Політика нового президента України приголомшила не тільки мене. Події, важливість яких можна визначити як екстраординарні, мерехтять, зливаючись в коло пропелера літака. Ми не встигаємо дати оцінку одній, як вже на екранах ТБ нашаровується друга, третя тема. І одна – гірша іншої! Вірніше – страшніша від попередньої!
Тому, відійшовши в бік, варто підвести підсумок і сказати: нам ще недостатньо фактів для того, щоб оцінити ситуацію як катастрофічну? Як на мене – більше чим достатньо! І шукати якісь додаткові факти або відтінки – все-одно, що заглядати в очі мертвому.
Отже, влада в Україні захоплена всерйоз і все що відбувається – зовсім не кошмарний сон. Замість обіцяних податкових канікул почалися перевірки підприємців та штрафи, в яких задіяний повний комплект: прокуратура, податкова та санстанція, пожежники та земельники. В планах уряду – підняття пенсійного віку жінок до рівня чоловіків, що зробить пенсіонерів-жінок просто представниками “Червоної книги”.
Це – на мікрорівні. На макрорівні – примара втрати Крим, сумнівні газові угоди, кожноденні “переговори” по здачі у “вигідне” спільне користування всього, що можна подерибанити. Влада поспішає…
“Димовою завісою” для українців, які надзвичайно шанобливо ставляться до вшанування пам’яті про своїх полеглих на війні предків, обрано спільне з Білорусією та Росією святкування 65-річчя Перемоги у Другій світовій війні, в якій СРСР та Йосип Сталін показані добрими, справедливими та лагідними.
Йосип Віссаріонович – той взагалі каже добродушним українцям: “Ходіть, хороші мої, до Союзу, адже страшна правда про Голодомор, репресії 37-38 року, штурми Києва з Букринського плацдарму або Берліну в переддень 1 травня (де без усілякого сенсу Жуков поклав сотні тисяч наших дідів) – це вигадка ворожих істориків. Ідіть до справедливого “старшого” брата – Росії, а замість мене вас чекає там новий батько – Владімир Путін. Російський демократ “за визначенням”.
Рубіконом, який перейшла влада, для мене особисто, стала ратифікація Договору про продовження перебування в Севастополі російського ЧФ. Справа не в доживаючих свій вік посудинах, негодних для захисту від невідомого ворога ні Росії, ні України.
Влада, яка розпочинає діяльність з порушення суспільного договору – Конституції, – автоматично перетворюється в режим. Такі її дії є прецедентом для ескалації беззаконня з обох сторін, як влади, так і народу.
День під стінами Верховної Зради запам’ятався не димовою завісою в залі чи киданням яєць у спікера, не чорною формою спеціальних військ, поставлених проти обурених громадян України. До цього все-таки звикаєш.
І не безсиллям змінити будь-що, хоч і знаходишся ти серед справжніх українців за кількасот метрів від місця, де з ганьбою продається твоя честь і майбутнє твоїх дітей.
А запам’ятався той день розмаїттям партійних прапорів, в кольорах яких навіть мені, бувалому в політичних справах чоловікові, важко розібратися.
Показовими були дії людей під жовтими прапорами Гриценка з надписом “Громадянська позиція”.
Показовими, бо під час сутичок активної частини мітингуючих з чорнопагонниками я побачив розрив в декілька метрів між ними та “громадянськими опозиціонерами” і їх спокійне колупання в носі – здорових хлопців з прапорами. Яким після закінчення мітингу висловив подяку сам Гриценко, прощаючись з такими “прихильниками” звичним вже навіть для повій “Слава Україні!”.
Навіщо вони взагалі там були?
Відходячи від ВР, зустріли групки людей зі смугастими прапорами “страшно агресивного” Яценюка, якісь до сорому схожі на онучі нові прапори “Української платформи” Жебрівського.
І подумалося: “А чи розуміють ці люди, що час партійних прапорів сьогодні закінчився?
Чи вистачає у них фантазії побачити, що Україні потрібні сьогодні не різнокольорові ганчірки квазіпартій, а глибинна сила прапора національного та революційного червоно-чорного? Що час парламентаризму закінчився, йому поклала край “нова влада”.
Мені здається, що не розуміють. Бо не побачив я жодного серйозного управління тисячами зібраних людей хоч якоюсь координуючою силою. Жінки, що запитували мене “що робити?”, відповіді не отримували. Адже поряд з Тимошенко, Тягнибоком, Гриценко, Луценко – хто такий Петро Камінь?
Однак бути так більше не може. Збираючи маси відданих українській справі людей, слід думати і про відповідальність перед ними. При всій повазі до опозиції, до її лідерів, сьогодні нам потрібне справді централізоване, підготовлене і навчене керівництво.
Керівництво з військовою виучкою, з військовим підходом до справи. З точним виясненням завдань, організації зв’язку, командуванням в кожній операції. Якщо хтось цього не зрозумів – він є політичним злочинцем, який веде людей до безглуздого побиття чи навіть смерті.
Від грамотного, відповідального керівництва спротивом злочинній владі залежить не тільки доля України, але і доля конкретних людей, яких можемо втратити через халатність і безвідповідальність політиків.
Якщо цей хаос в управлінні діями опозиції буде продовжуватись – після першого серйозного провалу опозиціонери самі ризикують попасти на гнів народу. І я не заздрю нікому, коли людина без руки чи ноги прорветься з ріднею до трибуни “демократичної опозиції”.
Знаю, що Тимошенко рідко прислухається до сторонніх порад. Однак все-таки пораджу їй знайти групу військових офіцерів, якій можна доручити командування цивільним військом. Тільки не призначайте, ради Бога, Юру Луценко: з його черевом можна бути тільки глибоко цивільним а не справді військовим.
Окремо хотів би сказати про студентів, які звикли підробляти участю в платних мітингах. Раніше це нікого не дивувало, адже боротьба між партіями носила внутрішній характер і не загрожувала Україні як державі.
Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася: стоячи в колоні з партійним прапорцем Регіонів студенти-заробітчани будуть ризикувати своїм здоров’ям. Бо найнятий за будь-які гроші солдат чужої армії – це чужий солдат і під час бою не буде часу запитувати, студент ти чи бойовик.
Має бути розуміння: за 100 гривень ви ризикуєте попасти в зону війни. Тому, можливо, краще пересидіти ці бої вдома. Вам же дешевше стане. Та й місце студентства – в рядах тих, хто хоче бути господарем в своїй країні. А не наймитом в чужій.
Наостанок, звертаюсь до авторів статей, листівок та повідомлень: не лийте “води” в своїх публікаціях. Настав час коротких і конкретних повідомлень.
Петро Камінь, член Товариства “Мале Коло”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень