Ігор Гіщак: «Поразки збірної – аж ніяк не провина тренера»
Про ЄВРОатмосферу з перших уст…
Євро-2012 добігає до завершення. Кажуть, український кордон за цей період перетнули 4 мільйони вболівальників, серед яких наш колишній земляк Ігор Гіщак. Будучи громадянином Німеччини, він не зміг не скористатися нагодою відвідати рідні землі та повболівати за збірні колишньої і теперішньої батьківщини. Багато старожилів Дрогобиччини пам’ятають пана Ігора, як гравця дрогобицької Галичини. Проте загалом доля нашого співрозмовника склалась так, що йому довелося грати у багатьох футбольних командах України. Спочатку це був СК «Львів», потім СК «Карпати», далі «Торпедо-Луцьк», а також Долина, Чортків, Воля Баранецька. З 1993 року Ігор розпочинає виступ за дрогобицьку «Галичину», де відіграв 4 роки. У 1997 році виїжджає до Німеччини, де потрапляє у дочірню дортмутську команду «Борусія-Емсдеттен». Під завершення футбольної кар’єри наш співрозмовник виступає за команду «Емсдеттен 05», з якої і розпочав тренерську кар’єру. До речі, за цю команду тепер виступає його син Ростислав. Тож з Ігорем говоримо про Євро, про враження німецьких фанів та про гру нашої української збірної…
– Ігорю, коли ти довідався про те, що Євро-2012 буде відбуватись в Україні, які були твої перші враження?
– Звичайно, я був задоволений. Такі конкуренти: Італія, Австрія, а виграла Україна і Польща – справжній ДжекПот. Окрім того мені випадає нагода відвідати Батьківщину і родичів, а також побуваю на футболі. Ніби і не є фанатом німецької збірної, але цю команду поважаю, тож побачити її гру у Львові, у рідному для мене місті (в якому прожив 13 років) – справжнє задоволення.
– Пройшли роки і ти їдеш на Євро-2012. Перша перешкода на шляху – перетин митниці. Чи відрізнявся він від попередніх мандрівок в Україну?
– Безумовно. Попередні роки пам’ятаю постійні проблеми з митним контролем навіть для громадян країн Шенгену, які мали б користуватися зеленим коридором. А в результаті простоювали на кордоні по 6-8 годин. Цього разу очевидно разом з поляками була організована прискорена процедура по перетину кордону і ми його перетнули за якихось 15-20 хвилин. Звичайно у митників виникали проблеми з іноземцями, оскільки вони час від часу не могли з ними порозумітися. Я вважаю, що на митниці мають працювати люди, які вільно володіють бодай англійською мовою, а не двома-трьома фразами. Ми з дружиною стали свідком такої історії, як французи бігали з паспортами і намагалися зрозуміти, що їм далі слід робити. Вони ж взагалі ніколи не бачили митниці українського формату, через відсутність таких в Європі. Відповідей вони від митників так і не отримали. На щастя, водієм цієї французької делегації був німець, і вже з нашою допомогою вони зрозуміли, що бігати нікуди не треба, а варто очікувати в машині на прихід митника.
– Знаю, Ігорю, що ти прибув власним автотранспортом. Наскільки Україна дорогами була готова до Євро-2012?
– Якщо брати до уваги сільські дороги, я думаю про це не будемо говорити. А центральну магістраль від кордону до Львова все-таки зробили. Звичайно, до європейських стандартів вона не дотягує через відсутність на багатьох ділянках дорожньої розмітки. Проте відсутність ям дозволяло розганятися іноземним вболівальникам до європейських швидкостей. Нас обганяли голландці, англійці…
– А на яких матчах тобі вдалося побувати?
– Я потрапив на Євро-2012 як представник німецького фанклубу. Через цю організацію оформляв усі документи і врешті мені було запропоновано пакет квитків на усі три матчі групового турніру за участю збірної Німеччини. Оскільки до Харкова було трохи далекувато їхати, я відмовився від матчу «Голландія – Німеччина». А ось на матчах «Португалія – Німеччина» і «Данія – Німеччина» став свідком грандіозного футбольного шоу.
– Які враження від львівського стадіону?
– Зазначу, що під час першого матчу «Португалія – Німеччина» виникало багато проблем через те, що стадіон просто був не готовий до проведення такої події. Це дуже здивувало німецьких вболівальників. І я їх розумію, адже у Німеччині не раз доводилось бувати на подібного роду змаганнях (зокрема в Дортмунді), де всі організаційні моменти було зреалізовано на набагато вищому рівні. Видно для України це вперше і тут не звикли наразі до високих футбольних стандартів проведення матчів.
– А які власне проколи були в організації цього матчу?
– Вболівальники прибувають на стадіон задовго до початку гри. Так от, на мою думку організатори втратили безліч коштів через те, що на такій відкритій території не передбачили організовану парковку. З кожної машини нехай по 20 грн. І порядок біля стадіону і надходження до бюджету. Насправді ж ми спостерігали величезні затори і кілометрові черги автомобілів, які паркувалися обабіч дороги.
Та все ж десь вболівальники припаркувалися і рухаються під стадіон. Зрозуміло, їх в споруду не одразу пускають і вони тусуються на прилеглій до стадіону території. Так от декілька тисяч і ні одного біотуалета у радіусі кілометра. Це був другий прокол. І шкода було цієї природи довкола стадіону, яка мала все стерпіти через відсутність біотуалетів, про які організатори просто забули. Наступний прокол стався, коли вболівальників пустили на стадіон. Зрозуміло, вони першим ділом до вбиральні. А тут на них очікувало інше диво техніки: у туалеті другого сектору монтери забули сховати комунікаційні кабеля, які звисали снопами над головами бідних німців. До речі німецькі вболівальники таке бачили вперше. Вони навіть стали з цим фотографуватися і вже їхні світлини пішли мандрувати Інтернетом. Але найбільшим стратегічним проколом цього матчу було те, що вболівальники голодними залишали стадіон. Так сталося, що хотдогів у стадіонних буфетах вистачило рівно на перший тайм. У перерві вболівальникам пропонували лише чіпси та попкорн, що призвело до претензій, мовляв, вони прийшли не в кіно, а на футбол.
Та все ж на наступному матчі дані недоліки були усунуті: під стадіоном рядами тягнулися біотуалети, на місці кабелів висів здоровенний бойлер, а хотдогів у буфетах тепер вистачало на всіх. І вже дрібницею здавалось незнання охоронцями іноземної мови. Зокрема, хотілося б, щоб на матчах такого рівня вони знали не лише ламану англійську, але й володіли німецькою. Знаючи, що у Львові гратимуть збірні Німеччини, Голландії, Данії, про німецькомовних охоронців варто було подбати, адже мешканці цих країн добре розуміють німецьку, а не кожен німець чи датчанин знає англійську. В результаті непорозуміння переростали в затримки та довжелезні черги перед матчем, до чого європейські вболівальники також не звикли. Вони не можуть дозволити собі запізнитись на матч. Як крайність, вони мають вийти на стадіон разом зі своєю командою. А загалом незважаючи на недоліки іноземні вболівальники задоволені і вражені спортивною спорудою.
– Ігорю, яка на твою думку різниця між українськими і німецькими фанами?
– З українськими фанами під час Євро так і не довелось поспілкуватися. Хоча вважаю, якщо ти патріот своєї країни, то свій патріотизм маєш реалізовувати у підтримці своєї команди, а не якоїсь зарубіжної. Щодо німецьких фанів, думаю, вони набагато сильніші. Насамперед вони мають більше досвіду. По друге, вони більш зорганізовані. Вони знають набагато більше пісень підтримки. Вони знають, що співати своїй команді, коли команда програє. Коли команда грає на високому рівні, вони співають інші пісні, які підбадьорюють гравців. Вони мають своїх спеціальних «заводіл», які великими барабанами та великими трубками заводять маси. Хоча ФІФА заборонили використання таких великих фанатських прибамбасів, але у Львові десь охорона не допрацювала і німецькі фани зуміли пронести все це на стадіон. Навіть були вболівальники з петардами. Тобто загалом німецькі і англійські фани є у світі найкращими. Хоча німецькі не настільки запальні (якщо їх не чіпати), проте вболівати за рідну команду вони вміють на високому рівні. Як приклад, познайомився я тут з одним німецьким вболівальником з міста Фульде, якому 75 років. Питаю «де Ви вже побували з німецькою збірною?». Той відповів, що встиг відвідати Америку, Бразилію. Сам він пенсіонер, любить футбол і старається підтримувати свою команду якнайчастіше.
І ще хочу наголосити, що німецька федерація футболу активно дбає про комфорт та підтримку своїх фанів. Ось для прикладу, якщо ти стаєш членом офіційного фанклубу, ти вже отримуєш знижку на квитки за участю збірної. Якщо ти долучаєшся до волонтерського руху – скидки ще значніші, а також певні пільги на проживання у готелях. Звичайно, відбір туди також строгий. Судіть самі, щоб стати учасником німецького фанклубу, мені довелося заповнювати анкету, у якій аж 63 запитання.
– Чи довелося чути від німців враження про Україну?
– Вражень у них дуже багато. Навіть довелося спілкуватися з німецькими турками і ті зазначають, що дуже піднесена, ненапружена і м’яка атмосфера усіх матчів, де вони побували. Найбільше їх вражала відсутність у міліції та охорони кийків та спецзасобів, що виглядало на диво миролюбно. У більшості з ким спілкувався поталанило з житлом, оскільки мешкали на приватних квартирах. Один датчанин правда скаржився на відсутність води у Львові, що їм мовляв відключили водопостачання. Проте було багато дощу і він з друзями встиг помитися надворі. Розумієш, вони приїхали відпочити, і незважаючи на всілякі дрібні побутові негаразди, вони отримують своє колосальне задоволення. Усі знають, що так відпочивати, як футбольні фани не вміє ніхто. І коли вони переступають поріг стадіону весь негатив залишається за його порогом. Там гра, піднесення і море адреналіну.
– Станом на той час, коли ми стобою спілкуємось – знаємо що збірна України вже все втратила. На твою думку, як професійного футболіста, що все-таки бракувало нашій збірній?
– Нашій команді бракувало двох моментів: везіння і класу. Хоча везіння без класу не буває. Ніби в Україні і є хороші гравці, але клас команди не відповідає вимогам. Ця ситуація нагадує мені збірну Голландії. У ній кожен з гравців індивідуально є просто зіркою, проте гра команди була ніякою. Це вперше коли збірна Голландії не здобула очків на чемпіонатах. Щодо збірної України, можливо десь переоцінили свої можливості після першої перемоги і вірили, що пофартить і далі. Звичайно в останній момент нам не на користь груба помилка арбітра, який не зафіксував взяття воріт. Але майстерність є майстерність, а ще помножена на бажання. Ось шведи у матчі з Україною по майстерності нічим не поступалися нашим, але якщо так проаналізувати гру нашої збірної, в усіх матчах ми першими пропускали гол у власні ворота. Можливо, якби ми першими забили, тоді б і смак гри вийшов зовсім інакший. З власного досвіду знаю, коли першими забиваємо м’яч, тоді і захист себе почуває набагато впевненіше, а відповідно зростає більше шансів забити ще один м’яч. Це один момент. Інший – склад команди. На мою думку, в Україні є набагато кращі футболісти, які б могли стати гравцями збірної. Не всі футболісти збірної відповідають потрібному рівню, дуже багато «суєти» у їхній грі. Ну і шкода, що збірна не мала змоги грати у Львові, стадіон якого є фартовим для нашої команди.
– Часто провину за поразки в Україні закидують головному тренеру збірної. Хто ж все-таки відповідальний за ситуацію?
– На перший погляд ніби тренер. Але переконаний, що за його плечима стоїть ще багато людей, які диктують кого брати, а кого ні. Тому тут аж ніяк не провина Олега Блохіна. Олег Блохін був, є і буде висококласним футбольним фахівцем, яких в Україні немає і скоро не буде. Різниця між ним і, скажімо, Шевченком у тому, що Андрій розвивався і прогресував за кордоном. Тут йому би просто не дали прогресувати, а Олег Блохін став тим, ким він є, власне в Україні. Тому не треба шукати заморських тренерів, а по максимуму використовувати своїх фахівців і їм довіряти. Ось, для прикладу, у грі з французами, на мою думку, варто було грати жорсткіше, незважаючи на картки, а не переводити рейки на тренера. Зрозуміло, що французи класом значно вищі, але є один неписаний у футболі закон «дисципліна б’є клас». Як приклад німецька збірна: вони можуть 15-20 хвилин катати м’яч, не роблячи ніяких активних дій, а потім дружно раптово йдуть в атаку, роблячи 2-3 гольові моменти. Потім знову затихають і через якийсь невідомий час вчергове дивують суперника. Ця схема мені нагадує тактику покійного Лобановського, якого за це часто картали. Проте, як показує час, тактика була і є ефективною. Взагалі у висококласних командах, таких як збірна Англії чи англійські команди, там гравці грають не усіх 90, а іноді 95-100 хвилин. У нас видно залишився радянський менталітет – дочекатися свистка арбітра. Насправді треба було боротися до кінця. Таку помилку ми допустили в грі з французами. Французи домінували лише в тих моментах, коли ми їм давали грати.
– Ігорю, чи довелось тобі бачити стадіон у Дрогобичі, на якому ти свого часу грав?
– Думаю, хворобливий стан стадіону відображає те, що загалом робиться в Україні. Я точно не знаю цієї історії, але з чуток довідався, що стадіон мали підготувати як тренувальну базу для команд, що мали проживати у Трускавці. Гроші були виділені колосальні, але змінилась влада, змінились обставини і ані грошей, ані стадіону. Признаюсь, відверто прикро, що так сталося. Я колись читав інтерв’ю Василя Малика (який тренує команду у Миколаєві), у якому він розповідав, що йому було б зручніше піднімати дрогобицький футбол, традиції якого є значно древніші, аніж в Миколаєві. Але тут без спонсорської допомоги нічого робити. Дортмундська «Борусія» без спонсорів також нічого не варта. Пам’ятаю, Роман Русевич мав надію створити у Дрогобичі фанклуб зі своєю атрибутикою, але і йому не дали це довести до логічного розв’язку. Покійний Лев Броварський також робив спробу підняти дрогобицький футбол, і знову не вийшло, очевидно через брак людей на Дрогобиччині, які б марили футболом. Боляче дивитись, що у такому місті на тлі всеукраїнських негараздів спорт поставлено на рівень виживання.
– Ти бачив Євро-2012. Яку б оцінку за п’ятибальною системою ти поставив Україні за його проведення?
– Ну, за всю Україну я не можу говорити, а лише поділюся враженнями про те, що бачив у Львові. Незважаючи на недоліки, я б поставив четвірку з плюсом, оскільки атмосфера футбольного свята та отриманий адреналін знівелювали усі прорахунки та негаразди.
Ярослав Баран
У Стебнику відкрили стадіон за три місяці
Те, що в Дрогобичі не спромоглися зробити за три роки, в Стебнику зробили за три місяці. У четвер, 28 червня, в місті калійників відбулося відкриття стадіону, початок реконструкції якого священики о. Михайло Бучинський та о. Михайло Комарницький благословили 22 березня.
Того березневого дня вони не тільки окропили футбольне поле, а й благословили ініціатора, натхненника та інвестора реконструкції, головного редактора тижневика «Каменярі» Ігоря Куруса. Тому через тиждень, 31 березня, коли в Народному домі міста відбулися загальні збори ФК «Стебник», пан Курус не відмовився від пропозиції стати президентом клубу. Того дня збори також обрали Сергія Лукача головним тренером, Івана Бішка – тренером, а Олега Оринича – тренером юнацької команди.
Тож і реконструкція стадіону, й формування команди проходили паралельно. Треба нагадати, що Стебник раніше мав і добру футбольну команду, й непогану футбольну арену по дорозі до Трускавця. Цей стадіон Стебницька міськрада віддала курортному місту під електричну підстанцію. Натомість Трускавецька міськрада пообіцяла збудувати інший. Та за виділені гроші вдалося провести хіба дренаж поля, а на трибуни та побутові приміщення коштів не вистачило. Тож, ставши інвестором, Ігор Курус тепер мусив подбати про огорожу, трибуни, роздягальні, душові, суддівську кімнату. І за три місяці все це постало, хоча на перших порах мало хто вірив, що можна вкластися в такі короткі терміни. В час, коли проходила реконструкція стадіону в Стебнику, завирували пристрасті навколо провальної реконструкції стадіону в Дрогобичі. Та, незважаючи на це, перший етап реконструкції стадіону ФК «Стебник» виконано. В цьому пересвідчилися тисячі стебничан та гостей міста, котрі на День Конституції взяли участь в урочистостях з нагоди відкриття стадіону.
Коли весь стадіон стоячи виконав гімн України, а священики окропили трибуни та поле, всі присутні завмерли в очікуванні. Напередодні президент ФК «Стебник» Ігор Курус пообіцяв, що в урочистостях візьме участь одна із суперзірок українського футболу. Та ось ведучий оголошує, що до слова запрошується один із найвідоміших футболістів з київського «Динамо» Іван Яремчук. Трибуни зустрічають чемпіона СРСР, володаря Кубку СРСР та Кубка кубків Європи, майстра спорту міжнародного класу такими оплесками, що, здається, вікна в будинках по сусідству зі стадіоном починають деренчати. Він дякує стебничанам за щирість, а Ігореві Курусу за запрошення, бо навіть його вражають обсяги робіт, виконані всього за три місяці.
А далі на поле виходять команда ФК «Стебник» та збірна Борислава. Трибуни аж шаленіють, коли на початку матчу два м’ячі влітають у ворота бориславців. Стебницькі «ультра» вболівають майже так, як львівські фанати на стадіоні «Україна». Пісні, гасла, жива хвиля – все це заводить спортсменів. Але не тільки зі стебницької команди. Прокидаються бориславці й зрівнюють рахунок. Далі вони перехоплюють ініціативу й утримують її до завершення матчу. Відчувається, що стебницькі футболісти просто «перегоріли» від психологічної напруги. Матч завершується з рахунком 3:4 на користь команди з Борислава. Команда ФК «Стебник» похнюплена. Та «ультра» підтримують її, співаючи «Ще прийде час… І стане Стебник чемпіоном». Всі вірять, що такий час справді настане, а на поле вже виходять артисти, серед яких юне обдарування Роман Салань, танцювальний колектив «Верховинка» з Дрогобича та багато інших. Трибуни тепло вітають їх оплесками, а коли в розпал свята на поле виходить заслужений артист України, депутат Львівської обласної ради Тарас Курчик, шквал оплесків, здається, хоче заглушити навіть потужні динаміки.
Допізна звучали на стадіоні музика та спів. А звершилося свято, яке подарував стебни чанам та гостям міста президент ФК «Стебник», головний редактор тижневика «Каменярі» Ігор Курус, яскравим феєрверком.
Дмитро Федан
Збори традиційно провели на Закарпатті
Рівно тиждень юні спортсмени ФК «Трускавецькурорт», а саме футболісти 2000-2002 років народження, провели на Закарпатті, в місті Воловець, в рамках підготовки до нового сезону 2012-2013 років. З чим повернулися трускавчани з мальовничого Закарпаття і чи задоволений поїздкою тренер – читайте далі.
Проводжали своїх домочадців їх батьки з усмішкою на вустах, зустрічали ще більш радісно. Адже батьки та діти не бачилися цілий тиждень. Розмовляли лише по телефону. Заскучав за рідною домівкою й тренер команди Іван Павлик.
– Я чудово провів ці дні зі своїми підопічними. Завдяки керівництву ЗАТ «Трускавецькурорт» та профспілковому комітету товариства умови для підготовки у нас були прекрасні: проживання в чотиризірковому готелі з триразовим калорійним харчуванням. Але, як то кажуть, всюди добре – а вдома краще! – зізнається Іван Іванович.
Нагадаю, що дитяча футбольна команда ЗАТ «Трускавецькурорт» щороку проводить свої передсезонні збори або на Закарпатті, або на Чорному морі, паралельно беручи участь в різноманітних міжнародних турнірах, щоразу привозячи додому нагороди різного ґатунку. Останнім часом наші спортсмени облюбували собі саме Мальовниче Закарпаття. Як розповідає І. Павлик, трускавчани побували і в с. Кам’янка, і в Ужгороді, і цього року у Воловці – скрізь красиво, чудова природа, гори, водоспади. Одним словом, чарівне Закарпаття і прекрасний відпочинок.
«Ми провели тижневі підготовчі збори, якими залишилися цілком і повністю задоволені. І умови, і погода сприяли цьому. Тренувалися двічі-тричі на день на стадіоні з чудовими натуральним та штучним газоном, футбольними полями. Я бачу перспективу для моїх найменших колунів. Це дуже хороші діти, самовіддані та цілеспрямовані. Дякую батькам за те, що виховали їх такими», – констатує тренер команди.
До речі, з двох інших вікових категорій 1997-98 р. н. та 1999-2000 р. н. формуватиметься одна група футболістів, які представлятимуть Трускавець у Чемпіонаті Львівської області. Нагадаю, що юні таланти шкіряного м’яча 2000-2002 р. н. виступають у відкритій першості області, організованій спільно ФСТ «Спартак» та федерацією футболу м. Трускавця, і в дебютному сезоні вибороли срібні нагороди, посівши друге місце вслід за ФК «Самбір».
Нібито все. Розповів те, що знав – стисло та лаконічно. Про Воловець, його водоспади, пам’ятки архітектури й мальовничі краєвиди читайте в наступних випусках часопису.
Наостанок додам, що офіційним перевізником ФК «Трускавецькурорт» є фірма «Україна» – найкращий туристичний бренд м. Трускавця, а титульним спонсором являється ДПІ міста-курорту.
Віктор Стецько, газета «Трускавецькурорт»
Феномен футболу
Майже сорок років тому мені довелось писати курсову роботу з предмету “Спортивні ігри”. Її тема звучала так: “Феномен футболу”. Викладач, який обрав цю тему, з точки зору тодішньої системи, мав би вважатись провокатором і дисидентом. Не могло бути апріорі ніякого феномену футболу, як, до речі, і сексу, в країні розвинутого соціалізму. Говорилось і писалось про популярну гру.
Курсову написав, використовуючи всі свої знання з педагогіки, соціології, різноманітних напрямів психології, включаючи дослідження з етнопсихології, яка вивчає особливості менталітету окремих народів. Не забував і про політичну складову і не мало важливу роль амбіційних олігархів, президентів і т. п. Коли викладач дочитав до того місця, де я навів приклад, як донья Розіта, що була кухаркою і вболівала за “Ingenengbente” баняком розбила голову своєму господарю, сеньйору раулю, за те, що він вболівав за “Boku” (справа в тому, що в Буенос – Айресі “Ingenengbente” виступали завжди в червоному і, тим самим, втілювали робітничий рух, а “Boku” – підтримують багаті), обличчя доцента стало багровим, бо ввін здогадувався, що далі може йти мова про “Динамо” Київ та “Динамо” Тбілісі, як символи своїх народів і на то немає ради…
Футбол, як гра, на відміну від інших видів спорту, – найдемократичніший. Його грають всі: багаті й бідні, високі й низькі, худі й товсті, “білі” й афроамериканці і т. д. – головне, щоб було бажання.
Неофіти говорять: два десятки дурнів бігають за одним м`ячем. Ні, братці, футбол, якщо нас не дурять, – це війна. А ми, вболівальники, учасники цієї війни на стороні “наших” і хоч часто з пляшкою пива та на дивані, все ж позбуваємось адреналіну. Феноменально…
Зовсім не є дивними багатомільярдні вливання у футбол. Скандали в національних чемпіонатах, кримінали на тоталізаторах – все це ще більше загострює інтерес до цього феномену. На цю тему можна говорити безконечно, бо як сказав великий Пеле, порівнюючи футбол та шахи: “В шахи грають всі, але ніхто не розуміє. Футбол грають менше, але його розуміють всі”.
Що стосується нашої незалежної України і футболу, то ми пройшли шлях, від спроби його розвитку елементами радянської системи до теперішнього, чисто комерційного, стану, який, на жаль, не завжди відповідає економічному стану держави і добробуту населення. Був час, коли на вищих щаблях керівництва України розглядався футбол, як серйозний чинник, щоб перетворити його в національну ідею. Як на мене, це було б реально, якби робилось чистими руками, з довірою.
Хочу сфокусувати увагу всіх небайдужих до стану розвитку цієї гри на Дрогобиччині. Поставте, насамперед, собі питання, чи заслуговуємо м на великий футбол? Чи зможемо ми, нарешті, знайти і виховати своїх визначних гравців? Чи, може, футбольні небожителі плодяться хіба на Піренеях, а, може, баварське пиво і ковбаски є складовою успіху німців, а, може, латиноамериканці мають особливу структуру м`язового волокна. Га?
Що ми всі разом можемо зробити? Нічого? Неправда! Висловлюйте свою думку, нещадно критикуйте, лише не мовчіть!
Хосе Турчик, газета “ДрогІнфо”, www.droginfo.com.ua
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень