«Якби Ви побували довше межи інтелігенцією, то бисте так не злобилися на неї»
(Із листа Івана Франка до Михайла Павлика)
Диву дивуюся тій велетенській силі духа нашого Каменяра, завдяки якому він так багато встиг за відносно коротке, до того ж тернисте, життя. Адже залишив нам понад 5000 творів та близько 1000 листів епістолярної спадщини різними мовами. А ще була невсипуща громадська діяльність задля подолання національного невігластва, а ще й невтомні мандри по рідній землі. Скільки тих святих місць із його слідами! Це найперше його рідна Бойківщина та Гуцульщина.
Гордиться с. Лолин на Долинщині, що «він тут був», тут кохав. Але ж і сусіднє село Велдіж (тепер Шевченкове) теж має право на відзнаку, бо й тут неодноразово побував. Та ще й тут, як і в Лолині, народилася така ж приблизно непересічна жінка, яка теж вплела квітку до його тернового вінка. Цією жінкою була Климентина Попович. Це він їй засвітив творчу дорогу, і була вона для нього щирим другом, перед яким він не раз виливав своє горе.
Перше знайомство юного Франка із Велдіжем відбулося відразу під час першої його більш далекої «вандрівки» у його літні гімназійні «вакації» 1874 року на запрошення до Лолина місцевого священика Михайла Рошкевича як репетитора його сина Ярослава, що вчився разом із Франком у Дрогобицькій гімназії. Ось як описав він її у листі до М. Драгоманова: «Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій у дальшу вандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна й збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактом до Синевідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ця маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі».
Через рік Франко знову мандрує до Лолина через Велдіж. Про це згадує Михайлина, сестра Ольги Рошкевич: «Як вже був у восьмому класі, приїхав з братом на великодні свята… Приїхали з Долини поштою до Велдіжа, а звідти ішли клаптик дороги піхотою, і я їх помітила на горі».
Наступного року уже студент Франко таку ж мандрівку здійснив із студентським редакційним гуртком. Про це довідуємося із «Споминів про Івана Франка» його студентського товариша Володимира Левицького (пс. Василь Лукач) (1856-1938), пізніше нотаріуса у Болехові, письменника, члена НТШ: «В час шкільних ферій1876 року наш редакційний гурток урядив собі прогулянку в гори. Були ми у Велдіжі, Лизуні і Сенечові, гостюючи у місцевих священиків, де велася широка розмова на актуальні теми… Крім цього відбували ми прогулки разом з іншими студентами, що саме тоді перебували в тих сторонах, та з Юліаном Охрімовичем (батьком адвоката д-ра Волод. Охримовича), незвичайно гостинним і товариським чоловіком. У всіх ти прогульках брав участь і Іван Франко, котрого справа серця тягнула до одної з повищих місцевостей; тільки інколи відривався від нас і йшов до ріки ловити на вудку рибу та лапати раки. Він був дуже милим товаришем, а своїм дотепом удержував наш гурток в назвичайно добрім настрої».
Більш детально описує цю студентську прогулку Антін Дольницький (1851 – 1947), студентський редактор журналу «Друг», пізніше судовий чиновник, радник найвищого суду у Відні: «Як ми, прогульківці, приїхали залізницею на Вигоду, очікувала нас фіра о. Колянковського і завезла до Велдіжа на кватиру, приготовану в місцевій школі. Школа стояла проти приходства і на ній красувався напис на дошці «Оучилище», що Лукаш-Левицький при зустрічі з о. Колянковським досадно нап’ятнував і висміяв, на чому о. Колянковський вирішив зміну напису на «Школа»… По підвечірку Охримович спровадив нас по Велдіжі, показав особливості і пояснив топографічне положення місцевості. На північ – гора Осоя, що хоронить Велдіж досить добре від північних вітрів, на захід – гора Люта, що заслоняє Велдіж від західних вітрів, але на своїм верху звичайно їх задержує, на південь – пасмо гір Горгани Вишківський провал, звідки витікає Свіча, а на сході – низька гора Кічурка. Охримович хвалив положення Велдіжа, який надається на кліматичну станицю та заохотив до купелі у Свічі, яку ми справді зараз спробували.
При вечері, при якій були, крім господаря і нас, прогульників, ще лише вихованка п-ва Колянковських, Осипа Охримовичівна, молодша сестра Клима, моя пізніша дружина, довідалися ми, що на завтра наші господарі запросили молодь сусідів, себто сусідніх священиків. І справді, другого дня поприїздили як на празник панночки з Мізуня, Пацикова, Лолина з мамами або татами, і хоч не було Богослужіння в церкві як на справдішнім празнику, але обід не гірший празникового, опісля пішла широка домашня забава. Ми, поповичі, себто Вагилевич, Левицький і я, були призвичаєні до таких празничних прийнять, але на Франка зробило воно дуже сильне вражіння, особливо тому, що якраз тоді, здається перший раз побачив Ольгу Рошкевичівну і в чергових днях мав ще кількакратну нагоду зустрічатися, бо подібні обіди влаштовували для нас по черзі ті, що прибули до п-ва Колянковських, себто священики в Мізуні, Лолині і в Пацикові, щоб молодь пізналася, а старі пригадали собі молоді літа і начеб самі відмолодли. Патріархальні відносини, овіяні родинним теплом.
Але на тих прийняттях у Велдіжській кітлині не скінчилося. Найстарший Охримович о. Юліан, парох Сенечова і Вишкова, запросив нас, прогульківців, також до себе»
Дещо додає до вище наведеного і Володимир Охримович (1870 – 1931) – адвокат, громадсько-політичний діяч, вчений, журналіст, дійсний член НТШ, професор Українського таємного університету у Львові, член радикальної партії та один із засновників національно-демократичної партії, у 1907-1908 рр. член австрійського парламенту у своїх «Причинках до біографії і характеристики Івана Франка»: «Коли я мав 5 або 6 літ життя, в часи літніх ферій 1876 року Іван Франко як ще студент університету був кілька днів в гостях у моїх батьків у селі Сенечові (Долинського повіту), де мій батько був парохом. Франко гостював тоді в нашім домі не сам, а з гуртком інших студентів, між якими були Вол. Левицький, що пізніше працював на літературному полі під псевд. Василь Лукич, а тоді мав пс. Орлик, а далі А. Дольницький, що містив статті в тодішнім ж. «Друг» під пс. Антін Перепліс, а пізніше писав популярні правничі розвідки під пс. Харко Таран, – далі Михайло Вагилевич, що теж був співробітником «Друга», і інші. Між тими студентами були також два мої стрийки – Іван та Клим Охримовичі (перший став пізніше священиком і писав незлі популярні книжки, видані «Просвітою», іноді поміщені в ЛНВ, а другий помер передчасно на становищі судді в Галичі); ото, оба мої стрийки якраз привели той гурток студентів, а між ними Франка, в гори Долинського повіту, до с. Велдіжа, де був парохом вуйко моїх стрийків о. Хризант Колянковський, і до Сенечова, де був парохом мій батько, а їх брат.
Той гурток студентів у своїй вакаційній прогулці в гори Долинського повіту побував також в інших селах тої околиці. По дорозі з Велдіжа до Сенечова вандрували вони через село Людвинівку (Брязу) (колишню німецьку колонію біля Бихова, нині с. Козаківка, Долинського р-ну – О. Г.), де тоді були великі парові тартаки і великі лісові зруби, описані пізніше Франком в його новелі «Сам собі винен» як тло трагічної історії лісового робітника – селянина».
У Велдіжі деякий час працював парохом Іполит Погорецький, репетитором якого, а також одночасно Я. Рошкевича, був у гімназії І. Франко.
Отже. навіть ці скупі відомості про село Велдіж (Шевченкове) дають підставу його жителям гордитися тим, що й у них побував великий наш Каменяр.
Орест Гаврилів
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень