Зараз триває українсько-московська війна. Її активна фаза розпочалася в 2014 і триває вже чотири роки, але сама війна з перервами тягнеться століттями. XVII століття стало її початком, а в ХХ столітті ця війна тривала і в 1917-1920, і в 1942-1950, і в епоху «шестидесятників», і після виборення незалежності України. Кінець цій війні буде тільки тоді, коли Московії не стане на карті світу.
В 2014 році Московія «відкусила» Крим, а згодом почала наступ на українські Донбас та Луганськ. Значно раніше вона перетравила споконвічні етнічно українські землі – Курщину, Воронежчину, Кубань. Ідеологи «русского міра» воюють не лише зброєю в особі сепаратистів та кадрових військових на Сході України, але і на українських телеканалах, в пресі, в Інтернет-просторі, в нібито українських партіях. Війна йде, триває, і тільки сліпий цього не бачить.
Але що буде після її закінчення? Чи пробачимо ми сепарам і Московії? Чи забудемо всі знущання і приниження, всі удари, болі та смутки, які ми перетерпіли протягом тривалої історії? Що для цього потрібно, і чи потрібно нам пробачати взагалі? Колись ці питання виникнуть, і тоді розгорятимуться дискусії, в яких кожен буде по-своєму правий.
У 1939-1945 роках тривала ІІ світова війна. В ній брали участь не лише солдати, але й цивільні, в тому числі жінки. Історія англійської шпигунки, мадярської єврейки-комуністки та німецької танцівниці показана в документальному фільмі «Проект бабця» (режисер Балінт Ревес), який демонструвався в УРБАН-бібліотеці Трускавця 6 листопада в рамках XV Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Ці три жінки були по різних сторонах барикад. Комуністка, котра пережила Голокост, люто ненавидить фашистів і негативно ставиться до англійців та інших західних союзників, німкеня бачить війну зі сторони членів своєї родини і згадує вбитого батька та жахіття кінця війни, а англійка хоча й шкодує про велику кількість вбитих з її вини, але так до кінця ще не позбулася пихи.
Бабусі мають поза 90, вони не ходячі, мислять стереотипами. Тож перша зустріч, яку їм організували їхні онуки, легкою не була. Але час гоїть рани і вчить інколи дипломатично промовчати, а інколи вдати, що забув. Через певний період часу англійка, німкеня та угорка вже не можуть одна без одної, спілкуються по скайпу і допомагають одна другій психологічно підготуватися до смерті.
Зйомки «Проекту бабця» тривали сім років. Під кінець стрічки жодна з героїнь фільму не залишилася живою. Проте вони живуть у своїх рідних онуках, котрі особисто не пережили тих болісних емоцій та почуттів, як їхні бабусі. Хоча на кожного з них певною мірою «тисне» їхня культурна, політична та історична спадщина. І невідомо, чи ці юнаки через 50-60 років будуть такими ж друзями, як зараз. Бо хто знає, які відносини можуть бути між Німеччиною, Великобританією та Угорщиною в найближчому чи трохи дальшому майбутньому.
…А тепер уявімо собі 2070 рік. Онуки донбаського сепаратиста, українського добровольця та кримськотатарського активіста збираються за одним столом і спілкуються. Та чи можливе таке спілкування між їхніми дідусями? Чи момент пробачання є моментом істини чи, може, пунктом помилки? Це все дуже відносно.
У кожного з нас є чи була бабця. Її розповіді – правдиві, та водночас дуже суб’єктивні історії про події минулого. Про колгосп чи фабрику, про прихід совєтів чи часи довоєнної Польщі, про сусідів та родичів, про лікування хвороб та приготування страв, про її шкільні часи та трагічні чи кумедні родинні історії, і багато-багато іншого. Ці історії – набагато важливіші від того, що в голову запихає школа, телебачення, Інтернет, політика та вулиця. Бо це історії від рідних людей.
Після перегляду півторагодинного фільму «Проект бабця» відбулася дискусія щодо піднятих у стрічці тем. В ній взяли участь завідувач УРБАН-бібліотеки Віра Савка, головний спеціаліст відділу інформаційної політики та зв’язків з громадськістю Трускавецької міської ради Тетяна Вінницька, координаторка проекту «Перехресні стежки» та співзасновниця «Трускавецького Літературного фестивалю» Анна Литвин, волонтерка та громадська активістка Лілія Собко, автор цих рядків та ряд інших осіб.
Повертаючись до теми примирення, хотілося б почути думку наших читачів: а чи можливе воно? Чи можливе примирення між тими, хто захищає нашу рідну українську землю, і тими, хто служить ворогу-окупанту? Чи потрібне таке примирення взагалі, а якщо так, то якими мають бути його умови?
На прикладі українсько-польських відносин бачимо, що ні Волинська різанина, ні польська пацифікація Східної Галичини, ні акція «Вісла», ні діяльність УПА та Армії Крайової, ні українсько-польські бої за Львів листопада 1918 року не забуті і не прощені. Хоча від часу тих подій вже пройшло від 70 до 100 років. А що вже говорити про «кримсько-донбаську» рану, котра є свіжою і постійно роздряпується…
На фото: кадр з фільму «Проект бабця».
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень