У багатьох, хто спостерігає за двобоєм між владою й опозицією, складається враження, що опозиція грає у піддавки. Надто вже багато чого шито білими нитками, і це стає видно навіть непосвяченим. Або опозицію залякали, або підкупили, дозволивши про людське око критикувати владу, але не виходити за рамки гри, в якій перемога опозиції не передбачена.
Проґавили фашизацію режиму Януковича
Влада уповні використала міф про “фашистську” сутність опозиції. Натяки про це робилися давно, але опозиція мляво реагувала на спічі, скажімо, Вадима Колесніченка, воюючи на “інших фронтах”. Коли стала зрозумілою задумка влади, особливо у зв’язку з проведенням так званого Антифашистського маршу на противагу акції “Вставай, Україно!” в Києві, – було вже пізно. Заперечення опозиції щодо своєї вдаваної “фашистськості” нагадувало дитяче “хто прозивається, той сам так називається”.
В очах електорату Сходу та Півдня України не лише “Свобода”, а й “Батьківщина” і навіть “УДАР” стали “фашистськими” з легкої руки регіоналів, а особливо на тлі Дня Перемоги. Опозиція може зараз скільки завгодно проводити з цього приводу контрпропагандивних заходів, доводячи – і не безпідставно! – що саме влада і Партія регіонів у значній мірі підпадають під означення “фашистський режим”, але час втрачено. У кінцевому результаті це може призвести до втрати декількох відсотків голосів на президентських виборах. Що це означає для України, ми бачили на прикладі тих, хто свого часу голосував “проти всіх”.
Попри позірну об’єднаність опозиції, в її лавах знаходяться ті, хто викриває внутрішніх “фашистів” і закликає від них відмежуватися. Союз між “Свободою”, з одного боку, і “Батьківщиною” та “УДАРОм”, з іншого, тримається лише на політичній волі лідерів опозиції, тоді як чимало народних депутатів України воліли би обійтись без націоналістів. Яскравий приклад – спіч Едуарда Гурвіца на шоу Савіка Шустера. “Свобода”, своєю чергою, теж дає багато приводів до того, аби до неї ставилися саме так, а не інакше. При цьому слід зауважити, що націоналістам важко діяти демократичними методами, але “Свобода” повинна розуміти, що вона теж є парламентською партією, а не орденською організацією.
Ідеологам опозиції слід визнати, що вони проґавили фашизацію режиму Януковича, не надали буцімто безневинним звинуваченням на свою адресу належної уваги. Аж тепер цю небезпеку починають добачати політологи та соціологи, окремі несміливі заяви яких раніше майже ніхто не брав до уваги. Фашизація режиму Януковича, окремі паростки якої ми побачили на прикладі тих, хто намагався завадити проведенню акції “Вставай, Україно!”, вимагають консолідації зусиль з боку опозиції. Зростаюча авторитарність влади загрожує не лише демократії, а насамперед незалежності України. Тому за час, що залишився до президентських виборів, слід звести до мінімуму ймовірні електоральні втрати і більш ретельно придивлятися до наступних ідеологічних потуг регіоналів. Недооцінювати суперника, “поборювати” його гаслами – значить наражати на смертельну небезпеку не лише самих себе, а й український народ.
Можуть проґавити президентські вибори
Під час суботнього мітингу в Києві опозиція запевнила, що кожна з її складових сил підтримуватиме свого кандидата на посаду Президента України, а якщо Віктор Янукович задумає провести вибори в один тур, то відразу буде висунутий єдиний кандидат від опозиції.
Олег Тягнибок узагалі висуває гасло, щоби не допустити Віктора Януковича до другого туру, але навряд чи можна всерйоз сприймати цю тезу. Турбує інше: а раптом ніхто з опозиціонерів не пройде до другого туру, а конкурентом Януковичу стане Симоненко, який уже був конкурентом Кучмі в 1999 році? Тоді за кого голосуватиме опозиція?
Імовірність того, що ніхто з опозиціонерів може не стати конкурентом Януковичу, є дуже високою. Нинішні три лідери опозиції розтягнуть між собою електорат. Їхні відсотки можуть бути меншими, ніж у лідера комуністів Петра Симоненка, тим паче на тлі економічної ситуації, що погіршується з кожним днем. Чим гірше живеться людям, тим більше вони голосують за комуністів. З іншого боку, навіть якщо хтось з опозиціонерів вийде у другий тур з Януковичем, сума доданків інших опозиційних сил не завжди зможе перевищити кількість голосів, набраних нинішнім Президентом України. Ми це вже бачили на парламентських виборах, а особливо на довиборах до обласних рад, коли мали би перемагати представники об’єднаної опозиції, а насправді перемога діставалася регіоналам.
Опозиції слід визнати, що нині вона не здатна висунути єдиного кандидата на президентську посаду. Причин багато, і насамперед мова йде про амбіції лідерів. Але тоді вони повинні розуміти, що разом із ними балотуватиметься когорта провладних технічних кандидатів і тих кандидатів, яких ми нині звично відносимо до опозиції, але які насправді працюють на владу, бо їхня амбітність аж зашкалює. Кожен із цих кандидатів відбере від декількох десятків відсотка до декількох відсотків голосів – і саме від лідерів опозиції, які балотуватимуться порізно. Натомість Янукович і Симоненко мають сталий електорат, який голосуватиме за них за будь-яких обставин. Не виключено, що в першому турі завдяки адміністративному ресурсу дещиця голосів відстібуватиметься саме Симоненкові, аби він склав “конкуренцію” Януковичу в другому турі.
На жаль, нинішні дії опозиції не дозволяють думати про стратегічне мислення в її рядах. Арсеній Яценюк на мітингу в Києві останньою точкою дій опозиції на найближчий час назвав повалення режиму Януковича. Як на мене, це мало би стати лише першою відправною точкою стратегічних дій опозиції. Захист газової труби, підписання Асоціації з Європейським Союзом, те ж повалення режиму Януковича є похідними на довгому шляху до утвердження справжньої – економічної та політичної – незалежності України. Доки люди не відчують цих посилів з боку опозиції, вважатимуть, що мова йде справді про гру в піддавки на користь влади, а ще декілька стратегічних помилок узагалі зметуть опозицію з політичної шахівниці України.
Анатолій Власюк, часопис «Тустань»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень