Найбільшою загрозою для України на 21-му році незалежності є нинішня українська влада, яка веде державу у цивілізаційний тупик.
«Головний висновок років незалежності – Україна сталася. І це я бачу всюди, навіть в Одеській області стовпчики при дорозі помальовані у синьо-жовтий колір. Україна стала банальною – вона є всюди, як повітря. І це насправді великий ефект цих двох десятиліть. Його не було так виразно видно ще 20 років тому», – сказав він.
Другий його висновок полягає в тому, що, однак, «невідомо, для чого ця Україна сталася».
«З перспективи історії, національні держави утворюються для того, аби дати місцевому населенню шанс на цивілізаційний ривок уперед. Чи, як кажуть економісти, – стабільний розвиток. Цього не міг забезпечити Радянський Союз. Про нього казали, що це «Верхня Вольта з ядерними боєголовками». Радянська цивілізація виявилася тупиковою, тому вона розпалася.
Коли розпадався СРСР, німецький банк Deutche Bank зробив прогноз, що зі всіх радянських республік Україна має найкращі шанси для економічного розвитку. Але бачимо, що очікуваного поступу наразі не вдалося досягти», – зазначив Грицак.
Причина такої ситуації, на його думку, суб’єктивна, а не об’єктивна – так би мовити, у людському матеріалі. Це не значить, що українці ліниві та тупі, як про них оповідають в анекдотах. Насправді українці дуже «самозарадні» та вигадливі і можуть виживати при будь-якому режимі. Кожен українець чи кожна українка – майже геній винахідливості. Але збери їх десять разом, і вже бачиш, як між ними з’являються проблеми. А коли їх декілька десятків мільйонів – то це вже майже катастрофа! Радянський режим витравив той суспільний клей, який зв’язував українців в одну спільноту, а нова зв’язуюча речовина поки що не з’явилася. Населення, яке проживає в Україні, поки що не дійшло згоди, для чого йому незалежність.
«Думаю, що головною причиною є те, що Україна доволі довго була провінційною, не могла себе бачити у більшому світі і через те ніяк не могла себе у цьому світі визначити. Наша еліта дуже провінційна. Вона не бачить чи не хоче бачити викликів, які визначають місце України у світі, і не готова на них відповідати», – заявив історик.
«Щоб не бути голослівним, – додав він, – наведу такий приклад. Рівень розвитку країни визначається рівнем розвитку освіти, у першу чергу тим, наскільки випускники вишів можуть бути конкурентоздатними на світовому ринку праці. Мінімумом вступу у цей світ є знання англійської: вона є сучасною мовою науки й освіти, як колись у середньовічній Європі латина. Наскільки я знаю, жоден міністр освіти в незалежній Україні не володів і не володіє англійською».
Ярослав Грицак вважає, що цивілізаційний ривок в Україні не був підготований, і для порівняння наводить приклад Грузії. «Там видно чітку різницю. Грузинська еліта молода, позакінчувала західні університети і повернулася в країну робити реформи. Вона знає, що треба робити, не з книжок, а з практики, бо жила на Заході, і знає, що таке виклики сучасності. У нас таке покоління тільки лиш починає з’являтися. І для мене дуже важливо, чи це покоління буде мати шанс прийти до влади у найближчі 20-25 років і задати тон у цій державі. Якщо це станеться, ми вже не будемо ставити питання «для чого Україна». Це вже і так буде зрозуміло», – сказав він.
Особливу увагу Грицак приділяє саме новому поколінню, яке виросло не тільки в умовах незалежності, а й в умовах нової глобальної, інтернетівської і мультикультурної цивілізації.
«І це нове покоління своїми цінностями набагато ближче до своїх ровесників в Європі, аніж до старшого українського покоління. Я думаю, що боротьба за майбутнє України – це насправді боротьба за життєві шанси цього покоління», – зазначив історик.
Водночас Ярослав Грицак переконаний, що мовне питання, яке зараз активно мусується, не є головним для України. Свідченням цього є те, як мовчазно більшість українців «проковтнула» мовний закон, попри його виразну злочинність. На думку історика, те, що робить Україну виразно відмінною від Росії, є не мова чи навіть культура, а інші політичні традиції. Донедавна Україні вдавалося те, що не вдавалося жодній іншій пострадянській республіці, окрім балтійських – регулярна зміна влади шляхом виборів. І той, хто програв, йшов в опозицію, а не в тюрму. Завдяки цьому Україна зберігала необхідний мінімум політичноі стабільності, а кризи не переростали у гострі конфлікти.
«Біда України в тому, що після 20 років незалежності тут прийшов уряд, який поламав усі ці схеми. Він русифікує Україну не лише мовно, а й політично. Янукович веде Україну в нікуди. Він веде її в цивілізаційний тупик», – зазначив Грицак.
Він заявив, що як історик не є категорично проти авторитарних режимів, бо часом вони є єдиними режимами, які можуть зробити якісь радикальні реформи – особливо, якщо у самому суспільстві бракує згоди щодо підставових питань.
«Саакашвілі не дуже люблять в Грузії, його владу теж називають авторитаризмом. Де Голля багато французів у повоєнній Франції звинувачували у тому ж самому гріху. Число таких прикладів немале. У тому сенсі прихід Януковича якоюсь мірою навіть був закономірним. Покійний історик з Гарварду Ігор Шевченко говорив, що Україна ще мусить пережити хвилю авторитаризму. Але це мав бути авторитаризм, який міг би принести цивілізаційні зміни. Натомість замість таких змін нас штовхають у маленький світ Донбасу з його цінностями, який нікуди не веде. І це, вважаю, зараз найбільша проблема для України», – підсумував він.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень