Хто такі колаборанти?

Колабораціонізм – практика втрати національної ідентичності

Проблема колабораціонізму в буденній свідомості українців побутує як вічна. Цей воістинно історико-політико-психологічний феномен не має усталеної традиції вивчення в Україні, оскільки сама спроба наукової рефлексії з цього приводу була позначена нівелюючим інтеннаціоналістським табу радянських ідеологів від гуманітаристики.Від часу ІІ світової війни співпраця автохтонного населення із загарбниками (франц. collaboration – співробітництво) [1, с. 337] отримала стійку однозначність терміну, – колабораціонізм. Загальновідома добровільна співпраця французів, данців, норвежців та інших народів із німцями за умов окупації останніми їх країн. Оглянувши всю доступну з цього питання літературу, ми не знайшли ні застосування терміну, ні позначуваного ним феномену серед соціально-психологічних особливостей іншого тоталітарного режиму – російського комунізму та процесів у посттоталітарних країнах Східної Європи, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики.

На нашу думку, така однобічність хибує політичною заангажованістю, спрямованою на уникнення чітких наукових відповідей в галузях гуманітарного знання. З цього приводу слушною буде думка С. Московічі:

“Дослідження зараз вже не має на меті захоплюючий пошук реального, а прагне уникнути того, що могло б відкрити” [2, c. 36]. Усвою чергу дослідження феномену колабораціонізму дає відповіді на актуальні питання української соціально-психологічної реальності як минулих століть так і сучасного. Наприклад, чому Лаваль, Квіслінг та Чаушеску покарані, а Леонід Кравчук був обраний президентом. Як і багато інших реалій, колабораціонізм має тривалу історію та інтернаціональний характер. Перехід мешканців Малої Азії на бік персів та співпраця з ними, як у військовій, так і мирних галузях, розцінювався тогочасними греками як втрата ідентичності та ідеалів демократії. Підвладність східному тиранові, попри економічні вигоди, виглядала в очах еллінів етичною марґінальністю. Поза деякими винятками (греко-перські війни, епоха Солона) атенська аристократія колаборувала з мілітарно сильнішими сусідами: Спартою, Македонією, Римом при вторгненні їхніх військ.

Відтак, однією з передумов виникнення колаборації є присутність прийшлої нації-завойовника (озброєних чоловіків, які прагнуть домінування) на терені автохтонної осілості та фізичне винищення в битвах або через геноцид домінуючих автохтонів (під домінантністю тут ми розуміємо, окрім жадоби влади, ще й відповідальність, яку

накладають на себе за долю влади й народу-держави чоловіки). Цей різновид терору ми називаємо політико-кримінальним, оскільки кримінал (убивство людини) тут мотивується, крім суто садизму, ще й політичною доцільністю.

Другою необхідною умовою масової колаборації є стан національної фрустрації (полон Наполеона ІІІ, вступ німців до Парижу, взяття Батурина, Крути, голодомор), розпачу у зв’язку з поразкою. Компроміс із агресором розглядається як тимчасовий, від якого завжди можна відмовитися ( “зрада” І. Мазепою московського царя вмотивована прагненням повернення абсолютної влади – державності після вимушеної тимчасової автономії). Марґінальність козацтва від 1709 року (Полтава) можна зрозуміти як свідому колаборацію з окупантами – хуторянська влада й хуторянська відповідальність, – перефразовуючи П. Куліша.

Третьою ознакою постає, на нашу думку, фаворитизм щодо окупантів “ліпших” людей автохтонної нації: аристократії,

шляхти, еліти, інтелігенції. Згодом колабораціонізм охоплює всі соціальні верств.

Мотиваційною основою патріотизму, навпаки, виступає ідентифікація з власним народом – кровно, мовно, культурно, релігійно спорідненою великою соціальною групою, – “любов до ближнього”. Натомість мотиваційною основою колабораціонізму стає фаворитизм перед наїзником з подальшою ідентифікацією з чужинцем, – “любов до дальнього”, словами Ф. Ніцше. Небажання опору чужому може свідчити про надмірну внутрішню поляризацію соціуму, за якої ворог розглядається як друг, ґвалтівник як визволитель. Змінюючись на свою протилежність, ідентифікаційна дихотомія “свій-чужий” спричинює зміни в ідеології, політиці, економіці. Центрування на сторонній силі й ототожнення себе як її частини передбачає зміну доктрини: націоналізм еллінів заміщується імперіалізмом Александра Великого. Пасіонарність особиста, станова, національна замінюється включеністю до конґломерату націй й центруванні на особі імператора. Колаборанти стають третьою силою, яка доповнює попередню дихотомію ( патріот – окупант) перехідною ланкою: патріот – колаборант – окупант (вельми доречна з цього приводу теза Аристотеля “замирення діалектичних суперечностей”).

С. Ганінґтон вважає, що “Україна – розколота країна з
двома різними культурами. Лінія розлому між цивілізаціями, яка
відокремлює Захід від православ’я, проходить прямо по її центру
ось вже кілька століть“[3,c. 255].

У випадку минулої та сучасної України можна говорити про такі соціально-психологічні типи мотивацій трьох груп:

І. Патріотизм – укро-українці (кровно, мовно, культурно споріднені між собою, нащадки автохтонних слов’янських племен:
волинян, галичан, древлян, сіверян та інших), ідентифікують себе з алегоричною Україною та прагнуть самоактуалізуватися як українці. Вони здатні інтерналізувати позитивний світовий досвід без країн-посередників (культуртрегерів), відчувають виключну відповідальність за долю країни, схильні до кооперації один з одним та конкуренції з іншими націями, ментально спрямовані до демократії. Укро-українцям властивий ментальний архетип, котрий ми позначаємо як “очікування месії”.

Напрям – оптимальний для душевного здоров’я, оскільки в його межах “індивіди мають три позитивні ілюзії стосовно самих

себе:

1) нереалістично позитивну самооцінку;

2) перебільшене відчуття контролю над подіями;

3) нереалістичний оптимізм” [4, c. 297].

Колу цих людей властиве синерґічне мислення відносно один одного та діалектичне щодо інших націй, вони не прагнуть до домінування над іншими, але й не дозволяють іншим домінувати над собою (локус контролю внутрішній).

ІІ. Колабораціонізм – русо-українці (кровно споріднені з автохтонами, але мовно й культурно споріднені з окупантами), відчувають економічну зацікавленість від співпраці з окупантами, свою меншовартісність стосовно останніх та перевагу відносно укро-українців. Марґінальність між патріотами та імперіалістами, зречення материнської мови та культури задля отримання робочого місця, центрування на накопиченні матеріальних статків є ґрунтом для постійних індивідуальних неврозів. Власне, колабораціонізм можна назвати колективним неврозом. Колабораціоніст позначений комплексами ідеологічного мазохізму та інструментального садизму, – схильності до авторитарності. Органічно засвоювати світовий соціальний та культурний досвід вони не здатні, оскільки використовують Росію та російську культуру як посередника (локус контролю зовнішній). Русо-украм властивий архетип “очікування варягів”.

ІІІ. Імперіалізм представлений в Україні етнічними росіянами, які завдячують своєму розселенню в Україні загарбанням царської та комуністичної Росії. Переселення в Україну для них (крім теплішого клімату) супроводжувалося підвищенням соціального статусу. Будучи чисельно представленими в державній владі маріонеткової УРСР, вони від початків незалежності схильні лобіювати інтереси російських монополій, лишаючись на засадах панрусизму.

Легітимність, демократія, гуманізм – чужі для них категорії, а авторитарність та ґвалтоманія є напрямними спрямованості
у ставленні до українців (локус контролю внутрішній). Для росіян властивий архетип “третього Риму”.

До проголошення незалежності існували такі необхідні умови колабораціонізму:

– військова окупація країни і насадження влади чужинців;

– інформаційна та ідеологічна блокада;

– пропаганда імперіалістичних ідей (панславізм, комунізм, панрусизм);

– культ сили (честь, совість, любов були відсутні в категоріальному

апараті);

– пропаганда окупації як звільнення ;

– авторитарність етичних норм, прийнятих у вихованні та взаєминах;

– низька ґендерна та соціальна синерґія.

Якщо з кола перелічених умов фізичне винищення потенційних лідерів можна віднести до ситуативної детермінації, то авторитарність етичних первенів та слабку ідентифікацію з кровноспорідненими людьми слід зарахувати до диспозиційних чинників – вартісної сфери, довготривалої й історично зумовленої. Ретроспективний аналіз причин наштовхує на декілька ключових подій, від яких простежуються архетипно колабораційні мотивації:

1) Полтава – шведи та росіяни збройно змагаються на українській території, а більшість козацтва займає нейтралітет, аби приєднатися до переможця;

2) 1918-ий, прийняття експортованої росіянами революції;

3) колективізація, голодомор;

4) 1991-ий, вибори президента;

5) здача ядерної зброї.

За всіма цими подіями простежується константна жадоба українських інституцій до часткової влади та часткової відповідальності, без прагнення грати абсолютну роль. Марґінальність козацтва та його колаборація з російським царизмом виправдовувалася старшиною як особиста унія з царем, а не зрада братів та сестер, проданих до християнського рабства. Колаборація з червоними росіянами мотивувалася інтернаціональною широтою комуністичної ідеї, а в дійсності геноцидом проти власного народу.

Під кутом зору політико-психологічного здоров’я колабораціонізм можна розглядати як захисний механізм, який дає змогу уникнути визнання власного бессилля і прийняти натомість чужу індивідуальність.

“Ідентифікація інколи працює на переборення почуття безсилля.

Прийняття індивідуальності того, хто має над нами владу, навіть
якщо ця влада не використовується на благо, називається ідентифікацією
з аґресором“[5, c. 75.] Без збереження політичної диктатури колабораціонізм стає нежиттєздатним, що яскраво засвідчили президентськіперегони та революція 2004 року, адже політико-кримінальний терор недостатньо фруструє громадян, щоб створити перший щабель втрати ідентичності. Політичний терор колабораційної кліки ( урядом мивизнаємо легітимну владу УНР, а не правонаступників УСРР-УРСР) спотворює вартісну ієрархію центруванням на своєму лідері – політичному
або кримінальному злочинцеві.

У межах християнської символіки епізод помилування Варави та розіп’яття Христа вражає своєю мотиваційною довершеністю: народ – поляризована спільнота селян, ремісників, міщан, гендлярів милує Вараву, оскільки (солідаризується) ідентифікує себе з ним, а не з творцем нової доктрини любові та прощення Ісусом Христом. Кожен з них, принаймні теоретично, може виявитися за інших обставин, і грабіжником, і вбивцею, актуалізуючи позитивну частину особистості (“Superego”), Христос чужий народові, бо пропагує ощищення від жадоби й ненависті (Фройдове “Id”).

Катарсис (очищення), на думку Аристотеля, відбувається за умови споглядання події, учасником якої міг би бути глядач, а таких глядачів серед “народу” в Єрусалимі 33 року одиниці.

Катарсис не можливий від споглядання низького, але лише високого, просоціального, надіндивідуального.

Варава-ідентифікація “народу” свідчить не лише про недостатній рівень абстрактного мислення, екстернальність,

але й про духовну інфантильність, дифузність Я-концепції, закамуфльованої зовні показовою надмірністю маскулінності – мачізмом. Справедливість мачо-типу випливає з ієрархії, насаджуваної садистськи жорстоким ставленням до тих, хто думає й живе інакше.

Христос-ідентифікація є інтернального типу, гуманістичною, андрогінною. Справедливість тут – прощаюча, демократична.

Ґвалтоманія, еротоманія, корупція – коло залежних, парадигмально детермінованих вибором ідентифікації народу й центрування на Вараві. Прохристиянська етика (Христос-ідентифікація) українців, на наш погляд, належить до архетипної, а центрування на лідерах Варава-типу мало закінчитися 1991року, проте протривало до 2004. Політична влада, завдяки своєму всезростаючому впливу на людину, має змогу мотивувати зміну атитюдів або поведінки громадян, здатна була незворотно змінити ситуацію вже тоді, проте свідомо цього не прагнула.

Для українців, розселення яких відбулося завдяки русько-варязькій, литовській, польській та російській державним організаціям,колабораціонізм був одним з типових атитюдів упродовж століть, проте в умовах незалежності й відсутності зовнішньої загрози державі перестав бути оптимальною формою психо-політичної екзистенції.

З’ява кандидатом у президенти України В. Януковича, на наш погляд, є цілком невипадковою, інституція державності, навіть у виконанні почившої партноменклатурної кліки передбачає заміну ментально-ідеологічної парадигми колабораціонізму на патріотизм.

Зростання середнього класу загрожувало посилити соціальну синерґію, кооперацію в межах суспільства, що неминуче спричинилося б до незворотної демократизації суспільного устрою. Відтак, за відсутності масового політико-кримінального терору як необхідного чинника фрустрації (окремі політичні вбивства присутні, як і демагогічні вислови: “Маємо те, що маємо!” (Л.Кравчук), “Національна
ідея не спрацювала!” “Л.Кучма)) робилася спроба замінити його відвертим криміналом (Мукачеве). Кримінальний авторитет був ідеальним засобом упровадження кримінального терору в межах цілої держави й повернення злиття влади й криміналу часів комунізму так, щоб єдиним можливим поведінковим атитюдом знову був би колабораціонізм, цього разу з етичними аґресорами.

Асоціативно повертаючись до Єрусалиму 33 року, окрім Варави, Пілата, Христа, бачимо ще й Каїфу.

Чи можлива Каїфа-ідентифікація, чи має вона символічну присутність в Україні? Першосвященник, знавець релігійних питань,

– окрім Леоніда Кравчука нікому. Тобто витоками Варава-ідентифікації є Каїфа-ідентифікація на виборах 1991 року. Драма, тим самим,
розбивається на два акти, два вибори, два способи життя:

1. Каїфа – Христос (партапаратчик Л. Кравчук – політичний злочинець В.Чорновіл);

2. Варава – Христос (кримінальний злочинець В. Янукович – банківський службовець В. Ющенко).

Обираючи президентом Л. Кравчука, українці 1991 року ідентифікували себе з ним, стверджуючи у такий спосіб свою причетність і свою відповідальність за колабораціонізм, унеможливлюючи прихід на цю посаду колишнього політичного злочинця В. Чорновола.

Обираючи президентом В. Ющенка 2004 року, українці унеможливили владу колишнього кримінального злочинця, заперечивши тим самим колабораціонізм як прийнятний в політичному житті суверенної країни.

Якби в Єрусалимі 33 року “народ” дарував життя (обрав) Ісуса Христа, то Бог був би з нами!

Екстраполюючи за Карен Горні три типи невротичних тенденцій:

“орієнтацію на” людей, “орієнтацію проти” людей та “орієнтацію від” людей, отримаємо повну палітру національного неврозу. Перебіг національної невротичності з її хворобливими ґвалтолманією, русофілією, загнаним до непродуктивної “мрії про свободу” патріотизму та психологічному здоров’ї окремої особистості, відображає термін “колаборант”, що звучить як діагноз.

Колабораціоніст – політично (соціально, владно) поступлива особистість, яка поступається ґвалтівникові (політико- кримінальному злочинцеві) правом керувати своєю країною, а відтак, своїм соціальним, економічним, приватним буттям.

“Самопринижуюче вирішення: молитва про любов “Поступлива особистість”

“Орієнтація на” людей

Хвороблива залежність: потреба партнера (друга, коханого, чоловіка)

“Бідолашна я, бідолашна”: почуття власної слабкості й безпорадності

Самопідкорення: переконаність у перевазі інших

Мучеництво: жертви й страждання за інших

Потреба в любові: прагнення набути власної вартісності у відносинах”

[5, с.215]

Свою неспроможність розпоряджатся владою, бути експансивним і агресивним, бо це небезпечно для життя (окупаційна армія й поліція контролюють ситуацію й регулярно під різними приводами знищують домінуючих громадян, несхильних до співпраці з ними), колаборант компенсує “включеністю” до агресивної доктрини окупантів (панславізм, комунізм, панрусизм). Створюється ситуація реверсії агресивності (природний ворог стає ідеологічним “другом”), ототожнення себе з ворожою ідеєю для колаборанта є захистом від усвідомлення власного мазохізму, руйнівного самопідкорення. Мазохізм у ставленні до окупанта (“орієнтація на” людей) отримує з дозволу тієї ж окупаційної влади свою необхідну протилежність

– садизм у ставленні до власного народу (тут шукають класових ворогів, агентів іноземних розвідок, інтриги Ватікану). Отже,
експансивна складова неврозу не зникає, а лише змінює вектор з природного на штучно-вимушений, проти своєї нації, культури, віри.
Проте, якщо особистісна агресивність в патріотичній парадигмі урівноважується відповідальністю за країну й утримує особистість
від неврозу, то колаборант цієї відповідальності не несе, перекладаючи її на того, з ким колаборує.

Фактично, в тотальній колаборації (“активних”

– членів партії компартії та “пасивних” – податкоплатники, які працею зміцнювали окупаційний режим) поєдналися два типи
базальних неврозів: “поступливої особистості” та “агресивної особистості”, а “окремішня особистість” виштовхнута до дисидентського ґетто. Індивідуалізм, “моя хата скраю”, “хуторянство”, – сумнозвісні риси українців упродовж століть, які, на наш погляд, можна розглядати як “орієнтацію від” людей. Прагнення індивідуальної самодостатності й незалежності від авторитарної влади, навіть за умов позбавлення основних прав і свобод зберігалося як захисний механізм максимального збереження від невротизації.

Нестача особистостей, спрямованих на домінування, владність, потребу визнання, що характеризуються як “агресивні особистості” є наслідком російського володіння, про що засвідчили перші роки поновлення незалежності. Кажучи словами Д. Павличка: “Як в нації вождів нема – тоді вожді її поети!”

Президент-колабораціоніст Л. Кравчук своїм: “Маємо те, що маємо!”, – засвідчував переконаність у перевагах інших націй над українцями. Ідентифікація шляхом виборів з колаборантом, окрім яскравого свідчення масовості колабораціонізму серед українства 1991 року, – прикметна психологічною абсурдністю – на посаду, якої зазвичай домагаються “агресивні особистості” з високим макіавеллізмом, орієнтацією на абсолютну владу й абсолютну відповідальність було обрано “поступливу особистість”.

Здача ядерної зброї, мотиваційно неможлива в патріотичній парадигмі, як і надання українського громадянства національним меншинам без доведення легітимності їхнього перебування на терені України,

– цілком умотивовані в межах колабораціоністської риторики Л. Кравчука. Проте, для нього як типово “поступливої особистості”
властива відсутність нейротизму “відособленої особистості”, з її самодостатністю й незалежністю, (Л. Лук’яненко, В. Чорновіл)
та експансивності й агресивності Л.Кучми та В. Януковича. Президентство Л. Кравчука – час політичних мутацій – початок руху від колабораціонізму до патріотизму, зупиненого Л. Кучмою.

Л. Кучма був експансивним політиком, агресивним стосовно збереження особистої влади та кліки, до якої він належав, проте він також належить до колабораціоністів (Тузла, проросійська внутрішня політика). Колабораціонізм Л.Кучми інерційний, фаворитного типу, позначений агресивністю щодо власних громадян і поступливістю росіянам (нац. меншиною та материковою Росією) вичерпав себе з участю українських військ в антиіракській коаліції. Поняттєво “кучмізм” є різновидом колабораціонізму, в якому за браком політико-кримінальної імперіалістичної ідеології (більшість слов’янських народів інтегруються в ЄС та НАТО так само, як і православних – Греція, Румунія) відбувалася колаборація політичної кліки з низами кримінального світу паралельно з лобіюванням інтересів російських монополій (нафтопровід Одеса-Броди) та стратегічні виробництва. Культурно-політичний п а н р у с и з м пояснює існування візового режиму для ЄС та безвізового для Росії: заробітчанин-українець в Росії адаптується до авторитаризму й повертається до України лояльним до умов політичної диктатури, у той час як у Європі він інтерналізує демократичний досвід. В обмін на дешеву робочу силу для російських монополій колабораційна влада отримувала при поверненні додому громадянина, звично спрямованого на ієрархічну, а не демократичну справедливість.

Феномен В. Януковича, недо-президента, взірцевого носія невротичної “орієнтації проти” людей – спроба колаборації

владної кліки з відверто кримінальними авторитетами, тобто реанімація зникаючого поведінкового архетипу, вмотивована протидія супрти все того ж самого патріотизму, протекціонізму, психологічного здоров’я нації, демократії. Колабораціонізм як теорія й практика передбачає одновекторність – присутність окупанта, а двовекторність – фаворитизм, і перед росіянами, й перед американцями – перетворює його в звичайне лобіювання за грошову винагороду інтересів іноземних монополій.

Політична підтримка “недо-президента” В.Януковича росіянами й колабораціоністами в Україні вказує на їхнє розуміння небезпеки від спрямованих на кооперацію один з одним українців та їх конкуренцію з іноземцями. Відсутність поляризації в Україні неминуче спричинить незворотність демократичних процесів й політичний заник колабораціонізму як історико-політико- психологічного феномену.

Ймовірно, колабораціонізм як історично зумовлена вимушена стратегія соціальної поведінки, за якою співпраця з окупантами є тимчасовою, ситуативною, і як форма негативного соціально-політичного конформізму вичерпав себе. Цілком природній конформізм до демократичної України як частини демократичної Європи, на наш погляд, не можна розглядати як колабораціонізм, оскільки несе гуманізм, а не антагоністичність.

На часі актуалізація українцями гуманістичної мотиваційної тенденції до інтеграції в європейському домі на правах свідомого своєї історичної та духовної місії суб’єкта-суверена.