Свободу не спинити! Гасло з Помаранчевого майдану зараз мало хто згадує, але відтоді, з кінця 2004, все почалося. Свободам, які маємо зараз, завдячуємо власне подіям 13-літньої давнини, помноженим на новий зрив 2013-го. Історія повторилася в якісно новій іпостасі.
День 21 листопада 2004 року був важким для мене днем. На виборчу дільницю приїхали спостерігачі з Донецька, я ж був головою дільничної виборчої комісії. Гості зі Сходу робили все, щоб зіпсувати нам настрій, щоб визнати вибори на цій дільниці на Львівщині недійсними, шукали порушень закону там, де їх не було. Весь день вони пробували показати свою вищість, хизуючись новісінькими мобільними телефонами (на той час ніхто з членів нашої дільничної комісії ще не мав мобілки) та тим, що вони тут «на завданні». Але хлопці «потухли», коли почався підрахунок голосів. На все село за Януковича проголосувало щось біля десятка осіб, незважаючи на шалений тиск на людей напередодні виборів, на спроби підкупу, на шантаж і залякування.
Ціла ніч з 20 на 21 листопада минула в підрахунку голосів, оформленні протоколів, у дорозі до ТВК в Старому Самборі та в здачі документів і бюлетенів. Тоді Михайло дійсно приїхав на білому коні, бо сніжило як в грудні чи січні. А святковий ранок зустрів нас телевізійними репортажами про акції протесту, вигуками «Ющенко! Ющенко!» та помаранчевими стрічками.
Помаранчевий колір не надто популярний при виборі одягу, тож десь на горищі стара сорочка дочекалася свого зоряного часу – щоб її порозривати на смужки і почіпляти їх всюди, аби задекларувати, що ми – проти банди.
Зрив народу нагадував епоху розвалу СРСР. Здавалося, що після перемоги і третього туру виборів, після новорічного вітання з Новим 2005 Роком не від Кучми, а від народного улюбленця Ющенка почнеться нове життя. Воно дійсно почалося, Юля з Миколою Томенком ходили на каток, а народ тішився, що прийшло визволення з московського ярма. А далі Ющенко воскресив політичного трупа Януковича і Україна дала задній хід. Та свобода все ж не могла бути приспана, прокинувшись під час Помаранчевої Революції.
У 2010 році палкі ющенківці активно агітували проти Юлії Тимошенко. На цей час я вже перебував у Трускавці і пам’ятаю, яких активних зусиль докладали деякі жіночки і чоловічки, аби за «Юльку» проголосувало чим поменше трускавчан. Вони теж відповідальні за ті вбивства, які згодом Янукович здійснив у 2014 і здійснює й зараз на Сході руками московських найманців. Вони теж винні як ті, хто привів Януковича до влади. Але вони ліпше дивитимуться на чужі скалки та маніпулюватимуть, ніж визнають цей свій гріх…
А тим часом Україна скочувалася до темної ями диктатури. Комуняки вкупі з регіоналами і їх підставною опозицією «розвели як кошенят» український народ на виборах до ВРУ в 2012. Так само вони готувалися «розводити» людей і на чергових президентських та інших виборах. Але втрутилося Боже Провидіння.
Пригадую зустріч в одному місці 1 грудня 2013 року, коли представники різних політичних сил у Трускавці потаємно зібралися, щоб вирішити як діяти. Беркут побив дітей – студентів, українську молодь, і зачистив Майдан. Вірніше, спробував зачистити. Що ми можемо зробити тут, на місці, в Трускавці? На цій зустрічі забракло тодішнього мера, а люди з його оточення не змогли подати жодної бодай хоч трохи притомної пропозиції. В їхніх очах був страх. Для мене вже тоді стало зрозуміло, що ці люди не знають і не хочуть знати, що Свобода – це те, заради чого варто віддати не лише посаду, гроші та здоров`я, але й життя. Бо навіщо життя без свободи? Хіба життя раба можна назвати життям? Радше існуванням, задоволенням фізіологічних потреб та триванням «аби день до вечора пережити».
На жаль, відсутність внутрішньої Свободи і надалі є однією з головних проблем пересічного українця. Того, який вміє критикувати лише на кухні чи закликати до радикальних дій виключно під ніком на Фейсбуці. Того, який ставить за приклад Польщу, Німеччину чи Америку, але не хоче навести лад на сходовій клітці біля своєї квартири. Того, який не вміє бути вільним, бо щось можна вирішити через кума, щось через шоколадку, а когось можна знищити чужими руками.
Одна з версій каже, що в символі України – гербі-тризубі – закодовано слово «воля». Можливо, так. Але воля – для тих, хто готовий її взяти силою і не відпускати, хто готовий боронити її і хто в цьому питанні не розглядає жодних варіантів компромісів. На жаль, у теперішньої правлячої верхівки схильність до компромісів та турбота про власну економічну вигоду і меркантильні інтереси є сильнішою, ніж готовність ризикнути і стати палаючим факелом-провідником. І свої, і чужі політики на українській сцені граються словами, забивають баки народові, але ж лукавство не сховаєш за ширмами та масками.
Свобода та Гідність йдуть у парі. Негідний = невільний. Достойний – той, що твердо та непорушно стоїть. На захисті власних свобод і СВОєї БОгом ДАної землі. І там, на Сході, і тут, в конкретному місці проживання. Захищаючи себе та свій народ від пройдисвітів-чиновників, ділків від політики, фарбованих лисів і вовків у овечій шкурі. І не чекаючи подяки від нікого, а радше наражаючись на нерозуміння, наклепи, обмовляння, усвідомлюючи, що боротьба за правду нагадує війну Дон Кіхота з вітряками. Неправда як гідра, чиї голови відростають, а союзників у битві ой як мало.
Нехай живе Свобода! Зараз ніхто так не каже, бо, по-перше, як свобода може жити, а, по-друге, пафосні заклики чи вітання не дуже модні. Та й не кожен готовий взяти тої свободи забагато, бо, взявши, треба щось з нею робити. Без неї легше і спокійніше, кажуть гречкосії. Дійсно, псові живеться легше, ніж вовкові, бо завше є що з`їсти і є дашок над головою. Але навіть без ланцюга, без прив`язі пес є псом, а не вовком.
Хай живе Свобода! Vive la Liberté!
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень