Вже півроку у Трускавці тема пам’ятника Франка є однією з головних. Вона то виходить на топ-позиції, як це було зі скиненням погруддя в серпні чи встановленням його на історичному місці, то дещо затихає. Громадські слухання дали можливість людям висловитися щодо того, варто чи ні встановлювати пам’ятник Великому Каменяреві. Тут двох думок бути не може – однозначно, що пам’ятник Франку у Трускавці має бути.
Але зовсім інше питання – скільки тих пам’ятників треба трускавчанам? Маємо два пам’ятники Тарасові Шевченку, але ходимо лише до одного – біля Палацу культури, та й то в один з березневих днів. Маємо вже теж два пам’ятники Франка, та чи знаємо Франка належним чином, чи читаємо його, популяризуємо? Не робімо з Івана Франка ідола, бо він автор не лише знаменитого «Мойсея», «Каменярів» чи «Вічного революціонера», але й антицерковних публікацій, що мене особисто завжди засмучувало. А його вклад в етнографічні дослідження українців-галичан взагалі чомусь опинився поза увагою наших патріотів різної масті.
Але повернімося до пам’ятників. Як би там не було, а Франко вшанований у Трускавці, бо є погруддя, яке охороняється законом і яке відреставрували. Є новий пам’ятник, споруджений на замовлення ініціативної групи і його вартувало б перенести від церкви святого Миколая, бо Франко як-не-як був вороже наставлений до Церкви. Невже нам треба ще одного Франка, тим більше авторства людей, які спаплюжили ідею націоналізму в своїх творивах, на які гидко дивитися?
І за цими питаннями насуваються наступні. А чи достатньо наше місто вшанувало отця Олексу Пристая, вихідця з Трускавця, який прославив його, залишивши неоціненний скарб у вигляді книги «З Трускавця у світ хмародерів»? Невже наша пошана полягає тільки у найменуванні однієї маленької вулички? Невже не зможемо скластися хоча б на погруддя отцю Олексі Пристаю, якщо вже не на пам’ятник? Чому на третього Франка гроші знайдуться, а на отця Пристая ні?
Іван Франко дуже рідко бував у Трускавці, хоча й називав його золотодайною Колхідою. А тут вчителювала інша українська знаменитість – письменниця та поетеса Уляна Кравченко. Вона тут проживала, тут вчила українських дітей. Юлія Шнайдер (таке справжнє ім’я та прізвище цієї українки з німецьким корінням) могла б бути вшанована трускавецьким людом та владою теж хоча б символічним погруддям.
Але якщо отець Олекса Пристай та Уляна Кравченко удостоїлися хоча б того, що їхніми іменами назвали дві вулиці Трускавця, то зовсім незаслужено обділеними залишилися і Раймунд Ярош (гадаємо, не варто детально зупинятися на цій історичній постаті та її колосальній ролі в історії розвитку Трускавця як курорту), і доктор Зенон Пельчар, і Юзеф Дітль. Дивно, бо у Трускавці є вулиця Сергія Лазо, але немає вулиці Яроша. Хоча б парк могли назвати його іменем, бо хто ж, як не він, є найбільш заслужений у справі закладення цього парку в англійському стилі?
Юзеф Дітль, уродженець Підбужа (селище неподалік Борислава), Президент міста Кракова, професор Ягеллонського університету відомий тим, що фактично поставив на ноги такі курорти як Криніца, Щавніца. Його досвід у будівництві мінеральних ванн, бюветів, санаторіїв, інших курортних знарядь широко використав і Трускавець. Наш краянин має належну пошану в Польщі, де йому поставлено кілька пам’ятників (Краків, Щавніца), його іменем називають вулиці, школи, гімназії, лікарні, конференц-зали. В нас навіть згадки про нього немає. Повторимося – якщо у нас немає вулиці імені Яроша, не кажучи вже про погруддя цьому будівничому Трускавця, то навряд чи належного вшанування колись дочекаються професори Дітль чи Пельчар. До речі, професор Зенон Пельчар є автором дослідження, на яке опирається і сьогоднішня наука.
Стоїть самотньо та занедбано пам’ятник нашому славетному земляку Роману Різняку-Макомацькому. Раз на рік біля нього проходять планові «урочистості», які можна окреслити як своєрідне «відчіпне» для галочки про проведену роботу. Те саме можна сказати і про пам’ятник Василю Біласу та Дмитру Данилишину. Заслужені для Трускавця люди XVІІІ, ХІХ, ХХ століття якось опинилися на маргінесі зацікавлень влади. Звичайно, імена Шевченка, Франка, Бандери, митрополита Шептицького гримлять на всю Україну. Але тут, у Трускавці, не маємо забувати, що були отець Олекса Пристай, отець Іван Валюх, Уляна Кравченко, месник Макомацький, молоді хлопці Білас та Данилишин, які віддали за Україну своє молоде життя. А чи належно вшанований замордований у Модричах вже за незалежної України парох трускавецької церкви Покрови Богородиці? Чи достатньо ми вшанували першовідкривача «Нафтусі» Теодора Торосевича? Чи дбаємо, щоб залишити нащадкам у первозданному вигляді наші нечисельні на жаль пам’ятки архітектури? Чи шануємо наших сучасників-трускавчан – поетів та письменників, науковців, дослідників наших цілющих трускавецьких вод, будівничих, громадських діячів, які своєю невтомною працею на благо Трускавця жертвують добробутом, дозвіллям, які кладуть своє життя на вівтар рідного міста?
Втім, світ не завалиться, якщо у Трускавці встановлять ще третій, четвертий чи й п’ятий пам’ятник Франку. Однак мені дужче імпонує ідея Ігоря Кісака про встановлення статуї Христа-Спасителя на горі Ґльорієтта, знаній ще як Гошівська гора чи Яцкова гора. Бо встановлення таких скульптурних композицій об’єднує громаду і ні в кого не викликає сумнівів у доцільності, як це маємо з третім Франком.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень