Сучасний стан українсько-польських стосунків не можна назвати найкращим. Хоча Польща і розуміє, що без незалежної України вона стоїть перед загрозою втрати власної державності, та все ж у польському суспільстві міцнішають праві та праворадикальні сили, для котрих українці є якщо не ворогом №1, то принаймні ворогом №2. Цього ніхто не каже офіційно, проте підкидання дровенят у вогонь ненависті до своїх східних сусідів у поляків – це факт. Колись таке вже було, але історія вчить, що вона нічого не вчить.
Коли в XVII столітті права українців, які себе тоді іменували русинами, в Речі Посполитій почали утіснятися, вибухнула велика війна під проводом Богдана Хмельницького. Польща втратила велику територію, а через якихось сто років – і власну державу.
Коли в ХІХ столітті поляки тричі піднімали свої національно-визвольні повстання (1812-1814 в час Наполеонівських воєн, 1830-1831 – Листопадове повстання, 1863-1864 – Січневе повстання), то нехтування інтересами українців нівелювали всі зусилля поляків вибороти власну державу.
Коли в 1918 році поляки все-таки відновили незалежність, то знову ж стали на старі граблі, і українців почали вважати ворогами та притіняти. Результатом стало посилення націоналістичного руху, діяльність УВО, а далі ОУН, теракти, а згодом і виникнення УПА.
І коли 17 вересня 1939 року, 80 років тому, два вороги (нацистська Німеччина та комуністичний СРСР) поділили Польщу, то українці не стали партнером поляків, бо пам’ятали старі кривди. А потім були і Волинська різанина, і акції у відповідь Армії Крайової, і провокації енкаведистів та німців, і спалені храми, і багато інших сумних та страшних сторінок українсько-польських стосунків.
Незважаючи на те, що пройшло так багато часу, комусь дуже вигідно ворушити старе, роздряпувати шрами, де колись були рани, привертати увагу до того, що для сьогодення не має аж такого великого значення. І тому діалог між деякими українськими та польськими офіційними особами виглядає приблизно таким чином:
– Ви нам червенські міста забрали.
– А ви віру православну нищили.
– А ви з Москвою злигалися і Річ Посполиту погубили.
– Через вас Хмельницький підняв повстання, якби ви добре до нас ставилися, то не мусіли б ми шукати підтримки в москалів.
– Визнайте, що ви здійснили геноцид поляків і вчинили Волинську різанину.
– Ні, це ви перше визнайте, що політика пацифікації була неправильною, і це ви перші почали.
– Ні, це ви перші, ми просто захищали інтереси державиі.
– А ми хотіли її здобути, а ви нам в цьому перешкоджали.
І так можна сперечатися, дискутувати, згадувати старі гріхи один одного до безкінечності. Але чи варто? Що то дасть? Кому від того буде легше?
Тиждень тому, 17 вересня, в Польщі згадували трагічну дату в її історії – віроломний удар у спину від совітів. 17.09.1939 радянські війська окупували тодішню східну Польщу, західноукраїнські та західнобілоруські землі. Два вороги (Німеччина та СРСР) домовилися і почали гнобити два народи (українців та поялків). А гнобити їх було тим легше, чим сильніше ці два уярмлені народи між собою ворогували.
Теперішнє нагнітання обстановки, формування негативного образу українця в Польщі і поляка в Україні – це так само справа ворожих рук і ворожих агентів. Москва боїться сильної Польщі та сильної України, їй на руку ультрарадикальні висловлювання та різні скандали з мінуванням посольств чи консульств, нищенням пам’ятників, гострих слів окремих політиків.
Невже цього не розуміють ті, хто несвідомо підіграє справжньому ворогу?
Анатолій Стерненко
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень