Торік на Національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації, що діє при ГО «Ла Страда-Україна», надійшло 38 292 дзвінки. Це в 4 рази більше, ніж у 2015 р. Причому, у 6,7 рази побільшало звернень щодо зґвалтувань і в 11 разів – щодо сексуальних домагань. Консультанти, які спілкуються з потерпілими, зазначають, що багато тривожних повідомлень надходять із окремих територій Донецької та Луганської областей, які тимчасово непідконтрольні Україні. І часто жертви насильства запитують: чи можуть їм надати допомогу українські правоохоронці?
Таке непросте питання ми обговорюємо з президентом ГО «Ла Страда-Україна», доктором юридичних наук, професором Катериною Левченко.
– Чи загострилася проблема сексуального насильства у зв’язку з розгортанням воєнного конфлікту на Донбасі?
– Відразу скажу, що загострилася сильно. Гіркий досвід країн, які потрапляли в епіцентр воєнних дій, показує, що сексуальне насильство там збільшувалося. Воюючі сторони використовують його часто як акт помсти, контролю або втримання влади. Як стратегія досягнення військових цілей воно може стати частиною поширених і систематичних нападів на цивільне населення. Тому міжнародне право розглядає сексуальне насильство під час війни як військовий злочин, злочин проти людяності та/або акт геноциду, якщо наявні складові цих злочинів.
Дані, які сьогодні збирають громадські, міжнародні організації в Україні, показують, що факти такої наруги над людьми не просто мають місце, вони зростають. Не випадково на початку 2017 р. був оприлюднений звіт Верховного комісару ООН по Україні щодо сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом на Донбасі.
– Хто найбільше потерпає через сексуальне насильство в умовах конфлікту?
– Групою ризику є цивільне населення, що перебуває, перш за все, на непідконтрольній Україні території. Переважно це жінки, особливо молоді. Але ми отримуємо на «гарячу лінію» й інші повідомлення, таку ж інформацію мають колеги з інших громадських організацій, приміром, Коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі». Йдеться про те, що сексуальне насильство коїться і по відношенню до чоловіків. Переважно до нас у цьому питанні телефонують чоловіки віком від 18 до 30 років (48% серед відповідних дзвінків), 37% звернень від чоловіків віком від 31 до 50 років, 16% – від хлопчиків до 18 років.
Потенційно дуже вразлива група – це люди, які затримані та перебувають під контролем озброєного угрупування на непідконтрольних Україні територіях. Опитування цивільного населення, проведеного Коаліцією «Справедливість заради миру на Донбасі», показали, що ті, хто був затриманий, був заручником, у більшості стикалися з сексуальним насильством.
Але хочу підкреслити, що сексуальне насильство не потрібно розглядати виключно як зґвалтування. Примусове оголення в присутності людей іншої статі, сексуальне рабство, примусова проституція, примусова вагітність, примусова стерилізація тощо – це теж вияви сексуального насильства. Громадські організації отримують інформацію про подібні випадки в зоні конфлікту. І, як нам повідомляють, найбільше таких насильницьких дій вчиняють саме представники незаконних збройних формувань так званих ДНР і ЛНР, російські військові, «казаки».
– Чи були випадки сексуального насильства по відношенню до українських полонених?
– Випадки сексуального насильства на території проведення антитерористичної операції та на тимчасово окупованій території України були, але через високу стигму в суспільстві жертви таких злочинів частіше не готові про них говорити.
Пошлюся на повідомлення тих, хто безпосередньо спілкувався з колишніми полоненими.
«Із 80 опитаних колишніх полонених ніхто не погодився фіксувати документально випадки сексуального насильства» – волонтер «Схід-SOS».
«Із 86 осіб, що були в полоні, тільки четверо заявили про те, що над ними вчинили сексуальне насильство» – психолог організації «Право на здоров’я».
– Чи можна говорити про випадки подібних незаконних дій і з боку української сторони?
– Цю проблему теж потрібно порушувати. У звіті Верховного комісара ООН, який стосується сексуального насильства, наводиться кілька таких прикладів. Їх менше, якщо порівнювати з кількістю випадків насильства, інформація про які надходить із тимчасово окупованих територій. Це, звичайно, позитивно, але вони також є. На «гарячу лінію», яка працює на базі «Ла Страда-Україна», скарги щодо сексуального насильства з боку наших військових не надходили. Але в нас є інша проблема – це насильства в сім’ях, куди повертаються демобілізовані із зони проведення АТО. Це інша тема, але кількість таких дзвінків зростає.
На що потрібно звернути увагу? По-перше, коли ми говоримо про моніторинг громадськими організаціями чи міжнародними місіями ситуації щодо насильства, то підконтрольні Україні території є відкритими для такого моніторингу. Водночас ми знаємо, як важко тій же спеціальній спостережній Місії ОБСЄ здійснювати моніторинг припинення вогню на територіях так званих ДНР і ЛНР, куди їх майже не пускають. У звіті Верховного комісара ООН також зазначено, що під час своєї моніторингової роботи вони стикалися з відповідними труднощами, фактично не мали доступу до інформації. Це дуже серйозний індикатор, який зазвичай викликає занепокоєння у міжнародної спільноти.
Друге питання, яке також є дуже важливим, це реагування на такі факти. Сьогодні Міністерство оборони України реалізує кілька програм. Зокрема, імплементує План дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки. Мир. Безпека». У цих документах наголошується на необхідності попередження насильства, в тому числі, сексуального, по відношенню до цивільного населення з боку збройних сил, різних військових, миротворчих контингентів тощо. І у нас на всіх рівнях оборонного відомства є однозначне розуміння, що випадок сексуального насильства – це надзвичайна подія, проблема, на яку потрібно реагувати. Інша справа – як зрештою реагують.
На непідконтрольних Україні територіях сьогодні культивується ідеологія принизливого ставлення до жінок. Ми пам’ятаємо вислів котрогось із тамтешніх ватажків, що жінкам нема чого вештатися вулицями та відвідувати кафе, нехай сидять вдома і печуть пироги. Так він відреагував на повідомлення про зґвалтування молодої дівчини. Якщо таке ставлення керівників до випадків сексуального насильства, то важко говорити про ефективне їх розслідування та покарання винних.
– Наскільки сильно проблема сексуального насильства зачіпає внутрішньо переміщених осіб?
– Внутрішньо переміщені особи (ВПО) є вразливими до будь-яких соціальних проблем, в тому числі, й насильства. Лише частина з них добре влаштувалися на новому місці, придбала власне житло, знайшла хорошу роботу та має відповідні статки. Переважно ВПО переживають економічні, соціальні, психологічні, посттравматичні проблеми.
Але я не можу сказати, що рівень сексуального насильства по відношенню до ВПО вищий порівняно з іншими групами населення. Приміром, з червня до грудня 2016 р. на нашу «гарячу лінію» надійшло 252 дзвінки щодо сексуального насильства. Серед них 30 дзвінків стосувалися сексуального насильства в сім’ях демобілізованих, 6 – у сім’ях ВПО.
Впродовж 2014-2016 рр. фахівці «Ла Страда-Україна» надавали правову та психологічну допомогу ВПО в Києві, Харкові, в інших регіонах. На першому етапі вони частіше потребували правової допомоги, але вже 2016 р. більшим попитом почали користуватися психологи. Психологічні питання не вирішуються так швидко, як правові.
– Ви говорили про насильство в родинах демобілізованих із зони АТО. Які тут виникають проблеми?
– Наслідки збройного конфлікту, що відбувається на Донбасі відчуваються на всій території України. Зростає насильство в сім’ях демобілізованих, у сім’ях військових. Це дуже серйозна проблема. Зрозуміло, що люди, які повертаються з війни, які бачили смерть і щоденно застосовували зброю, приходять із психологічними проблемами, всі вони пережили травми, втрати, зміни власних поглядів, свідомості. І це не їх провина, це біда всього суспільства. І на неї мають звертати увагу і військові психологи, і соціальні служби на місцях.
Зараз дуже багато військових саме із Західної, Центральної України, там необхідно серйозно посилити відповідну роботу. Бо на сьогоднішній день уже є кілька випадків по Україні, коли жінки вбили своїх чоловіків, які повернулися з війни, поведінка яких була змінена, вони вчиняли насильство. І скоєне жінкою вбивство було єдиним видом захисту – як це не страшно звучить.
– Чи отримуєте ви на «гарячу лінію» дзвінки з приводу сексуального насильства з тимчасово окупованих територій?
– З 2016 р. ми почали виділяти окрему категорію – дзвінки з окупованих територій. Йдеться про території Донбасу та про Крим. Нам вдається поширювати інформацію про «гарячу лінію» через Інтернет, соціальні мережі. Звернення надходять як телефонні, так і електронні. «Гаряча лінія» передбачає можливість консультування скайпом, електронною поштою.
Торік ми отримали звідти 131 дзвінок задля консультації з питань домашнього насильства, 130 дзвінків – для консультації з питань насильства поза сім’єю. З червня до грудня 2016 р. надійшло 17 повідомлень про сексуальне насильство. Люди повідомляли нам різні історії. Приміром, з окупованої частини Донеччини зателефонувала жінка, яка зазнавала сексуального насильства від власного сина. Він служив бойовиком в ДНР, став пияком. Одного разу матері урвався терпець і вона викликала міліцію. Та приїхала лише за 3 години, трохи поговорила з кривдником і поїхала. Більше жінці не було куди звертатися, окрім як подзвонити нам.
Нам телефонують з Алчевська, з Донецька, з Красного Луча, Сніжного, Первомайська та інших місць. Навіть перебуваючи під окупацією проросійських найманців, люди шукають захисту в Україні.
– Нещодавно у ЗМІ повідомлялося про випадок сексуальних домагань одного з бойовиків до співробітниці Місії ОБСЄ. Як ви його прокоментуєте?
– Відвертий цинізм і нахабне відчуття цілковитої безкарності. Але добре, що цей випадок зафіксований – він додає розуміння міжнародній спільноті, що реакція країн, міжнародних організацій, військових об’єднань має бути рішучішою, а допомога Україні – більш ефективною.
– Громадські організації нашої країни намагаються відстежувати факти сексуального насильства на непідконтрольній території. Як на ці випадки реагують українські правоохоронці, прокуратура?
– Наведу дані, зібрані Коаліцією «Справедливість заради миру на Донбасі». В рамках свого дослідження вони опитали 280 осіб, які стали жертвами порушень прав людини, пов’язаних з конфліктом. 206 із них зазнали ґендерного насильства, 59 повідомили про те, що були жертвами та/або свідками сексуального насильства під час незаконного позбавлення волі. Щонайменше 94 жінки стали жертвами сексуального насильства в місцях позбавлення волі.
Але процес розслідування та притягнення до відповідальності за сексуальне насильство, в тому числі, і з боку українських військовослужбовців, є дуже і дуже складним. Скажімо, станом на кінець 2016 р. не розпочато жодного провадження, яке б стосувалося сексуального насильства в зоні конфлікту. Тобто, інформація про це є, а кримінальних проваджень немає, справи не зареєстровані в Єдиному реєстрі досудових розслідувань.
Уповноважені органи влади України не здійснюють належного документування випадків ґендерно-обумовленого насильства, пов’язаного зі збройним конфліктом на Донбасі, в тому числі, випадків, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Вони не проводять аналіз доступної інформації та не формують доказової бази для органів національної та міжнародної юстиції з метою недопущення порушень норм міжнародного та національного права.
Злочини, пов’язані з сексуальним насильством, завжди розслідувалися важко. Часто їм не приділялася належна увага, і дотепер існують ґендерні стереотипи – приміром, стереотип про те, що «сама винна», якщо когось зґвалтували. Але до таких системних проблем, що існували й раніше, додалися й проблеми, пов’язані з військовим конфліктом на сході України.
Вирішення цього широкого кола питань вимагає вдосконалення національного законодавства, бо воно не відповідає міжнародним стандартам у цій сфері. А також поліпшення системи та методології підготовки фахівців. Бо, приміром, сьогодні національна поліція визнає, що її працівникам часто бракує належних знань, методик для ефективного розслідування справ про сексуальне насильство.
Крім того, наші правоохоронці повинні знати, яким чином документувати злочини, пов’язані з сексуальним насильством, скоєні на непідконтрольній Україні території. Бо трапляються випадки, що жертва насильства спеціально приїжджає на підконтрольну територію, щоб задокументувати злочин, вона готова давати свідчення, а її починають відфутболювати з одного райвідділку поліції до іншого. Має бути чітка схема – яким чином спілкуватися, що документувати. Тому що вся ця інформація є дуже важливою як для розслідування конкретної кримінальної справи, так і для подання даних до Міжнародного кримінального суду, що Україна вже робить і продовжуватиме робити.
– Тобто, головна проблема – це брак кваліфікованих фахівців?
– Звісно, це лише одна з проблем, але вона дуже суттєва. Аби посприяти її вирішенню, «Ла Страда-Україна» спільно з канадійською організацією Stabilization Support Service при підтримці Посольства Великої Британії в Україні впродовж 2016 р. провела 26 тренінгів з питань протидії сексуальному насильству для працівників поліції, департаментів або управлінь соціального захисту населення, управлінь (відділів) сім’ї та молоді, для медичних працівників, працівників освіти та інших. У них взяли участь 764 особи з усіх регіонів України. Вони засвідчили ефективність таких заходів, необхідність тематичних навчань для різних категорій службовців.
Водночас «Ла Страда» лобіює включення тем, пов’язаних з протидією насильству, сексуальному насильству, до навчальних програм у вишах, тих закладах, які готують юристів, педагогів та інших фахівців відповідного спрямування. Зокрема, й у системі Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ. Тому що етичні кодекси, кодекси військових, кодекси правоохоронців мають включати заборону на застосування такої поведінки.
– Що можна вже зараз зробити, аби зменшити гостроту проблеми сексуального насильства в Україні?
– Як юрист скажу, що дуже важливо, аби на це ефективно і правильно реагували правоохоронні органи, поліція, суди. Також мають бути кардинально поліпшені умови для надання допомоги постраждалим. У нас є проблеми з притулками, з сервісами на місцях. Торік такий притулок був відкритий у Харкові. Будуть ще в Кривому Розі, в Вінниці. Це дуже добре. Але це робиться завдяки Фонду народонаселення ООН, громадським організаціям. Хотілося б, щоб таку відповідальність брали на себе місцеві органи влади і ті, хто на центральному рівні формує соціальну політику.
Володимир Доброта, Національний прес-клуб «Українська перспектива»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень