не буде кінця тому горю. 10 років – сибірські каторги, 30 років – колгоспні каторги. Але я ніколи не нарікала, а все казала собі: Якось воно буде, Бог мені допоможе у всьому. Так і сталося…

В одній камері після катувань стікала кров’ю Оксана, а в іншій, поруч, від ран – повстанець, її коханий, Михайло Химіль. Садисти ще не знали, що вона сестра “Макомацького”. Не дізналися кати і того, що вона підпільно керувала жіночою сіткою осередків ОУН, – майже половиною сіл Мединицького району Дрогобиччини. Як надійній трускавчанці, місцевий осередок трускавецької ОУН доручив їй передавати важливу інформацію для відповідних служб УПА. Оксана заносила ці “штафети” дружині лісника Жагаляка. Ніхто не знав один одного по справжніх іменах чи прізвищах, а тільки – на псевда. Псевдо Оксани – “Хмара”. Рішенням військового трибуналу м. Дрогобича від 1 жовтня 1945 року Різняк Оксану Олексіївну було засуджено на 10 років позбавлення волі і вислано на лісоповал у хутір Мамза Канського району в Красноярському краї.

18 січня 1946 року, якраз на Йорданські свята, заарештовано і запроторено до трускавецького табору виселенців – Анну, Дарію, Зеновію і їхню маму Наталію Різняк.

Табір розміщувався на тому місці, де нині стоїть побудований Палац культури ім. Шевченка. Навпроти було приміщення міліції.

Боївка “Макомацького” розгромила охорону табору. Повстанці думали, що коли вони звільнять виселенців, то люди повтікають і переховаються. Але залякані краяни воліли за краще відбути “своє” по Сибірах, аби потім не мати ще гіршого…

Через пару місяців, того ж року, знаючи, що рідню неминуче вивезуть “до білих ведмедів”, – новий напад на трускавецький табір виселенців. І знову – ніхто не покинув задротованого місця, ніхто не хотів принаймні загинути, аніж бути постійно приниженим і рабом. Навіть рідня. Менша сестра Дарця кричала братові, якого пізнала поміж повстанцями: “Втікай, Ромку, бо москалі тебе зловлять!”

Січень 1946 року – “Макомацьким” попереджено ОУНівське підпілля і зірвано облаву у Бориславі.

9 і 12 січня 1946 року – завдяки попередженню нікого з підпілля не вдалося заарештувати під час облав у селах Мражниця, Губичі та в с. Опака.

Влітку 1946 року “Макомацький” попередив орівське підпілля, що готується облава по виявленню радіостанції в їхньому селі. Завдяки цьому застереженню, облавці дістали облизня.

1946 рік – “Макомацький” разом із своїм двоюрідним братом Петром Павлічком приймає бій з енкаведистами на околиці Трускавця. У ході бою, де було знищено і поранено декілька супостатів, Петро Павлічко загинув смертю героя.

1946 рік – бій з чекістами у с. Верхнє Синевидне і визволення з-під арешту побратима – повстанця.

Восени 1946 року – перший арешт Романової нареченої Софії Гресько. Пройшла 43 рази допити і неймовірні та витончені катування в Дрогобицькій тюрмі НКВД. Керував допитами (з-за лаштунків) генерал-майор Сабуров О.М., який очолював у тодішній Дрогобицькій області НКВД. Дівчина нічого не сказала катам про свого коханого. Її відпускають як приманку для вистеження “Макомацького”.

Восени 1946 року “Макомацький“ із побратимами викрадає начальника обласного НКВД, відтак УМВД – генерала Сабурова і обмінює його на 200 заарештованих повстанців. Про цю подію добре описав журналіст Р. Пастух у статті “НКВДистський генерал в руках наших повстанців” у часописі “За Вільну Україну” від 19 липня 1997 року:

“Тема боротьби ОУН-УПА за волю України ніколи не вичерпається, настільки вона глибока і неосяжна. Попри усвідомлення цієї аксіоми, я не думав, не гадав, що після першого нарису про легендарного провідника спеціальної боївки УПА, трускавчанина Романа Різняка – “Макомацького” в часописі “За Вільну Україну”, 25 вересня 1993 року, повертатимусь до нього знову і знову. А сталося саме так. Дочитавши ці рядки, ви теж пересвідчитеся у потребі і праві журналіста навіть на багаторазове повернення з огляду на вагомі підстави.

На початку існування самостійної України, 12.09.1990 року, газета “ЗВУ” вмістила мою статтю “Стебницький ломикамінь” про випускників школи Любомира Старосольського та Романа Калапача, які вночі на 9 травня 1972 року встановили над Стебником національні синьо-жовті прапори. Тодішній КГБ зробив все, аби юнаки потрапили їм до рук, були засуджені і ув’язнені.

Зокрема, Старосольський відбував вирок у Мордовському концтаборі ЖХ-385/19, де познайомився і подружився з Василем Стусом, іншими відомими дисидентами-шістдесятниками. Були там і колишні активні бойовики ОУН-УПА, в тому числі – Микола Кончаківський з Городоцького району на Львівщині. Побувавши мало не за чверть століття неволі в багатьох таборах ГУЛАГу, включно зі суворим і особливим режимом, він напереживався всякого, тож рідко кому відкривав свою страдницьку душу.

Якось Старосольський зайшов у читальний зал табірної бібліотеки і застав там Кончаківського. Перед ним лежала підшивка столичної газети, розкрита на сторінці з некрологом про смерть відомого керівника совєтської партизанки з гітлерівцями і УПА, генерала, героя колишнього СРСР Олександра Сабурова.

– О, помер мій колега! – з іронічною посмішкою показав Кончаківський на газету. Повстанець відчув потребу поділитися з юним другом по концтабору спогадом про давній епізод з часів визвольних змагань, адже Любомир походив з того краю Галичини, де воював Кончаківський. Ось цей епізод.

Наприкінці 1945 або на початку 1946 року Кончаківський, з його кремезною статурою, великою фізичною силою і залізним характером, служив у боївці “Макомацького”, ба навіть більше – був його “правою рукою” в найризикованіших акціях. Переодягнені у форму совєтських офіцерів вони чекали на Гірці, що при в’їзді з Трускавця до Дрогобича, своїх зв’язківців. Час зустрічі вже минув, а тих не було.

Два “офіцери” вже збиралися йти, коли з Трускавця показався легковий автомобіль “вілліс”.

– Давай зупинимо і подивимося, хто це поспішає додому на гарячий борщ, – запропонував “Макомацький“ і махнув рукою зустрічній машині. Уже тоді про нього говорили як про неперевершеного на всілякі хитрощі та дотепи розвідника і людину без почуття страху і розгубленості. Тільки-но перед ними скрипнули гальма – “офіцери” миттю відчинили двері і впізнали… самого Сабурова в генеральській формі, а з ним водія і двох охоронців.

“Макомацький” чемно назвав себе і твердо наказав:

– Тихо, ми стріляєм моментально!

Роззброєних охоронців відвели в ліс, міцно зв’язали, заткнули ганчіркою роти і залишили. Якраз в цей час метрів з двісті від них зупинилася ціла колона машин з енкаведистами, що відправлялися з Дрогобича на бойові операції проти УПА. У передній машині щось зіпсувалося. Водій став копирсатися в двигуні, а солдати висипали на дорогу перекурити.

Незважаючи на смертельну небезпеку, “Макомоцький” наказав Сабурову їхати до Дрогобича. Поки службова “особівка” долала кілька кілометрів, полонений совєтський генерал мав трохи можливості обдумати своє становище. Відколи вигнано німецьких окупантів і відновлено владу російсько-більшовицьких “визволителів”, Сабуров очолив Дрогобицьке обласне управління страхітливого НКВД, а після його розполовинення на два міністерства – МВД і МГБ керував управлінням “внутрішніх справ”.

На нього Москва поклала “дело государственной важности” – будь-якою ціною, будь-якими методами ліквідувати збройну боротьбу ОУН-УПА на теренах колишньої Дрогобицької області. Кремлівський наказ представник теж уярмленого Москвою удмуртського народу виконував за допомогою масових облав, репресій, депортацій десятків і сотень тисяч мирних людей, катуваннями, в тому числі особистими розстрілами, вербуванням сексотів, брехнею тощо. “Батогом і медяником” йому вдалося домогтися певних успіхів, але до повної перемоги над українськими повстанцями було ще далеко.

Особливо допікав цей хитрющий і безстрашний “Макомацький”, розповіді про якого донеслися до самої “зореносной століци”. Звідти за живого або мертвого повстанця пообіцяли орден Леніна і грошову винагороду, вартістю п’ятьох-шістьох “особівок”. Через своїх підлеглих і агентуру Сабуров порозставляв на “Макомацького“ усі можливі пастки. Здавалося, він ось-ось потрапить у котрусь із них. І раптом – така ганьба, така трагедія: генерал сам опинився в руках українського месника! І де: на території обласного центру! Та ще й серед білого дня! Таке не присниться і в найстрашнішому сні…

– Едем к вашему управлению! – вивела із задуми добротна російська мова “Макомацького” А у вухо генералові, аби не почув водій, він шепнув: – За спасение своей головы отдадите нам самые секретные документы! Согласны?

Сабуров повагався лише на хвилину і на знак згоди хитнув головою. Біля управління “Макомацький“ з генералом вийшли з машини і зникли у приміщенні. Кончаківський залишився стерегти водія і стежити за розвитком ситуації. Хвилин через двадцять два солдати винесли важкий ящик і поклали в багажник авто. Слідом за ними з’явилися Сабуров і “Макомацький“. Знову сіли в машину і поїхали у напрямку до Борислава. В лісі, біля с. Модричі, Кончаківський з водієм витягли ящик і занесли за дерева. Кончаківський залишився повідомити про трофей повстанську службу безпеки. “Макомацький“ же звелів водієві вертатися в Дрогобич. На околиці міста Сабуров вимушено покинув машину, що взяла курс на Трускавець. У Помірках “Макомацький“ відпустив водія.

Як згодом дізнався Кончаківський, “Макомацький“ дарував життя Сабурову лише тому, що його страта загрожувала обернутися новою хвилею репресій червоних карателів і новими жертвами невинного населення. До того ж, у ящику виявились особливо таємні документи, які дуже допомогли командуванню УПА в боротьбі проти ворога та його агентури. Певну роль у порятунку кривавого генерала відіграла  і його особиста витримка: “Стреляйте, я готов умереть!…”

Приблизно через два роки після описаного випадку захоплення Сабурова в полон легендарний “Макомацький“ потрапив у ворожу засідку в тих же Помірках і загинув геройською смертю. Ще через півтора року Кончаківський прямував, користуючись підпільним зв’язком, за кордон на Захід. Підлий зрадник підсипав йому у вечерю снодійного, і бойовий друг “Макомацького“ опинився в лапах “червоного ведмедя”. Страшні допити закінчилися смертним вироком. Пощади повстанець не просив.

Місяць за місяцем минали в очікуванні останньої хвилини. Одного разу двері камери дрогобицької тюрми “Бригідки” відчинилися і у супроводі офіцерів зайшов Сабуров. Мовчки подякувавши в’язневі за свій порятунок, генерал кинув:

– Всё же я был прав и победил! Ты проиграл! Но ты не был бандитом!.. Кончаківський стримався від їдкої відповіді, щоб не принизити своєї честі й гідності. Знову потяглися довгі дні й місяці в камері смертників. Нарешті засудженому наказали “вийти з речами” і запровадили в кабінет, де його чекали майор і лейтенант.

– Подпиши! – підсунув майор якийсь папір. Навіть не глянувши, смертник виконав наказ.

– Что, даже не желаєш прочитать?

– Я знаю, що мене чекає!

– А ты всё же прочти!

Повстанець пробіг очима документ: “… расстрел заменить на 25 лет лишения свободы…”

– Теперь понял? Благодари Сабурова, это он хлопотал за тебя!..

Більше ніколи Кончаківський не зустрічався з генералом. Кат українського народу сконав у Москві в 1974 році. Бойовий друг легендарного “Макомацького“ Микола Кончаківський провів у неволі ще трохи, після чого повернувся в рідну Україну і невдовзі відійшов за межу вічності.

Нам же залишилося подякувати долі, завдяки якій один із найяскравіших бойових епізодів короткої героїчної біографії Романа Різняка-“Макомацького“ зберігав переказ і який став набутком історії національно-визвольних змагань. Не довіряти переказові немає підстав.

Навіть Сабуров не міг здогадатися, що з боївкою “Макомацького”, через дрогобицьке підпілля, вже давно співпрацює, даючи різного роду інформацію, його улюблена дружина Інна.

Сподіваюсь, постійні читачі “ЗВУ” від початку заснування часопису пам’ятають мою (на той час великою мірою сенсаційну) статтю “Агент з гнізда енкаведистів”, опубліковану 15 вересня 1990 року. Її сенсаційність полягає в тому, що, на підставі спогадів майстра виробничого навчання Дрогобицького професійно-технічного училища №54 Володимира Стеціва, вона стверджувала наступне. Друга дружина колишнього радянського партизанського командира, а після німецько-радянської війни – начальника Дрогобицького обласного управління НКВД, відтак МГБ, головного керівника боротьби з УПА на теренах Дрогобиччини Олександра Сабурова, Інна Марківна Сабурова була тривалий час таємним інформатором наших повстанців про збройні акції, котрі готувалися проти них її чоловіком.

Нагадаю зміст публікації п’ятирічної давності. Невдовзі після німецько-радянської війни юний кравець Володимир Стеців зі с. Лішня біля Дрогобича разом з такими ж, як він, Михайлом Андрієвським і Миколою Сусюком працювали в кравецькій майстерні спецодягу МГБ. Якось їх у супроводі офіцера повели в будинок, де жив Сабуров, і “сам” повелів їм терміново пошити військовий мундир для свого зятя – пілота, двічі героя колишнього Радянського Союзу. Робота хлопців так сподобалась головному катові Дрогобиччини 1944-1951 років, що він розпорядився пошити мундир і собі.

Молодша від Сабурова років на 20 його дружина ні разу не появилася в окремій кімнаті, де порались кравці. Але потім вона зайшла і звернулася чомусь до В. Стеціва, щоб він дещо перешив для неї. Певна річ, той мусив погодитись. А увечері хлопця відвідав двоюрідний мамин брат, один з районних провідників ОУН – Микола Стеців, на псевдо “Свистун”.

– Будеш брати від цієї жінки, через ад’ютанта її чоловіка, дрібну роботу. В кишені одягу, який вона даватиме на ремонт, лежатимуть шифровані записки. Будеш їх ховати під цямриною сусідньої криниці. Підозри не бійся, там багато людей беруть воду, і бережи таємницю.

Час від часу в майстерні з’являвся ад’ютант, який приносив замовлення разом з попередньою оплатою. Непомітно для колег хлопець-зв’язковий виймав записки і ховав у домовленому місці. Зрозуміло, він пам’ятав сувору заборону заглядати у складені трикутником, хоч і незаклеєні записки на папері з учнівського зошита. Та навіть при бажанні В. Стеців їх би не прочитав, адже зміст шифрувався цифрами і літерами.

Про що повідомляла дружина Сабурова українським повстанцям? Про чергові акції військ МГБ проти них, місця переховування зброї тощо. Цей висновок хлопця підтвердив випадок з інших джерел. Він дізнався, що на воїнів УПА в селах Лішня й Унятичі біля Дрогобича очікується облава, і повідомив “Свистунові”. Той посміхнувся:

– Та ти ж учора передав нам записку про це!

Приблизно півтора року тривав таємний зв’язок між повстанцями і дружиною Сабурова. Аналізуючи свої малоуспішні та невдалі акції, підлеглі генерала прискіпливо дошукувалися причин і почали здогадуватись про можливе джерело інформування УПА у власному середовищі. Невідомо, чим би все закінчилось, якби це не була дружина самого Сабурова. Після переїзду Сабурова в 1951 році до Москви по Дрогобичу прокотився слух, ніби Інну Марківну заарештували за підозрою у зв’язках з УПА. Кажуть, для розвіяння чуток вона навіть здійснила спеціальний вояж до Дрогобича, аби довести своє перебування на волі. Більше тут її не бачили.

Будувати згадану статтю на таку серйозну тему, базуючись на розповіді лише однієї людини було до певної міри ризиковано: замало доказів. Це дозволило окремим читачам висловити сумнів у достовірності викладеної історії. Однак згодом знайшлися ще декілька чоловік з числа колишніх учасників національно-визвольних змагань, котрі, незалежно одні від одного, підтвердили: так, їм тоді було відомо про таємну співпрацю дружини Сабурова з УПА.

На жаль, конкретизувати що-небудь вони не могли. Тому я не бачив суттєвих підстав повернутися до колишньої публікації.

І ось у ході пошуків матеріалів та свідчень про діяльність провідника СБ Карпатського краю, вихідця зі села Болехівці, що теж біля Дрогобича, Володимира Лівого-“Митаря”, я зустрівся в Стрию з колишнім есбістом ОУН Богданом Чуйком. Закінчивши спогади про “Митаря”, він мимоволі згадав керівника жорстоких акцій проти УПА і мирного населення Сабурова. Відтак додав.

– А ви знаєте, що його дружина була нашим таємним інформатором?

– Я ж писав на цю тему. Тільки дехто сумнівається, а ті, що підтвердили, нічого додаткового не знають.

Ми знову присіли, і співрозмовник додав до відомої вам історії ще таке. Дружина Сабурова була за національністю жидівка. Коли один з підрозділів УПА захопив розбійницьку банду, в складі якої перебував якийсь впливовий жид, вона (можливо, за чиїмось проханням) увійшла в контакт з представниками повстанців для визволення його з полону. Повстанська сторона, від імені якої вів переговори з нею і підтримував зв’язок окружний референт СБ Дрогобиччини Євген Пришляк, взамін висунула вимогу постачати СБ оперативною інформацією. Що вона справно й робила, доки було домовлено або дозволяли можливості. Можна собі уявити, скільки користі дала повстанцям таємна інформаторка з самого гнізда енкаведистів! Не знаю, чи пощастить віднайти документальні підтвердження описаної історії, бо малоймовірно, що вони збереглися. Наразі єдиними достовірними джерелами конфіденційних даних залишаються поодинокі свідки. Але принаймні для автора цих рядків, який має незалежні свідчення кількох осіб, тепер уже не викликає сумніву факт таємної співпраці дружини обер-ката галичан Сабурової Інни з героїчними оборонцями нашої землі від московсько-більшовицької орди. Тим більшим виглядає їхній подвиг“.

Взято із дослідження Р. Пастуха “Дружина кривавого Сабурова була таємним інформатором УПА”, яке опубліковане в часописі “Гомін волі” від 19 серпня 1995 року.

Липень – початок серпня 1947 року – підпілля здійснило  атентат – було вбито двох радянських капітанів із спецслужби. Софія Гресько згадує: “В ніч з другого на третє серпня 1947 року до мене в кімнату черговий раз увірвалися енкаведисти, сказали одягатися і повідомили, що арештовують. Саме напередодні, як мені сказав Роман (Різняк), було вбито двох радянських капітанів”. 1947 року в Дрогобичі смертельно поранено начальника Дрогобицької тюрми.

3-го серпня 1947 року – черговий арешт і допити Софії Гресько. Вона уперто твердила упирям-катам, що ніяких стосунків з Різняком не мала і не має. Благала Господа, щоби Роман удруге через неї не викрадав Сабурова і не обмінював на полонених. У тюрмі під слідством пробула дев’ять місяців до квітня 1948 року, коли її заочно засудила “трійка” у Самборі за статтею 54-1а Кримінального кодексу УРСР на сім років тюрми. Її відправили в Орел, а відтак на північ, на “шахтні роботи”.

Перед цим рішенням “особливої наради при МВС СРСР” з Трускавця в Іркутську область вивозять маму і трьох сестер “Макомацького“: Анну, Дарію і Зеновію Різняків, де пізніше, протягом шести місяців 1955-1956 років, помирають мама, Зеня, Дарця. Усіх трьох похоронили Оксана і Анна в м. Усольє – Сибірське Усольського району Іркутської області.

Після арешту Софії, яка народилась 3 травня 1923 року, 21 жовтня 1947 року вивозять з Трускавця і її родину: Теодора (31.03.1910-16.04.1993 рр.), Єву (4.02.1912-8.03.1990), Ольгу 24.02.1921 р.н., Любу 15.03.1925 р.н. Їх вивезли у м. Губаха Пермської області.

28 жовтня 1947 року “Макомацький“ мав зустріч з І. Стебельським (“Хріном”) та іншими керівниками ОУН-УПА на теренах Дрогобиччини, яка відбулася в селі Орів.

На рідному і дорогому до болю обійсті Різняків не залишилось нікого. Вивезли і кохану Софійку. Одинокий вірний Рінго днями і ночами виливав свою собачу тугу виттям так, що сусіди не могли спати.

Дивлюся на єдину світлину (десь 1942-1943 років), де сидить усміхнений Роман, притискуючи до себе витренованого ним велетня Рінго, а надовкола них стоять такі ж радісні мама Наталія, сестри Оксана, Дарця, Зеня разом з вуйковою родиною. Здається, щастя переповнювало серця цих людей по вінця, бо навіть Рінго, дивлячись на об’єктив фотокамери, усміхається по-своєму. Рінго, хіба ж ти чекав на таку долю, яка випала для господарів, а також і на твою власну?!.

Трускавецька міліція зробила для пса буду біля свого приміщення. Але Рінго не переставав завивати. Однієї ночі зірвався з ланцюга і вирушив на пошуки Романа. Соратники “Макомацького“ розповідали, що зустріч собаки Рінго і його господаря Романа була надто щемкою. В обох – собаки і людини – градом котилися сльози з очей.

Роман розумів, що нишпорки, контролюючи за Рінго, який дефілював між опустошеним обійстям і лісом, можуть вийти таким чином і на його сліди місцеперебування.

“Макомацький“, кинувши уламок палки на поляну, крикнув: “Рінго, лови!” Коли вірний друг ніс йому в зубах той патик, пролунав наче грім серед ясного неба постріл…

Викопав яму. Зарив ще тепле тіло Рінго і довго не міг прийти до тями. Адже увірвалася остання ниточка надії побачити когось з рідних, близьких і дорогих серцю істот…

Люба Фалющак – Бурик, з роду Біласів-Данилишиних, яка проживає в Трускавці, була зв’язковою “Макомацького“. У серпні 1947 році чула розмову між підпільниками, які прийшли до її батька. Там були Володимир Білас, Павло Крамар і Роман Різняк. Павло радив утікати на Захід, адже Роман добре знав усі “вікна” на кордоні і тримав у своїх руках чітко налагоджену систему зв’язків для переправлянь.

Роман, після тривалого мовчання, категорично відрізав: “Краще смерть, аніж втеча. Втеча – це зрада України, це зрада самого себе і своїх переконань”. З притиском повторив іще раз: “Краще смерть”.

Навіть зараз, коли можна спокійно говорити про свою участь в національно-визвольній боротьбі, коли можна гордитися цією участю, 88-річна Ганна Тачівка уникає розмов на цю тему. Частково з обережності, вкоріненої у свідомості тоді ще молодої жінки в часи репресій та переслідувань. Та більше тому, що вона свою роль у боротьбі УПА вважає маленькою і природною. Інакше ж вона, мовляв, не могла…

Втративши у п’ятирічному віці матір, Ганна з дитинства пізнала нужду і голод. Не раз доводилось вкладатись спати у полі, згадуючи, чи їла того дня що-небудь, а чи ні. З десяти років вона вже працювала в ресторані – мила посуд, чистила картоплю. Робочий день нерідко тривав і до другої години ночі.

Життя дещо змінилось до кращого, коли вісімнадцятирічній Ганні освідчився сусід Василь. Люблячий, турботливий, працьовитий – кращого чоловіка годі було й знайти. Незабаром молодята побралися. Збудували вони хатину, завели корів, обробляли поле. Важко працювати доводилось цілими днями, зате вже не відчувала голоду.

Сигнал тривоги, котрий змінив життя родини Тачівок, пролунав опівночі в 1939 році, коли Василя забрали на війну. Повернувся. У 1944 забрали його вже в радянську армію, незабаром перестали надходити від нього звістки, і скільки не писала Ганна Михайлівна в різні органи, відповідь була одна – пропав безвісті. Лише недавно удалося з’ясувати, що, важко поранений, він помер в госпіталі. А в пані Ганни з господаркою і маленьким сином почалось нове життя, важке, напружене, сповнене ризику. Ризикувати життям було вже справою буденною: доводилось стояти під дулами німецьких автоматів, не раз пізніше, серед ночі, вривались до Ганни Михайлівни “визволителі”, проводили обшуки і погрожували стратою. Вони не церемонились, забирали жінку в міліцію, випитували: Хто? Де? Що? Вона вдавала зі себе звичайну жінку, котра, крім дитини, поля, корів, нічого не знала. А знала бо ж значно більше. Знала, що двоюрідний брат Василь Бурик співпрацює з УПА. І коли він, виконуючи завдання, потрапив у німецьку засідку біля Стебника і був по-звірячому вбитий, вона разом з батьком загиблого героя – своїм вуйком, незважаючи на заборону, вночі хоронили 19-річного Василька. Знала, що в лісі – свої хлопці продовжуть боротьбу з зайдами. Знала, бо допомагала їм чим могла. Ще за німців їздила в Тернопіль, купувала жито й пшеницю, які потім молола на жорнах, пекла сухарики й передавала повстанцям. За один раз передавала 20-25 кг сухарів.

Якось, згадує пані Ганна, несла вона харчі в одну хатину на окраїні, звідки хлопці Романа Різняка мали їх забрати, як раптом глип – а двоє німців біля хати. Серце мало в п’яти не вискочило. Вже з життям прощалась, коли помітила, що ті посміхаються краєчком рота. Це ж наші переодягнулися… А скільки разів партизани таємно ночували на сіні в стайні! Як тоді переживала пані Ганна – не так за себе, як за них. Але знаючи, що таке голод, не могла допустити, щоб хтось голодував, а тим більше – свої, що воюють за Україну. Тож варила їсти, складала у кошик і у більшому кошику під виглядом харчів для худоби заносила хлопцям.

– Не я одна, – розповідає Ганна Михайлівна, – були й інші, що могли останнє віддати партизанам. Якось попросили молока передати, але щоб ніхто не бачив. То я маленьку баночку молока занесла в одне місце. Подивилась, а там уже повна виварка назбиралась. А Романа Різняка я ще з дитинства знала. Розумний був, ще змалку про Україну вільну мріяв. І хлопці в нього були такі, як і він, – красиві, дужі, розумні. Орли! Братів Данилишиних пам’ятаю, братів Божиків. І дівчата разом з ними воювали, наприклад, сестри Крамар. Але і зрадників багато було, продавали наших, а ті потім гинули у своїх криївках.

Одного разу понесла в стайню вечерю для хлопців, серед них Роман був. Зненацька велетенський собака вилетів, пані Ганна аж скрикнула з несподіванки. А це собака Різняка – білий, з жовтими плямами.

– Ромку, та май Бога в серці! – говорила потім йому. – Твою собаку весь Трускавець знає. Побаче хтось чужий – і вам, і мені кінець буде.

– Вибачай, Михайлівно, – не брали ми його з собою. Сам нас нюхом знайшов і охороняє.

Багато разів стояла під стіною, і через підозри, що бандерівцям допомагає, і коли спіймали, як бідних євреїв годувала, і за те, що українському полоненому сорочку випрала. Та був німець один хороший, рятував її. Навіть колись перед ним заступилася за свого стрика Панька Жагаляка, якого схопили німці, запідозривши, що той переховує воїнів УПА. Коли прийшли “визволителі”, легше не стало. Серед ночі приходили, робили обшуки, давали вила в руки, щоб сама жінка сіно проколювала (чи ніхто не ховається). А ще показували фотографії, розпитували про різних людей, зокрема про тих, про кого їм знать не треба. “Ти мєстная – должна знать!”

– Та людочки добрі, що ж ви хочете? Крім дитини, роботи і поля нічого не бачу, ні з ким не розмовляю. Та ще я зір поганий маю. Людей не впізнаю.

Коли надто вже набридли, пішла пані Ганна “в контрнаступ” – поїхала до їхнього начальства в Дрогобич жалітися, що їй, дружині фронтовика, спокою не дають. Не дуже допомогло. Якось вночі ввірвалися до неї енкаведисти, а в стайні саме шестеро повстанців ночувало. Кінець, думала. Та виявилось, прийшли попередити, щоб до колгоспу записувалась.

З часом Роман Різняк перестав з’являтися. Довідалась Ганна Михайлівна, що сміливець за відпочиваючого себе видав і в санаторії проживав. А потім його побачила.

– Постривай, Михайлівно, – сказав, – як ми війну виграємо, буде Україна, то ти горя ніколи не знатимеш. Ми добре пам’ятаємо, хто, ризикуючи, притулок нам давав, хто хлібом останнім ділився.

Незабаром Різняка не стало.

А далі життя пішло без надії всілякої. Працювала, сина виховувала. Корову в неї відібрали, потім землю і хату. Живе зараз із сином-пенсіонером та внуком. Порається у квартирі в своїх 88 літ. Думає, як за пенсію кінці з кінцями звести, комунальні послуги оплатити. Про себе неохоче розповідає. Та коли переконається, що перед нею “свій” – заблистять очі, якось наче помолодіє, заходиться розповідати про славних рицарів, які до незалежності не дожили, про небезпечні, зате цікаві часи.

Орест Лещишин

 

 

І знову боротьба. Боротьба нерівних сил. Письменник Роман Горак наводить такі рядки: “Роман не пішов на Захід… Роман боровся за Україну на рідній землі…

Дякуючи Богданові Гуцилу, сьогодні відомо 33 зв’язкових Романа Різняка, які носили “штафету“ у різних напрямках.

Найперший вечір пам’яті Р.Різняка “Макомацького“ було проведено в урочистій обстановці в Народному домі м. Трускавця 29 січня 1995 року. Організатор заходу – Б.Гуцило.

На святкуванні, пов’язанім із відзначенням 75-х роковин від дня народження Романа Різняка (“Макомацького“), яке урочисто відзначила 12 березня 1995 року у Народному домі “Просвіти“ громадськість міста Трускавця, були запрошені:

Ольга Андрухів-Шуст, псевдо “Зена“, с.Попелі, Дрогобиччина;

Стася Білавка із м.Стебника (Солець);

Теодор Бурик із м.Трускавця;

Юрій Болюк, псевдо “Малий Славко“, із м.Стебника;

Катерина Гаврилів, псевдо “Зелена“, із м.Болехів, вул.Дучимінська, 8;

Юлія Горічко із с.Орів Сколівського району;

Софія Гресько з м.Борислава, вул.Дрогобицька, 130;

Марія Говдан з м.Стебника (Солець);

Богдан Зінько із с.Доброгостів, Дрогобиччина;

Федір Кушнір, псевдо “Лоза“, 1926 р.н., із м.Стебника (Солець);

Ярослав Кіселичник із м.Трускавця;

Євгенія Кичун із м.Трускавця;

Петро Лисик, 1929 р.н., із м.Дрогобича, вул.Тельмана, 9;

Анна Мельник, псевдо “Одарка“, 1921 р.н., зі с.Фалиш, Стрийщина;

Анна Мотика, 1924 р.н., із с.Станиля, Дрогобиччина;

Марія Мотуз-Говдяк з м.Стебника;

Андрій Макарчук із м.Трускавця;

Марія Павлишин-Гаврилів, “Чайка“, зі с.Хішевичі Городоцького району;

Теофіль Паламар, псевдо “Крук“, с.Кучурган, Роздільнянський район, Одеська область;

Анна Перило-Мельник із м.Борислава (Тустановичі);

Мирослав Метіль-Пакула з м.Стебника;

Петро Пасемко, м.Київ;

Петро Павлічко, м.Трускавець;

Петро Пристай, м.Трускавець;

Іван Різняк із м.Львова, вул.Личаківська, 54;

Люба Руда, псевдо “Вишня“, із с.Станиля, Дрогобиччина;

Оксана Різняк, 1926 р.н., м.Трускавець;

Мирон Тимків, 1928 р.н., м.Хуст Закарпатської області;

Богдан Терлецький із м.Борислава;

Люба Фалющак, м.Трускавець, вул.Бойківська;

Євгенія Хімій-Камінська, псевдо “Уляна“, із с.Тарнавка Жидачівського району;

Наталія Шимко, псевдо “Астра“, зі с.Станиля, Дрогобиччина;

Марія Шимко, с.Орів, Сколівський район;

Тарас Шологон, м.Стебник (Солець);

Михайло Шевельов з м.Новомосковська Дніпропетровської області;

Юлія Шумлянська, м.Трускавець;

Ярослава Явір, псевдо “Калина“, із с.Орів Сколівського району;

Ярослава Мелешко, псевдо “Конвалія“, м.Стрий, площа Ринок, 33/18;

Марія Івасівка-Винницька із м.Львова.

Про Романа Різняка – керівника спеціальної Боївки Служби Безпеки УПА, про його героїчне життя до сьогодні пишуть журналісти, складають прості рядки віршів його земляки-краяни.

На вечорі, приуроченому пам’яті Романа “Макомацького“ в Трускавці, зв’язкова Марія Павлишин-Гаврилів навіть заспівала його улюблену пісню “Чорна рілля й ізорана, ще й тілами засіяна…“ Він (“Макомацький“) навіть не знав, як її звати насправді. Для нього вона мала псевдо “Ірка“. Для інших – “Чайка“.

Любив співати. Особливо сумні пісні. Всі – тугою обвиті. Він же так любив жити…“

Роман Пастух подає в часописі “За Вільну Україну“ винятково цікаву статтю “Легендарний “Макомацький“ – автор пісні “Україна у вогні“:

“Кожне село і місто дали національно-визвольному рухові багато славних на цілу Україну або свою округу героїв. Зокрема, знаменитий нині Трускавець є малою батьківщиною активного члена ОУН, легендарного провідника спеціальної боївки УПА Романа Різняка, який воював з німецько-фашистськими і московсько-комуністичними окупантами під псевдонімом “Макомацький“. Горджуся тим, що був першовідкривачем імені цього дивовижно мужнього  і відважного повстанця для сучасного покоління. Через три роки після першої публікації (25.09.1993 року, – 3 жовтня 1996 року) у “ЗВУ“ була надрукована моя стаття “Для спаплюження повстанського героя довелося украсти … чуже прізвище,“ – спрямована на захист імені “Макомацького“ від брудних і підлих спроб промосковських борзописців і перекинчиків втопити його в болоті.

Рідко журналістові випадає потреба конче повернутися до теми попередньої публікації. Проте у випадку з повстанським героєм виникла потреба втретє взятися за перо, бо мудро кажуть, що видатні особистості – то невичерпна тема.

Так і тут. У розмові з колишнім вояком УПА і політв’язнем Федором Кушніром, який був зв’язковим “Макомацького“, а тепер мешкає в с. Сільці біля Дрогобича, дізнався про досі незнану грань душі героя – поетично-пісенну. На моє прохання, цей маленький на зріст, але великий вірою в Україну, 71-річний чоловік згадав цікаву історію з днів змагань за незалежність. З неї “Макомацький“ постає як борець, поет і композитор.

Отча хата мого співрозмовника і сина колишнього січового стрільця Олекси Кушніра була на околиці с. Орова (тоді – Дрогобицького, а нині – Сколівського р-ну), під лісом. У різний час у ній не раз знаходили притулок відомі діячі ОУН-УПА: Олекса Гасин, Іван Климів, Зеновій Тершаковець та інші. Сюди навідувалися Роман Різняк з друзями – Романом Лиском, Михайлом Кіселичником, Ярославом Драновським, коли вони разом з групою хлопців та дівчат ішли походом на гору Ключ або Маківку. На початку 1943 року в стодолі на обійсті Кушніра два дні зберігалася підпільна повстанська радіостанція, викрита перед тим німцями в Крушельниці чи в Корчині, коли вела радіовисилання з хати солтиса.

За завданням ОУН “Макомацький“ певний час працював біля Кракова на військовому заводі, де виготовляли стрілецьку зброю. Звідти він з допомогою виділених Проводом бойовиків переправляв ящиками автомати, карабіни, пістолети, патрони, гранати тощо в Україну для потреб визвольної боротьби тоді ще проти гітлерівських окупантів. Ворожа контррозвідка натрапила на слід “Макомацького“ і готувалася схопити його.

Рятуючись від арешту, “Макомацький“ пішов у підпілля і повернувся на рідні терени, в Карпати. У березні 1943 року він знову загостив у Орів до Кушніра і трохи там мешкав. 17-річний юнак Федір бачив, як “Макомацький“ подовгу сидів за столом, складав вірша, потім переписував, знову виправляв і ще раз переписував. Очевидно, тоді в повстанського героя і визріла мелодія до вірша (можливо, він написав не тільки цей один вірш, цього ми не знаємо). Так на очах співрозмовника “Макомацький“ створив пісню. Ось її текст:

Україна у вогні.

Іде на Схід німецька дика буря:

Ріже, палить, стріляє, нищить і мордує,

Кує народ в важку неволю пут,

Беруть в батьків останню вже дитину,

Ведуть її у поле на розстріл.

А мати плаче, плаче гірко і ридає:

Коли вернеш, ох сину, сину мій?!

А там вдови немічної, старої

Беруть дочку, останню їй підмогу,

Женуть її в Німеччину чужу, далеку

На каторжну, невільничу роботу.

А люди мруть із голоду та нужди,

А лютий кат тих, що живі остались,

Жене щодня до бавдінсту робить.

Народе мій, замучений, розбитий,

Кидай всі зла, незгоди, свари й гнів!

Настав вже час, єднайтесь у сім’ю велику

Під синьо-жовтий ОУН прапор!

З прапором уверх, зімкненими лавами

Рушаймо в бій з германським диким цвітом,

А кров братів, Батьків риданням голосім:

Нехай буде нам пімста заповіт!

Вперед всі враз, велика жде нас праця,

Глядім кругом на цю страшну руїну.

Кістками, трудом, потом, кров’ю двигнім

Вільну соборну неньку-Україну!

Вчитаймося в суворі, карбовані рядки вірша, хай і недосконалого з огляду на техніку поетичної творчості. Не можна не звернути уваги на його назву, що майже точно збігається з назвою недозволеної до постановки кіноповісті “Україна в огні“ Олександра Довженка. Навіть цей випадковий збіг засвідчує, що українцям на заході та українцям на сході України однаково важко й нестерпно було боротися за виживання в епіцентрі двобою кровожерних імперіалістичних хижаків – нацистського орла і більшовицької п’ятикутної зірки.

Картину гітлерівського розбою, кривд і знущання над нашим уярмленим народом невідомий широкому загалові повстанський бойовик з Галичини передав у чотирнадцяти перших рядках з не менш епічним розмахом, ніж видатний кінорежисер та письменник з Чернігівщини на багатьох сторінках кіноповісті. Як у “Макомацького“, так і в Довженка наскрізною є ідея визволення України з-під ярма нацизму. На цьому перегук повстанської пісні й кіноповісті вичерпується. Видатний кіномитець був вимушений жити, працювати і творити під наглядом свинцевого ока московських спецслужб, тоді як “Макомацький“, навіть в умовах підпільної боротьби, мав можливість вільно висловити цілу програму “двигнення“ вільної соборної держави. Ту програму, яку ставили перед собою і перед усім народом ОУН і УПА: “Збудуєш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!“

Розмір вірша “Україна у вогні“ “Макомацького“ нагадує поезію Івана Франка, що, мабуть, співзвучна до його тогочасних настроїв. Друга, заклична частина вірша починається прямим запозиченням рядка з поеми “Мойсей“: “Народе мій, замучений, розбитий“. А хіба в словах “Макомацького“: “…велика жде нас праця“ – не вчувається Франкове: “Дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать“? А як нагадують слова “Макомацького“ “… єднаймось у сім’ю велику“ Каменяреві: “Я думав про людське братерство нове“ і ще очевидніше – Кобзареві: “Обніміься ж, брати мої!“

Бойовий дух, патріотичний оптимізм, емоційна наснаженість, віра в кінцеву мету боротьби проти брунатних загарбників – ці та інші риси вірша вдало доповнює бадьора, майже маршова мелодія. У цілому твір нагадує героїчну думу, служить ще одним яскравим підтвердженням того, що ОУН-УПА воювали з німецькими забродами в ім’я святої справи – незалежності рідної Вітчизни. Якщо повстанських пісень на цю тему знаємо надто мало, то це, ймовірно, пояснюється двома причинами: загибеллю її носіїв і зосередженням усіх сил наших месників на боротьбі з московськими окупантами, котра виявилась набагато кривавішою, жертовнішою і тривалішою.

Створену “Макомацьким“ пісню “Україна у вогні“ часто співали його побратими. Від автора її вивчив і Федір Кушнір. Упродовж кількох десятиліть він носив пісню у своїй пам’яті – і в роки служби в УПА, і в сибірських концтаборах, і в хрущовсько-брежнєвський застійний період. Доля допомагала йому пройти всі кола червоного пекла, дочекатись здійснення заповітної мети, щоб, можливо, єдиному з усіх, хто знав цю пісню, зберегти і передати своєрідну реліквію наступним поколінням. Жити їй – допоки житиме в народній пам’яті подвиг повстанців.“

Романа Різняка, який вільно ходив по Трускавці у формі німецького офіцера при нацистській окупації, а потім у формі офіцера красної армії за нових окупантів, – багато трускавчан бачили, впізнавали, але ніхто не видав.

8 серпня 1948 року здригнулася від болю земля на Помірках. Один із зв’язкових привів туди (на Помірки) цілу роту чекістів.

Роман Різняк постійно мав при собі зашиту у комір капсулу з отрутою. Мав гранату і пістолет. Відстрілювався до останнього набою. Багатьох шубравців дістали його прицільні кулі.

Далі став чекати, коли його обступлять. І – рвонув кільце запалу гранати.

Пошматоване тіло привезли до Трускавця. Кинули на землю біля приміщення міліції. Спочатку думали настромити голову нашого героя на палю і возити її по всьому регіону. Як колись татари таке робили. До таких прийомів часто вдавалися і енкаведисти. Але голова була понівечена до невпізнання.

Почали зганяти трускавчан опізнати тіло. Першою привели Андрушкову. Вона впізнала, але сказала, що це не Різняк. Зате – упізнали його інші. Тішилися, що як не стало Романа, то, може, спокій буде у Трускавці. Не будуть тормосити облавники людей. Заспокояться …

Ніхто не знає, де вороги поділи тіло Романа Різняка “Макомацького“.

Слова Софії Гресько: “Та ж він (Роман) усіх наших повбиваних хлопців по ровах, яругах, лісах викопував, і вночі, ризикуючи життям, приносив на цвинтар, і хоронив як належиться хоронити християн. Бо вони не вбивці, а герої, – казав. А його так і не поховав ніхто по-людськи!..“

Андрій Макарчук гадає, що прах “Макомацького“ є на старому цвинтарі по вулиці Дрогобицькій, бо в той час, коли він працював у трускавецькій міліції, – знав, що позаду цвинтарної каплиці закопували всіх повбиваних повстанців. Хто зна… Нині тут греко-католицька церква Св. Покрови. Там, під самим престолом, є упокоєний прах рідного татуся – Олекси Різняка.

Врешті, не тільки його могила невідома. Загубилася могила брата Богдана. Невідомо, де похований брат Мирослав. Могили мами і двох сестер – в сибірській землі. Могила сестри Анни – в селі Фалиш на Стрийщині.

Все обійстя: віллу, хату, стайню і стодолу сім’ї Різняків – до 1990 року було знесено і зрівняно з землею.

“На тому місці, – пише Роман Горак, – де стояла хата Романа Різняка і де вже давно густа трава вкриває значну територію, на якій плодоносив сад “Рай“ і вирувало ?аздівством життя, зроблена штучна пустка, – стараннями товариства “Меморіал“, передовсім співголови його Трускавецького відділення Богдана Гуцила, поставлено пам’ятник Роману Різняку на псевдо “Макомацький“.

Спорудження пам’ятника обійшлося в 1 мільярд 200 мільйонів купонокарбованців.

Автори пам’ятника – львів’яни, скульптори Володимир Ропецький і Сергій Олежко. Велику допомогу при спорудженні надав голова міста Трускавця Богдан Матолич. Значні пожертвування дали санаторії: “Дніпро“ – 30 млн. купонокарбованців, “Кристал“ – 20 млн. крб., пансіонат “Арніка“ – 25 млн. крб.; з установ: міський водоканал – 20 млн. крб., банк м.Трускавця – 20 млн. крб. Серед великої кількості жертводавців, земляків Р.Різняка, Мирон Білас, родич Василя Біласа і Дмитра Данилишина, який проживає у США, – 16 млн. 300 тис. крб.

Мирослав Білас із дружиною Орисею мешкають у Флориді (США), а оскільки “літо там не до витримання“, то завше о тій порі подружжя навідується до Прикарпаття вклонитися рідній землі Каменяра.

У Трускавці в п.Біласа живе родина: рідна сестра, племінники, дальші родичі. Мирослав був приємно вражений, побачивши пам’ятник своєму шкільному товаришеві, борцеві за Українську ідею – Романові Різняку.

“Ми маємо ким пишатися, – сказав він. – На життєвому прикладі таких героїв як “Макомацький“ треба вчити підростаючі покоління. Треба, аби всі так любили Україну, як любив її наш Ромко.“

Пам’ятник був освячений 14 жовтня 1995 року, на Святої Покрови, Владикою Юліяном Вороновським та парохом церкви Святого Миколая міста Трускавця о. Петром Івасівкою в асисті багатьох духовних осіб.

Виступи духовенства та представників різних гілок влади можна звести до резюме, що це монумент сотням тисяч знаних і незнаних героїв України, чиї душі дивляться на нас із далеких уралів і сибірів, колим і воркутів і запитують: – Чи по правді ми живемо? Чи по правді те, що досі не визнано ОУН-УПА воюючою стороною?..

Мене, як орівчанина, схвилювали слова сестри “Макомацького“ Оксани Різняк, яка у своїх спогадах написала: “Роман часто згадував село Орів і його людей. Орівчан він вважав надзвичайно відважними і сміливими людьми.

Він мені (Оксані – авт.) сказав: “Побачиш, Оксанко, село Орів колись буде записано в історії нашої боротьби золотими літерами.“

Через сорок сім літ “Макомацький“ в камені повернувся на батьківську землю. Тепер назавжди.

Звучало на відкритті пам’ятника і поетичне слово. Свого вірша “Біля пам’ятника Романові Різняку, псевдо “Макомацький“, героєві України з лав ОУН-УПА, трускавчанину“, прочитав В’ячеслав Умнов:

Називати не буду на псевдо –

То історії пройдений знак.

Повітаю тебе я, напевно:

-Слава Йсу, друже Ромку Різняк!

Бо від тебе я старший вже вдвічі

Твоїх літ, як пішов ти від нас.

І загляну в нетлінні ці вічі

І спитаю себе про наш час.

-Доборолись? – Авжеж, доборолись.

-Чи здобули хиренну? – Авжеж,

Та панує ще гаддя червоне

І жирує над нами без меж.

Запаніли вчорашні лакузи.

Затискають Вкраїну, як прес.

Прагнуть, видно, пустить голопузим

Попідтинню державний процес …

Мав Ти друга-улюбленця Рінго,

Що на нюх чув здаля, хто є хто.

А на нашім циганському ринку,

Мов на рингу, нахабить ніхто.

Б’ють під дихавку справа і зліва –

Незахищені душі людці.

Вибасовують маршики ліві,

Бо принишкли так звані борці.

Та й підзбирують “бакси“ зі слави,

До якої змиршавили йти,

І підсаджують в крісла лукавих,

Що з лукавим клепають мости,

Тиражуючи чорний свій бізнес,

Заганяючи правду у кут,

Знову зводячи мову на слізність,

А освіту – у пута облуд.

Так болить мене, друже, цей бешкет –

Ще не хочу казати – абсцес,

Коли топчуть нас мафії мешти,

Коли в масці ядуче лице.

І не бачу я ворога зримим.

Лиш паяци його дріботять …

Дай відвагу свою незбориму,

Щоб хотів наш народ не мовчать.

Щоб ожив, стрепенувся, прокинувсь

І наводив у хаті свій лад,

Щоби спів українськості линув

І бджолів многоцвітно, мов сад.

Задля цього ж і Ти йшов на битви.

Задля цього ж і ми тут живі,

Щоб не згасли вкраїнські молитви,

Щоб весілля дзвеніли в синів.

Вірш пам’яті Р.Різняка “Макомацького“ – “Ти знову з нами“ – прочитала Стефанія Шумило:

Під мелодію рідного гімну,

Наче світло у темряві ночі,

Ти прийшов на свою Україну,

Щоби зрадникам глянути в очі.

Де була твоя батьківська хата,

Де ступали твої босі ноги, –

Тут, як син, ти будеш стояти

Для тих, хто жадав перемоги.

І не знав ти, що станеш героєм, –

Що воскреснеш ти через піввіку.

Ти заплатив дорогою ціною –

Аж здригнулась земля на Помірках.

Із тобою ми нині святкуєм

Перемогу у рідному домі,

А твій зрадник десь нишком лютує –

Про свій “подвиг“ не скаже нікому.

Тепер маємо вільну державу,

Без якої не мислив ти жити.

Ти стоїш – гордість нації й слава.

Твоє ім’я блистить на граніті.

Стефанія Шумило присвятила йому, його сестрі Оксані і сім’ї Різняків ще декілька власних віршів, які і подаємо.

Роман так любив Україну,

Мов сокіл, він всю облітав –

Від рідних Карпат до Волині

Загони бійців формував.

Як з вогнем, Роман з ворогом грався,

І життям він завжди ризикував:

В несподіваний час він з’являвся,

Ще й автограф він свій залишав.

То бідний хлопчина, на фірі,

Везе сіно з дівчиськом чужим,

А то в офіцерськім мундирі

Визволяв партизанів з тюрми.

Роман іноземні знав мови, –

Та й ішов він у воду й вогонь.

Відвагу не вивчав у школах,

А героєм – родився герой.

А зрадник хотів нагороди,

Грошей тих, у гарячій крові.

Він зрадив героя народу –

Партизана на смерть він прирік.

Вже чекала героя облава, –

Був провал, і Роман це збагнув,

Обірвалось на півслові: “Слава…“

І розвідник навіки заснув.

09.07.95р.

Доля сім’ї Різняків

Де гори покрилися лісами,

Де біжать у потоках струмки,

Де потонуло в зелені місто –

Там жили колись Різняки.

Дерева в саду повсихали,

І хати, тієї, нема.

Нікого з рідні не осталось,

Лиш Оксана, як свідок, жива.

У вічних снігах, десь в Сибірі,

Стоять три могили сумні.

Там рідних своїх схоронила,

Та й привезла лиш горстки землі.

А брати, ще в тюрмі, повмирали.

Живий залишився Роман.

За його голову орден давали, –

Хто зрадив його і віддав москалям.

Погасилася ще одна зірка.

На землю густий впав туман.

“Весілля було на Помірках,

А був молодим там Роман“.

А жити він міг за кордоном –

Чужого раю не жадав.

Україна була рідним домом,

За неї життя він віддав.

09.07.1995р.

Для Оксани Різняк

Там десь за Туркою, у горах,

Лежав в криївці партизан.

Він знепритомнів, стікав кров’ю, –

Рана смертельною була.

Кати його на допит взяли.

Біля грудей знайшли листа,

Кохана дівчина писала, –

Не знала, що прийде біда.

Це ж я цього листа писала,

Його ж коханою була.

Як він пішов у партизани,

Я була в нього зв’язкова.

Мене швиденько відшукали

Кати з зірками на чолі –

Били мене і катували,

А потім в тюрму повезли.

У ці страшні тюремні мури

Привезли полонянку з гір.

Там знову допити, тортури,

За тим – дорога у Сибір.

Важкі роботи в Казахстані.

Тюремних довгих десять літ.

А там Сибір, лісоповали, –

Здавалось, що кінчався світ.

Як своїх рідних відшукала,

Недовго радувалась в них.

Сестричок, матір поховала –

Одна лишилася в живих.

Про сумне весілля брата

У Сибір принесла звістка –

Здригнулись восени Карпати, –

Граната була за невісту.

І там, далеко, на чужині,

Напевно, бідам всім на зло,

Зустріла хлопця, полюбила, –

І знов мені не повезло.

Вернулись вдвох на Україну,

Звили гніздечко для сім’ї,

Разом дітей своїх ростили.

Та доля зрадила мені.

І серце снігом обсипалось.

Настали знов холодні дні.

Так мало щастя доля дала,

І жити не хотілося мені.

Та сталась дивна переміна –

До нас прийшла щаслива мить,

Ти стала вільна, Україно,

Заради чого варто жить.

18.08.1996р.

Всім борцям за волю України, кому не байдужа її доля – присвячується.

Нам сумно трави щось шептали.

І плакали старі ліси.

Степи від страху завмирали,

Коли згадали ті часи.

Ох! Україно, Україно!

Який тебе чобіт не топтав? –

Страшні тортури і знущання

Народ твій виніс, – не пропав.

О Україно, скільки крові

За тебе, матінко, пішло!

А скільки соколів прекрасних

За твою волю полягло!

За що в Сибір нас виселяли?

За що в катівнях нас товкли?

За що по тюрмах розселяли –

Жорстокі допити вели?

За те, що край ми свій любили,

За мову рідну, пісні спів,

За сонце тепле, світле, чисте,

За поле, гай і шум лісів.

За те, що волі ми хотіли –

Боролись в селах і містах,

Але здобути не зуміли,

Бо сили більше у катах.

Ось тут діброва молода,

Тут ялина, там сосняк…

А тою стежкою крутою

Колись проходив сам Різняк.

Ти мстив, Ромчику, за брата, –

Шепче діброва гомінка.

Ти мстив за брата, який згинув, –

За свого рідного Славка.

Прокиньсь, Романе, подивися,

Поглянь і в цей, і в цей кінець,

На нарід свій, на Україну,

На наш щасливий Трускавець.

Прокиньсь і радо привітайся,

То Бог послав нам вільний час,

І привітай сестру Оксану,

Яка сьогодні серед нас.

Ох, хлопці наші, що в могилах,

Прекрасний цвіте молодий,

Надайте нам наснаги й сили, –

Народе наш, ти ще живий!..

Щасти тобі, народе вільний,

Оспівуй долю, яка є,

Оспівуй свою Україну, –

Пора прекрасна настає.

Народе скривджений віками!

Тримайся в силі, процвітай,

Рости Романів і Степанів,

Щоб захистити рідний край.

Нехай для нас приносять радість

Прекрасні, гожі, мирні дні,

Будьмо розумними навічно –

Не допустімо в нас Чечні.

Дарія. 29.01.1995р.

Пісню про “Макомацького“ створив Євген Конів.

Рано на світанні ще сонце не встало,

Темним лісом сотня іде, гей-гей.

То йдуть партизани, хлопці-трускавчани,

Месник Макомацький їх веде.

Йдуть до бою хлопці, хлопці-добровольці,

Ворог зі страху утіка, гей-гей.

Хоч і кулі свищуть, рій ворожий нищать

Рідні побратими Різняка.

Пам’ятайте, браття, тих славних героїв,

Партизан-героїв, трускавчан, гей-гей,

Передайте внукам, як вони вмирали,

Не здаючись клятим ворогам.

За волю Вкраїни, славний наш Романе,

Ти життя геройськи віддав, гей-гей.

В камені-граніті стоїш, де родився,

То шана тобі від трускавчан.

Ноти додаються

Завдяки старанням Трускавецького осередку “Меморіал“ ім. В.Стуса і допомозі багатьох жертводавців, у часописі “Франкова Криниця“ (редактор заслужений журналіст України Ігор Сусюк) у 1996 році вийшла друком повість-есе про легендарного трускавчанина, командира спецбоївки УПА, розвідника Романа Різняка (“Макомацького“), яку написав письменник Роман Горак.

Подаємо список жертводавців на цю книгу:

Самбірсько-Дрогобицька Єпархія УГКЦ (Владика Юліян Вороновський);

Церква Св.Миколая (м.Трускавець, отець Петро Івасівка);

Міськвиконком (Богдан Матолич);

Санаторій “Карпати“ (Лев Грицак);

ТзОВ “Еліта“ (Володимир Козявкін);

Санаторій “Шахтар“ (Юрій Остапчук);

Санаторій “Кристал“ (Антон Левицький);

Санаторій “Весна“ (Богдан Прийма);

Санаторій “Рубін“ (Володимир Белз);

Санаторій “Джерело“ (Сергій Саранча);

Санаторій “Молдова“ (Євген Бабелюк);

СГК “Бескид“ (Олександр Чебаненко);

КП ГГРЕС (Степан Івасівка);

БОЛ-1 (Ігор Жук);

ТзОВ “Альфа“ (Петро Іванишин);

Центральна аптека №121 (Микола Ляхоцький);

ТзОВ “Меридіан“ (Сергій Кнюх);

“Франкова Криниця“ (Ігор Сусюк);

Пансіонат “Сокіл“ (Мирослава Валькович);

СТБ “Завод мінвод“ (Сергій Прокопчук);

ТзОВ “Річки“ (Стефанія Івасівка);

Пансіонат “Мінерал“ (Ігор Савка);

ДКП “Ринок“ (Василь Тріщук);

КП РБУ курорту (Степан Габшій);

Стрийська міська друкарня (Володимир Мадилюс);

Церква Св.Миколая, с.Тухля Сколівського р-ну (о.Микола Мільчаковський);

Богдан Аксентійчук (м.Трускавець);

Ярослав Андріїшин (м.Трускавець);

Володимир Балановський (м.Трускавець);

Ірина Бедевельська (м.Трускавець);

Петро Бейда (м.Трускавець);

Богдан Гуцило (м.Трускавець);

Дарія Гусяк (м.Львів);

Іван Даньків (м.Трускавець);

Богдан Дідюк (м.Тернопіль);

Орест Зарицький (м.Трускавець);

Юстина Когут (м.Трускавець);

Микола Кучер (м.Трускавець);

Михайло Кузик (м.Трускавець);

Володимир Кульчицький (м.Трускавець);

Марія Лівчак (м.Трускавець);

Володимир Лех (м.Трускавець);

Павло Макогон (м.Трускавець);

Дем’ян Олендер (м.Трускавець);

Орися Петрушак-Грабаня (м.Трускавець);

Оксана Різняк (м.Трускавець);

Тамара Сабат (м.Трускавець);

Леся Стецик (м.Трускавець);

Лесь Танюк (м.Київ);

В’ячеслав Умнов (м.Трускавець);

Люба Фалющак (м.Трускавець);

Ігор Фецяк (м.Дрогобич);

Кость Чавага (м.Дрогобич);

Юрій (м.Трускавець);

Працівники санаторію “Трускавець“.

Прекрасні і душевні слова про безсмертне життя Р.Різняка подав українству голова Трускавецької міської організації Товариства “Просвіта“ Федір Коник у часописі “Галицька Зоря“ від 25 березня 1997 року у статті “Зі славної когорти лицарів УПА“.

“Цими днями нашому славному земляку, розвідникові УПА Роману Різняку “Макомацькому“ виповнилося б сімдесят шість. Безперечно, що про таку неординарну і легендарну постать в історії національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у повоєнний час слід було б написати глибоку, ?рунтовну статтю. Життя–подвиг цієї людини ще чекає свого дослідника. Я ж хочу висвітлити лише одну із її граней, які в сукупності своїй вирізьблюють у моїй уяві цільний образ незламного, сильного духом лицаря Української Повстанської Армії з тієї славної когорти патріотів, для яких священними були слова: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!“

У цій невеличкій за обсягом статті спробую дати відповідь на питання: яке місце в моєму житті, моїй свідомості, у формуванні мого світогляду займав і займає “Макомацький“, а точніше – люди такої волі, такого характеру, як він.

Насамперед відзначу, що ім’я Романа “Макомацького“ як легендарного розвідника УПА до мене і мого покоління прийшло зовсім недавно. І я, на жаль, маю досить скупу інформацію про життєвий шлях повстанця. Знаю, як і кожен пересічний трускавчанин (із місцевої періодики), що народився Роман Різняк 12 березня 1921 року у нашому місті. У дитинстві він грунтовно займався самоосвітою, дуже любив грати в футбол (навіть псевдо своє “Макомацький“ – від прізвища польського футболіста). Дуже вразила серце двадцятилітнього Романа смерть його брата Славка, який був замордований енкаведистами у травні 1941 року. Різняк свого часу пройшов вишкіл в розвідшколі і згодом став професійним розвідником, керівником спеціальної боївки служби безпеки УПА.

Образ його прийшов до мене вперше у тому монументі з світлого, білого каменя (автор пам’ятника Роман Ропецький, скульптор Сергій Олешко), що стоїть нині на вітцівському подвір’ї, неподалік старого бювету.

Коли загинув геройською смертю Різняк-Макомацький, а це сталося восени 1948 року, мене ще, як кажуть в народі, на світі білому не було. Мої дитячі роки і юність пройшли в часи затхлої атмосфери брежнєвсько-сусловської епохи, коли люди одне думали, інше говорили, а ще інше робили. І хоч комуністична система насаджувала і втовкмачувала у свідомість людей, особливо молоді, свою сатанинську ідеологію, свої фальшиві ідеали і в школі, і в університеті, проте визначальний вплив на формування мого світогляду мали батьки і ті односельчани, які відбули сталінські концтабори. Їхня правда, заподіяна їм кривда, їхня безкорислива любов до краю допомагали мені зрозуміти, “чия правда, чия кривда і чиї ми діти“. Я поступово приходив до розуміння того, що дух бандерівців, дух Романа Шухевича, Олега Ольжича, Романа Різняка та інших лицарів, “святих мучеників“, “споборників святої волі“ бере свої витоки ще з княжої доби, зі славних козацьких і гайдамацьких часів. Я виховався у бандерівській сім’ї і в юнацькі роки уже знав, що ні мої батьки, ні члени моєї родини, які були у підпіллі чи в боївках, не чинили ніяких звірств, ніякого злочину проти України, як це намагалися показати у своїй жовчній брехні більшовицькі ідеологи. Мої родичі, як і сотні тисяч краян, взяли до рук зброю, щоб чинити спротив і польським шовіністам, і німецьким окупантам, і комуно-більшовицьким зайдам. Тому ті з них, котрі чудом вціліли і зберегли в собі людську і національну гідність, пройшовши через фашистські і сталінські концтабори, гестапівські і енкаведистські застінки, завжди викликали у мене захоплення і бажання наслідувати, продовжувати їхню святу справу. Мій юнацький максималізм виявив себе у тому, що 9 травня 1974 року, навчаючись у 10 класі СШ №1 м.Ходорова, я заспівав разом з однокласником у білий день на вулиці міста “націоналістичну“ пісню: “Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за рідні права“, що, звичайно, не пройшло безкарно…

А через десять років, навчаючись у Київському університеті, був відрахований за свою “специфическую любовь к кобзарям и Украине“ (як мені інкримінував “представник парткому“ вузу, а точніше – ка?ебіст). Говорю це не для самохвальби, а для того, щоб засвідчити, що кров тисяч і тисяч українських патріотів, таких як Різняк-“Макомацький“, не проллята марно. З тієї крові, з того духу незборимого піднялися “шістдесятники“, наші сучасники, ми з вами, коли всенародним здвигом змусили прокомуністичну владу прийняти Декларацію про суверенітет України, визнати на державному рівні наші національні святині – жовто-блакитний стяг, тризуб і гімн “Ще не вмерла Україна“.

Так, нині Українська Держава має ці атрибути, але не має переконання, що такі люди як “Макомацький“, генерал “Чупринка“ та інші учасники визвольних змагань воювали не за таку державу. Вони бачили Українську Соборну Самостійну Державу таку, в якій поряд з національною символікою і державним Гімном утверджувалася б національна ідея на державному рівні, в якій єдиною державною мовою і у верхніх ешелонах влади, і на селі була б українська мова, а нині вона зневажена; вони воювали за ту Україну, яка визнала б їх героїчну боротьбу, їхню жертовність і офіру на вівтар Батьківщини.

А що ми нині маємо? Сплюндровану, поганьблену землю, розграбовану державу, здеморалізовану і роззброєну армію, корумповану владу, яка зневажливо-цинічно ставиться як до лицарів ОУН-УПА, так і до національної ідеї. А через ЗМІ – телебачення, відеосалони, кінотеатри, пресу – ця ж кримінально-мафіозна влада відкрила зелену дорогу пропаганді і насаджуванню культу сексу, насильства, зради, садизму, безсоромності і всілякої аморальності.

Хіба за таку Україну віддав своє життя “Макомацький“? Ні! І ще раз – ні! Тому, якщо дорога і свята для нас пам’ять про нього і його побратимів по зброї, які загинули у нерівній, але чесній боротьбі за волю України, ми, нині сущі, – і його соратники і молоде покоління української нації – повинні думати про свою Вітчизну, працювати задля її духовного розвою і добробуту, утверджувати на своїй землі наші християнські і національні святині та ідеали“.

Хочеться вірити, ні, таки мусимо вірити і робити все від нас залежне, щоб славні імена наших неупокорених повстанців, підпільників, живих і мертвих борців за волю України, – іще за нашого життя були визнані як герої рідної землі, як воююча сторона із супостатами та зайдами різних мастей – від брунатної до червоної. Вірмо, діймо і так буде направду і навічно. Неупокорена воля героїв ОУН-УПА – у волі сущих українців.

Трепетне слово про свого брата Володимира Петрушака, соратника односельчанина Романа Різняка “Макомацького“, написала його рідна сестра Орися Петрушак-Грабаня: “Мій найстарший брат Петрушак Володимир Миколайович народився у травні 1928 року в Трускавці, вул. Річки. Крім нього, у мене ще було троє братів. З них лише я і брат Іван живі, інші – вже покійні.

Вчився Володимир у місцевій трускавецькій школі. Був розумним і кмітливим хлопцем.

Мама дуже пишалася успіхами в навчанні свого первістка і завше у молитвах до Господа просила для своїх дітей доброї волі.

Але всі мрії та сподівання перекреслила радянсько-німецька війна, котра принесла людям неймовірні страждання і поневіряння.

З другим приходом “червонозоряних визволителів“ їхня влада почала залучати до роботи в міліції місцеве трускавецьке населення. Ставку робили на молодь.

Не зі своєї волі опинився у міліції і мій брат. Окупанти примусили його, шістнадцятирічного юнака, взяти до рук зброю. Але Володимир ніколи б не віддав свою душу сатані, не зрадив би хлопців-бандерівців, не відцурався б своєї родини, яка виховувала його змалку в релігійному і патріотичному дусі.

Ішов 1944-й рік. Війна ще продовжувалася між большевиками і нацистами. А в нашому краї “визволителі“ влаштовували засідки, робили облави на “лісових хлопців“, закидували гранатами їхні криївки… Але вірні сини і дочки українського народу, мужні вояки ОУН-УПА, чинили героїчний опір окупантам, давали рішучу відсіч ворогові.

Брат Володимир, працюючи в міліції, допомагав нашим месникам у їхній боротьбі з енкаведистами. Дізнавшись про заплановану ними облаву, він зв’язався із відданими людьми, попереджаючи про небезпеку. Іноді сам пробирався до лісу, ризикуючи своїм життям і своїх близьких.

Я, маючи 8 років, дуже добре пам’ятаю, як одного пізного вечора до нашої хати Володя привів із собою Романа Різняка “Макомацького“ і ще трьох його побратимів. Хлопці були як на підбір: високі, вродливі, але дуже втомлені, ледве трималися на ногах.

Матуся поставила гріти воду, щоб вони помилися, і стала готувати пізню вечерю. Брат в той час стояв на вулиці на сторожі, аж поки хлопці не повечеряли і не полягали спати. Пам’ятаю, у нас був великий диван, і мама постелила постіль трьом хлопцям на ньому, а Роману – на ліжку.

Уся вечеря і розмова між батьками і хлопцями велася пошепки. Я весь час намагалася щось дізнатися в мами, але вона клала палець на вуста і казала мовчати.

Володя повернувся до хати аж тоді, коли всі вже вклалися до сну. На другий день, коли я прокинулася, то від вчорашніх гостей і слід простиг. На моє запитання до мами, що то були за люди, вона відповіла: “Це великі люди, дитинко. Колись про них будуть всі знати, але тепер ніхто не повинен про них і слова мовити, що вони у нас були, бо нас посадять у тюрму, а хату спалять“.

Пригадую випадок, коли Володя привів додому двох хлопців з лісу, але оскільки в цей час у нас був родич, якому не дуже довіряли, то брат мусив узяти тільки їжу і швидко відвести їх у безпечне місце до інших людей.

Брат мав зв’язкових у Стебнику, Сільці, Станилі, Уличному, Доброгостові. Моя сестра із Стебника, якій тоді було 13 років, також виконувала деякі доручення мого брата, зокрема, у зборі теплого одягу, взуття, їжі для вояків УПА.

Володя передавав їжу, одяг, листи, записки, іноді влаштовував зустрічі з рідними тим людям, які перебували в трускавецькому таборі виселенців у Сибір.

У травні 1946 року Володю запросили на іменини його добрі знайомі, які жили на вул. Шкільній (тепер І.Франка).

На забаві господар зчинив бучу. Ніякі методи заспокоєння не вгамовували дебошира. Тоді брат вийшов на вулицю, зняв з плеча рушницю і вистрелив у повітря, щоби налякати винуватця. Дійсно, господар затих, а брат, повісивши зброю на плече, пішов додому.

У той час стояла постоєм військова частина червонопогонників. Почувши постріл і побачивши людину зі зброєю, вони вирішили, що це бандерівець, і прошили його автоматними чергами. Брат тут же впав мертвим…

На похороні було багато людей не тільки  з Трускавця, але й з навколишніх сіл і міст. Гадаю, що серед них були і побратими мойого брата.

Володимира Петрушака поховали на старому цвинтарі Трускавця, що по вулиці Дрогобицькій.

З того часу (включаючи і перепоховання 28 вересня 2000 року) і до сьогодні вже разом із дочкою, зятем і обома онуками – Ростиком та Ганнусею ми постійно доглядаємо за дорогою для нас могилою непозабутнього брата, одного із тих, хто своє молоде життя віддав за Бога і Україну.“

Варто згадати і мешканців села Літиня, які боролися і полягли в боротьбі за волю України:

Андрухів Василь, … -1946 рр. с.Ролів.

Бурдяк Оніфро  1920- … рр. с.Літиня.

Білий Іван 1910-1944 рр.

Гринак Федір 1924 р.н. загинув тоді, коли Костельник.

Котів Марія 1928 р.н., псевдо “Оксана“, с.Вороблевичі.

Козак Михайло 1926-1949 рр. с.Усть Миколаївського р-ну.

Копач Михайло 1923 р.н. помер в Сибірі.

Мазур Михайло 1922 р.н.

Мазур Іван 1929-1948 рр., помер в Інті.

Ільчишин Микола 1912-1950 рр., псевдо “Апостол“, сотник, б/м гора Бренів в с.Орів.

Ільчишин Василь 1905-1947 рр., с.Літиня.

Паньків Микола 1924-1946 рр. с.Воля Якубова.

Пушій Дмитро 1924 р.н.

Пушій Федір 1928-1948 рр., с.Добрівляни.

Романів Петро 1928 р.н., с.Вороблевичі.

Садовий Михайло 1922-1944 рр.

Кузів Оніфро 1924-1946 рр., пс. “Гуменний“, с.Ролів.

Козак Михайло помер на Воркуті.

Копелів Іван.

Коваль Федір.

Кузів Микола.

Кузів Іван.

Кузів Пазя.

Харів Степан 1922 р.н.

Харів Прокіп 1922 р.н.

Харів Іван 1924 р.н.

Харів Микола 1924 р.н.

Харів Михайло 1924-1945 рр., с.Вороблевичі.

Гриб Іван 1917-24.03.1949 рр., пс. “Вій“, с.Літиня.

Яцків Оніфро 1916-24.03.1949 рр., пс. “Слабий“, с. Літиня.

Яцків Катерина 1926-1946 рр., с.Тинів.

Шевців Степан 1922-1944 рр., с.Літиня.

Шевців Оніфро 1927-1944 рр., сотник, б/м (братська могила) на горі Бренів в с.Орів.

с.Городківка (Груд)

Андрухів Василь 1919 р.н.

Білий Іван 1910 р.н.

Білий Юрій 1927 р.н.

Білий Микола 1924 р.н.

Галушко Михайло 1923 р.н., сотник.

Галушко Оніфро 1924 р.н.

Галушко Андрій.

Галушко Федір.

Галушко Петро 1914 р.н.

Галушко Степан 1929 р.н.

Гнатів Михайло 1927 р.н., б/м на горі Бренів в с.Орів.

Гнатів Михайло 1924 р.н., с.Ролів.

Галів Іван 1925 р.н.

Галів Микола 1926 р.н.

Паньків Іван 1914-1946 рр.

Хом’як Іван 1919-23.06.1947 рр., с.Летня.

Хом’як Кость 1931-1949 рр., пс. “Швейк“.

Підгородецький Оніфро 1920 р.н., пс. “Мороз“.

Пікулик Іван 1925-1950 рр.

Данилів Юрій 1929-1950 рр.

Яцишин Яків 1921 р.н., пс. “Викрикач“.

Село Орів, Сколівського району

Олексій Андріїшин, с. Орів, 1911-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Микола Андріїшин, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Василь Болюк (“Скиба“), с. Орів, 1924 р.н., братська могила с. Ямельниця.

Михайло Болюк, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Роман Болюк (“Сірий“), с. Орів, 1927 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Болюк, с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Богун, с. Орів, 1918 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Богун, с. Орів, 1928 р.н., цвинтар с.Орів.

Парасковія Боднар, с. Орів, 1928 р.н., цвинтар с.Орів.

Юлія Боднар, с. Орів, 1933-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Олексій Боднар, с. Орів, 1919 р.н., розстріляний німцями в Бориславі.

Іван Бреньо, с.Зимівки, 1922-1944 рр., цвинтар с.Орів.

Катерина Бреньо, с.Зимівки, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Бобечко, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Бучок, цвинтар с.Орів.

Микола Варагаш (“Карий“), с. Орів, 1921 р.н., б/м гора Бренів.

Микола Варагаш, с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Варагаш, с. Орів, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Юрко Варагаш (“Береза“) 1913 р.н., б/м с.Ямельниця.

Іван Василик (“Морозенко“), с.Зимівки, 1926 р.н., б/м с.Ямельниця.

Федір Василик (“Малий Славко“), с. Орів, 1926-1946 рр., б/м гора Бренів.

Парасковія Горічко 1922 р.н., б/м с.Ямельниця.

Михайло Голиш (“Вишня“), с.Зимівки, перепохований у б/м гори Бренів.

Юрко Голиш, с.Зимівки, 1912-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Іван Голиш, с.Зимівки, 1928-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Катерина Голиш, с.Зимівки, цвинтар с.Орів.

Федір Голиш, с.Зимівки, цвинтар с.Орів.

Михайло Гурський, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Іван Гресько, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Василь Гресько (“Стріла“), с. Орів, 1927 р.н., загинув у Бориславі (Губичі), забрали в Дрогобич.

Василь Грицик (“Недоля“), с. Орів, 1923 р.н., загинув у Бориславі (Губичі), забрали в Дрогобич.

Парасковія Грицик, с. Орів, 1927 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Грицик (“Орлик“), с. Орів, 1923 р.н., б/м с.Орів.

Сень Грицик, с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Гриців, с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Гриців (“Делікатний“), с. Орів, 1923 р.н, цвинтар с.Орів.

Микола Гіщак (“Бурий“), с. Орів, 1913 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Дубик (“Вишневий“), с. Орів, цвинтар с.Орів.

Іван Дем’ян, с. Орів, 1921-1948 рр., цвинтар с.Орів.

Катерина Живко, с.Зимівки, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Зварич, с. Орів, 1919 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Зварич, с. Орів, 1925 р.н., цвинтар с.Орів.

Василь Зварич, с. Орів, 1927 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Зварич, с. Орів, 1928 р.н., цвинтар с.Орів.

Василь Іванків, розстрілянй військами НКВД.

Федір Іванків, 1917 р.н., розстріляний військами НКВД.

Василь Ковбаснюк, 1924 р.н., с.Орів., цвинтар с.Орів.

Катерина Ковбаснюк (“Орися“), 1926 р.н., розстріляна запроданцем.

Михайло Ковбаснюк (“Гордієнко“), с. Орів, 1902 р.н., цвинтар с.Орів.

Олексій Кепеняк, с. Орів, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Кухар (“Ударник“), с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Олексій Кухар (“Гай“), с. Орів, цвинтар с.Орів.

Роман Кухар (“Зелений“), с. Орів, 1915-1947 рр., с.Жулин, Стрийщина.

“Ворон“, загинув 1947 року, с.Жулин, Стрийщина.

Василь Кухар, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Іван Кухар, с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Михайло Кропивницький (“Верхолаз“), с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Кушнір, с. Орів, 1921-1948 рр., цвинтар с.Орів.

Іван Кушнір, с. Орів, 1923-1946 рр., цвинтар с.Орів б/м.

Іван Кушнір (“Вільха“), с. Орів, 1925-1946 рр., цвинтар с.Орів б/м.

Іван Кушнір (“Сойка“), с. Орів, 1926 р.н., пропав безвісти.

Олексій Костище, с. Орів, 1912 р.н., перевезений з Дрогобича, б/м г.Бренів.

Іван Кушнір, с. Орів, 1902 р.н., цвинтар с.Орів.

Василь Кушнір (“Зоря“), с. Орів, 1919 р.н., перепохований у б/м г.Бренів.

Василь Кушнір, с. Орів, 1902-1947 рр., цвинтар с.Орів.

Микола Кушнір, с. Орів, 1928-1946 рр. цвинтар с.Орів, б/м.

Олекса Кушнір (“Гордий“), с. Орів, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Кирчей, с. Орів, 1912-1946 рр., цвинтар с.Орів, б/м.

Іван Кирчей, с. Орів, 1923-1946 рр., цвинтар с.Орів, б/м.

Іван Кирчей, с. Орів, 1923 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Кирчей (“Медвідь“), с. Орів, 1925 р.н., пропав безвісти.

Дмитро Кирчей, с. Орів, 1925 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Кухта (“Білий“), с. Орів, 1921-1946 рр.

Василь Колос, с. Орів, 1910 р.н., цвинтар с.Орів.

Василь Колос М., с. Орів, 1910 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Ластовецький, с. Орів, 1905-1939 рр., б/м с.Орів, г.Бренів.

Микола Ластовецький, с. Орів, 1916 р.н.

Федір Луцик, с. Орів, 1920-1945 рр., б/м г.Бренів.

Микола Луцик (“Шпак“), с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Луцик (“Вишневий“), с. Орів, Тустановичі, цвинтар, Борислав.

Петро Лукач (“Вітровий“), с.Зимівки, 1924 р.н., перепохований г.Бренів.

Анна Мацько, с.Зимівки, 1926 р.н., цвинтар с.Орів б/м.

Павло Мачило (“Ожина“), с. Орів, цвинтар с.Орів.

Василь Мицак, с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Микосовський, с. Орів, 1923 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Марголич, , с. Орів, 1923 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Марголич, с. Орів, 1923 р.н., цвинтар с.Орів.

Дмитро Марголич, с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Павло Марголич, с. Орів, 1911 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Наум, с. Орів, 1900 р.н., цвинтар с.Орів.

Ярослав Наум, с.Зимівки, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Наум, с.Зимівки, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Павло Наум, с.Зимівки, 1917 р.н., цвинтар с.Орів.

Юрко Наум, с.Зимівки, 1923 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Наум, с.Зимівки, 1915 р.н., цвинтар с.Орів.

Юлія Онисько, с. Орів, 1922 р.н., закатована у відділі НКВД, цвинтар с.Орів.

Марія Онисько.

Василь Петрів (“Мазепа“), с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Сень Петлак (“Лісовий“), с. Орів, 1907 р.н.

Юрко Петрів, с. Орів, 1922-1944 рр.

Василь Прокопів, с. Орів, 1921 р.н.

Федір Прокопів, с. Орів, 1925 р.н. цвинтар с.Орів.

Іван Прокопів, пропав безвісти.

Степан Романський, с. Орів, 1925 р.н., перепохований, б/м г.Бренів, с.Орів.

Микола Романський (“Зима“), с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Суботяк, с. Орів, 1913 р.н., б/м г.Бренів.

Іван Суботяк, с. Орів, 1902 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Склінар (“Блакитний“), с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Скітяк, с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Скітяк, с. Орів, 1924 р.н., цвинтар с.Орів.

Петро Скітяк, с. Орів, 1914 р.н., цвинтар с.Орів.

Семен Скітяк, с. Орів, 1927 р.н., б/м с.Ямельниця.

Василь Сливка, с. Орів, 1926-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Микола Сливка, с. Орів, 1924-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Сень Сливка, с. Орів, 1912 р.н., цвинтар с.Орів.

Іван Сливка, с. Орів, 1922 р.н., пропав безвісти.

Іван Сухроменда (“Лиско“), с. Орів, 1927 р.н.

Михайло Тута (“Верба“), с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Олекса Сухроменда, с. Орів, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Ярослав Тута, с. Орів, 1928 р.н., б/м г.Бренів.

Ольга Фендак, с. Орів, 1924 р.н., закатована НКВД, б/м г.Бренів.

Василь Фендак, с. Орів, 1922 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Федоричак, с. Орів, 1924 р.н., б/м г.Бренів.

Микола Хирович, с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Марія Шимко, с. Орів, 1927 р.н., закатована НКВД.

Василь Шимко (“Сокіл“), с. Орів, 1924 н.р., цвинтар с.Орів, б/м.

Іван Шимко, с. Орів, 1923-1946 рр., цвинтар с.Орів, б/м.

Михайло Шнайдра (“Тихий“), с. Орів, 1923-1945 рр.

Василь Шкикавий, 1926 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Цап, с. Орів, 1927 р.н., цвинтар с.Орів.

Катерина Явір, с. Орів, 1927 р.н., б/м с.Ямельниця.

Ярослава Явір, с. Орів, 1921 р.н., цвинтар с.Орів.

Федір Явір, с. Орів, 1892 р.н., цвинтар с.Орів.

Микола Явір, с. Орів, 1925-1946 рр., цвинтар с.Орів.

Ігнат Ямельницький, цвинтар с.Орів.

Осип (“Береза“), б/м с.Ямельниця.

“Старий“, с. Орів, б/м с.Ямельниця.

“Семен“, с. Орів, б/м с.Ямельниця.

“Підкова“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

“Білий“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

“Заєць“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

“Голуб“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

“Залізняк“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

“Верба“, с. Орів, цвинтар с.Орів.

Вони покояться в могилі с.Ямельниця, біля церкви

Максим Гнатів, с.Ямельниця, 1922 р.н., б/м с.Ямельниця.

Андрій Марків, с.Ямельниця, 1912 р.н., б/м с.Ямельниця.

Іван Николин, с.Ямельниця, 1902 р.н., б/м с.Ямельниця.

Михайло Николин, с.Ямельниця, 1922 р.н., б/м с.Ямельниця.

Павло Попович, с.Ямельниця, 1923 р.н., б/м с.Ямельниця.

Михайло Станович, с.Ямельниця, 1920 р.н., б/м с.Ямельниця.

Юрко (“Гулик“), б/м с.Ямельниця.

Вісім невідомих, б/м с.Ямельниця.

Трускавчани, які загинули за волю України

Володимир Білас, м.Трускавець, 1914-1940 рр.

Василь Білас, м.Трускавець, 1911 р.н.

Осип Білас, м.Трускавець, 1908-1944 рр.

Богдан Білас, м.Трускавець, 1919-1946 рр.

Микола Білас (“Кармелюк“), м.Трускавець, 1903-1947 рр.

Степан Божик, м.Трускавець, 1921-1946 рр.

Осип Божик (“Осип“), 1925-1945 рр.

Олексій Буній, м.Трускавець, 1911 р.н.

Роман Габшій (“Верлан“), м.Трускавець, помер в концтаборах Сибіру.

Маркіян Гандзюк, м.Трускавець, 1925-1946 рр.

Володимир Гресько, м.Трускавець, 1928-1946 рр.

Михайло Гурба, м.Трускавець, 1900 р.н.

Теодор Гладкий, м.Трускавець, 1914-1941 рр.

Іван Василишин (“Роман“), м.Трускавець, 1924-1946 рр., міський ліс Борислава (Губичі).

Дмитро Данилишин, м.Трускавець, 1906-1932 рр.

Петро Данилишин, м.Трускавець, 1913-1941 рр., м.Трускавець, цвинтар.

Володимир Данилишин, м.Трускавець, 1923-1946 рр.

Ярослав Драновський (“Ярко“), м.Трускавець, 1927-1946 рр.

Василь Драновський, м.Трускавець, 1901 р.н.

Андрій Данилишин, м.Трускавець, 1919-1941 рр.

Ярослава Диба (“Модеста“), м.Трускавець, 1921 р.н.

Іван Кузик, м.Трускавець, 1902-1946 рр.

Адам Кузик, м.Трускавець, 1905-1939 рр.

Андрій Крамар, м.Трускавець, 1906-1946 рр.

Богдан Лиско, м.Трускавець, 1921-1941 рр.

Зиновій Лиско (“Кий“), м.Трускавець, 1924-1944 рр.

Роман Різняк (“Макомацький“), м.Трускавець, 1921-1948 рр.

Ярослав Різняк, м.Трускавець, 1923-1941 рр.

Володимир Крисько, 1943 р.см.

Капко (“Професор“), 1910-1940 рр.

Михайло Кісиличник, м.Трускавець, 1922-1944 рр.

Василь Кісиличник, м.Трускавець, 1924-1944 рр.

Марія Мотика, м.Трускавець, 1921-1941 рр., б/м г.Бренів.

Осип Матейців, м.Трускавець, 1928-1944 рр.

Микола Метіль, м.Трускавець, 1928-1946 рр.

Дмитро Масейко, м.Трускавець, 1924-1974 рр., Трускавець, цвинтар.

Володимир Мотика, загинув в Бориславі (Понерла).

Петро Павлічко, м.Трускавець, 1918-1944 рр.

Осипа Павлічко, м.Трускавець, 1928-1947 рр.

Василь Пристай, м.Трускавець, 1922-1941 рр.

Зиновій Слонський, м.Трускавець, 1928-1947 рр.

Мирон Слонський, м.Трускавець, 1920-1941 рр.

Михайло Стецик, м.Трускавець, 1924-1946 рр.

Роман Стеців, м.Трускавець, 1895р.

Жителі Борислава, які загинули за волю України

Орест Андріанович, 1921 р.н., б/м Борислав (Губичі).

Ярослав Білінський, 1924 р.н., б/м Борислав (Губичі).

Ярослав Бачинський, 1914 р.н.

Степан Баб’як, 1911 р.н.

Микола Бабич.

Микола Врублевський, 1909 р.н., перепохований, б/м г.Бренів, с.Орів.

Оксана Винницька, закатована в 1941 році, м.Борислав.

Роман Веприк (“Вільха“), 1921-1946 рр., б/м с.Орів, цвинтар.

Юзьо Галік, 1916 р.н.

Осип Галік, 1918 р.н.

Євстафій Драган, 1912-1946 рр., б/м с.Орів, цвинтар.

Петро Драган, 1910 р.н.

Роман Зарицький (“Жаркий“), 1919-1946 рр., б/м с.Орів, цвинтар.

Дмитро Зарицький, 1921 р.н., б/м с.Улично, цвинтар.

Степан Зарицький, б/м с.Орів, цвинтар.

Володимир Крисько,1939р.с.

Іван Луців, 1909 р.н.

Степан Луців.

Михайло Луців, вся сім’я Луцівих з 3-ох чоловік загинула від москалів.

Марія Мудра (“Мирна“), 1947 р.с.

Мирон Муйла, 1923 р.н.

Михайло Маців, 1941 р.с.

Дорко Монастирський.

Іра Попель, закатована в Бориславській тюрмі.

Михайло Пілько, 1924 р.н., б/м м.Борислав (Губичі).

Юрій Петруняк.

Степан Турик, 1908 р.н.

Зенон Хаба, 1922 р.н., б/м м.Борислав (Губичі).

Михайло Хорт, 1907 р.н., помер від ран.

Корнеля Опришко.

Богдан Сенів.

Орест Ільків, 1916-1945 рр., б/м с.Орів, г.Бренів.

Богдан Ільків, 1914 р.н.

Іван Луців.

Роман Яворський (“Явір“), б/м м.Борислав (Губичі).

Петро Лунишин (“Мох“), б/м м.Борислав (Губичі).

Пошуки тривають.

До фотографії

Бориславське спортове товариство «Соколи»

Бориславське спортове товариство “Соколи“ – 1938 рік.

Голова Товариства Микола Врублевський, 1909 р.н., псевдо “Чорний“ (Понерла), загинув в с.Орів – перепохований 21 липня 1991 року в братську могилу на горі Бренів УСС – УПА, 1944 – 1953 рр., та жертв більшовизму.

1-й ряд: Марія Мудра-Петрига, пс. “Мирна“, загинула в с.Станиля Дрогобицького р-ну 13 липня 1947 року; Дарія Муйла, Стефа Кушнір, Оля Перило, Ксьонжик, Роман Лаврів, Ірина Попель – закатована в 1941 році, Оля Зарицька, Ліда Королик – пішла з німцями, Оля Кушнір – у США, Дарія Ільків, Дора Сенів, Ковальський, Галя Ваврик, Оля Бабич, Іван Гаврилів, Оля Королик, Юрко Гаврилів, Анна Лаврів, Анна Уруська, Петро Драган (1910-1941 рр.) – (Тустановичі, біля церкви), Марія Зарицька.

2-й ряд: Петро Тустанівський, Дмитро Когут – б/м с.Орів, цвинтар, перепохований; Марія Перило, Ірина Ільків, Ірина Винницька, Емілія Нікельська-Кішко, Тустановецька, Марія Пристаж-Волянська, Ярослава Королик, Слава Зарицька, Філомена Мудра-Зарицька, Іра Бачинська, Марія Ваврик, Сень Турик, Осип Галік.

3-й ряд: Степан Драган, Павло Монастирський, Іван Крисько, Роман Зарицький (1919-1946 рр.), псевдо “Жаркий“, помер від ран в с.Орів, перепохований 28 червня 1992 року; Петро Драган (1910-1941 рр.), /Понерла/, Степан Пілько, Богдан Ільків, 1914 р.н., Євстафій Драган (1912-1946 рр.), перепохований в с.Орів, цвинтар, 28 червня 1992 року; Петро Королик (1910-1946 рр.), псевдо “Чарнота“, Степан Баб’як (1911-1941 рр.), Микола Веприк, Іван Драган, Іван Лаврів.

4-й ряд: Василь Кушнір, загинув 1941 року; Микола Кушнір, загинув 1941 року; Степан Зарицький (однофамілець “Жаркого“); Теодор Ваврик, Василь Петруняк, Орест Ільків (1916-1945 рр.) – щоб не здатись ворогові живим, підірвався гранатою в 1945 році в с.Орів, урочище “Мочір“, друзі поховали його в могилу на горі Бренів; Ігнат Тустанівський, Дмитро Сенів, Роман Кушнір, Степан Королик – закатований, Микола Бабич, Осип Галік (1918-1941 рр.), Степан Королик (1916-1941 рр.), Іван Крисько (1909-1939 рр.), Богдан Ільків (1914- рік смерті не відомий).

Відродження

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

Ох, не тому, що він – найкращий на землі!

Ліна Костенко

Записуючи різні висловлювання про значимість упорядкування і збереження могил, хочеться навести два із них, на жаль, без авторства.

“З могил виростають нові паростки, історії і могили родять великих месників”, та – “Незалежність живих починається з пам’яті про мертвих.”

Дитяча пам’ять дуже чітка. Мені, одинадцятирічному, запам’ятався такий випадок. Одного разу в голодний 1947 рік мій батько пустився в дорогу, аби виміняти по селах нафту на будь-який харч, адже гроші були знецінені.

Повертаючись із села Ямельниця, десь за “Глуховим” він заблудився і втратив орієнтири. А то ж зима, тріскучий мороз і, як на лихо, розгулялася страшенна заметіль. Тато почав приставати на ноги і вибиватися зі сил. Тільки зупиниться для перепочинку, як тут мороз проймає до кісток.

Довго блукав, а потім Бог його надоумив піднятися на гору, щоб звідтам оглянути довкілля.

І – вийшов на самий вершечок Бренівської гори, де могила. Упізнавши місце, де перебуває, впав на коліна, подякував Господеві. А далі, сходячи просто вниз, дістався десь за північ до рідної домівки.

Таким чином, завдяки Божій ласці, могила на Бренівській горі стала ще й символом порятунку годувальника нашої сім’ї, мого батька, без якого важко було б навіть уявити нашу подальшу долю, особливо в той голодний 1947 рік.

На другий день після щасливого батькового повернення я його запитав, хто похований у тій могилі.

Тато притишив голос:

“Поменше розпитуй, бо протягом 1946 року енкаведисти декілька разів зрізали хрести, котрі сміливці заново там закопували. І донині вони бояться могили на Бреньові, як нечистий ладану. Адже якщо знаходили під час обшуків у краян світлини, де вони були сфотографовані біля цієї могили з високим дубовим хрестом, що був привезений із зимівківського “Століного лісу”, то таким людям давали п’ять років сибірської каторги”.

У 1979 році за вказівкою і при безпосередній участі першого секретаря Сколівського райкому К. (в даний час живе у Львові) та начальника Сколівського районного відділення КГБ – Ш. (в даний час живе у м. Золочеві), могилу на горі Бренів у с. Орів було зрівняно бульдозером із землею. На місці могили наказали сіяти радгоспний овес.

Одного осіннього дня, дізнавшись від односельчан про таке плюндрування нашої могили, я приїхав до рідного села і зафільмував на кінострічку це жахливе видовище.

Довгих десять років довелося мовчати про цей вандалізм комуністичних заправил. Хоча орівчани дещо і розповідали про “розпаношення” районних керівників, начебто у власній вотчині по відношенню до могили на Бренівській горі.

Майбутній другий Президент України Леонід Кучма у 1979 році (був тоді секретарем парторганізації Дніпропетровського заводу “Южмаш”) відпочивав із сім’єю у м. Трускавці в санаторії “Південний”.

Для кращого лікування йому порадили пити кожного ранку щойновидоєне “парне” молоко. Тому він із сім’єю якийсь час жив у Орові, вживаючи молочну дієту.

Місцеві жителі тоді й ознайомили Л. Кучму із даною могилою на горі Бренів. Але що він міг зробити супроти “керівної і визначальної” сили, коли і він сам був також партноменклатурним працівником.

Аж у 1989 році, з початками піднесення Української Національної Ідеї, я розпочав діяти в плані відновлення могили на горі Бренів. До мене приєднався мій земляк – односельчанин (нині покійний) – Василь Найда. Де ми не потикалися, всюди нам давали “одкоша від своїх воріт” комуновладні структури.

Тоді Василь Найда і каже: “Богдане, ми самі нічого не вдіємо з такою потужною більшовицькою машинерією. Нам треба, аби нас підтримали однодумці, і зробимо задумане”.

Мене познайомили з п. В’ячеславом Умновим, який керував Трускавецькою філією “Відродження” Товариства рідної мови ім. Тараса Шевченка.

Ми і подали свої заяви про вступ до “Відродження”, яке набирало в м. Трускавці дедалі більшої сили і впливу т. зв. неформальних організацій.

Із злочинної комуністичної організації я вийшов у квітні 1990 року.

За цей період нами (з Василем Найдою) було зібрано свідчення орівчан про руйнацію Бренівської могили у 1979 році. Ось як це починалося.

…Після полювання, попиваючи біля багаття спиртне, голова радгоспу “Орівський” тов. Ф., який колекціонував рідкісну зброю, поділився із своїми колегами – першим секретарем Сколівського райкому тов. К., начальником КГБ Сколівщини тов. Ш. і парторгом с. Орів тов. Г. секретом, що у могилі на горі Бренів бандерівцями закопано багато зброї, коштовностей і цінних документів. “Вищестоячі” керівники дали парторгові доручення, щоб від могили не було і сліду. Пообіцяли винагороду за содіяне – крісло генерального директора Сколівського кар’єроуправління.

Наказ начальства – закон для підлеглих. Накази партії віддавалися не для обговорення чи роздумів, а для виконання. У вересні 1979 року орівський парторг відшукав бульдозериста Бориславського УБР (управління бурових робіт) і попросив його виконати наряд: в селі Орів, на “Ділу”, біля “Марголичів”, розрівняти горбок для розчищення посівних площ під овес.

Про цю розмову та виконання наряду бульдозерист Н. ось що розповів: “Нічого не знаючи, я погодився виконати той наряд. Цілий тиждень мене возили радгоспним “уазиком” по різних “кнайпах” та “забігайлівках” і “накачували” спиртним. Одного дня, коли була мряка, парторг сказав, щоби я нарешті вже зрівняв горбок із землею. Приїхав туди бульдозером. Перед початком добряче дали випити самогонки.

Коли почав розривати, запримітив неподалік горбка жінку, що пасла корову. Як тільки вона побачила, що я посунув бульдозером на горбок, –  швиденько пішла до села.

Після декількох “ходок” бульдозером відкрилося страшне – прогнилі домовини (труни), людські скелети, черепи, зотлілий одяг. У мене вмить вивітрився хміль.

Але відступати вже не мав куди – майже половину могили було зруйновано.

З’явилися солдати – сапери з міношукачами. Ними керував дільничний міліції с. Орів – Н. Біля лісу спостерігали за всім дійством і перемовлялися якісь високі чини в шкіряних куртках.

Якби я знав, що це братська могила, то ніколи б у житті не погодився на таку оказію. Там же не було хреста.

Може, через це у мене і сім’я розпалася.”

Згадка голови Орівської сільради – Н.: “Мені подзвонили зі Сколього і повідомили, що прийдуть розрівняти могилу на “Ділу” і щоби я там обов’язково був. Я прийшов, трохи постояв і пішов до сільської ради.”

Маючи на руках ці свідчення і попередньо відзнятий кіноматеріал, я розпочав діяти.

10 березня 1989 року в Палаці культури ім. Шевченка м. Трускавця відбулася зустріч з кандидатом в депутати до Верховної Ради СРСР, головним редактором журналу “Жовтень” письменником Романом Федорівим. Мною (Б. Г.) була подана анонімна записка такого змісту: “Як згадувалось у засобах масової інформації, деякі керівники колгоспів для розширення посівних площ руйнують давні захоронення (могильні кургани). І у нас є такі приклади. Ще у вересні 1939 року в с. Орів Сколівського району Львівської області було висипано людьми могилу жертвам білопольського терору (мусив так писати – Б. Г.). А у вересні 1979 року цю могилу розрівняно бульдозером. Чи планується в перспективі відновлення таких пам’яток? Тим більше, що ще живі родичі похоронених у ній жертв”.

Відповідь з уст Р. Федоріва: “Я говорив, що на анонімки відповідати не буду. Але на цю відповідь дам: Таких розритих могил по Україні тисячі. Для прикладу наведу – в Яворівському районі, на території військової частини. Чи будуть відновлювати, важко мені про це судити”.

Пізніше в редакції журналу “Жовтень” я показував її працівникам зафіксований на кіноплівку акт руйнації та наступне відновлення могили в селі Орів на горі Бренів. Додамо, що парторг с. Орів одержав тоді підвищення – став генеральним директором Сколівського кар’єроуправління. Потім за “нез’ясованих обставин” він загинув у автокатастрофі.

25 липня 1989 року у Трускавці, в літньому кінотеатрі, місцева філія “Відродження” Товариства української мови ім. Т. Шевченка провела мітинг-реквієм по вшануванню пам’яті зруйнованої московським царизмом Запорізької Січі.

В результаті мітингу було записано:

1. Вважати зруйнування Російською імперією Запорізької Січі, першої демократичної республіки, – актом насилля над українством.

2. Щорічно вшановувати пам’ять Запорізької Січі в день її руїни.

3. Силами Товариства української мови ім. Т. Шевченка, товариства “Меморіал”, Народного Руху України та інших організацій всіляко пропагувати історію та ідеали Запорізької Січі.

4. Сприяти втіленню в життя постанов уряду по створенню Фонду для зведення Меморіалу “Запорізька Січ”…

13. Звернутися до Сколівського райвиконкому та Орівської сільської ради з вимогою відновлення могили жертв НКВС тими людьми, що її зруйнували…

16. Добитися відновлення в правах УГКЦ і УАПЦ.

Голова Трускавецької Філії “Відродження”

Товариства української мови ім. Т. Шевченка

В’ячеслав Умнов.

Я почав звертатися до різних інстанцій за сприянням. Зокрема, написав до ведучого, головного редактора “Клубу кіноподорожей”, Олександра Сенкевича. Відповіді не отримав.

Мав неодноразові телефонні попередження від анонімів припинити свої пошуки і розголос про могилу на горі Бренів, бо опинюся на Соловках.

Маючи резолюцію мітингу-реквієм міста Трускавця, домігся розгляду питання про могилу у Сколівському райвиконкомі. До комісії, яка мала вивчати це питання, включили: Василя Ковбаснюка, – учасника т. зв. Великої Вітчизняної війни, політв’язня ГУЛАГу, очевидця побудови могили на горі Бренів; Василя Найду – орівчанина, батько якого загинув у боях з нацистами в Німеччині; Богдана Гуцила – члена товариства “Меморіал”.

Зібрання комісії відбулося 7 вересня 1989 року в Сколівському райвиконкомі. Нас запросили на нього (там була присутня вся районна партноменклатура) о 9 год. 50 хвилин і “проробляли” без перерви до 14 години 30 хвилин. З того зібрання я вийшов посивілим.

Ми вирішили діяти своїми силами, і 12 вересня 1989 року  нагорнули могилу і поставили високий березовий хрест.

Список активістів, які відновлювали зруйновану комуно-більшовицькими найманцями могилу на горі Бренів.

Працювали на відновленні могили

12 вересня 1989 року:

Богдан Гуцило, м. Трускавець

Василь Гурський, с. Орів

Василь Ковбаснюк, м. Стебник

Василь Кипеняк, с. Орів

Олексій Коплак, с. Ямельниця

Іван Корнилів, с. Ямельниця

Михайло Корнилів, с. Ямельниця

Іван Лях, с. Ямельниця

Адам Марголич, с. Орів

Ілля Марголич, с. Орів

Василь Найда, м. Трускавець

Григорій Пістун, м. Стебник

Василь Підгородецький, с. Крушельниця

Григорій Ходаєвський, с. Корчин

Павло Ямельницький, с.Орів

22 вересня 1989 року:

Богдан Гуцило, м. Трускавець

Іван Гурський, с. Орів

Катерина Гурська, с. Орів

Василь Гурський, с. Орів

Андрій Гнатишин, с. Ямельниця

Василь Дубик, м. Стебник

Андрій Дудчин, м. Стебник

Михайло Дидик, с. Орів

Василь Кипеняк, с. Орів

Василь Курта, с. Орів

Юрій Кропивницький, с. Орів

Олексій Коплак, с. Ямельниця

Іван Корнилів, с. Ямельниця

Павло Корнилів, с. Ямельниця

Михайло Корнилів, с. Ямельниця

Михайло Костів, с. Ямельниця

Василь Ковбаснюк, м. Стебник

Йосиф Ластовецький, м. Стебник

Іван Лях, с. Ямельниця

Адам Марголич, с. Орів

Ілля Марголич, с. Орів

Микола Марголич, с. Орів

Степан Марголич, с. Орів

Василь Найда, м. Трускавець

Григорій Пістун, м. Стебник

Марта Прокопів, м. Трускавець

Василь Підгородецький, с. Крушельниця

Василь Суботяк, с. Орів

Ілля Савчин, с. Ямельниця

Ярослав Федишин, с. Орів

Григорій Ходаєвський, с. Корчин

Павло Ямельницький, с. Орів

Федір Явір, с. Орів

23 вересня 1989 року:

ВасильБоднар, с. Орів

Василь Гурський, с. Орів

Микола Гурський, с. Орів

Володимир Горічко, с. Орів

Василь Гурський, с. Орів

Ярослав Грицик, с. Орів

Олексiй Гладкий, с. Орів

Василь Вараган, с. Орів

Олекса Колос, с. Орів

Богдан Костище, с. Орів

Юрій Кропивницький, с. Орів

Адам Марголич, с. Орів

Степан Марголич, с. Орів

Федір Мостінський, с. Орів

Ілля Марголич, с. Орів

Володимир Федишин, с. Орів

Василь Федишин, с. Орів

Олексій Федишин, с. Орів

Ярослав Явір, с. Орів

Петро Ямельницький, с. Орів.

17 грудня 1989 року Трускавецька філія “Відродження” ТУМ ім. Т. Шевченка виділила 150 крб. для подарунків дітям села Орів на честь 400-ліття першої писемної згадки про село. Від філії “Відродження” м.Трускавця для орівчан дав концерт хор “Воля”, а святий Миколай вручив дітям подарунки.

Присутні на цьому святі прийняли резолюцію:

“Ми, греко-католицька громада села Орів, вимагаємо відновлення і повної реабілітації знищеної Сталіним і його сатрапами в 1946 році нашої прадідівської греко-католицької віри, церков, котрі руйнувались різними методами, а священики були розстріляні, загнані в Сибір або пішли у підпілля, в катакомби. Тепер, після Постанови Ради Міністрів УРСР, вимагаємо негайного відновлення греко-католицької конфесії, повернення храму, церковного майна, припинити саботаж та зволікання процесу здійснення історичної справедливості.

Вимагаємо також повернення нашого села Орів і Зимівки до Дрогобицького району, так як село Орів і Зимівки завжди належали до Дрогобицького району, входили в цю адміністративно-територіальну одиницю, бажаємо повернення до попереднього стану.

Присутніх в клубі села Орів – 467 чоловік.

За перехід села Орів до Дрогобицького р-ну

і греко-католицьку Церкву проголосували

“за” – 465 чоловік

“проти” – немає

“утрималось” – 2 чол.”

Була і спроба затьмарити наше свято – вимкнути електроенергію, яку подавав електродвигун. Але люди принесли свічки і лампи. І свято пройшло, як Бог велів – радісно і весело.

Опісля в газеті “Радянська Верховина” за 28 грудня 1989 року в рубриці “Партійне життя” – “Перед вибором” з’явилася стаття, в якій, зокрема, говорилося: “Виконком останнім часом мало збирає сільських сходів, перестав радитися з людьми, – вважають, наприклад, орівчани. Було б ще півбіди, а тут цією обставиною спритно скористалися так звані неформали. Й ось уже чималий гурт, розквасивши критичний настрій частини сільчан дріжджами демагогій, проголосив реформу місцевої церкви і… відділення села від Сколівського району. Останнє, до слова сказати, вельми симптоматичне, і задуматись би над ним нашій районній Радянській владі, підзвітним їй службам.”

А газета “Вільна Україна” від 16 грудня 1989 року у статті “Погляд не з хатнього балкона” в огляді листів писала: “Здавалося б, чи так уже важливо для людини турбуватися про відзначення ювілейної дати села, в якому вона не проживає? Важливо! І це, видно, глибоко усвідомлює машиніст Б. Гуцило (м. Трускавець), наполягаючи у своєму листі на відзначенні 400-річчя села Орова і тим самим демонструє погляд “не з хатнього балкона”. Зрозуміло, опублікувати всі критичні листи нема можливості, і редакція, як правило, надсилає їх для перевірки та вжиття заходів органами. На жаль, в даному випадку Сколівський райвиконком не відреагував своєчасно на надісланий туди лист Б. Гуцила, і він повторно звертається до редакції.”

Часопис “Вільна Україна” від 25 березня 1990 року у статті “Коли турбота – не про людське око” за авторством Г. Гнатіва, завідуючого відділом радянського будівництва і права, подав наступне: “Чимало маємо інших старих і нових болячок. Та вся біда в тому, що на місцях представники влади нерідко роблять вигляд, ніби їх не помічають. А от інші помічають. Набирають політичні очки. Можна зрозуміти щиру схвильованість Б. Гуцила з Трускавця, який у своєму листі наводить характерний приклад. У грудні минулого року в Орові Сколівського району відбувся концерт на честь 400-річчя села, який пройшов з великим успіхом. Люди були в захопленні.

Організував концерт Трускавецький осередок ТУМ ім. Т. Г. Шевченка разом з товариством “Меморіал”. Трускавецький міськвиконком допоміг самодіяльним артистам транспортом. “Та суть справи не лише в цьому, – пише автор. – Прикро зараз згадувати про те, що окремі керівники села були проти нашого приїзду. Мовляв, “не маєте права ставити концерт, бо тут ви не проживаєте.”

Цікавий аргумент, правда? Але, думаємо, місцевому керівництву прикріше від того, що не зуміли вони з нагоди ювілею заснування села організувати свій, кращий концерт.”

У жовтні 1989 року часопис “Поклик сумління” за №5 надрукував статтю “Доля однієї братської могили”.

Про нашу та інші могили заговорили радіостанції “Голос Свободи”, “Голос Америки”, “Німецька хвиля”. Світ дізнався про руйнації могил в Україні тоталітарною системою. Згадувалось і село Орів.

20 травня 1990 року, завдяки доброчинним пожертвам родин загиблих, а також громад сіл Орова та Ямельниця, могилу на горі Бренів було відновлено повністю. Встановили хрест із нержавіючої сталі висотою 7,5 метрів. Поставили камінь з чорного граніту: 142×135 см та 49×33 см. Тут велику допомогу за дуже низьку платню надав інженер комбінату комунальних підприємств м. Трускавця, наш земляк – орівчанин Богдан Кушнір.

Під час освячення могили отець Михайло Мельник сказав:

“Дорогі християни! Сьогодні ми зібралися тут, в Орові, на тій могилі, щоб помолитися за упокій душ, які тут поховані, вшанувати їх пам’ять.

Настав той довгожданий час, коли ми можемо говорити і думати про те, що в дійсності було. А наша історія дуже болюча. Колись співали: “Триста літ минає, як наш брат в неволі конає…”. Мається на увазі цей час, коли Богдан Хмельницький, внаслідок політичних обставин, змушений був укласти договір з московським царем. Вони підписали цей акт як рівний з рівним, але, як виявилося насправді, ми стали поневолені царською Росією. Наш народ був невільником і кріпаком.

Не стало нам краще й після революції 17-го року. Різними способами прагнув більшовицький режим знищити український народ. Тюрми, висилка в Сибір, великий голодомор на Україні… Не приніс на нашу землю свободу “старший брат” в 39-му. Почався час визиску, терору і поневірянь галичан. Не обмежувалися “визволителі” фізичним знищенням людей, вони топтали нашу культуру, мову, духовність. Особливі страждання і муки перенесли віруючі і духовенство Греко-Католицької Церкви. Та сонце свободи зійшло над Карпатами.

Нашому народові ніколи не бракувало чесних і мужніх героїв, які відрікалися від усього земного, навіть життя, – за волю України. Це були Українські Січові Стрільці та жовніри УПА, чимало з яких знайшли свій вічний спокій у цій могилі.

Вшановуючи пам’ять героїв, пам’ятаймо їх слова: “Брати наші, не забувайте про нас, про мету нашу, за яку ми боролися. І ви вставайте на боротьбу, любіть Україну і Бога”.

На жаль, останнім часом загострились конфесійні відносини. Кому це вигідно? Звісна річ, ворогам українського народу. А ми, всупереч їм, єднаймося, любімося, молімося Господу Богу і Всевишній пошле нам спасення.

Слава Ісусу Христу! Слава Україні, її героям!”

На початку 1991 року загострилась обстановка на релігійній основі. Підбурена частина сільчан більшовицькими заколотниками щодо остаточного знищення прадідівської Греко-Католицької Церкви в Сколівськім районі і зокрема в селі Орів виступили на арену протистояння правді.

Тільки завдячуючи настоятелю церкви Св. Миколая міста Трускавця отцю Петру Івасівці, вдалося відвернути цю загрозу в селі Орів, яка склалася 22 червня 1991 року на могилі УСС-УПА та жертв більшовизму, що на горі Бренів в с. Орів. Була відслужена поминальна Панахида у зв’язку з відзначенням трагічної річниці – 50-ліття з часу страхітливих мордувань людей в тюрмах НКВД напередодні війни в Західній Україні.

На той час я вже перебував у товаристві “Меморіал”, яке ставило своєю метою викривати політику етноциду і геноциду комуністичними заправилами СРСР проти волелюбного українського народу, зокрема злочини силових структур компартії – НКВД, МВД і КГБ на Дрогобиччині і в дрогобицькій катівні. Ми прагнули довести людям, що будь-який жорстокий злочин супроти народу не підлягає строку давності.

І мені, як членові “Меморіалу” за покликом серця і душі, довелося брати найактивнішу участь у розкопках, що тривали з 24 серпня до 30 жовтня 1990 року на території учбового корпусу педагогічного інституту в м. Дрогобичі (Стрийська, 3, корпус фізико-математичного факультету).

Ось що писала про ці події Анізія Онищак в часописі “Радянське слово” (тепер – “Галицька Зоря”) від 8 вересня 1990 року: “Все нові і нові невинні жертви енкаведистів виймають із могил, чи то пак із могильника. Тут, на подвір’ї нинішнього корпусу фізико-математичного факультету педагогічного інституту, де колись знаходилася катівня НКВД, дуже багато людей; є тут і ті, хто сподівається почути щось про смерть рідних чи близьких. Багато людей прийшли сюди, щоб побачити, почути, довідатися або вклонитися праху невинно вбитих…

Сліз тут уже не ховає ніхто. Ні старі, ні малі.

– За що ж їх убили? Як могли помордувати стільки людей? – плаче старенька.

Як могли? За віщо? Ці питання на устах у всіх і кожного. Ви чуєте, колишні енкаведисти? Якщо у вас заговорило сумління (а віриться, що саме так), обізвіться. Поясніть людям, за віщо їх? Розкажіть людям. Адже ніхто у цьому житті не вічний. І в оці останні роки вашого життя, коли світ уже знає, що ніяка ідея не виправдовує вбивство людей, коли ви вже зрозуміли: злочини ваші розкриті, – ви повинні прийти до людей. Звісно, буде всяке. Буде зло, справедливе, і гнів, і обурення. Але цього не минути. Ви повинні розповісти людям про тих, хто впав від ваших рук. Про останні хвилини їхнього життя. Про їхні прохання, їхні заповіти. Ви мимоволі стали між ними і вічністю. І вічність не прийме вас без оцього покаяння. Але це, зрештою, ваша справа. Оце вже ваша. Вбивство ж не було вашою справою. Ви не мали вбивати, прирікати когось на смерть.

– Не мали. Але ж прирікали, – плаче жінка. – Я жила поруч з тією страшною будівлею. І коли в місто прийшли німці, а було це, коли не помиляюся, о восьмій годині ранку в неділю, за мною прибігла сусідка: “Ходіть, Постойчихо, подивимося, що там у тій катівні”. А знаєте, то до війни, та й ще по війні не був інститут, то був такий суд. Там брали за всякі мирські справи. За ліс, за сварки, за бійки. Я сама там сім день за ліс сиділа. Потому вже – НКВС. Та й люди дуже нарікали на ту кам’яницю. Бо там погинуло багато людей. Помордовано їх страшно. Та й пішли ми. Підходимо, а там вже народу. Все повідкривано. Люди плачуть. Багато мліє. Ми поміж люди та й – до пивниці. А там такі вузькі комірки, а в стінах – цвяхи. А на підлозі – рів. Там кров стікала. Видно, кидали людей об ті стіни. Крові було багато. Ми аж боялися на ту кров наступити. По підлозі було багато фотографій, паперів. А мушу вам повісти, що тут забрали мого кузена, Нестор Постойко називався. То я все думала, що десь знайду його. Думала, що мусить жити. Бо кому що завинив? Таже був студентом. Цілком молоденький.

Я і знайшла його. Як розкопали на подвір’ї, там тепер чомусь не копають яму, то ще земля рухалася. Кров аж текла з тої землі. У тій ямі стільки трупів було! Серед них і мій кузен. Матінко, який був помордований. Руки і ноги мав чомусь обварені. Плакали його родичі, плакали всі. І такий-то крик стояв. По війні стриянку і стрика вивезли за сина.

А тоді похорон був. На фірах їх везли у паках. Один кінець того похорону був коло млина на Стрийській вулиці, а другий – коло Спаса. Так, так, коло церкви Спаса.

Мені діти кажуть: “Мамо, нащо то говорите. Мовчіть, бо хто його знає, як то ще буде”. А як буде, діти мої? Мені вже дев’яносто літ буде 7 квітня. Дев’яносто. Хто мені ще додасть літ? Ніхто. А як маю з тим вмерти, не розповісти? Як всі будемо мовчати, будемо мати гріх на душі. Бо таке не може повторитися.

Так везли тих помордованих на цвинтар. А руки у багатьох були поскручувані дротом колючим, і ноги, і навіть уста. Тоді впізнала свого замордованого сина і стара Войтовичка. Відразу зомліла. Її довго відтирали… Чи жиє, не знаю…

Я мала брата Бронка. То він, як то побачив, не міг спати. Все говорив, що маємо здобути собі самостійну Україну. Тоді вже ніхто не буде так над народом знущатися. Вірив, що нам в тім німці поможуть. Пішов до них тлумачом (перекладачем) робити. Та й нашим людям помагав. По війні його заслали на Сибір. Та й всіх наших забрали. І Постойчиху, що на Церківній вулиці мешкала. Доньку вивезли. Вона там і вмерла. І чоловік там помер. І Карольку Постойчиху вивезли. І її вся родина вимерла. Тоді і Кушніра вивезли… Всіх.

Мене не рушали, бо я була на маминій фамілії. Та й я нічого не знала. Але хіба тоді когось вивозили, що був винен? Забирали, били, мордували – і до Сибіру.

Через якийсь вже довгий час приходжу до хати, а діти такі раді та й питають. “Мамо, а хто в нас є?” Я собі й так думаю, і так. Хто би то міг бути? Аж тут – Бронко. Я пополотніла.

– Ба ти чого? – питаю. І вже мені на мислі, як мене з дітьми беруть на фіру і везуть світами. А то якраз Супруна священика вивезли, вчительку Сазанську. Така, може, знаєте, гарна була жінка. Таке мала пишне, чорне волосся, що всі за нею оглядалися. Тоді брали всіх, хто був навіть на знимках з церковним хором. Питали: кого знаєш? І все!

– Не бійся, Касуню, – він до мене. Я вже своє відбув. Я там добре робив, маю і якісь там подяки.

А я аж сі у кусні мечу, не знаю, що маю робити. Він побачив мій страх та й почав збиратися. Тоді вже мій чоловік каже: “Де ти підеш на ніч? Переночуй”.

Але Бронко пішов. Ми думали, може, до жінки. Я ще вийшла за ним, чи ніхто не пантрував нас. Але мій Бронко навіть до млина не дійшов, коли надійшов Геврик. Той Геврик і доніс на нього. Забрали Бронка. Тримали його день і ніч. На другий випустили. Прийшов чорний, як болото. Який він був побитий! Страх один. Я плачу. А він каже: “Казали мені, щоби ставав до них на службу і помагав людей виловлювати. Кажи, Касуню, що маю робити?”

– А я звідки знаю, Бронку. Та що я можу тобі порадити? Та як ти можеш людей продавати?

– І я так кажу, – він мені.

Пішов мій Бронко до Дережич. Там мешкала родина. А там – швагер був комуністом. Та й таким перестрашеним чи що. Бо сказав, що не хоче Бронка бачити в хаті. Він собі тоді в склепі купив плящину есенції оцтової і приплівся до нас. Та такий вже недужий. Я його до хати. А він – ні. “Постели мені Касуню, в саді. І дай води багато.” Я – до нього, а в нього вся сорочка в крові і в тому оцті. Кричу до чоловіка: “Бронко струвся!” А на подвір’ї нашому ще мешкав лейтенант. Був доктором. То ми його закликали. Він нічого вже йому не міг помочи, хіба закликав ще тих з енкаведе. А ті аж зубами рипіли, чого вони його відпустили, як повірили, що він буде робити.

– Его, сукиного сина, в подвал надо бы, да прижать, все бы сказал! – один мовив.

Були страшенно злі на нього, що вислизнув їм з рук. Якби могли, на шмаття би його рвали. Але що вдієш? Поховали ми Бронка…”

Бабуся розповідає, а переді мною – страшна трагедія родини.

А тоді знову її голубі очі повертаються до страшного сорок першого:

– Знаєте, то було багато зла тоді. Що ми тоді бачили. Не годен вам того ніхто оповісти. Забрали надвечір доньку священика. А рано, як німці прийшли, її пес вирив на окописку. Тепер там стоять блоки. Була ще жива. Але така змордована. Мала на собі таку жовтогарячу блюзку і гранатову спідничину. Але яка була змордована… Закликали маму і тата. То вони на коліна перед німцем клякали, аби добив її, бо що то була за людина? То – мара… Груди вирізані, ой, ліпше не буду далі… А німець не хотів стріляти. Каже: “Кличте комісію, бо скажуть, що то я мордував”. Так Ганна в муках і померла…

Та хіба то лише по Стрийській гори помордованих? А далі? Там, де вулиця Собеського і Зелена, їх єднала така вуличка. Там було три кам’яниці. В одній мешкав староста. В одній – “старші брати“, ті, що приїхали до нас. А в одній була міліція чи що. Навпроти мешкав той, що труни робив, не знаєте? Такий ?елеватий. То на подвір’ї за високим парканом там чуда були. Там так людей мордували. Ми бачили одного дня шестеро молодих голих мужчин на гноївці, вбитих. А через день – десять. Скільки то ще там знайдете…“

Прощаємося зі старенькою, а вона просить нас йти до людей: бо люди, мовляв, все знають. Хіба що бояться. Але коли не хочуть, щоб таке повторилося, хай розповідають. Бо неназвана річ – неіснуюча річ.

В голові аж гуде. Щойно чоловік з Лішні розповідав, як готували його до камери-казана. Було таких кілька кам’яних мішків на одну людину. Там заганяли наголо поголеного розібраного чоловіка. І на голову капав окріп. Той чоловік або зварився, або признався у всім, чого від нього хотіли… А племінниця колишньої ув’язненої розповідала, як мучили її тітку. Її підвішували вниз головою. Коли вона, а це була дівчина сімнадцятирічна, непритомніла, шнурок відрізали. Її пальці засували в двері і рипали дверми. Її… Та що там… Вона, відсидівши по сибірах, повернулася тепер додому. І може розповісти про все на суді. Всіх, хто бив її, катував; пам’ятає, як уже їй оголосили вирок. Тоді один зі слідчих поплескав її по плечу і каже: “Еслі би все так держалісь на допросах как ти, оні тоже билі би живи”.

І ще один свідок прийде на суд. Він донесе до нас заповіт тих, хто не вийшов з катівні. Бо то його просили.

– Я був наймолодший. Навіть плакав після допитів. А мене учитель старенький, пан Терлецький, все втішав і просив: “Тримайся, юначе. Тримайся. Мусиш вижити. Ти – молодий. Ти все витерпиш. І маєш донести до людей про нас. Як ми загинули розповіш. Прийде такий час”…

Час прийшов.

Прийшов. І вже люди заговорили. Бо далі мовчати не сила. Давайте вислухаємо їх. Слізьми скропимо цю святу землицю. Вшануємо їх, невинно убитих. І напишемо про них книгу. Хай знають наші діти і внуки про все, що творилось на нашій землі. І не допустимо, щоб більше ні одна краплина крові не впала на стражденну землю. Від нас історія вимагає: назвати прізвища катів і вбивць. Нас історія застерігає: не судіть і не судимі будете.. Бо це вже було. Не маємо права важити на будь-чиє життя… Бо наші гени ще несуть в собі передсмертний крик і жах батьків і дідів…”

Про катівську сутність більшовицької системи на основі виявлених фактів з матеріалів розкопок дала газета “Соборність” у листопаді 1990 року, витяги з якої подаємо:

“Корпус фізико-математичного факультету Дрогобицького педінституту. Колись у цьому приміщенні знаходилося НКВД до війни і КГБ після війни.

Саме тут відбувалися звірячі розправи над невинними галичанами. Одним з тих, хто прийшов подивитися на розкриття поховання, був пан Когут із села Раневичі, який серед взуття, що було вийнято з ями, впізнав ортопедичний черевик, який належав його дядькові, колишньому сотникові УГА Когуту Григорію Михайловичу, 1896 року народження, учаснику Першої світової війни, на якій він був поранений в ногу, внаслідок чого відбулася деформація гомілкової кістки, і нога стала коротшою на 9 см.

Доктор-експерт пан Ільницький Володимир Михайлович перебрав не одну сотню кісток, поки віднайшов оту, яка належала та відповідала останкам кісток, що залишилися в черевику. Так було виявлено, що саме в Дрогобичі енкаведисти закатували колишнього сотника УГА пана Когута, якого було страчено в червні 1941 року.

Родичі приносять чимало фотографій колишніх жертв НКВД. На двох знімках ми бачимо Мисишина Володимира Юрковича та Паславського Осипа Івановича. Обидвох їх забрали до дрогобицької катівні 22 червня 1941 року, і вже більше ніколи їх очі не побачили сонця, а на фотографії зверху два складені людські скелети. Хто знає, може, хоч одна кістка належить комусь з тих двох молодих та вродливих українських парубків, та, на жаль, в тих умовах, в яких ведуться розкопки, без відповідних експертів, навіть і мріяти не доводиться про ідентифікацію. В одному з інтерв’ю з судмедекспертом Ільницьким іде мова про те, що трупи були скинуті в яму в жахливому безладі, як сміття. Пан Ільницький пригадав, як він був у групі експертів під час ексгумації поховань жертв басмачів.

Навіть їх верховоди здійснювали поховання закатованих ними ж “невірних” за релігійним звичаєм, як це прийнято у людей. Якщо азіатські могили порівняти з похованнями в Дрогобичі, то стає зрозуміло, що на західноукраїнських землях діяли руки нелюдів, бо скидали людей докупи, як непотріб. В одній ямі було засипано глиною окремо від скелетів 17 людських черепів, і жодної кістки.

Багато людей, що приходять сюди, говорять про те, що ув’язнених годували людським м’ясом. Єдиний свідок, який був помилково заарештований, а потім його випустили, мав необережність відкрити ту страшну таємницю.

Одразу ж на другий день його було схоплено, і вже більше його ніхто не побачив.

Під час розкопок наткнулися на каналізаційну трубу, в якій було знайдено серед битого посуду та гнутих ложок фаланги людських пальців. То що мали б означати тих сімнадцять окремо закопаних людських черепів? Чи не є то підтвердженням до вищемовленого?

В народі кажуть, як тривога – то й до Бога. Всі зараз згадали про втрачену людську свідомість, а зокрема духовність. Не одному священику в дрогобицькій катівні вкоротили життя. На світлині зліва бачимо хрест в оточенні примітивного знаряддя тортур, такі хрести здебільшого носили священики. Чим міг загрожувати більшовикам доживаючий свого віку старенький священик, якого попросту зварили електричним струмом. Після приходу німців парафіяни вирішили віддати тіло землі, але змушені були забрати у простирадло, оскільки саме тіло не трималося укупі. Таких в’язнів було декілька.

Німці дозволяли забирати в’язнів для поховання. Аж мурашки бігають по спині від того, що оповідають люди.

Свідок Гуткевич з Дрогобича стверджує, що коли прийшли в місто німці, то він набрався відваги піти до катівні, щоб там відшукати тіло свого брата, оскільки багато людей знаходили своїх рідних та знайомих.

ЗВЕРНЕННЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Злочини “енкаведистів” у Дрогобицькій катівні – це яскраве підтвердження політики етноциду і геноциду з боку комуністичного уряду СРСР проти волелюбного народу. Тому історія вимагає суду. Не може бути строку давності ветеранам галицького голокосту, як не було пошани головорізам рейху. Громадськість західноукраїнських земель ще й досі оплакує долі сотень тисяч безвинно закатованих краян.

Бабин Яр, Биківня, Дем’янів Лаз, Дрогобич усіяні кістками мирного населення. Немає сумніву, настав час скликати другий Нюрнберзький процес над “кагановичами” та іже з ними. Ми вишукуємо по всіх усюдах “ментів” і “барб’є”, і водночас у нас під самісіньким носом  спочивають на лаврах “герої” людської м’ясорубки. Комуністи кажуть, що влади Рад як такої у нас не було, то дозвольте запитати: чиї шкурні інтереси ви захищали? Очевидно, боронили свої інтереси від трудящих. Гірка іронія, але кров’ю вистраждана.

Череповий “вавилон” на подвір’ях колишніх катівень НКВД-МГБ волає до публічного суду над катами, кличе до торжества людської справедливості, до перемоги розуму над безглуздям, а добра над злом. Катам народу не може бути прощення!

Закликаємо усі прогресивні і демократичні сили України, відомі організації українців у всьому світі підтримати ініціативу дрогобичан та редакції газети “Соборність” провести весною цього року міжнародну експертизу жертв НКВД-КГБ у Дрогобицькій катівні по вул. Стрийській, 3. Документальні матеріали цього людського “пекла” варто використати на можливому Трибуналі Народів над тоталітарним режимом КПСС та ідеологією марксизму-ленінізму взагалі.

.

ІНФОРМАЦІЯ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ ПРО МАСОВЕ ЗНИЩЕННЯ ГРОМАДЯН В МІСТІ ДРОГОБИЧІ

На підставі представлених Дрогобицьким філіалом історико-просвітницької організації “Меморіал” матеріалів прокуратура області з вересня 1990 року розслідує кримінальну справу по факту масового знищення громадян у м. Дрогобичі.

(Тут знаходилося (з 1939 до 1941 роки і з 1944 впродовж майже двох десятків років) управління НКВД області, де проводились катування і масове знищення людей).

З 24 серпня по 30 жовтня 1990 року на території учбового корпусу педінституту в м. Дрогобичі по вул. Стрийській, 3, та суду, що прилягає до вказаної території, проведено розкопки останків захоронених; всього викопано 486 кісткових останків людей, з яких 109 належали жінкам, 361 – чоловікам, а у 16-ти випадках стать не встановлена.

(Затруднення у визначенні статі виявилось через те, що під час катувань та знущань над жертвами основна частина кісток була механічно пошкоджена, а деякі належали неповнолітнім особам з незакінченими процесами окостеніння).

Вік жертв становить від 18 до 65 років. Переважна більшість знищених людей віком від 20 до 40 років.

Відповідно до висновків судово-медичних експертиз, проведених по кісткових останках, пошкодження на черепах виникли від пострілів у голову. В 43-ох черепах знайдено деформовані кулі, які, за висновками судово-балістичної експертизи, вистріляні із зброї вітчизняного виробництва, тобто в даних випадках мала місце насильницька смерть.

(Зброя з дрібнокаліберними набоями, дрібнокаліберні олов’яні кулі знайдені в черепах дещо деформовані або зовсім сплюснуті, що застрягли при виході у щільних ділянках кісток черепа. Така зброя була у розпорядженні НКВД).

З архівних документів, показів свідків встановлено, що приміщення теперішнього учбового корпусу педінституту по вул. Стрийській, 3, було збудовано австро-угорськими властями для суду, який використовувався за призначенням. Як за часів Австро-Угорщини, так і за часів панської Польщі був судом першої, або нижчої інстанції.

(…, де смертельних вироків не виносилось і їх виконання на даній території не проводилось).

У зв’язку з цим ні в архівних документах, ні в показах свідків немає жодних даних про знищення в тюрмі, що була при суді, людей та їх захоронення на території суду.

Таку ж роль відігравало дане приміщення за часів німецької окупації Дрогобича з липня 1941 року. Каральні органи окупантів (гестапо, поліція) знаходились за іншою адресою.

(Не завадило б вказати місце, бо там же знаходилось після війни і обласне управління міліції, яка не нехтувала тим, щоб теж познущатись над невинними нашими галичанами. Прокуратурі, разом з КГБ, було б доцільно виявити ініціативу і дослідити, чиїми трупами дихають стіни і земля цих приміщень).

В період з вересня 1939 року по червень 1941 року та в післявоєнний час у приміщенні колишнього суду знаходилось Дрогобицьке обласне управління НКВС-НКДБ з тюрмою.

На передвоєнний період припадає найбільше репресій щодо громадян Дрогобиччини. Із показів багаточисельних свідків вбачається, що масові арешти здійснювались упродовж періоду з осені 1940 року до кінця червня 1941 року.

(З цим погодитись не можна, так як з перших днів, “когда воїн-освободітєль” ступив на нашу землю, то на штиках і стволах большевицької зброї ніс не свободу, а смерть, катування і знущання нашим людям, що передбачалось програмою будівників комунізму під проводом КПРС і “вождя народів”. Відразу після “святкування золотого вересня” 1939 року жертвами впали:

Постойко Нестор Степанович, 1915 р. н., Король Агата, 1913 р. н., Кв’ятковський Станіслав, 1903 р. н., арештований 08.10.39 року, Лішнянський Франк, арешт. 11.11.39 року, Люв Франк, 1903 р. н., трубочист, Мисишин Володимир Ю., Дрогобич, Горішня брама, Гарасим’як Василь Васильович, 1916 р. н., з Доброгостова, Олексишин Осип Михайлович, 1906 р. н.

Всі перечислені особи були арештовані енкаведистами і знищені).

В усіх випадках арешти, що значно поширились на початку війни 1941 року, проводили працівники НКВД-НКВС; арештованих привозили в тюрму по вул. Стрийській, 3, звідки значна їх частина живими не вийшла. Про це, зокрема, свідчать наслідки розкопок на території тюрми, що були проведені 1 – 2 липня 1941 року, тобто в перші дні німецької окупації Дрогобича. Ці події висвітлювала газета “Вільне слово”, що виходила в Дрогобичі з липня 1941 року, в матеріалі щодо репресій польського населення Дрогобича, у свідченнях чисельних свідків, наявність речових доказів в траншеї, де поряд з кістковими останками людей знайдено особисті речі загиблих: годинники, окуляри, мундштуки, гребінці, дрібні радянські монети 1930-1940 років випуску, окремі екземпляри взуття довоєнного виробництва, як радянського, так і польського.

(…, але чомусь прокуратура не повідомляє про те, коли, ким, і чому була закрита ця газета?).

Доказів про причетність німецьких окупантів до знищення людей саме на території тюрми слідством на даний час не встановлено, хоча самі факти масового знищення фашистами громадян Дрогобича стверджено показами свідків цих подій, архівними документами, в т. ч. радянськими джерелами: дрогобицькою обласною газетою “Радянське слово”, нарисом-путівником “Дрогобич”, випуску 1986 року.

Однак, як це випливає з матеріалів слідства, німецькі окупанти страчували людей у спеціально відведених для цього місцях, зокрема, в Броницькому лісі, на площі в центрі Дрогобича, де в обох випадках встановлені меморіальні дошки в пам’ять загиблих.

Щодо єврейського погрому 1 липня 1941 року в Дрогобичі, то такий факт дійсно мав місце, про що стверджують окремі свідки та архівні документи. Згідно останніх в місті загинуло в той день 47 осіб єврейської національності.

Однак матеріалами слідства не доведено, що всі ці жертви захоронені в траншеї, з якої викопали останки людей в цьому році, оскільки ніхто із живих сьогодні свідків цього факту не стверджує, а під час відтворення місця розкопок 1941 року місце знаходження тодішньої траншеї не співпадає із місцем розкопок, які велися в цьому році.

Таким чином встановлено, що на території учбового корпусу та саду, що прилягає до нього, мало місце поховання в більшості своїй людей, загиблих в 1940-1941 роках, тобто в період, коли тут була тюрма НКВС-НКДБ.

Слідству належить виконати великий обсяг роботи, щоб встановити особи загиблих, на яких підставах їх було в свій час заарештовано, згодом розстріляно, вчинено це за судовими вироками чи без таких. У кожному випадку необхідно встановити законність вжитих репресивних заходів. Лише після одержання наслідків цієї роботи буде зроблено висновки як в цілому, так і по окремих фактах.

По архівних кримінальних справах встановлені працівники НКВС-НКДБ, які брали участь в арештах і слідстві.

(Прокуратура та КГБ на неодноразові вимоги “Меморіалу”, ТУМу та інших громадських організацій (а про це не завадило б знати і заядлим комуністам), до цього часу не надрукували списки цих осіб, які арештовували, вели слідство і, безперечно, є співучасниками репресій, знущань, катувань і вбивств. Якби прокуратура хотіла висвітлити правду і повела слідство так, щоб свідки відчули бажання встановити правду, то люди розкрили б свої тайники пам’яті. Та побачивши, що репресії продовжуються (підле і беззаконне заточення в тюрму Степана Хмари, побиття Гудими, безкарна поведінка і розгул злочинців, надійно прикритих керівною силою і т. д., свідки перестали довіряти слідству і затаїлись).

Нами в даний час вжито вичерпних заходів для встановлення їх місцязнаходження, після чого буде опрацьовуватись питання щодо причетності їх до розстрілів.

Остаточне рішення по справі буде прийняте після закінчення розслідування.

Прокурор області

Державний радник юстиції 3-го класу

Л. Ф. Ізосімов.

Тільки через рік, після перемоги на виборах до міської ради демократичних сил, появилась можливість взятися за розкопки. Ініціатором виступила Дрогобицька організація товариства “Меморіал”, інші демократичні організації. Від 24 серпня до кінця жовтня 1990 року з ранку до вечора, добровільно і безкоштовно виконували їх члени нелегку, але благородну працю. Тисячі дрогобичан і гостей міста побачили вийняті з землі останки закатованих жертв, їх особисті речі, одяг і взуття, зразки совєтської та іншої зброї того й ранішого періоду, послухали численні свідчення тортурованих у цій катівні людей.

Третій тиждень тривали розкопки, розтривоженим вуликом гудів Дрогобич і околиці, а міська прокуратура, відділ КГБ зберігали дивовижну байдужість. Ніби нічого цього насправді не існувало. Лише під сильним тиском громадської думки, після закликів звернутися за допомогою до міжнародних організацій 11 вересня 1990 року було порушено кримінальну справу по відкритих фактах поховань людей, створено слідчу групу Львівської прокуратури, яка приступила до роботи, а також урядову комісію для оцінки результатів роботи цієї групи.

Працювала остання довгих дев’ять місяців. Доки юристи і криміналісти заслуховували свідків, проводили експертизи останків жертв, знайдених зразків зброї, особистих речей тощо, компартійні засоби масової інформації за помахом “диригентської палички” з вищих кабінетів розпускали брудні інсинуації, чутки навколо свідків. Головне – проти найбільш невигідних для злочинців і тоталітарної системи в цілому. Висловлювались виссані з пальця припущення про можливість розстрілів у цьому приміщенні попередніми владами.

Все ж слідство мусило прийти до кінця. І воно закінчилося. Що ж констатувала урядова комісія? Що знайдено кісткові останки 486 осіб, в тому числі дітей. Що працівники НКВД-НКГБ проводили перед війною масові арешти громадян і привозили до цієї в’язниці. Що нібито був єврейський погром, а от де поховані жертви, встановити не вдалося, що розстрілювали невинних Драніков, Лимар, Воростков, Матягін, Дредітов. Що з працівників Дрогобицького УНКВД живуть лиш двоє, але один важкохворий, а другий заперечив свою причетність до розстрілів, тому до відповідальності, мовляв, їх притягувати немає змоги і підстав.

Вичерпавши свої можливості, слідство зробило висновок: розмежувати розстріляних за вироком суду і “обгрунтовано покараних” неможливо. Нарешті підбито головний підсумок: масові розстріли громадян, чиї останки виявлено, проводились у період, коли приміщення колишнього суду використовувалось як внутрішня тюрма НКВД-НКГБ. Про те, що злочини творили його працівники, – прямо не сказано. Визнається, що працівники Дрогобицького УНКВД Хабібулін, Анатоненко, Волков, Побережний, Івайлов, Гаукман, обласний прокурор Кригін допускали порушення законів, але вони або загинули, або померли. Отже, кримінальну справу закрито.

Чи варто було такій солідній слідчій групі і урядовій комісії тратити максимум відпущеного законом часу, аби встановити те, що давно знав мало не весь Дрогобич і колишня Дрогобицька область? Варто, але лише з огляду на необхідність закріпити документально свідчення очевидців і результати розкопок. Як і сподівались активісти “Меморіалу”, члени демократичних організацій Дрогобиччини, депутати, широка громадськість, урядова комісія так і не спромоглась прямо назвати винуватців трагедії – працівників НКВД-НКГБ, натхненника і організатора масових злочинів – большевицьку партію. Не порушено жодної кримінальної справи проти ще живих злочинців. З республіканських компартійних газет (львівські не в рахунок) повідомлення урядової комісії помістила лише одна чи дві, та й то із чималим зволіканням. Республіканське телебачення показало прес-конференцію з даного питання зі значними купюрами відеозапису. Ось як розуміють “гласність” у кабінетах ЦК компартії України і її засобах інформації.

Ознайомившись з повідомленням урядової комісії, повним недомовленостей, ігнорування принципово важливих фактів і свідчень, координаційна рада демократичних організацій Дрогобиччини висловила свої зауваження щодо змісту цього документа. Було підтримано пропозицію здійснити траурний кортеж з домовинами до Софіївського майдану в Києві, де передбачалась панахида над останками убієнних як акт протесту проти половинчатих висновків комісії і як форма прощання убієнних дітей України з рідною землею, а України – із своїми дітьми. Правда, згодом координаційна рада переглянула рішення. На її пропозицію міська Рада народних депутатів вирішила здійснити перепоховання 486 домовин з останками невинних жертв большевицької влади у Дрогобичі на окремо виділеному Полі Скорботи.

Домовини були виставлені на подвір’ї колишньої в’язниці для відправи парастасу. Потім їх перенесли на Ринкову площу перед ратушею. В неділю, 14 липня 1991 року, сюди прибули десятки тисяч дрогобичан, делегацій з міст і сіл Львівщини, багатьох міст України, колишні совєтські політв’язні у чорній табірній формі. Вони тримали гасла “Комуністи – злочинці, геть від керівництва народом!”, “НКВД плюс НКГБ, плюс КГБ – компартійних виконробів кривавих злочинів – геть з України!”, “Большевизм – фашизм”, “КПСС – до суду, злочинну комуністичну систему – до Нюрнберзького процесу!”, “Вимагаємо заборони комуністичної партії – ката нашого народу”, “Всіх більшовицьких катів – на телеекрани і народний суд” та інші.

Після церемонії відправи, спільної молитви домовини попливли в маєві синьо-жовтих знамен з чорним крепом в морі людей навколо ратуші, вулицями Мазепи, Лесі Українки і 22-го січня до місця вічного спочинку – на Поле Скорботи коло міського цвинтаря. Останки убієнних проводили так багато людей, що голова колони знаходилась в кінцевому пункті біля Старого Села, а хвіст – на кілька кілометрів позаду, в центрі міста. За оцінками, в траурному поході взяли участь близько ста тисяч чоловік.

Прокляття комуністичним злочинцям, спогади про закатованих, сльози горя, вимоги віддати ще живих душогубів до суду, співи “Вічна пам’ять” супроводжували довжелезну процесію. Не знайшлося, мабуть, серця, котре не стиснулося від болю, завданого дрогобичанам московськими “визволителями”, які волею компартії принесли в Галичину стільки біди, скільки не завдали попередні окупанти, разом взяті.

На Полі Скорботи поминальну панахиду відправили близько 30 священиків на чолі з єпископом Юліяном Вороновським. У прощальній проповіді він підкреслив: кожне суспільство, побудоване не на любові до ближнього, а на гніві, приходить до трагедії. Так сталося і з совєтським суспільством, і не дай, Боже, повторення подібних звірств над невинним народом.

Потім над могилами убієнних виступили голова Дрогобицької міської Ради Мирослав Глубіш, голова Львівської міської Ради Василь Шпіцер, письменник, співголова Українського товариства “Меморіал” імені Василя Стуса Володимир Маняк, письменник, народний депутат України Роман Іваничук, голова організації “Державна самостійність України” Іван Кандиба, голова Спілки політв’язнів Дрогобича Федір Хоркавців, голова Львівського обласного товариства “Меморіал” Євген Гринів, голови Дрогобицької районної і Трускавецької міської Рад Тарас Метик і Віктор Бурлаков, колишній політв’язень, редактор стрийського народного часопису “Гомін волі” Мирослав Мелень та інші. Вони говорили про вічну пам’ять для невинно знищених українських патріотів; необхідність продовжувати пошуки останків жертв большевизму в Дрогобичі, інших містах України; віддачі до суду душогубів і їх натхненника – комуністичну партію; необхідність згуртування всього народу навколо святої ідеї побудови вільної Української держави; помноження зусиль у боротьбі проти нового “союзного” ярма, якими б словами його не прикрашували.

Голова Дрогобицького регіонального осередку “Меморіал” Мирон Бучацький зачитав звинувачення ненависного народам імперії кривавого комуністичного режиму в знищенні силою зброї української державності і розв’язанні братовбивчої громадянської війни; триразовому насильному штовханні українців до канібалізму; вимордуванні української інтелігенції; страшних наслідках таємної змови фашизму та большевизму для Західної України; веденні у 40-их – на початку 50-их років жорстокої колоніальної війни, насильній депортації сотень тисяч українців в Сибір; розвалі економіки, створенні загрози голоду, блокуванні демократичних реформ в Україні; намаганні зберегти тоталітарну імперію. Були також висунуті вимоги продовжити кримінальну справу по фактах Дрогобицької трагедії, дати їм вичерпну оцінку, опублікувати списки сексотів, матеріали кримінальних справ страчених та прізвища, а також списки большевицьких душогубів, їх чорні справи підпадають під дію міжнародної Конвенції про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства. Учасники траурної церемонії вірять, що тоталітарна система буде визнана, згідно з цією Конвенцією, злочинною так само, як і фашистська, і залишиться такою в світовій історії.

Над Полем Скорботи тисячоголосо злітає спів національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Дрогобичани, гості міста віддали останні християнські почесті невинним жертвам.

Мною особисто зафіксовано ще й таке. Серед різних дорогоцінних речей, які складалися окремо, були: чотири золоті коронки, штучні, австрійських часів; вісім золотих коронок часів правління новопосталої Польщі; три золоті кульчики; одна шабля з інкрустованою ручкою (ефесом) і одна зламана, два великих священичих хрести і декілька менших.

Скарбничка, зроблена з прозорого плексигласу, яка стояла перед розкопками і яку декілька разів на день забирали в корпус інституту, щоразу була “забита” рублями і доларами від жертводавців. Було подаровано з Канади великий опуклий медальйон із зображенням Божої Матері.

Я задавав різного роду можновладцям запитання: чому припинилися розкопки? Де поділися ті дорогоцінності і великі суми грошей? Чому ані голова “Меморіалу”, ані ініціатор тих розкопок не прозвітувалися за долю зібраних коштів?…

Резюмуючи вищесказане, хочу навести, як приклад, притчу зі Святого Письма, Нового Завіту (Йоан 12, 3-8).

“Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм; і наповнився дім пахощами мира. Каже тоді один з його учнів, Юда Іскаріотський, що мав його зрадити: “Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?” Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано. Тож Ісус промовив: “Лиши її. На день мого похорону зберегла вона те миро. Бідних матимете з собою повсякчас, мене ж матимете не завжди”.

…21 липня 1991 року – нова сторінка відродження в історії могили на горі Бренів. У цей день проведено перше перезахоронення за християнським обрядом тлінних останків повстанця Миколи Врублевського, який був закатований недалеко від могили на горі Бренів.

Четвертого жовтня 1992 року відбулося перезахоронення ще дев’яти вояків УПА. Члени Трускавецького “Меморіалу” разом з Бориславським “Меморіалом” їх відкопали по лісах, горах і потоках навколо сіл Орів і Зимівки.

Останні почесті були віддані Миколі Лаврику (псевдо “Бродич“), сотенний; Іванові Прицелю (“Шпак“), обоє з села Підгородці; Петрові Лукачу (“Вітровий“) зі с. Зимівки; Калічці; Довбні; Невідомій; Степану Романському.

Панахиду відправили отці зі сіл Орів, Солець, Сопіт, а воїни Української армії з військової частини пана полковника В. Шейка салютували їм триразовим залпом із автоматів.

Над могилою лунали надгробні слова, промовці змінювала один одного…

Отець Василь від духовенства міста Стебника:

“Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! В одному з горезвісних таборів смерті енкаведе карався, мучився, але не каявся відомий український єпископ. Він зазнав чимало страшних тортур, але муки за віру сприйняв мужньо і гордо. Коли одного разу вивели конвоїри нелюдськи покатованого священика надвір, то він обперся руками до стіни, підняв свої очі просто до неба і на його лиці заграла усмішка. Знівечене тіло, зболіле лице, а усмішка була адресована до неба. Охоронець-нелюд не стерпів такої сили духу в своєї жертви і запитав: “Як ти можеш в такому стані ще сміятися?” Тоді священик каже: “Я всміхаюся, бо я вільний, а ти не можеш це робити, бо запродав свою душу дияволу”.

Що значить бути вільним? Це передусім позбавитися страху, жити в злагоді з самим Богом, і тоді смерть вже не така страшна, як її малюють. Почуття страху притаманні людям грішним, зрадникам свого народу. А за святу ідею не гріх зложити голову.

Я вірю, що земля наша поволі вивільняється з оков чужинця-супостата. Ми глибоко сумуємо над останками полеглих героїв, але водночас радість і гордість розпирає нам груди за їх відважну звитягу, хоробрі вчинки, безкомпромісну боротьбу. Переглядаю список полеглих і бачу, що найстаршому з них ледве виповнилося 34 роки. І ці молоді люди свідомо наражались на небезпеку, бо знали, що боронять свій рідний край від найжорстокішого і найпідступнішого із ворогів. Чимало з них залишили вдома своїх люблячих батьків, братів і сестер, а навіть і дрібних дітей, які зараз стоять тут біля їх могил і сльози гарячі навертають їм на очі.

Ми щиро співчуваємо таким родинам, бо довгі роки ми не мали навіть права оплакувати рідних і близьких, які віддали життя за волю України. Там, де ми щойно стояли під липами, звозили окупанти вбитих повстанців, а тато і мама не сміли прийти до того пекельного місця і зізнатися привселюдно, що то їх дитина. Адже вдома підростали ще менші діти, до яких окупант не мав ані крихти жалю і співчуття.

Батьків душили сльози в горлі, і вони твердо вірили, що прийде час, коли народ пом’яне з великою шаною своїх гідних синів і дочок. Народ наш пам’яті ніколи не тратив.

У свій час не всі ми підтримували гетьмана Мазепу, а нині пожинаємо гіркі плоди розбрату. Та й сьогодні нам треба облишити  свої амбіції і особисті принципи, а подбати за свій нарід. Серед нас є чимало молоді, яка з хвилюванням на серці спостерігає перезахоронення своїх земляків. Але наші діти не прагнуть чужої крові, не бажають причинити комусь зло, а хочуть жити мирно і щасливо на своїй землі, аби відчувати себе вільними, аби бути єдино Божими рабами. Хай Господь Бог прийме в Царстві Небеснім душі тих, що відійшли від нас у вічність, що віддали своє життя за незалежність нашого народу. Бо Ісус Христос сказав, що немає більшої любові, як любов до ближнього, а вони, тут поховані повстанці, билися до згину за нашу і вашу свободу”.

Федір Хоркавців, станичний УПА, м. Дрогобич:

“Шановна громадо! Довгі роки більшовицька тоталітарна система оббріхувала і обпльовувала славу наших сестер і побратимів, які боролися за незалежну соборну Українську державу. І ось настав час всенародної любові і пошани, настав час віддати почесті полеглим героям, які знали, на що вони ідуть. І перші слова у них були з нашого декалогу: “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї”.

Тисячами гинули наші сестри і брати в рядах УПА. І застелили вони своїми кістьми та полили кров’ю усю нашу землю. Та на кістках і крові прийшла перемога. Ми ніби маємо незалежну Україну, але в дійсності до неї ще далеко. Мусимо боротися до тих пір, поки у Верховній Раді засідає ота комуністична група 239, члени якої ніяк не можуть усвідомити, що вони не є українці, а тому не мають жодного морального права представляти наш народ у парламенті.

Двадцять два роки я просидів у таборах смерті, але не зламався, не підупав духом, а навпаки, чимдуж гартував свою волю і діждався довгоочікуваної перемоги. Ми не зрадили своєї батьківщини, і, очевидно, сам пан Біг нас оберіг, аби ми засвідчили перед нашими людьми та й усім світом, що Україна непереможна. Український революційний дух живе і буде жити у віках! Відколи постала Україна, а це було в сиву давнину, відтоді Господь Бог вселив у наш нарід отой волелюбний і сильний дух незалежності.

Вічна пам’ять героям! Хай їм буде земля пухом! Слава ОУН! Слава УПА! Слава Україні!”

Мирослав Тиран, голова Товариства репресованих, м. Борислав:

“Слава Ісусу Христу! Дорогі друзі! Шановна громадо! Сьогодні ми тут зібралися, аби віддати останню шану в честь полеглих героїв. Сотні літ стогнала Україна під чоботом окупанта, але ніколи поневолений народ не складав зброї в борні із загарбниками. Хто нас тільки не поневолював! І монголи, і поляки, і москалі, і німці, але дух спротиву завжди витав над Україною.

Нині ми маємо, хоч не численну, але свою власну армію. Тому ні один український юнак не має права ухилятися від чесної і благородної місії – стояти на варті Вітчизни. Адже уникати призову до армії, коли Україна за стільки віків стала незалежною, – це злочин перед своїм народом. І батьки повинні роз’яснити цю думку своїм дітям”.

Роман Малярчин, член Крайового Братства ветеранів ОУН – УПА, член Товариства репресованих м. Трускавця:

“Дорогі друзі! Я хочу розпочати свій виступ з присяги українського націоналіста: “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї”.

50 років тому, 14 жовтня, на саму Покрову, була утворена УПА. І сьогодні ми прийшли вклонитися світлій пам’яті борців за волю України і вшанувати героїв хвилиною мовчання.

УПА була створена як протиокупаційна сила перед грабунками німецьких і московських фашистів. Серед повстанців були юнаки і дівчата, цвіт нашого народу. І цим лицарям свободи доводилось змагатися в нелегких, і я би сказав, у нелюдських умовах: холод, голод, постійна напруга нервів, цькування псами, засідки, зрада, тюрми. Юнацька кров лилася ріками. Кістками героїв встелена вся наша земля. І доказом цього є масові перезахоронення, очевидцями одного з яких ми є. Пам’ятаймо це і єднаймося, бо тільки в єдності сила народу. Вічна слава борцям за волю України! Слава Україні!”

Підполковник Валентин Шейко, м. Дрогобич:

“Шановні громадяни! Сьогодні ми вшановуємо пам’ять борців за волю України, воїнів УПА, усіх полеглих в боротьбі з коричневою чумою та більшовицькою холерою.

Оглядаючи пам’ятну дошку, я бачу, що в списках полеглих є багато ровесників тих, які стоять сьогодні в строю і прийшли віддати армійський салют побратимам по зброї. Завдання у теперішніх військових трохи не такі, які вирішували вояки УПА.

Найдорожче в людини – життя, і всі ці молоді люди, як дівчата так і хлопці, одружені чи неодружені, не пошкодували свого життя за волю і незалежність України.

Правильно тут хтось сказав: перемога наша не така вже переконлива, але якщо армія і народ будуть єдині, то ніякий ворог нам не страшний.

Перед могилами полеглих я клянусь: якщо Україна буде в небезпеці, то я, як і мої підлеглі, віддамо життя за незалежність України. І я це кажу вам від глибини серця і душі. Слава Україні!”

Федір Кушнір, член Братства УПА, м. Стебник:

“Шановна громадо села Орова! Чимало з вас є свідками жахливого терору в краю. Хто вони, ці мучителі наші? Це були Гоголь, Бабкін, Горінчук, Ліпатов, Затяга – усіх їх ви добре знаєте. Бо не один з вас потерпів від нагайок цих виродків. УПА воювала в умовах, коли окупант залякував і тероризував народ, найняв собі на службу чекістів, слово видобути було важко. Але були такі, що доповідали, куди слід, де і в яку хату заходив повстанець.

Мене арештовували тут у 1947-му році. А після мене ще гірша кара творилася. Але, мабуть, так мало й статися. Я пам’ятаю бої на Комарницькім верху, на Крушельницькім. Тут, на горбі, загинув наш командир Бродич. Сотні односельчан склали голови в нерівній боротьбі з ворогом.

За Смільною і Жданівкою нами була розбита ціла німецька колона, яка грабувала наші села. Вояки УПА опинилися між двох вогнів – із заходу наступала німецька орда, а із сходу – нечуваний більшовицький терор. Чимало з нас потрапило в засідку, бо кліщі обох окупантів затискали нас у цих лісах.

Не знаю, чи є тут поміж нас Василь Наум, житель цього села, хату котрого Гоголь перетворив у гарнізонне гніздо. Скільки там було згвалтовано і замучено орівських дівчат! Одній з них зняли шкіру з ніг аж до п’ят, другій в кузні розпікали залізо і пекли груди. Уявіть собі, які це були жахливі тортури і нестерпні болі, а вороги сміялися і реготали. А деякі з них покрикували: “Отродьє проклятоє, бандеровскоє, ану нєсі кушать нашім солдатам!” І наші люди ще мусили цю скотину годувати і напувати. У протилежному випадку вони відбирали навіть у багатодітної сім’ї останні крихти хліба зі стола.

Ось така вона, правда. Шила в мішку не втаїш! Однак ми вижили, на зло ворогам. Коли я повернув у своє рідне село, то мені казали, що місця в Оровому для мене немає, мені тикали і кричали вслід: “Геть звідси, проклята сволоч, ти хотів самостійної України!” Слава Богу, я діждався самостійної, а ті, що так наговорювали, або ходять поміж нас, або, може, вже й не живуть на білім світі. Кінцева перемога за нами! Слава героям!”

Павло Лаврик, брат командира Бродича, який загинув в с. Орів, родом з м. Борислава:

“На цьому святому місці лежать кращі сини нашого народу. Я був разом з тими, хто став до боротьби з ненависними ворогами України. З 1941 року – член ОУН, у 1944-1947 роках воював у рядах УПА. Далі, через підлу зраду наших запроданців, мене арештували і засудили на 25 років каторжних робіт. Смерть заглядала мені у вічі багато разів, але якимось чудом, при Божій волі, я вижив. І це, напевно, для того, аби прийти сюди і віддати честь героям. Наша незалежність – це результат боротьби нашого народу, і моїх ровесників в тому числі. Спіть, дорогі побратими, наша Україна вільна і незалежна. Бережім як зіницю ока цю свободу, бо тільки вільними ми можемо бути багатими і щасливими. Слава Україні!”

Любомир Мацько, рідний брат полеглої Анни Мацько з міста Трускавця:

“Слава Ісусу Христу! Не віриться мені, що ми дожили до тих часів, коли можна буде спом’янути полеглих молодих людей, в тому числі і мою сестру Анну, яка була закатована у 46-му році, а мені тоді минуло всього-на-всього один рік. Кати-більшовики прив’язали її за довгі коси до линви, затягли сюди на зарінок і сповістили, аби батьки ішли пізнавати свою доньку.

Мій тато сидів на Бригідках, а в хаті були лише хвора на тиф мама і я – немовля. Крадькома вночі вдалося поховати її, як Бог наказав. Анні було 19 років, і поки я жив з мамою, доти вона не могла забути її. Стільки часу спливло, а нам не вільно було навіть наблизитися до могили. І я, її рідний брат, довгий час не знав, де могила сестри, а мама боялася підійти, показати і все розповісти. Адже тут хреста не було. І тільки в останні роки сусіди зважилися показати те місце, де лежать кісточки бідолашної сестри.”

Зарицький Орест, рідний син полеглого Зарицького Романа, псевдо “Жаркий”, родом з м. Борислава:

“Дорогі орівчани! Щиро Вам дякую за те, що ви допомогли знайти мого батька. Я на цій могилі проклинаю більшовицьку банду. В 45-му році батько прийшов востаннє з Тустанович (а тоді бабцю через нього вислали в Сибір), взяв мене на руки і сказав: “Сину, може, я вже тебе не побачу, борися за свою бабцю, за вільну Україну“. І я клянусь боротися за вільну Україну. Хочу закінчити своє слово віршем:

Скільки вас, побитих, у Карпатах,

Скільки вас, скатованих, в снігах,-

Знає тільки місяць, що на чатах

Вартував у синіх небесах.

Скільки вас без дому, без надії,

За морями в муках довгий час.

Діти долі, квіти веснянії.

Україна молиться за вас.

Слава Україні!

На могилі полеглих героїв села Орів виступили панове Григорій Федисів від товариства “Просвіта” з міста Дрогобича; Дмитро Гнатів із села Городківка – від імені репресованих Дрогобицького району, чий рідний брат похований на горі Бренів; отець Любомир зі села Доброгостів. Іван Бреньо із Зимівок запропонував заспівати пісні: “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали…”, “Коли хоронили…”, “На ваших могилах…”.

25 жовтня 1992 року, о 14.00 годині, в селі Уличне Дрогобицького району регіональне історико-просвітницьке товариство “Меморіал” ім. Василя Стуса проводило освячення могил воїнів УПА.

Нас було декілька. Нами, членами Братства УПА м. Дрогобича п. Федором Кушніром та головою осередку “Меморіал” с. Уличне п. Ярославом Стефанківим, визначено героїв УПА, які таємно захоронені на цвинтарі с. Уличне. Це зокрема: Іван Василик (псевдо “Морозенко“), Василь Василик (“Славко Великий“) – оба із Зимівок; Дмитро Зарицький (“Богдан“) з Борислава, Ярослав Блауцяк (“Підкова“) зі с. Гаї; псевдо “Береза” з Доброгостова, псевдо “Малий Славко” зі с. Гірне, псевдо “Деревенко”, Юліан Терлецький, Ілько Майор (Воробець – жид-вихрест), Микола Місцю (Олесь), Михайло Дмитришин – усі з села Уличне. Також були перенесені з урочища “Бостанків” тлінні останки Богдана Івасівки з села Конюхів, невідома дівчина з довгою косою, двоє невідомих.

Ми насипали і прибрали дві могили, поставили металеві хрести, пофарбовані під березу.

Про все це було повідомлено сільську раду та уличнянського священика. Правда, голова був у відпустці, то передали секретарю виконкому. Священика також не було вдома, то все було передано його синові. Відповідно було вивішено оголошення, друковане на машинці, а коло церкви на видному місці оголошення написане великими літерами. Такі ж оголошення були вивішені по містах і селах регіону.

Яке ж було наше здивування, коли 25 жовтня ми приїхали у село Уличне, а на цвинтар прийшли чотири старенькі бабусі!

Ми з бориславцями пішли виясняти ситуаці до місцевого священика додому. Отець Євген нам сказав таке: позаяк ми нічого не повідомляли, голова сільради не дав дозвіл на відправу. Таким чином, громаду в церкві не повідомили, люди розійшлись.

Тут церкву відкрили, задзвонили дзвони, на цвинтар пішли одні приїжджі, уличнянців було дуже мало. Мешканці почали сходитися аж тоді, коли почули салют, який давали військові з Дрогобича.

На панахиді були отці Любомир з Доброгостова і Василь зі Сільця, з м. Жидачева отець Василь і місцевий парох.

Після панахиди – віче, де виступили станичний УПА Федір Хоркавців, комбатант Федір Кушнір, пан Сушко (братство ОУН-УПА м. Борислава), підполковник Марченко, учасник визвольних боїв УПА в Чорному лісі, п. Шевчук, голова осередку “Меморіал” с. Уличне, п. Степанків, п. Тиран (Братство УПА м. Борислав), член осередку “Меморіал” п. Кіндракевич (с. Уличне).

Ви скажете, для чого я це все пишу, адже поховання відбулося по-християнськи, з почестями. Так-то воно так, але чому уличнянці, якщо вже їх Господь покарав таким війтом, самі не прийшли, щоб востаннє вклонитися героям за волю України? Невже треба аж стріляти, аби зібралися люди? Та чи всі почули б той стріл?

У вересні 1994 року українство відзначило 80-і роковини перших боїв Українських Січових Стрільців у Сколівських Бескидах з московськими зайдами, 25 вересня 1994 року – на горі Бренів відбулася поминальна панахида і народне віче.

На святі виступив гість із м. Торонто (Канада) Василь Дідюк – журналіст, письменник, автор багатьох книжок, редактор гумористичних видань. Далі все про нього:

Визначний суспільно-громадський і політичний діяч в Україні і Канаді, колишній політвиховник і редактор українських підпільних видань УПА. Учитель рідних шкіл в чужині і виховник-організатор Спілки Української Молоді, Голова Спілки Українських Педагогів, довголітній голова Спілки Українських Журналістів Канади, голова Братства українських католиків, головний радний і контролер Українського народного Союзу.

Генеральний секретар Ліги Визволення України і Світового Українського визвольного фронту, член Президії Конгресу Українців Канади і Світового Конгресу Вільних Українців, секретар Товариства колишніх вояків УПА.

Нагороджений Найвищою Почесною Грамотою і відзнакою ім. Тараса Шевченка від Конгресу Українців Канади, Почесною Відзнакою Похідних груп УПА, грамотою і відзнакою Товариства Вільного Козацтва і численними Почесними Грамотами різних українських організацій.

Був віднотований у книгах “Визначні особи Північної Америки” та “Історія українців Канади”.

Василь Дідюк не припиняє активної діяльності і надалі продовжує свою суспільно-громадську працю на еміграції і в Україні.

Уже в котрий раз Василь Дідюк відвідав Україну, влаштовуючи під час відвідин зустрічі з громадами, готуючи політичні промови та виступи, налагоджуючи зв’язки для співпраці з різними політичними організаціями та редакціями періодичних видань національно-патріотичного спрямування.

У своєму виступі він сказав:

“Всечесніші отці, дорога українська громадо, дорогі сестри і брати!

Мені надзвичайно приємно сьогодні бути разом з вами на місці історичних подій, що відбулися тут вісімдесят років тому.

Я приїхав з далекої української діаспори, з Канади, і, користаючи з нагоди, хочу привітати вас з урочистим святкуванням вісімдесятиріччя героїчного бою Січових Стрільців на отій високій горі, де вашими руками висипана висока братська могила, звідки відкривається чудова панорама мальовничих Карпат.

Вітаючи вас, хочу сказати, що і там, за тими чудовими горами, за морями, в далекій чужині, є Україна. Вона живе, вона діє, вона бореться так само за права українського народу, як боретеся ви на рідній землі. З болем в душі мушу відзначити, що по п’ятдесяти роках відлучення від України, розлуки з рідним краєм, з рідною українською мовою, мовою Тараса Шевченка, мовою наших батьків, прадідів я, на жаль, за шість тижнів перебування в Україні чув не дуже багато. Не чув її в українській столиці, не чув у містах, містечках і навіть в селах. Нашу мову покалічено. “Мова рідна, рідне слово, хто вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має”.

Невже ж ми, нарід понад п’ятдесят мільйонів, маємо скапітулювати перед кимсь вже тепер, коли є така велика можливість національного відродження України і чому сприяють нам політичні можливості? Нас вже визнало сто п’ятдесят дві держави світу! Вже нині не вдасться москалеві безкарно верховодити в Україні, як то було дотепер. Вже нині світ дивиться на Україну трохи по-іншому. То ж, ради Бога, не уподобаймося тим, які, представляючи Україну на найвищому, державному рівні, у своїх виступах промовляють до українського народу, як в офіційних стосунках, так і в побутових, на російській мові, – попросту їх зганяйте з трибуни. На жаль, в Україні ще можливе зневажливе ставлення як до всього національно-українського, так і до української мови. А це означає, що наша боротьба за національне відродження, за утвердження повновладних принципів української національної держави не до вподоби зайдам. Україна ще бореться і буде боротися аж до повної перемоги над тими, хто волів би бачити Україну в довічному ярмі, накинутому “старшим братом“-великоросом, москалем. І ця могила, біля якої ми сьогодні зібралися, щоб вшанувати пам’ять полеглих і похованих тут Січових Стрільців, а пізніше похованих тут в різні часи борців-патріотів із загонів ОУН-УПА, – лиш одна з тих сотень тисяч, а може, і того більше, братських та поодиноких могил, зруйнованих і забутих, відновлених і висипаних недавно по всій Україні і в чужині. Всі ці могили нагадують нам про тривалу боротьбу українців за своє визволення з-під рабства, а така велика кількість наших українських могил є свідченням того, що ми вели боротьбу з набагато переважаючими силами ворога. Так було завше, так є і тепер.

Вся українська земля просочилася невинною кров’ю найкращого цвіту українського народу, синів і дочок Української Нації, полеглих в тривалій боротьбі за самостійну Українську Державу. Тисячі борців-патріотів змушені були покинути рідний край, щоб продовжити боротьбу політичними методами в далекій чужині.

Я один з тих, що змушений був покинути Україну, але не припинив, а разом з усіма тими, хто розділив мою долю, ми продовжили активну політичну діяльність.

Створили в чужині українські політичні організації, діяльність яких всесвітньовідома. Українські громади в діаспорі налагодили видавничу діяльність. Покидаючи Україну, ми не мали при собі ніяких коштовностей, натомість вивезли з України в наших бідненьких валізах чи просто клуночках цінні українські книги, які в Україні цілковито винищені большевиками, в чому переконуємося, потрапивши до першої-ліпшої книжкової крамниці. Як навіть там щось і знайдемо для душі, то тільки перевидане в Україні вже тепер, завдяки фінансовій підтримці української діаспори, решта ж – на “руском языке” або видання порнографічного журналу, що бридко до рук брати. Приїжджаючи до України, ми бачимо, як знівечений наш рідний край большевиками, але бачимо і те, що йде велике відродження зруйнованого, як, зрештою, ми сьогодні є свідками цієї багато разів руйнованої і щоразу відновлюваної братської могили.

Таких могил не менше висипано українськими громадами в чужині. В Америці та Канаді ми маємо таких могил не менше ніж тут, в Україні, – тих символічних могил та хрестів в церковному чи якомусь офісному подвір’ї чи площі. В українських церквах відбуваються відправи, урочисті панахиди, де поминають імена тих, що загинули в боротьбі за нашу незалежність. Вшануємо пам’ять тих, що покинули Україну і померли в чужині – це були переконані борці, українські патріоти. Ми робимо все, щоб їх імена не пішли в забуття. Як порівняти, то у нас, в чужині, таких заходів відбувається навіть набагато більше, ніж тут в Україні.

Мільйони українських могил є по всьому світу. Ті могили в нашій історії не тепер висипані. Могили, козацькі кургани, на яких сліпі кобзарі в своїх піснях українську долю, волю оспівували, могили Січових Стрільців, могили ОУН-УПА. Їх є дуже багато, наших могил: борців і мучеників, жертв большевицьких голодоморів і загиблих в Сибіру та у підвалах-катівнях НКВД-КГБ. Такою непомірно великою ціною платили українці за спроби здобути незалежність.

Добре знаючи нашу ціну за нашу свободу, ми все ж не зупинилися, продовжували боротьбу з набагато переважаючим в чисельності і озброєнні ворогом.

Наша самопожертва була такою великою і переконливою, що ворог здригнувся від страху перед нескореним народом. Саме страх змушував руйнувати наші могили. Цей страх був, очевидно, сильнішим за страх перед нами, живими, бо ж ворог добре усвідомлював, що в цих могилах – нескорений дух борців, який будить в народі гнів і ненависть до ворога, закликає до продовження боротьби. Руйнуючи могили борців, ворог паплюжив їх імена, називаючи відважних патріотів бандитами, приписуючи їм злочини, ними же, большевиками, скоєні.

Я не зміг би прийти сюди, на це відзначення вісімдесятих роковин історичної пам’ятки України, бо немає дороги, щоб доїхати сюди, але мені допомогли і привезли сюди кіньми на простому сільському возі. Щиро дякую вам за це, мої дорогі, і надіюся, що коли вам вдалося відродити цю могилу-курган, українську історичну пам’ятку, то і дорогу до могили зумієте побудувати. Я вірю в це, і нехай вам Бог допоможе.

Дякую за вашу щирість, за те, що вірите в наше відродження, за те, що відроджуєте наші українські історичні цінності. Я всім розкажу про це, що я тут побачив, яка гарна наша Україна.

Слава Україні!”

28 вересня 1997 року на горі Бренів правилася Свята Літургія. Відправляли її декан Трускавецького деканату отець-протоієрей Петро Івасівка та отець Ярослав Мельник з Орова.

На вшанування пам’яті полеглих на полі бою січових стрільців, а також замордованих у кадебістських катівнях та загиблих вояків ОУН-УПА, які стояли на смерть з переважаючими силами противника, прийшли бойові побратими зі Стрия, Орова, Ямельниці і, звичайно, літні і молоді люди.

Не можна сказати, що їх було дуже багато. І саме на це звертали увагу голова Орівської сільської ради Степан Кацьма, ветерани УПА Мирослав Хандон, Роман Малярчин, Василь Цюрко, Василь Николишин, Олекса Явір, Федір Кушнір, член “Меморіалу” ім. В. Стуса м. Трускавця Богдан Гуцило, депутат міської ради м. Стрия Ізидор Гнатів. “Є люди, – говорили вони, – які міряють своє життя по достатку, по ситості, по заробленому і витраченому грошу. Але це все наживне. Ціна волі, ціна своєї державності – не має ваги. Вони дісталися нам надто дорого – ціною тисяч і мільйонів. Про це не треба забувати”. Зачіпалися і проблеми сьогодення, наступних виборів, виховання молодого покоління на героїчних прикладах вояків УПА.

Висока могила на горі Бренів. Уквітчана калиною, живими квітами, ялиновими гілочками. Видно її далеко. Навіть далі, ніж це можна побачити зором. Її видно на всю Україну. Бо тут спочиває наша честь і гідність, наша слава і звитяга, наша пам’ять і шана. Дуже добре було б тут спорудити гарну капличку.

Стерлися з лиця землі багато могил наших предків: царських скіфів, русичів-українців, козацької вольниці. А ця, як віковічні єгипетські піраміди, стоятиме у віках, немов ці Карпатські гори. Переконаний в цьому і голова НРУ м. Керчі В’ячеслав Мартинюк. Він з дружиною відпочиває у Трускавці і не міг не скористатися нагодою, щоб поклонитися героям, які спочивають в могилі на Орові.

Він сказав: “Я зрозумів тут, що таке почуття націоналізму. Без цього неможливо будувати державу. Я передам кримчанам про духовну красу і велич людей, які живуть у вашому чудовому краю. Ваша віра в майбутнє міцнить і наших людей в Криму. Ми з дружиною їхали на лікування в Трускавець. Біля нас сіла молода жінка, розговорилися… У розмові сказала таку фразу: “Депутати, керівники набивають собі кишені, а нас примушують мати патріотичну свідомість. Хай їм грець!” І спало на думку, що у нас, в Криму, депутати і керівники тільки про те і дбають, щоби патріотичні почуття українців знівелювати. На це докладається багато зусиль у засобах масової інформації, адміністраціями усіх рівнів. Співрозмовниці позаздрив, що тут, на Заході, ще є керівники, депутати, котрі дбають про духовність, патріотичність нації. І знаєте, мені пощастило зустрітися з такими добродіями.

У перший недільний день пішли до церкви Св. Миколая, де із задоволенням слухали Службу Божу українською мовою. Сказати відверто – ми невігласи у релігійних обрядах. Маємо тільки бажання пізнавати. Послухали проповідь отця і з оголошень дізналися, що 28 вересня місцевий “Меморіал” організовує поїздку на гору Бренів для вшанування пам’яті полеглих у 1914 році січових стрільців. Чекав цього дня з нетерпінням.

Настав той день. Ми підійшли до невеликого гурту людей. Серед них у формі УПА було кілька чоловік. На наші запитання відповіли стримано, з певною  зацікавленістю і прихованою насторогою. Виявилось, що до поїздки організовуються місцеві жителі, проте нам не відмовили.

В автобусі ми відчули, що потрапили таки в гарне оточення. Увагу привернула пані Марта з квітами. Всі учасники поїздки розмовляють українською мовою, чемно поводяться, взаємно ввічливі. Як і годиться християнам, на початку шляху прочитали молитву. Дорогою люди ділилися враженнями, співали зворушливі стрілецькі пісні, які ми почули вперше.

По приїзді у село Орів літні люди вирішили йти пішки до пам’ятної могили. Та незабаром нам запропонували скористатися потужною вантажівкою. Піднімалася вона вгору важко, але впевнено. Відчувався досвід водія. А не було б її – певний, люди пішли б пішки, незважаючи на свій вік. Відчувалася їх стійкість, впевненість у своїх діях і велике бажання віддати шану загиблим борцям за волю України. А ще – любов до своєї Батьківщини, якою б вона в сьогоднішній день не була: обкрадена, злюмпенізована псевдодемократами, неокомуно-соціалістами. Запроданцями.

Один трускавчанин показав мені селянську будівлю і повідав, що в ній була енкаведівська катівня, звідки замордованих патріотів хоронили на горі Бренів. Їх було дуже багато. Методи садизму особливо жорстокі, нелюдські, бо виконавцями були “мастера заплечных дел”. А таких катівень у Західній Україні безліч. Мушу сказати, що і по всій Україні і в різні часи.

На місці захоронення – висока могила, насипана місцевими жителями кілька років тому, покрита червоною калиною, квітами, прикрашена зеленню. На верху – синьо-жовті прапори. У підніжжі могили виділяються своєю гарною статурою воїни УПА з чорно-червоним прапором. Тут же відправляється Служба Божа за полеглих. Після неї отець дав настанову жити в мирі і злагоді, з честю переносити сьогоденні труднощі, ростити і виховувати своїх дітей гідними захоронених у могилі, а на очікуваних виборах обрати дійсно знаних, своїх патріотів, українців за походженням і по духу.

Виступали воїни УПА, їхні змістовні промови цілком поділяю. Їх політична оцінка життя в Україні правдива, конкретна, цілком обгрунтована, зворушлива. Підтримую текст резолюції до Президента України, Голови Верховної Ради. Цікаві були промови й інших людей.

Треба відзначити, що представників від владних структур не було, крім голови сільради, щоб вшанувати пам’ять тих, хто боровся за свій народ, не давав глумитися над ним.

Перед від’їздом наша група завітала до місцевого жителя с. Орів. Господар зігрів нас своїм теплом, за що йому всі висловили щиру подяку. Тут відбулося наше ближче знайомство. Люди для мене стали рідними, духовно близькими. Видалось, що з ними живу довгі роки у мирі і злагоді. Таке почуття залишиться в мене на все життя. Спасибі їм, що вони є, що зберегли нам український дух, нашу гідність, мораль, духовність, звичаї, завдяки чому відчуваємо себе окремішньою нацією.

Настала пора від’їзду. Спершу помолилися Богу, і весь зворотній шлях співали. Так з піснями й зупинився автобус біля трускавецького Народного дому. Виходимо, і несподівано на моїх очах чоловік, що сидів на східцях будинку, жбурнув недоїджений огризок в наш автобус. Підходжу, дивлюся йому в вічі і запитую; “Ти що, бомж?” Особа мовчки піднялася і пішла медвежою ходою… Мимоволі подумалося, що з нього, при нагоді, може бути затятий кат.

У Криму, в Євпаторії, нещодавно проводилась антинатовська демонстрація неокомуністів. У дискусію з ними вступив місцевий патріот п. Могильний. У той же день на дорозі додому його знайшли мертвим. Фізичний і духовний терор триває. Та все одно Україні бути”. – В’ячеслав Мартинюк, відпочиваючий сан. “Прикарпаття”, Крим, м. Керч.

4 травня 1998 року мною (Б.Г.) розпочата робота над спорудженням каплиці Пресвятої Богородиці на могилі гори Бренів.

7 травня 1998 року дав письмове благословення отцю Ярославу Мельнику, пароху села Орів, для увіковічення пам’яті вояків УСС та УПА, а також жертв більшовизму, що спочивають у могилі на горі Бренів, – Єпископ Самбірсько-Дрогобицької Єпархії Преосвященний Владика Юліян Вороновський.

9 червня 1998 року на горі Бренів, біля братської могили Українських Січових Стрільців, вояків Української Повстанської Армії, жертв большевизму, відбулося освячення місця під будову каплиці Пресвятої Богородиці.

Назву поіменно громаду, яка брала участь в побудові каплиці:

9 червня 1998 року

1. В. Варагаш, с.Орів.

2. Б. Гуцило, м.Трускавець.

3. І. Гурський, с.Орів.

4. В. Гурський, с.Орів.

5. Я. Гурський, с.Орів.

6. М. Дидик, с.Орів.

7. П. Ковбаснюк, м.Стебник.

8. В. Кипеняк, с.Орів.

9. А. Марголич, с.Орів.

10. В. Марголич, с.Орів.

11. М. Марголич, с.Орів.

12. М. Петрів, с.Орів.

13. О. Федишин, с.Орів.

14. М. Федишин, с.Орів.

15. Я. Федишин, с.Орів.

16. Ф. Явір, с.Орів.

17. П. Явір, с.Орів.

13 липня 1998 року

1. В. Варагаш, с.Орів.

2. Б. Гуцило, м.Трускавець.

3. М. Грицишин, с.Орів.

4. В. Гладкий, с.Орів.

5. І. Гурський, с.Орів.

6. Я. Гурський, с.Орів.

7. Я. Кирчей, с.Орів.

8. А. Марголич, с.Орів.

9. В. Марголич, с.Орів.

10. С. Марголич, с.Орів.

11. М. Марголич, с.Орів.

12. В. Суботяк, с.Орів.

13. О. Федишин, с.Орів.

14. М. Федишин, с.Орів.

15. М. Чулак, с.Орів.

16. В. Ших, с.Орів.

17. М. Хмельницький, с.Орів.

18. С. Явір, с.Орів.

12 серпня 1998 року

1. І. Богун, с.Орів.

2. В. Варагаш, с.Орів.

3. Б. Гуцило, м.Трускавець.

4. А. Гнатишин, с. Ямельниця

5. І. Гурський, с.Орів.

6. А. Марголич, с.Орів.

7. В. Марголич, с.Орів.

8. В. Марголич, с.Орів.

9. Б. Марушка, с.Орів.

20 серпня 1998 року

1. В. Варагаш, с.Орів.

2. Б. Гуцило, мТрускавець.

3. І. Гурський, с.Орів.

4. А. Марголич, с.Орів.

5. В. Марголич, с.Орів.

6. М. Марголич, с.Орів.

7. І. Кирей, с.Орів.

21 серпня 1998 року

1. В. Варагаш, с.Орів.

2. М. Варагаш, с.Орів.

3. Б. Кушнір, м. Трускавець

4. В. Марголич, с.Орів.

5. М. Марголич, с.Орів.

Будівельники каплиці Пресвятої Богородиці, які працювали за винагороду

1. В. Т. Варагаш, с.Орів.

2. Б. Наум, с.Орів.

3. В. Наум, с.Орів.

Покрівельник бляхою каплиці Пресвятої Богородиці, що працював за винагороду – Богдан Мацько, с.Орів.

Жертводавці, які спонсорували кошти на побудову каплиці Пресвятої Богородиці в селі Орів, для увіковічення пам’яті вояків УСС-УПА та жертв більшовизму на горі Бренів:

1. Голова міста Трускавця п. Б. Матолич – 611 грн. 96 коп.

2. Головний лікар сан. “Карпати” п. Лев Грицак – 500 грн.

3. Реаб. Центр “Еліта”, директор В. Козявкін – 500 грн.

4. Головний лікар сан. “Шахтар“ п. Юрій Остапчук – 300 грн.

5. Дрогобич, Долотний завод, п. Б. Пагута – 350 грн.

6. Головний архітектор м. Трускавця, п. О. Грищенко – проект каплиці на горі Бренів.

7. Мешканець Канади, м. Монреаль, п. Онуфрій Марчук – 300 грн.

8. Мешканець США, м. Чикаго п. Любомир Сурівка – 70 $.

9. ТзОВ “Меридіан”, м. Трускавець, п. Сергій Кнюх – 100 грн.

10. Головний лікар сан. “Весна” п. Б. Прийма – 100 грн.

11. Мешканка м. Трускавця п. О. Різняк – образ Матері Божої Неустанної Помочі. Цьому образу понад сто років.

12. Мешканець м. Трускавця М. Грицик – надав матеріал для будови.

13. Єпископ Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, Владика Ю. Вороновський – 50 грн.

14. Економ Самбір.-Дрог. Єпархії о. В. Копичин – 150 грн.

15. Церква Св. Миколая, м. Трускавець, о. П. Івасівка – 200 грн.

16. Церква Св. Івана Хрестителя, с. Орів, о. Я. Мельник – 100 грн.

17. Церква Успення Пресвятої Богородиці, м. Стрий, О. Р. Войцехівський – 50 грн.

18. Церква Благовіщення Діви Марії, м. Стрий, о. Й. Каваців – 50 грн.

19. Церква Св. Анни м. Борислава, о. Р. Василів – 20 грн.

20. Церква Преображення Господнього м. Борислав (Тустановичі), о. М. Мельник – 20 грн.

21. Церква Різдва Богородиці м. Сколе – 100 грн.

22. Греко-католицька громада с. Ямельниця – 25 грн.

23. Церква Св. Пантелеймона, с. Солець, о. В. Цикуляк – 10 грн.

23 травня 1999 року під час вшанування Свята Героїв відбулися урочистості на горі Бренів.

О 12 год. відслужили Святу Літургію за загиблими героями та освятили каплицю Пресвятої Богородиці і другої меморіальної таблиці з іменами героїв Української землі декан, парох церкви Св. Миколая о. Петро; редактор єпархіальної газети “Жива Вода” о. Михайло з Трускавця; парох с. Орів о. Ярослав; парох церкви Верхня Стинава о. Володимир; о. Олексій від церкви Пресвятої Трійці м. Дрогобича. На короткому мітингу-реквіємі пролунали слова вдячності та пошани полеглим героям – депутата Львівської обласної ради Ізидора Гнатіва, голови Київського товариства “Меморіал” ім. В. Стуса п. М. Лисенка, голови Братства УПА Сколівського району Мирослава Хандона, голови Спілки політв’язнів м. Трускавця Мирослава Федюшка, пошуковця “Меморіалу” Богдана Гуцила.

У той день Орів відзначав 410-річчя першої писемної згадки про нього.

Урочистий концерт, присвячений пам’яті героїв та освяченню каплиці, дали учні Орівської середньої школи.

А 26 вересня 1999 року на горі Бренів відзначалася 85-а річниця боїв УСС-ів із московсько-царськими військами в роки Першої світової війни.

14 листопада 2000 року подав (Б.Г.) клопотання з метою збереження історичної спадщини до головного лікаря трускавецького санаторію “Карпати”, депутата Львівської обласної ради пана Лева Грицака взяти під свою опіку могилу Українських Січових Стрільців, жертв більшовизму та Героїв Української Повстанської Армії на горі Бренів, урочище Марголичі, в с. Орів Сколівського району Львівської області, яка включена у список пам’яток історії – “Державний історико-архітектурний меморіальний комплекс”.

За ініціативи санаторію “Карпати”, силою і коштами оздоровниці, на горі Бренів було споруджено меморіальний комплекс на могилах УСС і воїнів УПА. Піклуються карпатці і про збереження комплексу – знаходять час відвідати його і подивитися, чи не добралися туди якісь зловмисники, бо вже є сумний досвід, коли могили руйнували (як це сталося, наприклад, на горі Маківка). Дбають у санаторію і про виділення транспорту для людей, що мають бажання відвідати могилу і віддати шану полеглим.

15 липня 2001 року на горі Бренів відслужено Літургію парохами церкви Св. Покрови села Орів отцем Ярославом. Співслужили йому отці Олексій з Києва, Володимир із с. Нижня Стинава Стрийського району. Не дивлячись на розмиту дощами дорогу, а потім спеку, на гору все ж прибули кілька десятків мешканців, гості. Серед орівчан було чимало таких, у кого тут поховані рідні. Спілкуючись із дітьми і дорослими, які взяли участь у Богослуженні, мимоволі переконуєшся, що твердження про важливість таких заходів для патріотичного виховання молоді не є порожніми балачками.

Старші люди – очевидці страшних воєнних і повоєнних років – розповідали про те, що їм доводилося пережити. Стефанія Питлак говорила, як у них “утверджували” радянську владу. Скільки людей загинуло, скільки було вивезено до Сибіру, скільки залишилося каліками. Зараз ніхто навіть не береться підрахувати, – їх дуже багато. Більшовики не жаліли ні жінок, ні дітей, ні старих, ні хворих. Сама Стефанія Лук’янівна у 12-річному віці пережила тортури, які не кожен дорослий витримав би: їй пробивали цвяхами груди, садили на розпечену піч, били по п’ятах так, що вони були неначе порізані ножем. А все за те, що не хотіла розповісти, чи були воїни УПА на весіллі її сестри. Енкаведисти завжди причіпляли мертві тіла до воза чи до автомашини і тягнули в село. Потім робили багатоденні засідки, щоб розстріляти тих, хто прийде ховати загиблих. Родичі вояків УПА (хай і далекі) автоматично причислялися до ворогів народу. Питання про їх розстріл чи висилку в Сибір ставало лише питанням часу. Багато поховано на горі Бренів, ще більше невідомих повстанців залишилося лежати по навколишніх горах та лісах. Отець Володимир закликав присутніх жити за прикладом полеглих героїв – ставити інтереси громади вище за особисті і пам’ятати: найнебезпечніший ворог той, що нищить душу.

У виконанні козацького ансамблю санаторію “Карпати” прозвучали українські народні та патріотичні пісні. Козаки так припали до душі орівчанам, що вони навіть попросили їх прибути на храмове свято (на Покрови) і прикрасити його своїм виступом.

На жаль, ця просьба залишилась не виконаною, бо будинок “Просвіти” в аварійному стані.

Великою потребою для гідної шани героїв, які спочивають у могилі на горі Бренів, стала побудова дороги до цього святого місця.

Ось хроніка моїх митарств із проблемою, яка досі не розв’язана:

27 листопада 1990 року – лист редакторові газети “Вечірній Київ” Віталію Карпенку.

10 грудня 1990 року – направив листа з проханням підвести дорогу до могили на горі Бренів на ім’я Верховної Ради та Голови Верховної Ради – Леоніда Кравчука.

4 грудня 1991 року – ідентичні листи: Верховній Раді України, депутатові Верховної Ради Євгенові Гриніву і Президенту України – Л. Кравчуку.

10 лютого 1992 року – голові Львівської обласної ради 1-го демократичного скликання В. Чорноволу та начальнику обласного управління культури О. І. Гриніву.

17 травня 1993 року – Президенту України Л. Кравчуку і редактору часопису “Голос України” – Сергію Правденку.

6 березня 1997 року – Президенту України Леоніду Кучмі і голові Львівської облдержадміністрації Михайлові Гладію.

28 травня 1997 року – повторний лист на ім’я М. Гладія.

12 серпня 1997 року – на ім’я голови Сколівської райдержадміністрації В. Романіва.

5 липня 1998 року – на ім’я М. Гладія.

28 серпня 1998 року на ім’я Президента України Л. Кучми і В. Романіва.

9 липня 1998 року – на ім’я М. Гладія.

28 серпня 1998 року – на ім’я Президента України Л. Кучми і В. Романіва.

1 жовтня 1998 року – на ім’я М. Гладія.

9 жовтня 1998 року –  на ім’я депутата Верховної Ради України Ореста Фурдичка і в редакцію часопису “Український шлях”.

4 січня 1999 року – на ім’я Президента України Л. Кучми.

4 березня 1999 року – на ім’я голови Львівської облдержадміністрації Степана Сенчука.

Квітень-червень 1999 року – листи і прийом до голови Сколівської райдержадміністрації В. Романіва.

29 вересня 1999 року – на ім’я Степана Сенчука.

Але до сьогодні, як кажуть, “віз не зрушився з місця”.

Таких прикладів “ходіння по муках” можна навести безліч.

Ось один із них. Розшукуючи імена загиблих, я написав листа на ім’я Євгена Марчука. Відповідь наводжу повністю як приклад ще однієї із відписок наших чиновників.

Звичайно, що не можна не сказати і про позитивне. На моє клопотання дав ствердну відповідь начальник Львівського управління культури облдержадміністрації  Роман Лубківський.

Про нашу святу могилу складаються вірші нашими краянами.

Молитва на могилі

Мої дорогі орівчани,

Із болем у серці ви нині

Прийшли, щоби скласти молитву

Героям, що сплять в цій могилі.

За щастя, за волю народу

Кати їм життя вкоротили.

І плакало сонце на небі,

Жита у тривозі шуміли.

Вмирали вони за Вкраїну,

Бажаючи кращої долі,

І ви, дорогі орівчани,

Могилу насипали в полі.

Минали роки нещасливі,

Злі люди, вітри, градобої

Могилу-сирітку зранили,

Де вічно заснули герої.

Та грози лихі відгриміли,

Завдавши нам горя багато.

І дзвони святі сповістили,

Що ми дочекалися свята.

Лукавим травневим розмаєм,

Потоком людським, неупинним

Ідуть звідусіль до могили

Вклонитися жертвам невинним.

І лине церковна молитва,

Радіють зелені Карпати,

Купається в квітах могила,

В поклоні стоїть стара мати

І просить у Господа Бога,

Серця щоб з’єднав воєдино

За пам’ять полеглих героїв,

За славу твою, Україно!

28 вересня 1989 року

Іван Дашко, село Орів (Зимівки)

Задзвонили дзвони

 

Задзвонили дзвони в Провідну неділю.

Засіяло в небі сонце золоте.

З біленької хати вийшла стара мати, –

Свячену проскуру синочку несе…

Прийшла на могилу, навколішки впала,

До Господа Бога руки простягла:

– Ісусе миленький, Пречистая Діво,

Синочку єдиний, заберіть мене

Із білого світу до милої родини,

До батька, до тебе, у вічний ваш дім.

І синок з могили у маминім серці

Стиха обізвався голосом своїм:

– Не плач, моя ненько, голубко старенька,

Розкажи, рідненька, розкажи мені,

Чи цвітуть черешні біля нашої хати –

Ті, що посадили з батьком навесні,

Чи в доброму стані ще наша хатина,

Чи така біленька, як була колись?

Мені снилось, мамо, на самий Великдень,

Що в батька на гробі вже хрест похиливсь.

Чи ходять до церкви оті лихі люди,

Що рили могили, ламали хрести?

На Божому світі їм щастя не буде,

І Господь Всевишній їм те не простить.

Уклонися, ненько, усім добрим людям,

Що так відновили могилу й хрести,

Уклонися нашій милій Україні,

Щоби стала вільна на вічні віки.

20 травня 1990 року

Іван Дашко, село Орів (Зимівки)

На горі Бренів

Високий хрест. Насипана могила.

Ми у скорботі голову схилім.

Тут полягли борці за Україну, –

Хто край свій вільним бачити хотів.

Тут у чотирнадцятому здригалися гори –

Стрільці нанесли ворогу удар.

За тридцять, наших, полягло соколів –

На горі Бренів став малий цвинтар.

У тридцять дев’ятім виросла могила  –

Повстанців, політв’язнів і стрільців.

Із усієї неньки України

Борці за волю тут знайшли спокій.

В одній могилі вас п’ятдесят девять.

Бо ворог – спільний був у вас, один.

Вела у бій вас всіх одна ідея.

Єдину мрію кожний з вас носив.

Та москалі могилу цю розрили.

Потім вівсом засіяли ріллю,

А наше серце зранене – краялось

І обливалось кров’ю із жалю.

І стала вільна наша Україна,

Здійснилась мрія, плекана в віках.

Знов відродилась на горі могила,

Високий хрест піднявся, наче стяг.

До нас прийшла та довгождана воля,

Що вимолили ви у небесах.

Вознісся вгору пам’ятник героям,

І світла пам’ять житиме в віках.

Спокійно спіть ви, наші побратими,

За вас ми молимось на цій землі.

Молитва хай до Господа долине,

Щоб дав вам рай в тамтешньому житті.

25 вересня 1997 року.

С. Шумило, м. Трускавець

Воскресла могила на горі Бренів

 

Встаньте, славнії повстанці,

Квіти України!

Ви хотіли визволити

Свою Батьківщину.

Залишали свої хати

І свою родину,

І йшли сміло рятувати

З кайдан Україну.

Не дав ворог вам здобути

Україні волю.

Полягли ви і лишили

Могили по полю.

Встаньте, стрільці січовії, –

Україна просить.

Подивіться, вона уже

Кайдани не носить.

Подивіться, як над вами

Прапор майоріє.

Як згадаєм про минуле,

То аж серце мліє.

Колись була, ця могила,

Дочиста розрита,

А сьогодні висипана,

Ще й квітами вкрита.

Висока ця могила

Поросла травою, –

В ній герої спочивають, –

За славу і волю.

На могилі хрест високий –

Червона калина.

Вашу славу не забуде

Ненька Україна.

Край могили, на камені,

Напис написали, –

Що герої за Вкраїну

Голови поклали.

Спіть, герої, сном спокійним.

Україна – встала.

Слава вільній Україні!

І героям слава!

Вони знайшли свій вічний спочинок

в с.Орів, в урочищі Марголичі, на горі Бренів, Сколівського району, Львівщина.

1914 рік.

За час, що минув з тих років, мною було розшукано, на жаль, тільки одного колишнього січового стрільця Андрія Дигу аж в селі Бакути Гадяцького району, що на Полтавщині.

Заодно триває пошук інших січовиків, які, можливо, спочивають вічним сном в могилі на горі Бренів. Це стрільці:

Пилип Ушневич, 1875 р.н., Коростів.

Юрко Чехович, 1894 р.н., Коростів.

Василь Безега, 1898 р.н., Волосянка.

Петро Сидорчак, 1898 р.н., Волосянка.

Іван Сенчишин, 1898 р.н., Лавочне.

Василь Сировіжко, 1895 р.н., Синевідське Вижнє.

Федь Струганів, 1897 р.н., Синевідське Вижнє.

Адам Яцульчак, 1897 р.н., Синевідське Вижнє.

Василь Мицик, 1893 р.н., Синевідське Вижнє.

Дмитро Василик, 1892 р.н., Стинава Вижня.

1939 рік

Іван Ластовецький, 1905-1939 рр., с.Орів, Сколівського району.

Василь Лях, 1913-1939 рр., с.Ямельниця, Сколівського району.

Олексій Марчук, 1913-1939 рр., с.Ямельниця, Сколівського району.

Василь Плитин, 1915-1939 рр., с.Ямельниця, Сколівського району.

1941 рік

Філомена Іванчук, 1916-1941 рр., м.Стрий.

Марія Мотика, 1921-1941 рр., м.Трускавець.

Олексій Костище, 1912-1941 рр., с.Орів, Сколівського району.

Федір Суботяк, 1913-1941 рр., с.Орів, Сколівського району.

Священик Ілля Ісайчук.

Невідомий і Невідома, с. Сопіт, Сколівщина.

Священик Яросевич.

Троє невідомих солдат, Яворівський район, Львівщина.

Двоє невідомих солдат, які загинули в бою неподалік від могили.

Один невідомий солдат, з місцевості біля урочища Лан.

1944-1953 рр.

Ольга Фендак, 1924 р.н., с.Орів.

Феодосія Котів, 1927 р.н., с.Орів.

Василь Кушнір, псевдо “Зоря“, 1919 р.н., с.Орів.

Микола Варагаш, 1921 р.н., с.Орів.

Михайло Болюк, псевдо “Карий“, 1922 р.н., с.Орів.

Микола Луцик, 1922 р.н., с.Орів.

Степан Романський, 1925 р.н., с.Орів.

Михайло Голиш, псевдо “Вишня“, 1915 р.н., с.Зимівкя.

Федір Федоричак, 1916 р.н., с.Зимівки.

Петро Лукач, псевдо “Вітровий“, 1924 р.н., с.Зимівки, Сколівського району.

Оніфро Шевців, 1927-1944 рр., сотник, с.Літиня, Дрогобицького району.

Орест Ільків, 1916-1945 рр., псевдо “Чорний“, м.Борислав.

Гнат Гриб, 1912-1945 рр., кущовий, псевдо “Калічка“, с.Верхнє Синевидне.

Микола Лаврик, 1919-1946 рр., сотник, псевдо “Бродич“, с.Підгородці.

Іван Проців, 1920 р.н., псевдо “Довбні“, с.Підгородці.

Іван Прицель, псевдо “Шпак“, с.Підгородці, Сколівщина.

Степан Купранець 1915-1947 рр., с.Улька біля м.Золота Слобода.

Богдан Дидик, 1919-1947 рр., м.Бережани.

Іван Гринчишин, псевдо “Крига“, за фахом лікар, м.Звиняч.

Михайло Середа, м.Заліщики, Тернопільської області.

Богдан Сурівка, бунчужний, псевдо “Байрак“, м.Сянок, Польща (а разом з ним Невідомий, псевдо “Ясень“, обоє загинули 18.02.1948 р. в с.Орів, Горішній кінець).

Микола Врублевський, 1909 р.н., Голова бориславського товариства “Соколи“, м.Борислав, закатований біля могили на горі Бренів.

Михайло Гнатів, 1909 р.н., с.Городківка.

Невідома, Дрогобицький район.

Люба-Розалія Галелюк, 1928 р.н., с.Верхня Стинава, Стрийського району.

Ярослав Гавриш, 1924 р.н., псевдо “Чорний“, за фахом лікар, Мостиський район.

Невідомий, псевдо “Славко“, Жидачівський район.

Микола Ільчишин, 1912-1950 рр., сотник, псевдо “Апостол“, с.Літиня.

Микола Гнатків 1909-1950 рр., псевдо “Ігор“, с.Ріпчиці.

Тарас Барабаш, псевдо “Орел“, с.Орів, загинув 22 травня 1951 року.

Ще до кінця не установлено долю двох французів, втікачів зі стрийської тюрми, які були закатовані в с.Орів, можливо і вони поховані в могилі на горі Бренів. До такої думки схиляються більшість орівчан.

ЗАКІНЧЕННЯ

Завершуючи свою книгу, я хочу сказати щире слово подяки людям, завдяки яким і  при підтримці яких явилося на світ усе, що назбиралося протягом багатьох років копіткої праці.

Не тільки подякувати їм, а кожному присвятити рядки з короткою анотацією їхнього життєво-професійного шляху, переліком добрих справ в ім’я розквіту України і добра Людини.

Найпершим, до кого я звертався за порадою і до кого приносив свої дописи, був Ігор-Іван Павлович Сусюк.

Народився він 16 квітня 1943 року в місті Дрогобичі Львівської області. Закінчив Дрогобицький педагогічний інститут. Працював у газетах “Радянське слово“ (нині “Галицька Зоря“), “Радянська Україна“, у Спілці письменників України, РАТАУ. В 1981-1983 рр. представляв нашу пресу за кордоном у столиці Угорщини Будапешті.

З 1985 року – головний редактор часопису Львівської обласної ради “Франкова Криниця“.

У 1997 році на запрошення уряду США проходив стажування в Інформаційному агентстві цієї країни (USIA).

Ігор Павлович – заслужений журналіст України, член Ліги головних редакторів України, президент регіонального медіа-клубу, засновник першої трускавецької газети.

Добре слово і цінна підказка головного редактора “Франкової Криниці“ не один раз скеровували на правильну дорогу при розв’язанні складних проблем, з якими мені доводилося стикатись у різних обставинах.

З роси і води Вам, шановний пане Ігоре, на многая літа! Пишаюся знайомством з Вами.

Моїм душпастирем завше був і є наш парох, о.декан Петро Івасівка. З його ім’ям тісно пов’язане відродження в нашому краї Франкового Підгір’я рідної Української Греко-Католицької Церкви. Завдяки його неодноразовим відвідинам села Орів, його молитвам, закликам і проповідям була відновлена могила героїв України на горі Бренів.

Отець Петро Івасівка, син Михайла і Стефанії, народився 25 липня 1956 року в м.Стебнику Дрогобицького району Львівської області. Після відбуття армійської служби у 1977-1981 рр. навчався в Ленінградській духовній семінарії. 7 квітня 1981 року прийняв сан диякона, а в день Пресвятої Трійці, 10 червня 1981 року, призначений парохом церкви пророка Івана в м.Бориславі (Губичі).

26 березня 1988 року призначений парохом церкви Св.Миколая у місті Трускавці, де служить і до сьогодні.

24 червня 1999 року закінчив Люблінський католицький університет із ступенем магістра.

Нехай Боже слово, яке Ви, отче Петре, засіваєте у людських душах і серцях, колоситься добірними врожаями справ і звершень трускавецької пастви на славу Господа нашого Ісуса Христа!

У моїй пам’яті залишив істотний слід недавній голова міста Трускавця Богдан Михайлович Матолич.

Серед розмаїття звершеного ним є і одне з найвагоміших, яке має безпосереднє відношення до нашої книги, – це спорудження пам’ятника славному трускавчанину, одному з когорти героїв ОУН-УПА – Роману Різняку (псевдо “Макомацький“).

Матолич Богдан Михайлович народився 28 квітня 1955 року в селі Летня Дрогобицького району Львівської області в сім’ї лісника.

Після закінчення в 1972 році Мединицької середньої школи поступив на інженерно-будівельний факультет Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1977 році.

У 1977-1987 рр. працював майстром, виконробом, начальником дільниці і головним інженером будівельного управління “Трускавецькурорт“ (перейменованого пізніше на БУ-47) тресту “Дрогобичпромбуд“.

У 1987 році був обраний першим заступником голови Трускавецького міськвиконкому, а в 1990 році – головою виконавчого комітету міської ради міста Трускавця.

В 1994 та 1998 роках отримував перемоги у виборах на посаду міського голови.

У 1997 році нагороджений відзнакою Президента України – орденом “За заслуги“ 3 ступеня, обраний членом-кореспондентом Академії будівництва України.

3 листопада 2001 року працює на посаді заступника голови Львівської облдержадміністрації.

Ніколи не відмовив у наданні якоїсь дещиці коштів на благородні справи генеральний директор ЗАТ “Трускавецькурорт“ – Богдан Аксентійчук.

“Трускавецькурорт“, що він очолює на сьогодні, – це значний лікувально-діагностичний і науковий потенціал, в арсеналі якого понад 90 лікувальних і більше 100 діагностичних методик.

Дохід від реалізації послуг “Трускавецькурорту“ тільки в 2001 році склав понад 70 мільйонів гривень. “Трускавецькурорт“ – це фундаментальний аналітичний центр, який вивчає досвід роботи зарубіжних курортів, а за рівнем розвитку у 2001 році дав найкращі показники серед 15 курортів Української Держави.

Народився Богдан Іванович Аксентійчук 2 січня 1950 року в с.Щитівці Заліщицького району Тернопільської області в селянській родині.

У 1970 році закінчив Чортківське медучилище, до серпня 1971 року працював фельдшером у с.Новосілки Заліщицького району.

1971-1977 рр. – навчався в Тернопільському медичному інституті. Інтернатуру проходив у Стебницькій медсанчастині (1977-78 рр.)

1978-1980 рр. – лікар-уролог санаторію “Кристал“. З 1980-го до 1994 рр. – завідувач урологічного відділення. 1994-1999 рр. – головний лікар об’єднання “Трускавецькурорт“. Кандидат медичних наук. Заслужений лікар України. Нагороджений орденом “За заслуги“ 3 ступеня.

За багатолітню працю та вагомі заслуги у розвитку курортної справи генерального директора ЗАТ “Трускавецькурорт“ Богдана Аксентійчука нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради України.

Наш Трускавець звіддавна славився і славиться своєю неперевершеною, за багатовимірними лікувальними та цілющими властивостями, “Нафтусею“. Кажуть, що за період існування Трускавця як курорту було оздоровлено більше 10 мільйонів хворих та відпочиваючих із колишнього Радянського Союзу, потім країн СНД і багатьох інших держав світу.

Але і найцінніший Божий дар трускавецьких джерельних вод не дасть свого повноцінного ефекту у покращенні здоров’я людей без Божої іскри таланту, розуму і рук лікарів.

Однією із найяскравіших постатей серед медичних світил нашої планети в кінці ХХ-го – і початку XXI-го століть є талановитий трускавчанин, Герой України – Володимир Козявкін.

Народився 9 червня 1947 року в Україні. У 1971 році закінчив лікувальний факультет Гродненського медичного інституту.

З 1989 року і до сьогодні очолює Львівський реабілітаційний центр “Еліта“ та створений у 1996 році Інститут проблем медичної реабілітації.

Він – автор розробленої принципово нової системи надання допомоги хворим дитячим церебральним паралічем. Його перу належить більше 80 друкованих праць (це плід теоретичних роздумів та практичної реалізації).

У 1992 році захистив кандидатську дисертацію “Мануальна терапія в реабілітації хворих дитячим церебральним паралічем“.

У 1994 році нагороджений почесним званням “Заслужений діяч науки та техніки України“.

1996 рік – успішно захистив докторську дисертацію на тему “Структурно-функціональні порушення церебральних та спінальних структур при дитячому церебральному паралічі та система реабілітації цих хворих“.

У 1997 році нагороджений відзнакою Президента – орденом “За заслуги“ 3 ступеня.

1999 р. – його обрано на посаду професора кафедри реабілітації, фізіотерапії та курортології Київської медичної академії післядипломної освіти та присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки.

3 червня 2000 року він доцент кафедри реабілітації, фізіотерапії та курортології Київської медичної академії післядипломної освіти.

Указом Президента України від 21 серпня 2001 року Володимиру Іллічу Козявкіну присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави.

Про значимість Лікаря з великої титульної літери, яким є трускавчанин Володимир Козявкін, ось що сказав університетський професор, доктор медицини Мюнхенського університету Губертус фон Фос: “Інтенсивна нейрореабілітація за методом професора Козявкіна дедалі більше проникає в країни Західної Європи. Батьки з хворими дітьми часто прибувають в Україну, у Львів або Трускавець, щоби шляхом використання інтегрально спрямованої інтенсивної терапії і поетапної реабілітації реалізувати їх шанс на поліпшення стану здоров’я хворих.

Метод професора Козявкіна базується на набутих протягом десятиріч і навіть століть знаннях мануальної терапії і відрізняється від західноєвропейської школи техніками корекції хребта.

Навряд чи знайдеться інша робоча група, що займається проблемою ДЦП, яка б мала такий великий досвід лікування, як група Козявкіна в Україні“.

Професор Володимир Козявкін, як справжній патріот України, ніколи не відмовляв у матеріальному сприянні для побудови каплички на меморіальному комплексі гори Бренів в селі Орів, на видання книги Романа Горака “Месник Макомацький“, пожертвував і для друку нашої книги “Бренів – пам’яттю світи“.

Хочеться навести деякі думки, які висловив Герой України Володимир Козявкін у багатьох своїх інтерв’ю. Впевнений, що їхня актуальність на часі і навіть поза часовим відліком буде мати резонуючий вплив серед спільноти.

Отже, вдумайтесь і перейміться його роздумами:

“В Україні є фантастичний потенціал – інтелектуальний, економічний, духовний. Тільки людям потрібно дати можливість реалізувати свої здібності, дати їм свободу, хоча і не забувати про необхідність чіткого і обов’язкового дотримання дисципліни.“ “Людина повинна хвилюватися за те, як вона виконує покладену на неї справу“.

“Ентузіазм – це складова частина будь-якого успіху. Але найголовніше – має бути мотивація. Людині у повсякденні потрібно бути мотивованою для професійного, морально-духовного, фінансового зростання. Між іншим, якщо людина ставить на перше місце тільки гроші – нічого з цього не вийде. Від такого відношення до справи – грошей багато не з’явиться. Та навіть якщо вони і будуть, навряд чи зароблений капітал надасть спокою“.

“Успіх в Україні, на кшталт розвинутих країн світу, обов’язково буде! Головне, аби молодь не шукала кращої долі за межами рідної держави, а докладала своїх знань на рідній землі. Це є одним з головних завдань як уряду, так і держави в цілому. Потрібно для цього створити умови, аналізувати і шліфувати досягнуте. Штучність і декларації не допоможуть. Популістськими закликами мало чого досягнеш“.

“Ми – люди дії і маємо залишатися тут, щоб розбудувати Україну. Це не пафос, не високі слова, а моє життєве кредо, кредо конкретної і нормальної праці. Тільки конструктивна праця, реальні справи, професіоналізм на кожній ділянці, відповідальність, самоорганізація, самодисципліна – це основні принципи, за якими формуватиметься наш майбутній розвиток“.

“Першочергове прагнення – аби кошти постійно вкладалися у справу. Фінанси – як кровообіг людини, як циркуляція крові в організмі. Якщо з якихось причин щось “заштопорилося“ чи немає кровопостачання, то відповідний орган відмирає, не функціонує.“

“Людина повинна бути в першу чергу чесною перед собою і перти плуга, який визначений долею. Поки ми цього не зрозуміємо, не опустимося, як то кажуть, від протекторства на грішну землю, – ніяких змін на краще тоді годі сподіватися“.

“Варто терпеливо ставитися до інших думок. Нас багатьох заїдає гординя – один з найстрашніших земних гріхів. Всі конструктивні погляди повинні бути скеровані на творення реальних, конкретно-ціленаправлених програм та справ.“

“Сьогодні програма №1 – знання. Без нього немає вміння. Це дуже важливо. Мало “нахапатися“ знань, ходити і про них розповідати, – треба навчитися робити справу. Оцей трикутник важливий для всіх: “Знання – вміння і дія! Друге – не обманювати. А третє – не красти. Нині потрібні свіжі ідеї, нові технології, пілотні проекти, – основу яким дають фундаментальні знання.“

“Історію треба пам’ятати, знати, дякувати тим всім, хто виборов волю Україні. Я завжди кажу – ми вільні. Слово “незалежність“ звучить якось звужено. Більш широке поняття має слово “воля“. Десять років вільної України – це відродження і пробудження, омолодження демократії, це набування досвіду свободи та волі, це широкі кроки конкретних справ, які коштують значних зусиль, часу та енергії нас всіх разом і кожного зокрема“.

“Мусимо сповідувати, при мобілізуючому впливі Віри Христової, триєдину цільність – подумав, сказав, зробив. Це має стати нашим культом. Все це єдине. Як голова і тулуб, серце і легені. Якщо обіцяв – зроби. Тільки конкретними справами, без зайвих емоцій, консолідованими зусиллями ми зможемо побудувати сучасну Україну“.

Віримо, що під цими думками Героя України, нашого трускавчанина Володимира Козявкіна зможе поставити свій підпис кожна патріотична і чесна душа. Душа, тяжіюча землею. Душа, що рветься в небеса.

Дифірамби та оди часто-густо виспівують для сірості і невиразності, тієї, котра, волею чи силою обставин, опиняється на певних владоможних вершечках керівництва. Саме такі і обожнюють славослівний бальзам на свою адресу, навіть не відаючи, що то значить бодай вдарити палець об палець заради людей, заради добра.

Лев Грицак завжди важко переносив і донині не може сприймати улесливо-силуваного популізму, особливо такого, який має домішок хамелеонства. Його слова про те, що “наш організм так пристосований, що вперта, смілива й стала праця дає нам найвище задоволення“, – розкривають сутність душі, яка звикла все здобувати власним розумом і трудом.

Лев Ярославович Грицак народився 25 січня 1952 року в місті Чорткові, в сім’ї службовців. 1969 р. закінчив Чортківську середню школу №1, 1975 р. – Тернопільський медичний інститут. У 1976-1986 рр. – лікар та головний лікар волинського санаторію “Лісова пісня“. З 1986 року працює головним лікарем трускавецького міжгосподарського санаторію “Карпати“, за будівництво якого отримав Державну премію з архітектури в 1993 році.

1994 р. – йому присвоєно почесне звання “Заслужений лікар України“.

1998 р. – Лева Грицака трускавчани обирають депутатом Львівської обласної ради 4-го демократичного скликання.

2001р. – нагороджений орденом “За мужність“.

Але за цими сухими і лаконічними рядками біографії ще не видно навдивовиж значимої глибини простору неординарної особистості.

Як відомо, з нічого ніщо не виникає просто так на голому місці. Здобутки зрілості, світ захоплень та розвиток світогляду закладається в дитинстві. Лев Грицак згадує, що з дитячих літ перепробував з добру дюжину різноманітних занять, які викликали в нього інтерес. Наприклад, грав в ляльковому театрі, випускав шкільну стінгазету, оскільки мав здібності до малювання; відвідував авіамодельний гурток; захоплювався фотографією, радіо- і кіноаматорством, знявши разом з батьком декілька фільмів. Закінчив музичну школу по класу акордеона. “Зі спорту мене найбільше вабило нартярство і волейбол. У студентські роки віддавав перевагу гімнастиці, автоперегонам і водному спорту. Численні дитячі і юнацькі захоплення допомагали не тільки остаточно впевнитися у правильному виборі, але й дали колосальний енергетичний імпульс для утвердження на обраному шляху. Звісно, на мій життєвий вибір значною мірою вплинули батьки, які присвятили своє життя медицині.“

Після закінчення Тернопільського медінституту та інтернатури при Волинській обласній лікарні, згідно зі скеруванням, працює рентгенологом у санаторії “Лісова пісня“, що на Шацьких озерах. Потім вісім років очолював цей заклад. Під його керівництвом було споруджено комфортабельні спальний та лікувальний корпуси, овочесховище, пляж, котельню, благоустроєно територію, що дало можливість у всесоюзному конкурсі міжколгоспних оздоровчих закладів здобути перше місце.

У Луцьку запропонували посаду голови об’єднання міжколгоспних оздоровниць Волині.

З 1986 року він у Трускавці. Тут очолив санаторій-профілакторій “Карпати“, а фактично пансіонат, у п’ятиповерховому житловому будинку. І починає займатися спорудженням нового санаторного комплексу.

Завдячуючи його ініціаторським здібностям та наполегливості, спеціально створеній інженерно-будівельній  групі із сорока фахівців, у 1993 році, незважаючи на всі складнощі, пов’язані головно із занепадом економіки тощо, було здано в експлуатацію спальний корпус. Про його комфортабельність свідчила не тільки висока якість будівельних робіт, але й те, що в кожній кімнаті вже на той час були телевізор, холодильник, телефон, добротний м’який інвентар і т.п. Інтер’єри холів, актового залу, їдалень теж були виконані на високому художньому рівні. Санаторій “Карпати“ став вигідно виділятися на тлі інших і давав потужний імпульс для розвитку курортної інфраструктури міста-курорту Трускавця.

Зрештою, як писала одна журналістка: “Карпати“ – це маленька автономна держава, в котрій кожен, хто прийде сюди лікуватися й відпочивати, відчуває себе комфортно й, хочеться думати, щасливо… Усе в “Карпатах“ облаштовано за найсуворішими європейськими стандартами, тут кожен уважний до всіх і всі – до кожного, тільки в цій оздоровниці вам нададуть послуги, яких, бодай поки що, не можуть надати ніде.

І є ще одна обставина, котра приваблює сюди людей, – краса. Вона є в усьому – оформленні холів, палат, зимового саду, кінотеатру, численних кафе, барів, лікувальних кабінетів, самої території, де людина відчуває себе розкуто і вільно, мов птах. Де вона, прогулюючись, не може не думати про те, що в усьому цьому – Україна, і що життя в ній, безперечно, змінюватиметься на краще“.

Не менш дієвою є і меценатський напрямок душі Лева Грицака. Ця доброчинна риса була завше притаманна його характеру.

Ще в нині уже віддаленому часом 12 вересня 1990 році коштом санаторію “Карпати“ у м.Трускавці було споруджено і відкрито Верстовий стовп, який символізує соборність українських земель через ідейну єдність геніїв Українського Слова – Кобзаря і Каменяра, Тараса Шевченка та Івана Франка.

Від 1997 року Лев Грицак уже п’ять років поспіль визнавався переможцем в номінації “Благодійник року“ і володар “Золотої чаші св.Миколая“ – перехідного призу за доброчинність, який засновано за ініціативи депутата Трускавецької міської ради Миколи Іваника.

Життєвий принцип Лева Ярославовича “Хто дає, тому Бог дає“ та його реальне втілення зайняли б не одну сторінку описовості. Ми ж обмежимося лишень найголовнішими проявами, а саме: санаторій “Карпати“ силами і коштами цієї оздоровниці на горі Бренів поблизу села Орів Сколівського району було споруджено меморіальний комплекс на могилах УССів і воїнів УПА;

у тому ж с.Орів в урочищі “Лан“ – поставлено пам’ятний знак загиблим у роки Першої світової війни солдатам царської армії, серед яких було чимало українців;

при трускавецькій громадській організації “Читальня“ відновила роботу їдальня для незаможних мешканців міста, де харчуються 35 осіб;

у номінації “Спонсори – меценати спорту“ на Львівщині є і ім’я Лева Грицака за підтримку і розвиток трускавецького футбольного клубу “Карпати“, команда якого у 2001 році стала срібним призером Львівщини.

Покликання Лева Грицака яскраво виразилося у побудові при санаторію “Карпати“ каплички Покрова Пресвятої Богородиці – єдиної серед трускавецьких санаторіїв.

Розмаїття добрих справ та їхнє втілення не обмежується чисто земними горизонтами. Ще з тринадцяти літ його душу збентежило небо й уже не відпускає до сьогодні. Грицак – професійний пілот-спортсмен. 1 липня, у день п’ятиліття “Карпат“, йому вручено посвідчення пілота.

Його постійно вабить висота – і земна, і небесна. Він є начальником Дрогобицького регіонального авіаційно-спортивного клубу “Сокіл“, який покликаний готувати кадри для Української армії, розвивати технічну творчість, гартувати, підвищувати бійцівський дух українського юнацтва.

Лев Грицак – наразі чи не єдиний у Трускавці кавалер бойового ордену “За мужність“. Цю високу відзнаку він отримав за підготовку і участь у першій українській експедиції “Україна – Північний полюс – 2000“. Його посвятили в козаки. Посвята відбулася у Володимирському соборі у Києві, яку вів Патріарх УПЦ КП Філарет. Після посвяти Леву Ярославовичу присвоїли звання генерал-хорунжого і нагородили орденом “Козацька Слава“ за ту роботу, яку він проводив разом з народним депутатом Іваном Біласом у справі розвитку українського козацтва.

А потім він став одним із 25 парашутистів, які з висоти 2500 м десантувалися на крижаний масив “нульової“ точки нашої планети. В інтерв’ю, яке дав Л.Грицак після повернення в Трускавець, він так сказав про цю подію: “Ми продемонстрували світові й собі можливості України. Лише могутній державі під силу реалізація такого проекту, як десантування на “маківку“ Землі. Знаю, подія мала великий резонанс. Про це повідомили провідні інформаційні агентства світу. Експедиція – це ще неабиякої ваги патріотична акція. Вона дозволила по-новому побачити себе. Якщо здатні на такі речі, значить, ми сильні, маємо майбутнє. У це потрібно вірити.“

Власною вірою у кращу долю свого народу, конкретикою обіцяного словом та звершеними справами Лев Грицак привернув до свого серця надії і сподівання трускавчан. Десятки трудових колективів, більшість товариств, організацій, об’єднань і різних партійних осередків висунули його кандидатуру на посаду міського голови Трускавця.

А під час виборів 31 березня 2002 року за нього проголосувало 2/3 виборців трускавецької громади.

У Народному домі 11 квітня 2002 року відбулася перша сесія Трускавецької міської ради четвертого демократичного скликання, на якій склав присягу новий міський голова Лев Ярославович Грицак.

14 квітня 2002 року у церкві Св.Миколая під час Служби Божої, яку відслужив отець-декан Петро Івасівка, Лев Грицак, заступники голови та депутати приступили до св.Сповіді та Причастя. Потім, поклавши руку на Євангеліє, склали присягу на вірність Божим Заповідям, Конституції, Законам України та трускавецькій громаді. На другий день по Всеукраїнському радіо прозвучало, що подібної події ще не було в Україні з часу відродження Української Держави від 1991 року.

З нагоди обрання Лева Грицака головою міста Трускавця поет В’ячеслав Умнов написав такі рядки:

І Крим, і Рим, і мідні труби –

Терпіла доля в клич мети.

І ти долав нахабства грубість.

Не спокушали масногубі:

Твердив одне: – Як йти, то йти!

Були громи, були й цимбали,

Сум самоти і фальші рев…

Важкі, мій брате, перевали,

Хоч ти казав: – Я ніжний Лев.

Левцуню, Левку, Леве добрий,

Твоє добро з подільських піль,

Де чорноземить щедрий обрій,

Де люд цінує труд й хоробрість,

Не маючи із того пільг.

Ти ж маєш генну вдачу, брате,

(нівроку, щоб не завректи), –

Що прагнеш більше дать ніж взяти,

Аби цвіла Вкраїна-Мати,

А з нею й Трускавцю цвісти.

Дай Боже величі від Бога.

Нехай здрібніє люте й зле.

В дорогу, брате мій, в дорогу

І не зважай на різну погань,

Бо маєш ймення сильне – Лев.

Значну допомогу у спорудженні меморіального комплексу на горі Бренів надав наш земляк Онуфрій Марчук, який проживає в Канаді, Монреаль.

Ось що він пише у своїй автобіографії: “Я, Онуфрій Марчук, син Івана, родився 15 квітня 1923 року в селі Ямельниця Сколівського району колишньої Дрогобицької області. До 17 років проживав у рідному селі.

В 1942 році до сільської ради прийшов лист, що хтось один із нашої родини мусить виїхати на роботу в Німеччину. Батько із сльозами на очах промовив: – Їдь, синочку. Ми якось відбідуємо, а може, за місяців три-шість повернешся додому.

Однак не так сталося, як гадалося. У 1942 році я опинився у Франції, що залишалася під німецькою окупацією до 1945 року. Там досконало вивчив німецьку і французьку мови.

Німці покинули Францію, а я залишився, де і прожив до 1951 року. У вільній від німецьких окупаційних військ зоні почали роз’їжджати представники совєтського посольства. Почали виселяти українців додому, до тодішнього СРСР. При відмові виїзду – заборонили французькій владі видавати таким способом споживчі картки. Коли ж я прийшов по такі картки, мені відповіли, що зможуть їх видати тільки при наявності документа, виданого совєтським посольством.

По доносах тих же українців, стали ходити в помешкання, де жили українці, совєтський працівник і французький поліцай.

Доводилось переховуватись від переслідувачів. А коли вже не можна було уберегтися, то говорили, що в СРСР немає чого їхати, так як немає там ніякої родини.

Але і це не завжди допомагало – було забрано багато нашої української молоді. Розповідали, що коли їх везли в лагер, то вони вискакували з машин, були і жертви.

Згодом мене перестали переслідувати. Навіть стали давати харчові картки.

Зі слухів ми довідалися, що в Україні, в тодішньому СРСР, усіх, хто приїхав із-за кордону, відправляли в Сибір. Тому весь час, що я жив у Франції, а потім і в Канаді, у мене, для особистої безпеки від нападників, був у кишені американський пістолет “дев’ятка“, завжди заряджений напоготові.

Не знаючи фактичного стану справ, пишу з Франції у своє село Ямельниця листа до голови сільської ради такого змісту: “Якщо мої родичі ще живі, то нехай дадуть відповідь, бодай двома словами, що вони живі-здорові“.

Замість відповіді від родичів, мені відписав той же голова сільради: “Приїжджайте. Ваші родичі живі-здорові. Живуть у своїй хаті.“ Але я того боявся, так як справжньої вісточки від своєї родини, на мої прохання, не одержав.

У 1951 році представники посольства Канади розпочали наймати робочу силу. Давали на проїзд до Канади позичку в розмірі 225 доларів, щоби потім, на місці, виплачувати кожен місяць протягом двох років по 10 доларів.

Працювати доводилось дуже тяжко, на різних роботах, особливо в тунелях. Під час пробивання одного тунелю мене присипало породою, але Господь помилував, і я залишився живим та неушкодженим. Потім працював на залізничній колії.

Вже з Канади пишу нового листа додому. У 1957 році отримав першу відповідь з України. Утіхам не було меж. Посилаю знову листа і знимки до родини і через місяць знову одержую листа-відповідь.

Приблизно з 1958 року вже дозволялося висилати не тільки листи, але і пачки (посилки). Батько пише: “Синку, вишли мені файку, тютюн, штани, чоботи“. На жаль, поки пачка дійшла, – батько помер. Відписує мені мама тривожного листа: “Сину мій, пачка дійшла, но батька не стало. Навіть не побачив твоєї пачки“. Для мене це був найважчий і страшний біль на душі, що пачка прийшла, а батько навіть не зміг покурити з тієї посланої мною файки.

Так я прожив весь свій вік на чужині з тугою за родиною, з тяжбою, що більше не побачу вас, моя дорога земле, моя родино і моя Україно.

Нарешті в 1974 році прийшов той довгожданий час. Мені було дозволено побачити мою рідну землю, мій рідний край, мої гори Карпати, мою дорогу Ямельницю. Батьків уже не застав живими. Я міг тільки прийти і вклонитися їхньому праху. На могилі звідкись взялася на лету зозуля і три рази закувала. Таке враження, що замість тата і мами мене привітала зозуленька.

Потім приїжджав у 1976-1978 роках. А вже від 1989 року, коли Україна стала вільною, я приїжджаю кожний рік в свою Самостійну Україну, котру я любив, люблю і буду любити від щирого серця до кінця свойого життя.

Коли я приїхав, щоб вклонитися праху свойого брата, може, в останній раз, то прийшов на могилу своїх батьків, і знову зозуля прилетіла і знову тричі закувала…

Завдяки п.Богдану Гуцилові, що не побоявся переслідувань і образ, яких стільки довелося перенести, завдяки його старанній праці, могила нашим героям України знову постала, вища і більша, ніж була колись. А в бездоріжжі побудовано каплицю.

Я рівно ж завдячую за велику матеріальну допомогу і вклоняюся головному лікарю санаторію “Карпати“, а нині, як я довідався, що пан Лев Грицак є головою міста Трускавця, чому я дуже радію. Адже завдяки йому на горі Бренів побудовано каплицю, саме він взяв її під свою опіку, а могилу тепер включено у список пам’яток історії як державний історико-меморіальний комплекс.

Закінчую мою автобіографію таким: Прощаю Україну і родину, бо я вже в літах і подорожувати не в змозі. Від щирого серця з вдячністю до Вас кланяюся Вам щирим поклоном за Вашу працю і за Вашу терпеливість, остаюсь з пошаною до Вас колишній родак України.

З повагою до Вас – громадянин Канади і шанувальник свойого Рідного краю пан Онуфрій Марчук.

22 квітня 2002 року Божого.

Володимир Петрушак виховувався у дусі християнської моралі, любові до Бога, до України, у свідомій шані до українського слова, української історії, звичаїв та традицій рідного народу.

Він народився у травні 1928 року, через десять років після передчасної смерті свого дідуся (1918 р.). Про діда Петрушака Івана Івановича, війта Трускавця, дбайливого ?азду, поліглота (добре володів декількома мовами), людину зі широким світоглядом – часто згадувала щирим словом поваги трускавецька громада. Цей трускавецький війт був добре знайомий з Іваном Франком. Каменяр не один раз, перебуваючи у Трускавці, гостював у сім’ї Петрушаків і мав довготривалі розмови з цікавим співбесідником – міським війтом.

Сімейні оповіді про діла, про його зустрічі з Іваном Франком, читання патріотиних творів Каменяра насівалися добрим зерном у сприятливу і допитливу душу Володимира.

(Переглядів 5 316 , 1 переглядів сьогодні)

About 

Błogosławieni którzy wprowadzają pokój, albowiem oni będą nazwani synami Bożymi.

Газ на авто. Трускавець

Новини Трускавця та регіону

ТОП коментованих за тиждень

  • None found

Оголошення ТВ

  • Оголошення: знайдено ключі
    25.11.2019 | 09:32

    В неділю, 24 листопада, після обіду була знайдена зв’язка ключів біля будинку № 72 на вул. Стебницькій у м. Трускавці. Власнику ключів прохання звертатися за тел. 067-977-82-12 (п. Уляна). (Переглядів 1 , 1 переглядів сьогодні) Також читайтеКозацька слобода “Раковець” запрошує на риболовлю (0)Набір до школи сімейного консультанта (0)Повідомлення (0)На Сколівщині відбудеться фестиваль української середньовічної культури […]

  • В музеї міста-курорту відкриють виставку про кримськотатарську спадщину
    01.11.2019 | 09:27

    У неділю, 3 листопада, у Трускавці в музеї історії міста-курорту відбудеться відкриття фотовиставки  кримських митців «Палац в саду. Перлина Кримського ханства». Проєкт реалізується за підтримки кримськотатарської громади м. Львова. Початок заходу о 16.00.  Запрошуємо! (Переглядів 1 , 1 переглядів сьогодні) Також читайтеКозацька слобода “Раковець” запрошує на риболовлю (0)Музей міста-курорту Трускавець запрошує на виставку (0)У Трускавці […]

  • Archive for Оголошення ТВ »

Архіви