Маленький хлопчик, історію якого ви бачите, народився саме перед Різдвом. І текст, написаний нижче, – не матеріал, замовлений редакцією, а просто історія однієї родини, яка не зовсім звичайно пережила своє власне Різдво. Щоправда, безпорадність очікувала на молоде сімейство не в хліву, а у відділенні патології вагітності – але попереду все одно було різдвяне Диво… Диво, що перетворило поразки на перемоги.
Напевно, неможливо під час вагітності не уявляти, як відбуватимуться пологи. Неможливо уникнути розповідей оточення, не читати про це в книжках, не бачити у фільмах… Мені, молодій мамі, пощастило: я натрапляла переважно на позитивні враження, та й довіряла більше їм. “Головне – правильно дихати і нічого не боятися, тоді все відбудеться майже безболісно”, – йшлося в позитивних настановах. Озброївшись ними, я малювала в уяві картину подій: в мене починаються перейми, я повідомляю про це чоловіка, хоч би де він був тоді, закінчую пакувати речі, роблю чоловікові каву й канапки, ми викликаємо “швидку” і вирушаємо в пологовий. Весь цей час я не забуваю дивитися на годинник, слідкуючи за частотою й тривалістю переймів, а також – дихаю і не боюся!
…Але вся ця ідилія почала руйнуватися вже тоді, коли пологи ніяк не починалися, і наді мною нависла перспектива відлежати енну кількість днів у відділенні патології вагітності. І цього досвіду я все ж таки не уникла. Замість того, щоби блаженно збиратися до пологового, заміряючи інтервал переймів, я збиралася туди в гірких сльозах з почуттям безвиході. Замість того, щоби провести останні дні вагітності в рідній обстановці поруч із коханим і турботливим чоловіком, я провела їх в оточенні чужих людей, яких цікавив тільки мій тиск вранці та серцебиття малюка ввечері, і які на цілий день забували про моє існування.
Уже тоді все почало розвиватися не за моїм сценарієм. На додачу пологи почалися не з регулярних переймів, а з відходження вод, що теж перевернуло уявний порядок. Далі вже пішла поразка за поразкою. Спочатку виявилося, що дихання допомагає не дуже, та й дихати діафрагмою в мене не виходить, потім розбилися на друзки мої упередження щодо анестезії (а ще на дрібніші друзки – моя уявна стійкість до болю), і я попросила її. Я не змогла до кінця залишатися активним учасником своїх пологів і думати тільки про малюка, не зуміла правильно тужитися…
Все пішло шкереберть. Коли мене зашивали, я лежала й думала: так не мало статися… Питала себе: чому так сталося, і хто винен? Адже ми з чоловіком щодня молилися про добрі пологи, так багато людей молилося з нами і за нас впродовж вагітності, а особливо – в той вечір і в ту ніч. Чому ж тоді ці пологи стали такою грандіозною поразкою? І відповідь прийшла сама – це поразка, у якій проявилася значно більша перемога!
Так, саме перемога. Бо можна помічати й застановлятися тільки на баті, на невиправданих сподіваннях, на втомі, а можна подивитися трохи глибше і побачити… Я пробула в лікарні серед чужих мені людей, дуже чужих за духом, за світоглядом, зовсім інакших, але в ті дні я трошки доторкнулася до їхнього життя і дала змогу їм торкнутися мого. Я погодилася на епідуральну анестезію – й тепер ніколи не буду ставитися упереджено до жінок, які роблять так само. Пережила нестерпний біль, але й через це отримала нагоду пожертвувати його в доброму намірі. Не змогла правильно дихати і тужитися, та тепер можу всім сказати: пологи – це важка праця, і що ретельніше до них підготуватися заздалегідь, то краще вони відбудуться. Мені зробили епізіотомію (спеціальний хірургічний розріз. – Прим. ред.), зате синочок народився сам, в останню мить уникнувши щипців і вакууму, що їх лікарі вже тримали напоготові.
І всі ці перемоги, що стоять за, здавалося би, поразками, стали реальні саме завдяки нашій з чоловіком щоденній молитві, завдяки молитвам десятків людей!.. Завдяки диву, яке того вечора мій чоловік подарував невідомій сім’ї з нашого міста: він урятував від смерті на морозі їхнього батька. Будучи сильно захмелілим, чолов’яга лежав у снігу без тями на майже безлюдній стежині, котрою чоловік прямував із пакунками до пологового. Коханий пам’ятав, як рік тому за таких само обставин помер наш знайомий – той був тверезий, послизнувся на дорозі, впав, знепритомнів і замерз: до нього просто ніхто не підійшов. Тож тепер чоловік, навіть знаючи про мої перейми щотри хвилини, не пройшов повз того бідолаху, зв’язався з його рідними, щоб за ним приїхали…
Після пологів вже минув час, і те, що вважалося поразкою, стирається з пам’яті, а кожна перемога продовжує приносити свої позитивні плоди. Зрештою, як писала Ліна Костенко, “кожен фініш – це, по суті, старт”. І завершення тієї моєї історії – це тільки початок ще ДИВОвижнішої історії, зовсім нової, складнішої… Але радіснішої.
Зі щоденника щасливої мами, «Католицький вісник»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень