Тимофій Хащівський, Анна Волошин, Наталія Соловчук, Олександр Магльона, Анізія Онищак, Наталія Микитяк, Микола Гук, Орест Гаврилів, Орест Лещишин, Максим Федис… Напевно кожному на Дрогобиччині знані ці прізвища – людей, які працювали чи працюють журналістами. Різні газети, різна позиція, різний життєвий досвід. Та їх об’єднує одне – всі вони є дійсними членами Національної Спілки Журналістів України, організації, котра створена для захисту прав журналістів. Подібно як письменники гуртуються в Національну Спілку письменників України, так і журналісти об’єдналися, щоб втілювати в життя основні принципи журналістики.
Як зауважив один з членів НСЖУ, зараз є багато блоґерів, графоманів, осіб, котрі вважають, що бути журналістом легко, досить лише написати статтю та опублікувати її. Насправді ж це шлях постійного самовдосконалення, це наука довжиною в ціле життя. У поданні новин не повинно бути суб’єктивізму, репортаж відрізняється від нарису, а інтерв’ю від аналітичної статті і це лише ази…
Та життя показує, що змінюється світ і змінюються підходи. На жаль, поширення Інтернету окрім позитиву має і негативний ефект – користувачі часто хочуть «фаст-фуд», новин чи матеріалів, які навіть не варто відкривати, тиснучи на гіперпосилання, бо все зрозуміло із заголовків. Журналісти наловчилися натомість робити такі заголовки, які далекі від суті публікації. Смажені факти, відсутність моральної стійкості та толерантності до іншого, висміювання окремих осіб чи безпідставні наклепи на замовлення чи просто так – такі сумні реалії сьогодення. Спроби узаконити відповідальність за наклеп приводять до галасу, мовляв, це утиски свободи слова, це намагання «режиму» взяти під контроль непокірні ЗМІ. Та не допоможе контроль, коли не буде самоконтролю, коли не буде внутрішньої відповідальності за кожне написане слово – чи то у статтях, підписаних власним прізвищем, чи то підписаних псевдонімом, чи то в авторизованих або ж анонімних коментарях до чужих публікацій.
Журналісти старої генерації, які інколи нагадують останніх із могікан або ж динозаврів, бідкаються, що все так змінилося, що справжньої журналістики немає. Їхні нарікання цілком вписуються у намагання втиснути журналістику в рамки радянщини, але навряд чи це можливо зробити в умовах навіть дещо обмеженої демократії. Багато постійних дописувачів не хочуть обмежувати себе навіть рамками якогось об’єднання подібних собі за професією, а що вже казати про тих, хто пише тільки вряди-годи.
НСЖУ переживає сьогодні не найкращі часи. Чи перетвориться організація на руїну, чи, навпаки, відродиться, наче Фенікс із попелу, та стане об’єднавчою силою для молодого покоління журналістів, які мають йти нашими слідами? Важко сказати. Але те, що перед молодими людьми Дрогобицької землі, які беруться за перо та мріють стати справжніми журналістами, є дилема – вступати в НСЖУ чи залишатися поза цим об’єднанням, це факт.
Хотілося б почути думку наших краян із приводу цієї та інших проблем сучасної журналістики, тож запрошуємо до дискусії на «Трускавецькому віснику».
На фото: журналісти регіону. Березень 2012 року.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень