Зближення екс-мера Трускавця Р. Козира та багаторазового кандидата в органи влади Ігоря Кісака – процес закономірний. Щоб подолати чинного мера Трускавця Андрія Кульчинського, потрібно об`єднатися – напевно саме так подумав політтехнолог, який курує діяльність «тіньового штабу» опозиції. І це об`єднання двох переможених стало реальністю.
Ще напередодні місцевих виборів 2015 року було видно, що між штабами обидвох кандидатів (Ігоря Кісака та Р. Козира) немовби існує негласна угода не критикувати один одного, а всі зусилля спрямувати проти фаворита перегонів Андрія Кульчинського. Чинний тоді мер та «вічний кандидат» немов би змагалися в тому, хто більше «допече» улюбленцю трускавчан. Щоправда, цим вони тільки посприяли збільшенню голосів на користь Андрія Кульчинського, але, здається, і досі цього не зрозуміли.
2016 рік у Трускавці пройшов під знаком грандіозних змін, які крок за кроком наблизили наш курорт до неофіційного статусу курортної столиці України. Різко зросла кількість відпочивальників, порівняно з 2011-2014 рр. в рази зросли надходження в міський бюджет, в місті було зроблено більше, ніж за попередні чотири роки. Це бачили люди, але старалися не помічати опозиціонери – і ті, що були при владі, і ті, хто не був, але дуже хотів потрапити туди.
Серед опозиціонерів «намалювалися» два табори, які з флангів атакували успішного мера та його команду. Перший фланг – з тих, які мають хоча б якесь представництво в раді (депутати Роман Бучкович, Андрій Кісак, блогер Назар Хопяк, керівник ГО «Автомайдан Трускавець» Олександр Богуцький) і яких називають «групою Кісака». Другий фланг – з числа тих, хто втратив владу, не здобувши у 2015 р. жодного «штика» в раді (екс-депутат Петро Іванишин, екс-депутат Петро Шумин, підприємець Леся Дідик плюс кілька бійців «інформаційного фронту» з різноманітними псевдонімами). Протягом всього 2016 року зближення між цими двома групами настільки прогресувало, що станом на початок 2017-го вони вже сприймалися як одна команда. Здається, це не викликало ні в кого жодних сумнівів, а інтерв’ю екс-кунівця депутата міськради Миколи Сеньківа для «Трускавецького вісника» тільки підтвердило ці здогади.
«Лідери» цих двох груп мовчали. Мовчав Р. Козир, і його мовчанку можна зрозуміти. Скомпрометований співпрацею з тими, хто окупував Крим і східні території України, він не може багато говорити.
Але мовчав і Ігор Кісак, який, здається, зосередився виключно на спорудженні статуї на Гошівській горі. Та всьому колись приходить кінець. Прийшов кінець і цій мовчанці.
На початок нового політичного сезону, який в Трускавці (як і в Україні загалом) стартує в кінці літа – на початку осені, Ігор Кісак вирішив взяти слово. І це слово виявилося досить дивним – не в форматі інтерв’ю, не в форматі звернення до громадськості, не як продумане рішення. Це слово проявилося в чіткій позиції відносно протистояння на лінії «Грицак-Козир». У поширенні анонімного опусу, опублікованого на сайті екс-мера «Джерела Трускавця». Мова йде про статтю «Як Лев Грицак врятував «Карпати» від рекету регіоналів».
Історія відносин Лева Грицака та Ігоря Кісака є досить тривалою. Свого часу зняття Ігоря Кісака з виборчих перегонів дозволило Левові Грицаку отримати беззаперечну перемогу на виборах. Іншого разу його участь у виборах дозволила розпорошити голоси опонентів Лева Ярославовича. «Мудра» «Дарина Кравець» після цього наступне речення почала б зі слова «Подейкують». Але ми чутки відкинемо вбік, а оперуватимемо виключно фактами.
А факти такі, що ніколи Лев Грицак та Ігор Кісак не були ворогами. Інша річ, що не були вони й друзями, адже говоримо про різні величини, про різну вагову категорію в політиці. Той, що був у статусі обласного депутата і міського голови, може тільки допомагати («патронувати») менш успішному в політичному плані чоловікові.
Напередодні виборів 2015 року, які Ігореві Кісаку надзвичайно важливо було виграти (довелося навіть почути термін «останній шанс»), він бував у Лева Грицака. Причина зрозуміла – адже щоб виграти ті вибори, необхідно було заручитися максимальною підтримкою. «Свобода» та Олексій Балицький у підтримці відмовили. «Група Матолича», тобто «Громадянська позиція», теж. «Батьківщина» явно задекларувала, що підтримує Андрія Кульчинського. А від Лева Грицака та його потенціалу залежало багато. Але…
Лев Грицак «тягнув» із остаточним рішенням довго. Та зрештою заявив, що не маючи нічого проти Ігоря Кісака, все ж радше підтримує Андрія Кульчинського. Це дозволило фавориту перегонів посилити свою позицію та виграти вибори з великим відривом. Ігор Кісак натомість зайняв друге місце.
Невдовзі після виборів Ігор Кісак знову завітав до Лева Грицака. З надією, що той допоможе опозиції «валити» нового мера. З надією на підтримку в майбутньому. З очікуваннями, що Лев Грицак розчарується в урядуванні Андрія Богдановича. Не виключено, що й зі сподіваннями на фінансову допомогу у спорудженні статуї на Гошівській горі.
Але Лев Грицак – людина не просто хитра та обережна, але ще й досить поміркована та розумна. Кого він мав підтримувати? Популіста в раді, який виступає «експертом» у всіх справах і завжди виступає впоперек здоровому глузду? Свого колишнього заступника, якого за щось та й витурив з «Карпат»? Невідомого нікому хлопця з сусіднього міста, який пробує свої думки викладати в Інтернет? Яку команду мав підтримувати Лев Грицак? Ту, яка абсолютно не має бачення майбутнього, не має бачення, як має розвиватися Трускавець, а тільки й уміє, що незграбно критикувати?
І ось Ігор Кісак нарешті зробив свій вибір. Чітко задекларував, що він «проти Грицака». Поширенням статті, написаною «командою Козира».
Звісно, статтю «Як Лев Грицак врятував «Карпати» від рекету регіоналів» важко назвати професійною чи такою, що говорить про щось нове. Бо хто ж не знає, що Лев Грицак має свою вагому частку у власності готельно-курортного комплексу «Карпати»? Хто повірить у нісенітницю, що «Лев Грицак зник з політичної орбіти Трускавця у 2010 році після того, як програв місцеві вибори»? Бажане видалося за дійсне, а давно відому затерту до дірок інформацію («сенсацію» з передвиборчої «Аргумент-газети» 2006 року) подали як щось свіженьке, варте уваги. Стаття загубилася, а Лев Грицак, прочитавши її, посміхнувся і повернувся до своїх щоденних справ.
Але Ігор Кісак перейшов Рубікон. Тепер він залишився наодинці. Сказати «в одній команді з Козиром» було б дуже гучною заявою. Там є багато своїх, які сплять і марять себе на посадах, мріють про повернення до влади, в глибині душі усвідомлюючи, що їм це в найближчому майбутньому не світить. Або ж не світить взагалі. Місця Кісакові там нема.
Ігор Кісак добудує свою статую. Звісно, вона не буде такою величною, як планувалося. Зведений каркас, який ледь-ледь видно з далечини, говорить, що це, як казав Остап Бендер, «не Ріо-де-Жанейро». Гошівська гора, зсуви на якій траплялися і без такого навантаження як будова на її краю, може й витримає, а може й ні. Духовенство міста не заперечує проти «благої справи», але й особливого ентузіазму не виявляє.
Болісне реагування «кісаківців» на будь-яку конструктивну критику показує, що «група Кісака» пішла «вірним шляхом». Шляхом, який привів «козирну команду» до цілковитої ізоляції (в тому ізоляції від реальності) та існування у внутрішньому віртуальному світі вузького кола «однодумців».
Ігор Кісак вирішив показати, що йому з Левом Грицаком не по дорозі. Якби це було у 2002, 2006, 2010 чи навіть в 2015 році, то це могло б виглядати хоч трохи щиро. А зараз? Як кажуть в Одесі, «не смішіть мої тапочки». Бо хто такий Ігор Кісак?
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень