Пам’ятаєте цю пісню на слова Євгена Євтушенка:
«Хотят ли русские войны? Не спрашивай у тишины,
Не спрашивый у тех солдат, в мемориалах что лежат…»?
Я не – русофоб, і, думаю, не потрібно ототожнювати російський народ з Кремлем. Однак є одне «але». Починаючи від московського князя Долгорукого до нинішнього російського президента Путіна, Росія проводила і проводить агресію до своїх сусідів, і не тільки до них. Та «собиратели русских земель» покійні і живі мабуть забули, що коли вже була Київська Русь, то на місці, де зараз стоїть Москва, жаби квакали.
За вікном XXI століття, а ви знаєте – передчуття погані. Пригадаймо – 1956 рік, коли 600 радянських танків, пересікли кордон Угорщини на подолання “проблем” в цій країні, 1968 рік – “Prazske jaro”, Празька весна (мабуть, найбільш відома акція спротиву радянській владі), далі Афган, потім 1980 рік – Польща, де по сьогоднішній день судять “колег” Войцеха Ярузельського. Сьогодні ж маємо агресію Росії проти України!
Колись Гітлер окупував «братню» Австрію, сьогодні це хоче зробити Путін до «братнього» українського народу. То чим Путін кращий від Гітлера?
Скільки ж можна плазувати перед Кремлем, який говорить про якусь дружбу, про спільне коріння, про спільну віру, про спільні слов’янські інтереси з Україною? Азіатську ментальність росіян не можна змінити, до тих пір допоки вони вірять своєму царю. Путін та його яничари Янукович разом з Медведчуком не сприймають демократію категорично. На жаль, Росія і Європа (а значить і Україна) – це два протилежні світи. І на то нема ради.
Україна зробила свій вибір, спочатку простягнувши маленькій Грузії руку підтримки, а потім в 2004 році на Майдані, коли українці відчули себе народом, нацією, яка не дозволить по ній топтатися. І саме тоді ми прирекли себе на, м’яко кажучи, непрості відносини з Росією, яка, на жаль, ніколи не змириться з тим, що Україна обрала сама собі інший шлях, інше майбутнє, яке не йде у фарватері імперських планів східного сусіда.
Думаю, підлив олії до вогню і візит Патріарха Кирила до України. Можливо, його звіт про перебування в нашій країні став останньою краплею чи довершальним штрихом до різкого тексту медведєвського послання українському президенту. Очевидно, Кирило дав зрозуміти кремлівським квартирантам, що Україна віддаляється, і якщо Росія не робитиме вольових превентивних кроків, то рано чи пізно Україна, як свого часу прибалтійські країни, відійде остаточно. Так і чую панічні бідкання Кирила про Україну: “Мы её теряем!”.
Я надіюся, що нам не прийдеться брати в руки автомат «Калашнікова». Натомість закликаю сьогодні українців відмовитися від російських продуктів, купівлі їхніх товарів у магазинах або інших торгових точках, не заправлятися їхнім паливом, не дивитися їхні телеканали, не сплачувати жодної копійки їхнім файлообмінникам, а також не відвідувати їхні соціальні мережі, не відправляти СМС-повідомлення на контент-провайдерів, номери яких так чи інакше належать Росії. Аргументація останніх ідей зрозуміла: навіщо годувати ворога?
Тож пам’ятаймо слова нашого Каменяра:
«Багно гнилеє між країв Європи,
Покрите цвіллю, зеленню густою;
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш ти поставиш стопи,
Повзе облуда, здирство, плач народу.
Цвіте бездушність, наче плісень з муру.
Ти тиснеш і кричиш: Даю свободу!
Дреш шкуру й мовиш: Двигаю культуру.
Ти не січеш, не б’єш, в Сибір не шлеш,
Лиш мов упир із серця соки ссеш,
Багно твоє лиш серце й душу дусить.
Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тікати мусить,
Або живцем вмирає в твоїм гробі».
Слава Україні!
Євген Бродзінський
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень