Добрий господар є дбайливим всюди – вдома, на роботі, на кожному місці, де його поставило життя. Добрий господар – це той, хто не може робити абияк, хто воліє краще працювати, ніж займатися пустою балаканиною, хто має насолоду від творчості, праці, споглядає результат власної діяльності.
На жаль, в Україні зараз відбулася переоцінка цінностей – не в останню чергу під впливом маніпуляцій ЗМІ та за кошти закордонних грантів. Люди дії відійшли в тінь, а їх місце в публічному просторі щораз частіше займають пройдисвіти, нероби, популісти, горлопани. Вони кажуть, що знають все, вони «мають» рецепти успіху, вони проводять безкінечні дискусії, збираються на конференції та семінари, проводять круглі столи, дебатують та пишуть стоси висновків, порад, іменують себе експертами, хизуються титулами, часто купленими. Та за всім цим – нуль. Голий нуль без одиниці.
Чому ми заздримо багатим країнам? Чим кращі від нас швейцарці, англійці, шведи, американці, канадці, поляки, німці, бельгійці, турки, японці, сингапурці? Чому вони багатші від українців? Та тому, що там добрий господар – основа країни. Не депутат з вилами, не олігарх з кримінальним минулим і підозрілими зв’язками, не громадський діяч і не експерт з купленим дипломом. Господар – це той, хто забезпечує себе, свою родину, та й інших людей, хто сам має і тішиться, коли й інший має, хто може й хоче поділитися з ближнім, допомогти йому.
В Україні 70 років (в Західній Україні майже 50) вбивали господаря. Розкуркуленнями, голодоморами, розстрілами, депортаціями, прищеплюванням чужої ідеології. Це останнє зробило свою чорну справу і продовжує отруювати український дух. Тому й маємо заздрість до тих, хто хоч трішки багатший від нас, тому й маємо культ лінощів, який новітні технології тільки підсилюють.
Ідеалом для сучасного українця є не фізично розвинений чоловік з косою в руках чи на тракторі, а зманіжений хлопчик в брендовому одязі з супермодним планшетом у руках та двома худющими дівицями поруч.
Надзвичайно мала кількість українських хлопців щось робить для того, щоб в майбутньому повторити успіх Кличка чи Андрія Шевченка, успіх Терещенків чи Симиренків, натомість сила-силенна дітлахів живе в віртуальному світі спільно з монстрами, вампірами, ніндзями, роботами, а часто ще й феями, відьмами та безстатевими створіннями.
Колись німці визначали жінці три «К»: Kinder, Küche, Kirche. Тобто: дитина, кухня, церква. Невже тоді жінки не були щасливими? Невже жінки в арабських (мусульманських) країнах страждають дужче від наших? Навряд. Наші українські жінки, які радували око і тіло всіх народів (бо працювали і фізично розвивалися), зараз стараються бути сухоребрими клячами в лахах, які практично нічого не прикривають належним чином. Замість дітей – песики, котики і подружки для ля-ля. Замість кухні – ресторани, сигарети, флірти і амури. Замість церкви – політика і плітки. Ідеалом є не жінка-господиня, а емансипована курва. Камо грядеши?
Час не стоїть на місці, він йде вперед. Все змінюється і ми змінюємося також. Але чому маємо змінюватися до гіршого? Чому від Європи та Америки беремо все, що там найгірше, натомість не хочемо бачити і наслідувати їхніх фермерів, їхніх добропорядних бюргерів, їхню прив’язаність до землі, приватної власності, прав та свобод, чистоти та порядку? Їдучи на заробітки, підлаштовуємося під їхній стиль життя, але вдома все одно вибираємо не добрих господарів, які б «відремонтували» країну та її економіку, а популістів з виряченими очима.
Весна. Весняний день рік годує. А країна відзначає аж три «свята» в травні. Зате буде працювати на Вознесіння і на католицьке Різдво.
Літо. Гаряча пора. Збір урожаю. Але село в Україні вимерло майже повністю. Худобу порізали, бо невигідно тримати, замість впорядкованих полів маємо пустирі та чагарники. Україна влітку не працює, вона їде відпочивати до Туреччини та Єгипту. Праця в нас не в пошані.
Осінь. Золота осінь. Достигають яблука, груші, сливи. Час копання картоплі, час підготовки до зими. Але в Україні восени починається політичний сезон, тож працювати будуть хіба лохи. Так виглядає, що і осінь не для роботи.
А про зиму взагалі варто помовчати. Святкуємо і католицькі, й православні Різдво, двічі Новий Рік, а ще ж добре, коли святкові дні попадають на вихідні, бо тоді переносяться і додатково не працюємо…
Культ неробства, непотрібного обговорення, безпорадності та нав’язаних «цінностей» сприяє приглушенню здорового глузду, практичної думки, призводить до відходу від реальності у видуманий, віртуальний, паралельний світ. В цьому штучно створеному «світі» доброму господарю місця немає. Він – на маргінесі: садить картоплю та помідори, зводить будинки, упорядковує життєвий простір. У доброго господаря і ставок, і млинок, і вишневенький садок, а в пересічного українця вічні скарги на низьку зарплату/пенсію, на високі ціни та комунальні тарифи, на владу вищу і нижчу, на те, що життя не вдалося…
Якщо взяти будь-яке місто чи містечко в Україні, то в кожному з них є реально добрі господарі, які можуть бути прикладами для інших. Це успішні керівники, підприємці середньої руки, люди, які чогось досягли в цьому житті. Але часто вони не в «тренді»: не є депутатами чи взагалі політично активними, не піаряться, їх ніхто не «розкручує», про них рідко пишуть ЗМІ. Вони не цікаві масі, бо в нас топ-темами є вбивства, зґвалтування, політичні скандали, висмоктані з пальця сенсації. А яка сенсація в тому, що хтось виростив вдома лимон вагою в півтора кілограма чи в квітні смакує помідорами з власної теплиці? Яка сенсація в тому, що хтось збудував будинок сам, своїми руками, без допомоги майстрів чи обігріває власну оселю за допомогою енергії землі? Добрий господар не цікавить грантожерів і громадських діячів, бо він самодостатній і ним не зманіпулюєш.
В цій статті немає жодних прізвищ і жодних натяків. Нема політичного піару і критики когось неугодного. Є лише одна думка-запитання: невже Україні не потрібен добрий господар? На всіх рівнях – від маленького села до столиці, від міні-підприємства до заводу-гіганта, від ОСББ до органів верховної влади.
Добрий господар. Поки він не стане центральною фігурою в нашій рідній державі, до того часу вороги розхитуватимуть наш корабель і нищитимуть українство. А доморощені холуї підіграватимуть ворогам – або несвідомо, окутані зрежисерованою оманою, або ж цілком свідомо, за 30 юдиних срібняків.
Володимир Ключак
На фотоілюстрації до статті: міський голова Трускавця 2002-2010 років Лев Грицак у теплиці.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень