Гадаємо, що всім відома казка про лисичку, яка заволоділа підступним способом зайчиковою хаткою і бідний зайчик змушений був поневірятися, просити друзів-тварин, щоб допомогли йому позбавитися непроханої гості та звільнити свій дім від лисиці. А хто не знає цієї казки, то напевно пам’ятає про Козу-Дерезу, котру тільки рак зміг вигнати з хатки завжди бідного у казках зайчика.
Подібну історію ми почули на ХХІІІ засіданні Дискусійного клубу Дрогобича, котре проходило у четвер, 15 листопада. Цього разу засідання було виїзним – в приміщенні добровільного товариства дітей-інвалідів «Надія», що у Дрогобичі на вулиці Чорновола, 4. Ми завжди чомусь думали, що це власність «Карітасу», але виявилося, що будівля в центрі міста та немаленька прилегла територія була передана «Надії». А історію про те, як так сталося, що «Надія» опинилася в ролі зайчика, розповіла перший директор товариства «Надія» Ірина Павлішак.
Отже, Дрогобицьке добровільне товариство дітей-інвалідів було створене в далекому 1990 році, офіційно зареєстроване 25 квітня 1991. Перший демократичний мер Дрогобича Мирослав Глубіш конфліктував із товариством, розповідає пані Павлішак, але тільки перші два роки. Весь наступний час і всі наступні роки влада не надто допомагала, але й не перешкоджала. Принаймні, ніхто не смів зробити зле неповносправним дітям та тим, хто опікується їхньою долю, було розуміння і зі сторони різних підприємств, організацій. Приміщення на Чорновола, 4 «Надія» займала, але не сплачувала за комунальні послуги аж до 2000 року – завжди знаходилися благодійники, які брали на себе тягар оплати. Коли ж почали надходити рахунки, а товариство грошей не мало, тоді й вирішила пані Ірина Павлішак звернутися за допомогою до Церкви. Тепер цей свій вчинок вона називає найбільшою своєю помилкою та великим гріхом. А тоді, в 2003-2005 роках, навіть і слухати не хотіла тих, які застерігали, що віддає майно «Надії» в кабалу. А застерігали і добрі люди, і міська влада, і навіть податкова. Вона ж думала: духовність, Церква, святі люди, добро, милосердя, авторитет, повага, євангельські принципи. А згодом «Надія» опинилася в ролі зайчика. Юридично не було оформлено, що ж належить «Надії», а що «Карітасу», який прийшов сюди взамін за опіку над «Надією». Тож тепер від «Надії» мало того, що вимагають оплати за комунальні послуги, але, як то кажуть, господар опинився у ролі слуги – там не стань, туди не йди, це не роби. Пані Павлішак каже, що тепер не має навіть бажання переступати рідний колись поріг. Тим більше, що замість прекрасного колись парку «Надіївка» та просто райської місцини тепер тут автопарк, кіоски, банк, каже пані Ірина.
В залі Дискусійного клубу після цих слів панувала гнітюча тиша, чи не кожен переосмислював сказане, думав – невже це все правда? Не знаємо. Але є факти. Перший: Церква та бізнес – речі невіддільні. Другий: довіряй, але перевіряй. Третій: є закон, а тому його треба дотримуватися. Четвертий: тепер потрібно шукати не хто винен, а що робити.
Оскільки тепер товариством «Надія» керує інша людина, пані Ірина Дзюрах, то вона й була головним експертом на цьому засіданні Дискусійного клубу. На даний час тривають перемовини щодо полюбовного вирішення спірних питань з «Карітасом», а «Надія» діє. Хоча й отримує рахунки за виконані будівельні роботи, де мав би бути вже давно будинок для дітей-інвалідів, отримує рахунки і за комунальні послуги.
Як зазначила пані Ірина Дзюрах, на даний час товариство об’єднує 186 чоловік, це діти та молодь з вадами опорно-рухового апарату (а взагалі у Дрогобичі з 78 тисяч населення біля 5 тисяч – інваліди, з них до восьми сотень – діти). По-різному їх називають – інваліди, неповносправні, з обмеженими можливостями, з особливими потребами. Але суть залишається одна – ці діти хочуть бути такими ж, як усі. Але в Дрогобичі нема окремих класів для таких дітей, тому нам ще далеко до Стрия, де, як розповідає пані Ірина, в одній зі шкіл для таких дітей виділили ціле крило. Тим не менше товариство працює, пробує навіть отримувати якісь грантові кошти, хоча основне джерело – це власні складки та добрі люди Дрогобича. Такі є, але на жаль, їх небагато. Підтримує Посольство США, Корпус Миру, інші благодійні організації світу. Отак і живуть діти-інваліди.
Головне для них – не бути ізольованими. Пані Ірина Дзюрах розповідає, що нещодавно вони прийняли до своїх лав двох хлопців-близнюків із села Залужани. Обидвом по 18 років, закінчили Бориславську школу-інтернат, звикли бути між дітьми, а зараз просто не витримують ізоляції. Та і взагалі, в районі ситуація ще гірша, ніж у місті, можна сказати – катастрофічна. Розповідає пані Ірина, що дітей, які не вміють себе самостійно обслуговувати, ніхто не хоче. А вони стараються і чогось досягають. Переважно з ними займаються їхні батьки чи брати та сестри, які мають можливість відвідувати школу, тож ці дітки самостійно вдома опановують ази науки. Вразила розповідь про хлопчика, який не володіє руками, але навчився пальцями ніг користуватися клавіатурою і працює на ноутбуці. Десять чи дванадцять тисяч в рік, які товариство «Надія» в силах зібрати – це фактично малесенький відсоток від потреб, від того, що хотілося б зробити. В залі, де ми знаходимося – затишно, ошатно, м’які іграшки, різноманітні вироби, виготовлені руками дітей-інвалідів.
Наближається свято Миколая. Діти радіють, що таке свято є, надіються, чекають. Діти-інваліди двічі в рік мають свято – на Миколая і на День інвалідів, 3 грудня. Товариство дітей-інвалідів ніколи не забуває про ці дні. А чи пам’ятаємо ми, що поряд із нами, можливо навіть у сусідній квартирі, є діти-інваліди? Чи пам’ятаємо про тих дітей, які живуть в інтернатах Дрогобича чи Борислава, чи задумуємося, що ж принесе Миколай дітям з багатодітних чи незаможних сімей. Всі вони мають право на щасливе дитинство, на усмішку і на щасливе закінчення казки, де хитру лисичку все ж виганяють і зайчик повертається у свій дім.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень