Хто володіє інформацією, той володіє часом. З цією давньою мудрістю не посперечаєшся і тепер, особливо, якщо розумієш, що таке телебачення. Кожна секунда стає дорогою, щойно потрапляє в телевізійний ефір. Чи дійсно вартуватиме вона своєї ціни, залежить від майстерності її творців. Цікаво, що ж відчувають ті, хто готує «картинку»! І яка ціна помилки? Про долю безцінних митей та їх історію ми розпитаємо у святковий для всіх українських телевізійників день у головного редактора Першого Національного Христини Стебельської – людини, яка більшу частину життя прожила у по-справжньому «золотому часі».
– Пані Христино, Ви давно на телебаченні. Знайшли за ці роки свій особливий «ген телевізійника»?
Я не шукала ген, але постійно хотіла жити цікаво. Робота мене викрала. Жити хотілося цікаво і працювати із захопленням, та це не завжди вдавалося. Нині я вже задумуюсь, який слід лишає телебачення у моєму житті, коли робота дає мені задоволення? Адже це таки добра половина мого життя… Щоправда, творчість телевізійна подарувала мені шлях, на який я не очікувала. І працюючи у кадрі, я розуміла – добротний телепроект приносить людям користь. Мені перед людьми не соромно. На щастя, серед програм в ефірі Першого Національного є ті, які варто дивитися. Я горда, що вони не примножують перелік тих, що спонукають лише до «нічого-не-думання» чи «спання-перед-телевізором».
– Українському телебаченню вже 61 рік. Хтось критикує його за радянські пережитки, інші ставлять цей досвід у плюс. На чиєму боці Ви?
На боці розуму і виваженої аналітики. Державне телебачення змінювалося, кожне десятиріччя розкривалося по-новому, створювало власну атмосферу. 60-70-ті – це безумовно ідеологічне, дуже заполітизоване мовлення. Та вже тоді робилися літописи українських родин – землеробів, господарників. З правдою української історії ця практика відродилася вже в 90-ті роки. Лінія партії ще тоді врівноважувалася музикою, програмами для дітей, дитячими казочками. Між іншим, у Києві казочку почали показувати на кілька років раніше, ніж це зробили для російських малят у Москві. Не було потреби зводити жодних рейтингів популярності – щоденних мішків із листами до «тьоті Каті» й казкаря-чарівника вистачало, щоб виміряти глядацьку любов. Далі настала епоха 80-х і чудового фестивального ТБ, телетеатрів. Творці цих програм товаришували, стежили за виходом кожної програми, прискіпливо аналізували, від душі сперечалися. У 90-х настав час відродження всього українського. По-новому зазвучали рідна пісня, слово, література, зрештою, пізнання себе. Почала з’являтися правда про історію. У нове тисячоліття Перший Національний увійшов з новими дебатами. Маємо багатий досвід, тож як ніхто цінуємо свободу слова й усвідомлюємо, як сильно телебачення нині впливає на обставини в державі. На державному телебаченні виробництво віддзеркалює усе, що відбувається за вікном. Це роздвоєння – творчість і політика – поїдають одне одного, інколи доводять виробництво проекту до абсурду. Тож творчість на державному ТБ потребує неабияких крил – мусить перестрибувати через багато ям. І спробуйте в таких ситуаціях зберегти рейтинг телеканалу і бути найкращим!..
– Першому Національному вдається? Як тут навчають журналістів ставати добрими телевізійниками?
Перший Національний завжди роботящий, до того ж має академічну школу і великий запас терпіння. Ми вибудували цілу систему талановитих авторів. І нам приємно, що практично всі зірки ТБ на інших телеканалах – це наші вихованці, друзі, колеги. Це наші редактори, ведучі, режисери. На жаль, Перший Національний хоч і дає змогу піднятися на вершину, не в змозі розправити творчі крила кожному – чимало впирається у фінансування ексклюзивних проектів. Може декого із цих людей доля Першого вже давно не турбує, та ми знаємо усіх.. Особисто я щоразу згадую про них з приємністю.
– Як державне телебачення втримується у конкуренції з комерційним?
Трапляються інколи такі ситуації, коли з бюджетом на дитячий майданчик треба побудувати космодром. Зауважте, коштів і потужностей має ще вистачити і на наступний пілот. Запитуєте, як? Усе завдяки телеглядачам, які шукають щось ближче до реального життя у нас. «Милом» та бойовиками їх давно не здивуєш.
– Що Ви думаєте про майбутнє українського телебачення? «Мило» змиється?
Сподіваюся. Мені хочеться нового просторового вирішення інформаційних програм. Я за сильну аналітику з підсвідомістю глядача, його інтерактивною участю. Зрештою, я за сталий ширший хронометраж новинного телебачення. Тут мене запитають, а де кошти на відрядження Україною, на прямі трансляції? Вірю, що криза колись таки закінчиться…
– Усі знають, що ефір – річ не лише летка, а й дуже дорога. Та наше життя створюють події, які не завжди потрапляють на екран. Якій темі Ви б подарували трохи «золотого часу»?
Хочеться дати карт-бланш молоді. Хочу, щоб було більше часу для якісно нового діалогу з молоддю, але зі збереженням завжди інтелігентного середовища національного телеканалу. Я завжди за духовний стрижень телеканалу – солідну документалістику, яку бачать не тільки школярі перед уроками, а й інтелігенція – у вечірній праймовий час. Ще я за розгорнуті літературні, філософські й психологічні студії, невичерпні бесіди з видатними. Популярні сьогодні шоу-зірки ніколи не заповнять нішу видатних сучасників – поважних вчених, філософів, митців, які не люблять поспіх телебачення. Ми не можемо дозволити собі розгубити перлини. Інакше для чого фонди українського телебачення? А згадаймо про дотепність українців – тільки з таким добрим гумором, як у нас, можна створити достойне, енергійне дитячо-молодіжне мовлення. Добре, що нас не полишає творчий равлик!
– Чого побажаєте колегам на честь свята?
Хочу привітати усіх телевізійників і тих, хто тільки збирається ними стати. Ми клавіатурою комп’ютера чи кульковим пером «заробляємо» на хліб, головою – на масло, а ідеями – на пампушки. То ж зробімо так, аби пампушок було більше!
Спілкувалася Надія Петруньок
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень