Кажуть, перед кінцем світу, у часи загибелі всього сущого на Землі, від людей відійде премудрість. Вони будуть вірити у всілякі дурниці та вигадки, не помічати очевидного та не розуміти прописних істин. Брат піде проти брата, син проти батька, люди повстануть проти собі подібних.
Та станеться це не відразу, основу готуватимуть поволі, не кваплячись пронизуватимуть наш розм’якшений мозок гниллю із суміші насильства, брехні та розбещеності…
Від такого сценарію нас застерігає відоме біблійне пророцтво. Однак уже сьогодні добре видно, що чекати залишилось недовго – бо “процес пішов”.
Скільки дурниць в останні роки подають як непорушні істини! Скільки понять підмінене, а людських доль знищено – не порахує ніхто. Сьогодні ми, оглухлі та сліпі, стоїмо в черзі до всепожираючого полум’я пекла й, сміючись, добровільно спалюємо свої душі.
Світ повільно сходить із розуму…
Наше суспільство давно звикло до того, що поняття захисту дитини та дитячої благодійності перверзійно замінили поняттям агресивного піару. Усі без винятку передвиборні кампанії політиків, корпорації, бізнесмени, олігархи, зірки шоу бізнесу та звичайні депутати вдаються до тематики дітей як до суперпотужного психологічного засобу впливу на маси, бо добре знають: діти – наше все.
Проблеми дітей майже нікого не залишають байдужим. Ця тема – одна з не багатьох, котра знатна об’єднати або ж, навпаки, – посварити суспільство. Вона є центром політичних спекуляцій та вміє скеровувати громадську думку в потрібному, для окремих гравців, руслі.
Ви замислювалися, чому в радянські часи дитяча доброчинність була не в моді? Усе пояснюється дуже просто. Принципу “з миру по нитці” було явно недостатньо для розв’язання складних проблем, а спекулювання навколо дитячих бід взагалі могло закінчитись в буцегарні.
Однак це було – тоді. А сьогодні ми стаємо свідками того, як окремі цінителі soft-фашизму, нівелюючи реальними проблемами та бідами десятків тисяч українських родин, хочуть “насадити” нам новий вид державної розваги.
А саме – ювенальну юстицію. І, м’яко кажучи, наплювавши на позицію нас, батьків, безцеремонно лізуть до наших дітей.
Б’юсь об заклад: із десяти опитаних українців, у кращому випадку двоє-троє знають про такий вид юстиції, та лише один здатен більш-менш чітко пояснити, яким боком вона стосується наших дітей. І ця людина сто відсотків буде християнином, якого церковні пастори “просвітили” про можливі наслідки, що зловіще стирчать з ювенального законодавства. Словом, церква зробила те, що повинна була б зробити держава – по-своєму ознайомила певну частинку суспільства з поняттям ювенальної юстиції та її неадаптованістю до християнських норм української родини.
Однак це – краплина в морі, ба більше: навіть попри просвітницький промах нової реформи, і сьогодні державні служби в справах дітей не поспішають виправляти помилки та займатись роз’яснювальною роботою, розшифровуючи простим людям, що воно таке – ця ювенальна юстиція, і чи взагалі вона нам потрібна.
Їхнє інформування зводиться до однієї замуленої тези – нам це необхідне вже й зараз, і крапка.
Однак безкінечні ігри в піжмурки ще ніколи не завершувались добром. І такий маскарад не може тривати вічно.
Ювенальні танці на кістках української сім’ї
Українці – одна з найбільш релігійних націй у Європі. Тому немає нічого дивного в тому, що коли в нас уперше заговорили про ювенальну юстицію, головним її ворогом виступила Українська православна церква Московського патріархату.
Повноважний представник УПЦ у Верховній Раді архієпископ Львівський і Галицький Августин звернувся до влади із проханням не впроваджувати ювенальну юстицію в Україні, а щоб чиновники остаточно зрозуміли, що церква проти цього виду юстиції, Синодом УПЦ МП було прийнято й затверджено висновок Богословської комісії, де ювенальна юстиція була піддана різкій критиці.
Однак цього виявилось занадто мало. Тому для просування ювенальної юстиції в Україні були притаманні детективні історії з обманними маневрами.
Державні лобісти, витримавши паузу, вдалися до хитрощів, замінивши наказом №491/7 від 27 травня 2010 року дражливе слово “ювенальна” – на більш звичне “кримінальна” юстиція. Отож, відтоді в державі ювенальну юстицію було представлено документом “Концепція розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні”.
На щастя, президент її не схвалив. Однак прем’єр підписав, щоправда, під іншою назвою – “Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини” на період до 2016 року.
Апріорі ідея цього документу нібито блага – захист прав неповнолітніх. Тобто цивільно-процесуальне законодавство мало б дозволити дітям, котрим виповнилося 14 років, звертатися з позовами до суду, а держава, зі свого боку, мала б забезпечити створення ряду відповідних органів, які б обмежували, врегульовували, та спрямовували діяльність неповнолітнього в потрібне русло.
Усе ніби правильно… Однак, як каже прислів’я, “наша казка гарна й нова, починаймо її знову”.
На сьогоднішній день, попри численний спротив духовенства, будучи при здоровому глузді, держава не вважає за потрібне спитати українських батьків, чи потрібна така гучна та карколомна реформа в їхньому й без того важкому житті.
Досі не впроваджено, ба більше – навіть не розроблено жодної концепції суспільного діалогу, чи то якогось народного референдуму, завданням якого стала б, з одного боку, чесна та всебічна презентація ювенальної юстиції в країні, так би мовити, на “живих прикладах”, у тому числі й негативних наслідках від її існування, наприклад, у Франції, США, Німеччині, з іншого – вивчення суспільної думки нас, батьків.
Адже лише після всіх цих маніпуляцій можна було б говорити про крайню затребуваність українськими родинами такої новизни. А якщо цього досі не зроблено, то маємо повне право сказати: геть руки від дітей!
І ще один нюанс.
Не секрет, що останніми роками українське правосуддя остаточно втратило атрибути незалежного. Наші суди прогнили наскрізь, вони працюють лише на замовлення влади чи інших впливових осіб, які спроможні викласти чималі суми задля досягнення “потрібного” результату. Сьогодні ми дедалі частіше бачимо, як суд виконує які завгодно завдання, але не ті, які узгоджуються із законом.
Юстиція ж – це механізм реалізації будь-якого правового проекту, і ювенального, зокрема. Вона відповідає за виконання законодавчої ідеї.
Однак, як аргументовано доводить дійсність, наша виконавча влада здатна зруйнувати все, що потрапляє її під руки.
Як доказ, візьміть будь-яке рішення суду щодо позбавлення батьківських прав. Ви не знайдете там нормальних аргументів для вчинення такого дійства, окрім суто правових. Ви не побачите там висновку психолога чи висновку відповідних комісій, котрі б спочатку глибоко вивчили всі обставини: фінансові, моральні, суспільні, що призвели до такого розвитку подій. Не знайдете висновки соціальних служб, які б фіксували, що родині було надано різного роду допомогу, наприклад: батькам посприяли в працевлаштуванні, а вони взяли та й відмовились тощо.
Тобто, загалом, рішення про позбавлення батьківських прав не можуть у повній мірі підтверджувати свою абсолютну об’єктивність. Їх виносять, опираючись лише на правові аргументи.
А відтак – застереження противників ювенальної юстиції мають раціональне зерно в тій частині, де йдеться що таке законодавство стане каральною машиною у вмілих руках.
Бо, по-суті, дитину зможуть відібрати лише через те, наприклад, що родина – бідна. І це в країні, де, за оцінками експертів, за межею бідності опинилися 80 відсотків населення!
Окрім того, якщо діятиме ювенальна юстиція, батьки можуть втратити свої права через інші причини. Наприклад – поганий догляд за дитиною. Це тоді, коли ваше чадо саме повертається зі школи або наодинці грається на дворі, коли на тілі є сліди від забоїв, сюди входить синець на коліні. Або ж через погані життєві умови: у дитини немає своєї кімнати, а ще гірше, якщо винаймаєте квартиру. І це – в Україні, де 70 відсотків молодих сімей не мають власного житла, а влада проводить у цьому відношенні лише декларативну політику.
Абсурд, чи не так?
Порушенням прав дитини буде також антисанітарія, іграшки, розкидані по підлозі, чи якщо в будинку живе кішка.
Неприйнятною є експлуатація дитячої праці. На кшталт, коли мати змушує доньку помити посуд чи прибирати, піти в магазин. Неприпустиме погане харчування: в холодильнику немає набору продуктів, який, на думку соціального працівника, повинен бути.
Також дитина не може виховуватися в сім’ї, де безробітні батьки й мізерний сімейний бюджет. Тут про “подвиг” держави, щодо вирішення проблем безробіття можна просто змовчати.
Приводом забрати дитину від батьків може бути анонімний дзвінок від сусідів, відмова від щеплень тощо.
Перелік можна доповнювати скільки завгодно.
І не варто нехтувати тим, що, мовляв, сім’ї обіцяють не чіпати. У сусідній Росії впровадження ювенальної юстиції теж спочатку не передбачало втручання держави в родини, однак через маленькі “косметичні” поправки до ювенального законодавства сьогодні там дітей забирають на повну.
Особисто мені, ідея впровадження ювенальної юстиції нагадує торжество під час чуми. Наша країна зараз знаходиться в стані як і загальнодержавного, так і економічного колапсу. Тому всерйоз говорити про такий вид юстиції – верх цинізму.
Гадаю, державі краще прийняти свої українські закони щодо пом’якшення покарань неповнолітніх злочинців – а не насаджувати цей абсолютно химерний шаблон ювенальної юстиції, який усім своїм єством суперечить поняттю “українська сім’я”.
Руслан Секела, голова Всеукраїнського комітету “Наступ”, для Українська правда. Життя
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень