Минуло вже більше тижня з того часу, як в оздоровниці «Рубін» ПрАТ «Трускавецькурорт» оселилася родина біженців з Луганської області. Щоправда, назвати їх біженцями поки що складно, бо на сьогоднішній день ця сім’я не має такого статусу. Та й у майбутньому про нього говорити не воліє, бо якомога швидше прагне повернутися назад до власної домівки. Трійко діточок один одного менше і взагалі не підозрюють, що їх перебування тут вимушений захід – бабуся Альбіна та мама Олена, аби не травмувати дитячу психіку, розповідають малечі, що приїхали у гості. Проте цілком уникнути негативу не вдалося: діти невимушено здригаються від голосних звуків у коридорі санаторію, бо ще вдома у родині навчилися розрізняти мінометний обстріл від кулеметної черги. І таку реальність їхнього буття вже не змінити.
Дорога до спокою
Шлях до мирного життя виявися дуже непростим і тривалим. Про це розповідає мати трьох дітей: семирічного Микити, шестирічної Даші та трирічного Богдана Олена. Селище міського типу Петрівка, що зовсім недавно межувало з фронтом АТО (біля міста Щастя), в один момент опинилося на лінії вогню, і хоч безпосередньо бойові дії там і не проводилися, вибухи та постріли лунали щодня частіше. В результаті навіть перебіжка подвір’ям від флігеля до хати стала небезпечною подорожжю. Тож одного дня питання залишатися чи шукати притулку стало актуальним як ніколи, бо життя та здоров’я для родини – понад усе. До розмови з Оленою долучається її матір Альбіна і розповідає, за яким критерієм довелося обирати безпечне місце. Тут головним фактором стала близькість російського кордону, мовляв, 40 кілометрів – і родина у безпеці. Та головною перешкодою для цього рішення стала позиція Альбіниних батьків – етнічних росіян. Ті виявилися категорично проти. І як би не переконувала Олена діда та бабу в тому, що так буде безпечніше і швидше, ті – ні в яку, мовляв, Росія нині – ворог. Тож прихисток слід шукати у Києві. Туди на гарячу лінію і зателефонувала Олена. Проте спланований виїзд раптово зірвався через потужні бої, котрі тривали поблизу їх містечка. Та коли постріли трохи стихли і з’явилася можливість покинути рідну Петрівку – родина нашвидкуруч напакувала валізи і, скориставшись нагодою, покинула Луганську область. Пам’ятають, як дихнули із полегшенням, коли, проминувши численні блокпости, нарешті побачили українських військових з українськими прапорами. Далі – ще доба в дорозі, тимчасове проживання на Київському вокзалі у кімнаті матері і дитини і шлях на Львівщину, котра як і для більшості земляків стала цілковитим відкриттям для родини.
Чужі серед своїх
Проте «бендери і фашисти», котрими їх лякали знайомі, прийняли людей гостинно. На львівському вокзалі поклопоталися, аби родина оперативно потрапила до місця призначення – Трускавця, а далі – в санаторій «Рубін», де вже було заброньовано двокімнатний номер. «Ми ні не боялися, ані не дивувалися гостинному прийому, бо вже знали: тут з нами усе буде гаразд. У нас є родичі у Хмельницьку, ми з ними спілкувалися увесь час, проте допомоги чи пропозиції перечекати негаразди не надійшло, – розповідає пані Альбіна. – Але ми не ображаємося. Можливо у них є на те причини. До речі, наші родичі з Росії теж не поцікавилася, як ми тут, чи не потрібна допомога? Такі, бачте, часи настали. Чужий, інколи, ріднішим буває…».
– А якими були настрої у Вашого оточення в Петрівці? – питаю. – Чи багато людей покинуло селище через бойові дії?
– Більшість моїх знайомих підтримували проукраїнські настрої. З тими, хто ні, ми все одно підтримували контакт, спілкувалися, – розповідає пані Альбіна. – Коли бачили, що назріває конфлікт, просто припиняли будь-яку розмову на цю тему. Вважаю, що стосунки важливіші за усе. Переконати людей, котрих вже переконало Російське ТБ – не легко. Я б сказала, практично неможливо. От одній своїй подрузі говорю: не дивися пропаганду, шукай інформацію сама, аналізуй, роби висновки. Вона зі мною ніби то погоджується, а далі знову за своє… Це важко змінити, – з гіркотою констатує пані Альбіна. – Та й таких, хто дійсно хотів розібратися у ситуації, є чимало. Ми на роботі, наприклад, навчилися скачувати на комп’ютері спеціальну програму і підслуховувати за розмовами по раціях ZELLO. Так ми багато чого дізнавалися. Так ми дізналися про той факт, що у збройному конфлікті є третя сторона, про яку чомусь ніхто не говорить. І хто ця третя сторона нам здогадатися зовсім не важко: від нас відкритий кордон за якихось там 40 кілометрів. Багато наших бачило, як автобусами на нашу територію заїжджали люди у формі. Ті стріляли і по українських військах, і по сепаратистах одночасно. Потім сідали в авто і зникали. Ми не раз чули, як через рації сепаратисти між собою здивовано перемовлялися, мовляв, хто ж стріляє: коли не ми, не українці, тоді хто?
Чесно кажучи, нам усім там було важко зорієнтуватися, хто ж насправді у цій ситуації чужий, а хто свій. Хто по кому стріляє, а хто відстрілюється. Люди остаточно заплуталися у тих протиріччях і морі різнобокої інформації. Повсюди люди у формі без жодних особливих розпізнавальних знаків чи шевронів. Постійні провокації, диверсії. Луганчани на собі відчули дивацтва цієї неоголошеної війни. Для них усе так заплутано, не зрозуміло… Поблизу нашого подвір’я крутилися якісь люди у військовій формі. Сусідці вони наказали сидіти у дворі й не виходити. Ми теж через це дуже налякалися. Не знали, хто ці люди, звідки. Власне, після того і вирішили, що треба їхати геть.
Що далі?
Як бути далі, не знає ніхто. Ні ця багатодітна родина, яка ще сидить на валізах в очікуванні зміни ситуації і миру, ні ті, хто її сюди доправив. Жінки уникають розмов про майбутнє, і я їх розумію. Бо страшно думати про те, що усе затягнеться не на місяці чи тижні, а навіть на роки. У Трускавецькому міському територіальному центрі обслуговування пенсіонерів його завідуюча Олена Пилат, яка свого часу займалася поселенням родини, запевнила: усе буде добре. Не турбуйтеся, скоро вони повернуться до себе.
– Звідки такий оптимізм? – питаю.
– Ось побачите, – каже – усе скоро вгамується, як закінчиться перемир’я…
– Але якщо усе це затягнеться на довший час, і у родини скінчаться кошти на існування?
– Тоді їм треба буде замельдуватися у міграційній службі і отримати належні документи на тимчасове проживання. А може і отримати якесь тимчасове житло, при потребі знайти роботу. Можливо вони захочуть тут залишитися на постійно. Ми їх нині не турбуємо через те, що їм насамперед потрібно адаптуватися до середовища. А далі опіку над родиною візьме Трускавецький міський центр соціальної служби для молоді, дітей та сім’ї й інші соцслужби. Подальша доля цих людей – не наша турбота, бо серед них немає пенсіонерів чи інвалідів. Проте це не означає, що ми залишимо їх без уваги. От, наприклад, вони завжди зможуть скористатися тими видами соціальних послуг, які надає терцентр, чи банком одягу, котрий у нас є. За тиждень часу вони ні на що не скаржилися, нічого не просили. Повторюю, у них триває адаптація. Вже у вівторок (розмова відбувалася 27 червня, у п’ятницю) до них навідаються відповідні служби, візьме на облік лікар-педіатр – запевнила очільниця терцентру.
Дивно, але пані Олена чомусь вирішила, що я звернулася до неї з якимись претензіями, тож мені довелося її переконувати у тому, що мій дзвінок – лише з метою отримати певну інформацію і розібратися в ситуації, а не звинувачувати когось у чомусь. Таке враження, ніби я змушую службовців робити щось їм не властиве, порушувати межі компетенції. І коли з межами компетенції усе стало ясно, так і залишився незрозумілим той факт: чи не зайвим було б при нагоді зателефонувати до цих родин і так, між іншим, запитати, як ви там?
Невдовзі у короткій телефонній розмові того дня жінки повідомили про вкрай скрутне матеріальне становище і попросили допомоги у пошуку роботи. Обидві жінки за фахом кравчині, але погоджуються на будь-яку роботу, аби мати хоч якісь кошти для існування. На час виходу газети родина отримала належну соціальну та волонтерську допомогу, зареєструвалися в управлінні соцзахисту. Жінкам пообіцяли допомогу та роботу.
Післяслово
Проте ставити крапку у цій історії сьогодні ще занадто рано. Тим більше, що дивлячись на все, що відбувається на Сході країни, сподіватися, що все так швидко владнається, не варто. І хоч діти з родини Герман досить швидко адаптувалися і почуваються досить комфортно, та важко сказати таке про дорослих жінок. І їх можна зрозуміти: якими б гостинними ми не були, у цьому вимушеному візиті мало приємного. Бо розумом і серцем ці люди далеко звідси – там, де залишилися їхні старенькі дідусь та бабуся, яке не яке господарство, друзі, родина, робота. Проте маємо надію, що їх мрія здійсниться і вони повернуться додому вже найближчим часом, просто дуже хочеться, щоб Трускавець і наша оздоровниця залишилася теплим і приємним спогадом, у якому не буде місця жодному негативу.
Галина Носова, газета «Трускавецькурорт»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень