Ми знаємо і розуміємо, що вас, дорогі воїни, найбільше цікавить питання «Як ми тут?». Як щодня від самого ранку до самого вечора проходить день у Ваших матерів, дружин, дітей? Знаємо, що попри труднощі та обмеження спілкуєтесь телефоном. Але, можливо, не всім є кому сказати такі важливі слова підтримки та любові. Тому в чудовий літній час хочемо поділитися з Вами розмовою з простою звичайною дружиною воїна, вчителькою за професією, чоловіка якої мобілізували в липні 2015 року. Все геніальне – просте. І Людмила, яка вже рік разом з дев’ятирічним сином чекає чоловіка з АТО, не бачить у своєму житті жодного героїзму чи подвигу. Але в її простих словах, думках, висновках відчувається та тиха спокійна сила, яка, сподіваємось, додасть наснаги тому, хто хоче спробувати впасти духом чи опустити руки.
– Людмило, розкажи, будь ласка, все з самого початку. Як ти переживала, звикала до думки, що чоловіка мобілізують, коли йому на роботі вручили повістку?
– Чесно кажучи, найперше спрацювала захисна реакція організму – спершу я не вірила, не усвідомлювала до кінця, що він кудись іде. Знаєш, як людині до останнього здається, що щось погане може статися будь з ким, але не з ним. Все ніби відбувалося не зі мною, як у якомусь сні, який ти спостерігаєш збоку. Потім самозаспокоювала себе та сина – татко пішов на роботу. Довготривалу. Звичайно, спочатку, коли почули, що чоловік уже майже на передовій, в складі прикордонних військ контролює так звану «сіру зону», все було дуже емоційно. Син часто плакав, не міг нічого, крім сліз, сказати по телефону. Та ми швидко зрозуміли, що просто не маємо права розкисати. Адже добре подумавши усвідомили, що у нас все добре! Ми в теплі і добрі завдяки нашим мужчинам-воїнам. Так, доводиться працювати за двох, самій і сумки носити, і робити іншу чоловічу роботу, адже сильна половина сім’ї виконує більш важливу і відповідальну місію. І навіть син повністю усвідомив серйозність моменту. Навчився тепер діловито-спокійно розмовляти з татом, присвячуючи йому всі свої успіхи та перемоги в школі та поза нею.
– І ти окрім основної роботи, годування сім’ї та виховання сина зайнялася ще волонтерською роботою…
– Так, ще з часів Майдану відчула потребу і потенціал ще більше активізувати свою роботу, допомагати людям. Працюю в соціальних мережах, є творцем, координатором та адміністратором багатьох волонтерських та патріотичних груп. Я комусь допоможу, а там хтось допоможе моєму. Важко людям, у яких немає мети в житті. А у мене є мета, є для кого і для чого жити.
– Людмило, що ти говориш скептикам, які кажуть, що це не наша війна, що туди пішли самі невдахи та авантюристи?
– Я таких просто не зустрічала (сміється). Мені в очі таке ніхто не говорив. А якби сказав, я б знала, що відповісти. Я оптиміст, і навколо мене лише хороші люди. У нас в школі, де я працюю, також постійно безперервно ведеться волонтерська робота. Ми розуміємо, що постійно потрібно допомагати хлопцям, щоб ми могли тут спокійно вчитися в школі, працювати. Не можна сприймати цю війну як суху статистику обстрілів та смертей у «перемир’я». Переконана, що кожна людина на своєму місці багато може зробити, бо ця справа насправді стосується кожного.
– Ну не може бути, що ти завжди так правильно і здорово думаєш та відчуваєш. Тебе що ніколи не охоплює злість, безсилля, розчарування від телевізійних новин, дуже повільних змін?
– Чесно, власне злість інколи охоплює. Але відчай ніколи. Розумію, що лише в праці порятунок. І завжди думаю, який я приклад покажу синові. Якби часом не було важко, треба працювати. Так, часом не завдяки, а всупереч, але це єдиний вихід.
Іра Циган, газета «Сила і Честь»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень