Довідка. Леонід Володимирович Тимошенко. Кандидат історичних наук, професор всесвітньої історії. Декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Я. Франка.
Народився 1. 06. 1955 р. в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області, де здобув неповну середню освіту. У 1970-1974 рр. навчався у Київському індустріальному технікумі, у 1974-1979 рр. працював робітником на Київському азбестоцементному комбінаті (у 1975-1977 рр. служив у війську). У 1978 – 1983 р. навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка, який закінчив з відзнакою (спеціалізувався по кафедрі історії слов’ян).
У 1983 р. отримав скерування в Дрогобицький державний педінститут ім. І. Франка (тепер – університет), працював асистентом кафедри історії КПРС. У 1986-1988 р. навчався в аспірантурі Київського університету ім. Т. Шевченка, у 1988 р. захистив кандидатську дисертацію. З 1988 р. працював старшим викладачем і доцентом кафедри історії КПРС (пізніше – кафедри політичної історії, пізніше – кафедри історії України) Дрогобицького педінституту. З 1992 р. – доцент кафедри загальної історії історичного факультету, викладав курс історії стародавнього світу. У 1995 – 1988 р. навчався в докторантурі КДУ ім. Т. Шевченка (кафедра історії стародавнього світу та середніх віків). У 1997 р. був обраний завідувачем кафедри всесвітньої історії Дрогобицького педінституту, у 2005 р. отримав вчене звання професора по цій же кафедрі. З 1.10.2005 р. – декан історичного факультету. З 1.09.2006 р. – зав. кафедри методики історії та спеціальних історичних дисциплін (з 1.09.2007 р. – кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін). На новій кафедрі читає курси: джерелознавство, основи історичних наукових досліджень, два спецкурси (з історії церкви XVI-XVII ст., ранньомодерної України).
Підготував сімох кандидатів історичних наук в аспірантурі історичного факультету ДДПУ ім. І. Франка. Є керівником трьох аспірантів. Головний редактор наукового щорічника «Дрогобицький краєзнавчий збірник».
Стажувався в Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Інституті історії Жешувського університету (Польща); Інституті історії Люблінського університету ім. М.-К. Склодовської (Польща). Читав лекції в Українському католицькому університеті (м. Львів), Івановському державному університеті (Росія), Університеті Париж – 1 Сорбона Пантеон (Франція) (програма професор – гість, березень 2010 р.).
Брав участь у близько 100 наукових конференціях різного рівня, в тому числі й за кордоном. Автор близько 300 наукових та навчально-методичних праць (книг, статей, рецензій, оглядів, повідомлень, передмов до книг, заміток), близько 50 науково-популярних краєзнавчих розвідок. Сфера наукових інтересів – історія церкви XVI-XVIII ст., історія Дрогобича, краєзнавство Прикарпаття, краєзнавство Київського Полісся (в тому числі історія Потіївки і Радомишля), спеціальні історичні дисципліни (архівознавство, сфрагістика, геральдика, генеалогія, родоводи).
Член Українського геральдичного товариства, Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (з березня 2007 р. – голова Дрогобицького осередку), Українського історичного товариства, Товариства дослідників Волині, Науково-культурологічного товариства «Бойківщина», керівник Дрогобицької філії Інституту Центрально-Східної Європи. Нагороджений відзнаками Міністерства освіти України: «Відмінник освіти України» (2000 р.) і «За наукові досягнення» (2005 р.).
Основні наукові праці. Книги: “З історії уніатської церкви на Київщині (XVI – XIX ст.)” (Київ, 1997); “Потіївка та її околиці в XVI-XIX ст.” (Дрогобич, 2000); “Бібліографія Дрогобича” (Дрогобич, 2002); “Нариси з історії давнього Дрогобича” (Дрогобич, 2003); “Берестейська унія 1596 р. Навч. посібник” (Дрогобич, 2004); “Нариси з історії Потіївки та її околиць в XVII-ХХ ст.” (Дрогобич, 2005); «Нариси з історії Дрогобича. Від найдавніших часів до початку ХХІ ст. / Наук. ред. Л. Тимошенко» (Дрогобич, 2009); «Церква і парафія Святої Трійці у Дрогобичі (до 200-річчя відновлення парафії у центрі міста)» (Дрогобич, 2008, співавтори В. Пограничний, Ю. Стецик)..
Статті: Радомишльський архів уніатських митрополитів // Записки Наукового Товариства Шевченка / Комісія спеціальних історичних дисциплін. – Т.240. – Львів, 2000. – С.72-85; Василіянські життєписи митрополитів Михайла Рагози, Іпатія Потія та Йосифа Рутського з Віленського монастиря Святої Трійці // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.V. – Дрогобич, 2001. – С.97-109; Осецька шляхта: причинки до історії давнього поліського роду // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Ч.2. – Біла Церква, 2001. – С.89-98; Архів уніятських митрополитів: до історії вивезення з України // Київська Церква. Альманах християнської думки/ Видання ЧСВВ. – Львів, 2001. – № 2-3 (13-14). – С.157-159; Архіви уніатської церкви – джерельна база дослідження краєзнавства Правобережжя XVI-XVIII ст. // Студії з архівної справи та документознавства / Держкомархівів України. – К., 2003. – Т.10. – С.12-16; Життєпис та діяльність Перемишльського єпископа Михайла Копистенського // Київська старовина. Науковий історико-філологічний журнал. – К., 2003. – № 1. – С.132-156; Нові джерельні свідчення про герб Дрогобича // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.VIII. – Дрогобич, 2004. – С.414-423; Єпископ Кирило Терлецький: родовід і початок духовної кар’єри // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип.ІХ. – Дрогобич, 2005. – С.202-213; Архів греко-католицьких митрополитів // Українська архівна енциклопедія. – А-Г. Робочий зошит. – К., 2006. – С.46-47; Архів уніатських митрополитів // Українська архівна енциклопедія. – А-Г. Робочий зошит. – К., 2006. – С.65-67; Іван Франко – знавець історії ранньомодерної церкви // ЗНТШ. – Т.250. – Львів, 2005. – С.338-355; “Жаль намъ души и сумненья вашей милости” (київський митрополит Онисифор Дівочка перед викликами часу) // ДКЗ. – Вип.Х. – Дрогобич, 2006. – С.149-165; Духовенство дрогобицьких церков XV-XVIII ст.: особовий склад, душ пастирська та мистецька праця // ДКЗ. – Вип.Х. – Дрогобич, 2006. – С.221-240; Інвентар Дрогобицького староства 1568 р. // ДКЗ. – Вип.Х. – Дрогобич, 2006. – С.519-570 (у співавторстві з І.Смутком); Iwan Franko (1856 – 1916) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego przy współpracy L.Zaszkilniaka. – Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2007. – S.241-252; Anton Petruszewicz (1821 – 1913) // Złota księga historiografii lwowskiej XIX i XX wieku / Pod red. J.Maternickiego przy współpracy L.Zaszkilniaka. – Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2007. – S.121-130; Stauropigija bractw cerkiewnych i geneza unii brzeskiej // Kościoły wschodnie w Rzeczypospolitej XVI-XVIII wieku. Zbiór studiów / Red. Andrzej Gil. Lublin: Instytut Ewropy Srodkowo-Wschodniej, 2005. – S.237-250; M.S.Hrushewsky, Spiritual Ukraine (A compendium of works). In Ukrainian. Compled and appended by Ihor Hyrych, Oksana Dzyuba and Vasyl Ulyanovski. Kyiv: Lybid Publishers, 1994. 560 p. // The Ukrainian Quarterly. A journal of Ukrainian and international affairs. – New York, 1995. – Vol.51. – N 2-3. Р.271-272; Obrona ziem zachodno-ukraińskich i południowo-polskich pred Tatarami w latach 1240-1241 // Szkice Legnickie. – XXIII. – Legnica, 2002. – S.17-38; Берестейські церковні собори у жовтні 1596 р.: підготовка, склад учасників та провідники // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). – Вип.7. – К.: Інститут історії НАНУ, 2007. – С.141-166; Ставропігія церковних братств у контексті Берестейської унії. Історіографічний аспект // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Відп. редактор М.Крикун. – Львів, 2006-2007 (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наук. праць. Вип. 15 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). – С. 250-267; Криза церковного життя Київської православної митрополії наприкінці XVI ст.: інтерпретації істориків і свідчення джерел // ДКЗ. – Т.ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008. – С. 96-116; Заповіти, смерть і поховання Кирила Терлецького // ДКЗ. – Т. ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008. – С. 467-483; Берестейські церковні собори у жовтні 1596 р.: дійові особи та виконавці // Die Union von Brest (1596) in Geschichte und Geschichtsschreinbung: Versuch einer Zwischenbilanz. Materialien des Internationalen Forschungsgesprachs der Stiftung PRO ORIENTE zur Braster Union Drittes Treffen: Lviv, 21-23. August 2006 und des…/ Herausgegeben von Johann Marte und Oleh Turij. – Lviv, 2008. – P. 168-193; Князь В.-К. Острозький і укладення Берестейської унії // Наукові записки. Історичні науки / Національний університет «Острозька академія». – Вип. 13: Матеріали міжнародної наукової конференції «Князь Василь-Костянтин Острозький в історії України та Європи» 15-17 жовтня 2008 року. – Острог, 2008. – С. 105-127; Від Мичеська до Радомишля (трансформація давньоруського містечка в ранньомодерне місто – маєток Печерського монастиря) // Україна від епохи УНР до початку ХХІ століття. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження І. А. Фещенка-Чопівського (20-22 січня 2009 року, м. Житомир). – Житомир: М. Косенко, 2009. – С. 107-118 (Науковий збірник «Велика Волинь». – Вип. 41 / Гол. ред. М. Ю. Костриця); Діяльність єпископа Кирила Терлецького на уряді Луцько-Острозької кафедри // Studia z dziejów i tradуcji metropolii kijowskiej XII – XIX wieku / Red. A. Gil / Studia i materiały do dziejów chresćijaństwa wschodniego w Rzeczypospoilitej. – T. 5. – Lublin, 2009. – S. 193-211; Православний схід Європи в описах італійського гуманіста Джованні Ботеро (кінець XVI ст.) // Res Historyka / Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej / Red. Henryk Gmiterek. – T. 27. – Lublin, 2009. – S. 31-41; Князь Васіль-Канстанцін Астрожскі і брацкі рух у Кіеускай мітраполіі (апошняя трэць XVI – пачатак XVII ст.) // Исследования по истории Восточной Европы / Научный сборник / Государственное учреждение образования «Республиканский институт высшей школы». – Минск: РИВШ, 2009. – С. 186-200; Руські церкви/парафії в конфесійній структурі і сакральній топографії багатокультурного Дрогобича (XVI – XVIII ст.) // Fasciculi Musei Regionalis Brzozoviensis. – Nr 4. – Brzozów, 2009. – S. 51-63; Брестская уния 1596 г. в контексте этноконфессионального и культурно-исторического развития Речи Посполитой второй половины XVІ – первой трети XVII в. // Сравнительное изучение религиозных традиций: Россия, Восточная Европа, постсоветское пространство. Сборник авторских программ и материалов учебных курсов. – Иваново, 2010. – С. 191-206; Prince Konstanty Wasyl Ostrogski and the “Single-Faith” Muskovy // On the Border of the Worlds. Essays about the Orthodox and Uniat Churches in the Modern Period / Edited by Andrzej Gil and Witold Bobryk / Akademia Podlaska, Instytut Europy Srodkowo-Wschodniej. – Siedlce-Lublin, 2010. – P. 113-145; Князь В.-К. Острозький – видатний релігійний діяч Центрально-Східної Європи // Pogranicze. Rocznik naukowy. – Lublin, 2009. – Т. 3. – S. 227-256;
Рецензії: Перше поунійне півстоліття в Україні (Волинь та Київщина) мовою документальних джерел // Архіви України. Науково-практичний журнал / Держкомархівів України. – К., 2002. – № 1-3. – С.34-45; Міське право України на тлі жанрово-стилістичного “безправ’я”: Тетяна Гошко. Нариси з історії магдебурзького права в Україні. XIV – початок XVII ст. Львів: Афіша, 2002 // Український гуманітарний огляд / Національний університет “Києво-Могилянська Академія”. – К., 2003. – Вип.9. – С.151-163; Lorens B. Bractwa cerkiewne w eparchii przemyskiej w XVII – XVIII wieku. – Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. – 336 s. // ДКЗ. – Вип.ІХ. – 2005. – С.572-580; Тетяна Шевченко. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVII ст. – Львів: Свічадо, 2005. – Серія: Studia rationis 1. – 340 c. // Записки НТШ. – Львів, 2006. – Т.251. – С.663-670; М.В.Дмитриев, Л.В.Заборовский, А.А.Турилов, Б.Н.Флоря. Брестская уния 1596 г. и общ.-полит. борьба… Ч.2. М., 1999 // Український історичний журнал. Науковий журнал / НАН України. – К., 2004. – № 1. – С.133-136; Aurea mediocritas російського унієзнавства: зміна парадигми чи реанімація старих концепцій? // Український гуманітарний огляд. – Вип.11. – 2005. – С.104-120; Historiografia unii brzeskiej na przełomie stulieci: próba porównawczej recenzji monografii o. Borysa Gudziaka i Michaiła Dmitriewa // Rocznik Instytutu Europy Srodkowo-Wschodniej. – Lublin: Instytut Ewropy Srodkowo-Wschodniej, 2005. – R.3. – S.206-221; Вирський Д. Околиця Ренесансу: річпосполитська історіографія України (XVI – середина XVII ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – У 2-х ч. – Ч.1. – 326 с.; Ч.2 (Додатки). – 175 с. // ДКЗ. – Т. ХІ-ХІІ. – Дрогобич, 2008. – С. 668-675; Пояснювальні параграфи до історії української церкви // Український гуманітарний огляд. – Вип. 13. – К., 2008. – С. 115-132; Чи треба досліднику «все розгледіти і до всього додивитися»: (З приводу відповіді Валерія Ластовського на мою рецензію) // Український гуманітарний огляд. – Вип. 14. – Київ: Критика, 2009. – С. 206-209.
Література про вченого: Галів М. Полудень віку у професора Тимошенка // Франківець. – 2005. – 3 червня; Пастух Р. Потіївські старожитності (Щоб «накопати» фактів про своє рідне село, вченому довелося добряче попотіти) // Мій Дрогобич. – 2005. – 19 травня; Стратонович С. Дослідження минувшини Потіївщини // Зоря Полісся. – 2006. – 2 вересня; Історичний факультет Франкового університету в Дрогобичі (1940 – 2007): ювілейна книга до 15-річчя відновлення факультету / Ред. Кол. Л. Тимошенко (гол. Ред.), В. Здоровенко та ін. – Дрогобич, 2007. – С. 58-60.
Гадаємо, що до цього списку важко щось ще додати. Хоча за сухими фактами інколи важко помітити справжнього Вчителя, якого люблять та поважають студенти, який є Людиною. І це не просто слова. Леоніда Тимошенка я особисто вважаю своїм найкращим вчителем під час студій в Дрогобицькому педуніверситеті. Отже, ми спілкуємося про те, чим живе сьогодні історичний факультет ДДПУ, чим займається Леонід Тимошенко як декан та науковець і яким є його бачення розвитку історичної науки в Україні. Розмова відбулася тиждень тому, 29 липня 2011 року.
– Леоніде Володимировичу, в наступному 2012 році буде двадцять років з моменту відновлення історичного факультету в Дрогобичі. Чим живе факультет сьогодні, чи готуєтеся до відзначення цієї дати?
– Так, дійсно, наступного року історичний факультет буде святкувати двадцятиріччя свого відновлення – це майже співпадає з 20-річчям незалежності України. І це є симптоматично, це не просто слова, особисто для мене. Я не розумію тих, хто деколи каже, що 20 років – це малий відтинок часу. Якщо подивитися на цей проміжок з точки зору історії, то це дорівнює, для прикладу, цілому міжвоєнному періоду, тобто часові між І та ІІ світовими війнами в ХХ столітті. За ті 20 років скільки всього відбулося з Німеччиною, країнами та народами Центрально-Східної Європи. Деякі народи та діячі перевертали світ, та чомусь цього не сталося з Україною, а були такі надії… На жаль, сьогодні Україна знаходиться, без перебільшення, на задвірках Європи.
До двадцятиріччя факультету ми обов’язково підготуємо спеціальне видання, проте саме святкування буде у вужчому колі, ніж тоді, коли ми святкували 15 років факультету, на це є ряд причин, зокрема і економічні.
Чим на сьогодні є історичний факультет? Ми готуємо фахівців двох спеціальностей – з історії та філософії. Головним чином з історії, це цілком закономірно і зрозуміло (філософське відділення приєднано до істфаку нещодавно). Останнім часом факультет вийшов на небачені рубежі, які навіть якихось десять років тому ніхто не міг би й спрогнозувати.
По-перше, це четвертий рівень акредитації. Наступне – функціонування магістратури, цього року ми вже зробили п’ятий набір. Структури факультету розбудовуються – це також надзвичайно позитивний чинник.
У складі факультету є три кафедри, з історичної спеціалізації – кафедра всесвітньої історії, кафедра давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін, кафедра нової та новітньої історії України. На всіх трьох кафедрах працюють доктори наук, професори з різноманітних галузей історичних наук (на загал, у штаті є п’ять докторів та професорів). Це Михайло Сеньків на кафедрі нової та новітньої історії України, Олег Петречко на кафедрі всесвітньої історії, я та Віталій Тельвак на кафедрі всесвітньої історії і ще у нас за сумісництвом працює професор Михайло Кріль, доктор наук, професор Львівського університету. Плюс до цього ще п’ять професорів, які забезпечують підготовку філософів, які працюють на факультетській кафедрі філософії – Валерій Скотний, ректор нашого університету, Валентина Бодак, Тетяна Біленко, Віра Мовчан і недавно захищений Володимир Возняк. Разом десять докторів історичних та філософських наук на історичному факультеті – цього показника не досяг жодний інший факультет університету.
Кроком вперед є і той факт, що в цьому році зроблено перший набір в магістратуру і на спеціальності філософія; сподіваюся, що залишилося недовго чекати, що і вони отримають четвертий рівень акредитації.
Щодо набору, то в останні два – три роки конкурс на історичний факультет зі спеціальності «історія» є одним з найбільших в університеті. Так, в минулому році на історичний факультет був конкурс навіть на платну форму навчання, можете собі уявити, що це таке.
А цього року число поданих заяв також зашкалює, що дозволяє оптимістично дивитися вперед – факультет має хороші шанси закрити ліцензію!
– Які складові цього успіху, що факультет не має проблем із набором?
– Перша та найголовніша – це успішна і ефективна інтеграція наукового кола історичного факультету до академічного середовища всієї України. Не хочу хвалитися, та коли в окремих випадках на наш університет ще можуть дивитися як на «мале пиво», то тільки не на історичний факультет. Я особисто над цим працював багато.
Історичний факультет досить відомий за кордоном. Ми маємо добре налагоджену та плідну співпрацю з багатьма університетами в Польській Республіці (Краків, Ряшів, Люблін, Варшава, Познань, Лодзь), в Російській Федерації (Московський державний університет імені Ломоносова, Санкт-Петербурзький університет, Івановський університет), Білорусі (Мінськ, Гродно), Литві (Вільнюс) тощо. Зокрема, для налагодження добрих контактів із нашими польськими колегами багато зробив наш викладач, професор Віталій Тельвак. Гадаю, що це наш вклад у промоцію не лише доброго імені нашого історичного факультету чи і всього нашого Франкового вузу в Дрогобичі, але і робота на позитивний імідж нашої держави – України.
Немаловажне значення має і найвищий рівень акредитації. Сьогодні значна частина людей є добре поінформована, обізнана в цих нюансах і часто при вступі у нас запитують, чи є в нас магістратура, який рівень акредитації.
Іншим чинником нашого успіху є наявність потужного осередку історичного факультету з вагомими науковими здобутками в галузі археології та краєзнавства. Спочатку проводяться дослідження, потім здійснюємо публікації, зрештою, інформація доходить до людей, які тягнуться до нас. У регіоні добре знають, що на істфаці в Дрогобичі фахово займаються історією краю і тут можуть навчити студентів.
Наступне – це систематична профорієнтаційна робота. Наголошую – не час від часу, а систематично ми працюємо з дітьми нашого краю, проводимо різні семінари, презентації тощо. Щороку історичний факультет проводить разом з районними відділами освіти спільні конференції із вчителями. Переважно вони відбуваються на Дрогобиччині, проте до участі в них залучаються педагоги інших і не лише сусідніх з Дрогобиччиною районів області. З осені плануємо посилити співпрацю зі школами Трускавця: ми це зробимо, позаяк пообіцяв підтримку теперішній начальник відділу освіти Трускавецької міської ради Михайло Шубак.
На жаль, з невідомих мені причин наш факультет чомусь не може досягти плідної співпраці з дрогобицькою міською освітою. Бо те, що нині проводиться спільно зі школами міста – фактично нуль.
Археологічна практика, стажування студентів в Польщі, незважаючи на обмежене фінансування, різноманітні заходи, презентації – це все робиться не для викладачів, а для студентів. На факультеті – жива атмосфера, сприятлива аура для науки, праці і самопочуття студента, його формування як особистості повноцінної та багатогранної.
Можу сказати твердо – позитивний імідж історичного факультету в регіоні існує. І цей імідж впливає на населення, на батьків, на абітурієнтів.
– Знаю, що багато випускників історичного факультету стали відомими людьми, хоча від часу першого випуску пройшло лише 14 років…
– Щороку випускаємо як мінімум 100 спеціалістів з історії та філософії. Наші випускники працюють вчителями історії навіть в американських школах.
На кафедрах університету працюють наші випускники – це Лідія Лазурко, Світлана Біла, Віталій Тельвак, Лідія Тиміш, Оксана Зелена, Андрій Петрик, Василь Менько, Богдан Лазорак, Юрій Стецик, Володимир Галик, Юрій Дмитришин, Василь Ільницький.
Історичний факультет Дрогобицького педуніверситету закінчував теперішній голова Львівської обласної ради Олег Панькевич.
Серед тих, хто працює в інших вищих навчальних закладах, назву хоча б кількох, які мають солідні наукові звання, бо всіх важко зараз перелічити, це буде довго і боюся, що все одно когось пропущу. Отже, кандидат наук із соціальних комунікацій Микола Андрійчук працює заступником декана поліграфічного факультету у Київській політехніці, доцент Любомир Губицький – у Київському Національному Торгово-Економічному університеті, Любомир Миськів – в Адміністрації Президента України, кандидат історичних наук Валентина Лось науковим співробітником Національної бібліотеки імені В. Вернадського, Володимир Наконечний донедавна працював у знаменитому «Арсеналі», а зараз очолює кафедру в одному з приватних столичних університетів, Володимир Перерва – кандидат наук, викладач університету «Україна» (філія в Білій Церкві), автор більше ста книг, з них цілий ряд – це історії церков окремих населених пунктів Надросся. У Білоцерківській міській гімназії працює випускник першого випуску Анатолій Бондар – відомий краєзнавець, автор кількох монографій. У Бориславі в Музеї нафти працює випускник факультету, доктор історії Люблінського університету Олег Микулич.
– В 1992 році в Дрогобичі проводили експеримент, коли набирали на перший семестр на навчання всіх, а потім відсіювали. Чи можливим є повернення до цього експерименту?
– Про цей експеримент, який проводили на базі Дрогобицького педінституту в 1992 році, тепер майже не згадують. Однозначно, що до нього ніхто ніколи повертатися не буде. Хоча я вважаю, що в історії ДДПУ це світла сторінка.
– Ви очолили факультет у складний період, отримали непросту спадщину, та говорити про це не дуже любите. Проводячи організаційну роботу з керівництва факультетом, Ви не припиняли і наукової діяльності в цей останній період. Розкажіть, будь ласка, детальніше про ці останні шість років у Вашому житті.
– Очоливши факультет шість років тому (торік мене переобрали на другу каденцію на безальтернативній основі), я не чекав того, скільки часу, зусиль і здоров’я в мене забере організаційна робота з керівництва факультетом. Але ті зусилля, які часто нагадували шторми, пов’язані з ліцензуванням та акредитацією, тепер позаду. Та навіть в цих важких умовах я не полишав наукової діяльності і кількість моїх публікацій щороку зростає.
Моя наукова діяльність зводиться до кількох напрямків. Я продовжую керувати аспірантами і зараз мій восьмий аспірант прийнятий до захисту у Львівському Національному університеті імені І. Франка (восьма дисертація під моїм керівництвом буде захищена до кінця цього року).
Я продовжую очолювати дрогобицький осередок досліджень з історії різних періодів Центрально-Східної Європи, про який відомо далеко за межами України.
Продовжую редагувати та видавати видання «Дрогобицький краєзнавчий збірник». Ось і щойно появився на світ Божий останній його випуск на 650 сторінках. Продовжую видавати краєзнавчий часопис «Старожитності Дрогобиччини», який поширюємо серед студентів, вчителів. Продовжую редагувати та видавати книжки. Організовую археологічні експедиції.
Постійно працюю в бібліотеках та архівах України і зарубіжжя. Беру участь у різноманітних міжнародних науково-освітянських проектах. Так, наприклад, в березні минулого року на запрошення Сорбонського університету в Парижі я був професором-гостем цього університету, під час цієї програми читав лекції для студентів ІV курсу магістратури університету Париж-1 Сорбона «Пантеон». Цьогоріч у мене закінчився трьохрічний освітянсько-науковий проект для викладачів країн СНД, організований на базі Московського державного університету імені М. Ломоносова та Івановського університету. Темою проекту була «Порівняльна історія релігій Європи Х – ХХ століть». Під час проекту я був не просто його учасником, а виступав в якості професора-консультанта.
Я постійно отримую запрошення на конференції в Україні та за кордоном, від яких, на жаль часто доводиться відмовлятися, бо на це не вистачає життя. З останніх запрошень, які я отримав, можу назвати запрошення до участі в конференціях в Москві та Санкт-Петербурзі. На цих конференціях і в цих проектах я завжди проводжу лінію на захист національних інтересів України в плані реконструкції історичної правди. І часто наукова громада зі мною погоджується, як це було, наприклад, у Москві у вересні 2009 р.
В мої плани входить закінчення монографії та докторської дисертації з основної теми, якою я продовжую посилено займатися. Можливо, монографія вийде під назвою «Інституційний розвиток церковних братств XVI – поч. XVII ст. і ґенеза Берестейської церковної унії».
Роки кропіткої праці в бібліотеках та архівах, а також у своєму робочому кабінеті (мені вдалося за 20 років зібрати величезну бібліотеку), а також з Божої ласки, дають рясні плоди: доля мені тепер посміхається і практично кожна моя поїздка в той чи інший архів чи бібліотеку закінчується, без перебільшення, черговим науковим відкриттям.
Незважаючи на те, що я патроную молодих вчених історичного факультету та інших установ, я продовжую залишатися нетерпимим до фальші в галузі наукових історичних досліджень. Я писав і продовжую писати розгромні рецензії на імітації наукових історичних досліджень.
– А як Ви оцінюєте сучасну українську історичну науку?
– Оцінюючи сучасну історичну науку в Україні, я погоджуюся з реплікою мого великого приятеля, професора Миколи Крикуна (відомий професор Львівського Національного університету, якому незабаром виповниться 80 років), який на одній науковій конференції у Львові відверто заявив про те, що не існує такого явища як сучасна українська історіографія, а є лише окремі дослідники-ентузіасти. В принципі, в епоху глобалізму та плюралізму в нормальному цивілізованому суспільстві не може бути «єдино правильної» офіційної історичної думки.
Тому говорити про те, що є кращі чи гірші історичні школи, не доводиться. Хоча, безумовно, є потужні наукові центри, такі як Львів, Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса.
В галузі тієї науки, в якій я спеціалізуюся (історія Церкви в Україні та в Центрально-Східній Європі XVI – XVII ст.), не існує наукових шкіл. Є якісь осередки, але коло істориків, які цими питаннями займаються фахово, є надзвичайно вузьким, так що вони всі знають одне одного в обличчя і це до певної міри є доволі закрита корпорація. Тому нас ніхто не розуміє, ніхто не може з нами дискутувати на рівні джерел, принаймні в Україні. І ще одне – через не зовсім зрозумілі мені обставини до нас ніхто не прислухається. Так, для прикладу два роки тому на конференції в Луцьку Наталія Яковенко (напевно, це найбільш резонансний і найбільш цитований сучасний український історик) несподівано для мене сказала: “Ну що це ви, Леоніде, всю історію Волині хочете подати крізь призму історії Церкви?”.
Для тих, хто бажає познайомитися з предметом моїх історичних досліджень, раджу прочитати дві мої публікації в останньому томі «Дрогобицького краєзнавчого збірника»: «Традиції і практики поминання померлих у Київській митрополії в XVI – 1 пол. XVII ст.: внесок церковних братств» та «Сторінками «довгого» монографічного наративу про «довге» середньовіччя Львівської єпархії».
На жаль, змушений констатувати, що сьогодні академічна історична наука не в змозі усвідомити того, що українське суспільство XVI – XVII століття було фактично досекулярним суспільством, тобто у свідомості людей та в ідеології різних кіл тогочасного суспільства домінували винятково релігійні уявлення (винятком із правила, очевидно, є козацтво, релігійність якого, на мою думку, в історіографії є гіперболізованими).
– Освіта в Україні, в тому числі і вища, стикається з багатьма проблемами і чи не кожен новий міністр має свою точку зору їх вирішення. А як Ви дивитеся на проблеми в українських вишах?
– Цього року на початку червня я спостерігав, як проводяться заняття в Католицькому університеті в Любліні – у дворику головного корпусу на газоні викладач проводив заняття зі студентами буквально на травичці, сидячи. Це традиційні партнерські стосунки в європейських ліберальних університетах, їх, до речі, впроваджують в Українському Католицькому Університеті у Львові, який зараз розбудовується.
Для прикладу, студенти після заліку чи екзамену можуть спокійно піти з викладачем на пиво – там це в порядку речей, а в нас натомість це може стати приводом для звинувачень в неморальності.
Всі проблеми в освіті зводяться до того, що кожен випускник середньої школи має відкриту дорогу до вищого навчального закладу. Переконаний, що в університетах повинні вчитися не всі, а лише достойні.
Це питання давно вирішено в Америці і про це сказав на російському телебаченні один нобелівський лауреат: якщо всі отримають вищу освіту, бо тоді знівелюється її статус.
Раніше освіта була не для всіх. Вона мала інший статус, інший рівень. Тепер, не побоюся цих слів, набудували університетів як карткових будинків, а звідки набрали викладачів? Або попідбирали з інших вузів, або ж «наштампували». Яку ж освіту там пропонують?
Першим кроком виходу з ситуації стало б повернення до університетів, до яких під час вступу проводиться селекція. Та при цьому хочу додати – в нашому недорозвиненому суспільстві повернення до освіти не для всіх знову приведе до корупції. І виходу я не бачу. Це замкнуте коло.
***
Поза цим інтерв’ю залишилося багато цікавого і, сподіваємося, ми ще продовжимо розмову з Леонідом Тимошенком. Так, зокрема, декан істфаку ДДПУ вважає, що є потенційні можливості і резерви для розвитку міжнародних зв’язків ДДПУ. У Дрогобич варто запросити, для прикладу, редакцію газети «День» на чолі з п. Івшиною, активніше займатися промоцією університету і дещо в цьому напрямі вже робиться. Університет повинен за прикладом європейських вишів розвиватися як академічна інституція, де студенти відіграють не другорядну роль в академічному житті і студентське самоврядування там – не пустопорожня балаканина. Професор дуже болісно реагує на критику, особливо коли вона безпідставна, розуміє, що піднімати рівень закладу, в якому працює, неможливо поодинці, це повинна бути систематична цілеспрямована командна робота.
В його робочому кабінеті в деканаті і вдома – величезна бібліотека. Історик за покликанням, Леонід Володимирович не розуміє тих, хто маніпулює фактами, підтасовує їх на догоду тим чи іншим політикам. Історія – одна, правдива, на підставі фактів, які випливають з писемних та речових джерел і об’єктивність в історичній науці повинно бути першим правилом історика. За таким принципом він діє сам, цього вимагає і від інших. Халтуру в обгортці з історії, яка виходить кожного дня, він найчастіше просто не читає – не має на подібне ні часу, ні бажання.
На стіні в кабінеті Леоніда Тимошенка – карта його рідного села з 1861 р., під нею – фото його дідуся, закатованого сталінськими посіпаками в далеких 30-х. Поруч – безцінні книги, серед яких “Свята Русь” французькою мовою, “Требник” Петра Могили, монографії польською, англійською, копії документів латинською та старогрецькою (їх вченому допомагає вивчати донька, теж науковець, історик і класичний філолог). У майже спартанських умовах живе та працює визначний вчений і це доводить беззаперечний факт – людині потрібно так мало для щастя. Зокрема, улюблена робота, “сродная”, як казав Григорій Сковорода. Бо займатися улюбленою справою – велика ласка Божа. Історик Леонід Тимошенко займається такою власне улюбленою справою – вивченням історії.
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень