Юрій Алієв – хто він? Будь-який дорослий мешканець міста скаже – та це відома у Трускавці людина. Це депутат міської ради. Хтось добавить – колишній генеральний директор колишнього КП «Наше місто». А як людина?
Один скаже – добра, чуйна, уважна. Другий скаже – чоловік гордий, занадто принциповий, такий, що дбав більше про свої інтереси, ба, навіть присвоїв мільйони комунального підприємства… Так, не легко писати про таку неординарну, багатогранну, цікаву і суперечливу особистість. Але втричі було б важче писати про Юрія Алієвича два чи три роки тому, коли він керував усією комунальною службою в місті, коли від нього залежав порядок, благоустрій території, надійне функціонування міських інженерних мереж, справність дахів житлових будинків, ліфтів, доріг, подача тепла у помешкання і, звичайно, нормальна атмосфера у трудовому колективі КП «Наше місто», своєчасна виплата заробітної плати своїм працівникам, які сумлінно прибирали вулиці, ремонтували дахи та під’їзди, дбали про належний стан дороги, тощо.
Тоді сказали б – провладний автор співає дифірамби другій особі в місті після мера, виконує владне замовлення.
Зараз про пана Юрія писати легше. Він – звичайний громадянин міста, його роботу на минулій посаді можна спокійно аналізувати, і пафосних слів, на кшталт – який він здібний, талановитий керівник, йому не потрібно. Тож зараз сказати про цю людину справедливе, безпристрасне слово набагато легше, ніж тоді. Але чи це потрібно йому? Чи це потрібно людям? Гадаю, що потрібно. Бо час від часу чи то у провладних ЗМІ, чи у затишних чиновницьких кабінетах на ділових нарадах, чи у приватних бесідах за круглим столом та й згадають добрим чи гірким словом про Юрія Алієва, як на чию думку – вдалого чи невдалого – реформатора міського комунального господарства, праву руку міського голови Лева Грицака.
Хотілося б, щоб цю розповідь про Юрія Алієва сприйняли не як запізнілу похвалу чи якесь оправдання, а як об’єктивну оповідь про людину, яка знає собі ціну, ніколи нікому зла не вчинила, і з позиції нинішнього дня критично, правдиво оцінює свою колишню діяльність, і як небайдужий громадянин міста, депутат міської ради – нинішню ситуацію в Трускавці.
Юрій Алієв – трускавчанин
Ця особистість мене як журналіста цікавила давно. Дивувало багато: і неукраїнське прізвище, і досконале знання української мови, і його релігійна приналежність, і активна громадянсько-політична позиція, і глибока професійна обізнаність з комунальними проблемами міста.
Років два тому, якось перед однією з нарад, що мала відбутися у залі міської ради, Юрій Алієв був у доброму гуморі і стиха, для себе, заспівав приємним баритоном українську народну пісню. Це ще більше мене вразило і здивувало. Але час ішов, навколо Юрія Алієвича як генерального директора КП «Наше місто» збиралися грозові хмари з господарських і політичних проблем, що їх наганяли опозиційні сили. Тож будь-яку бесіду щодо його особистості довелося відкладати.
Минув час і Юрій Алієв пішов у відставку з посади генерального директора КП «Наше місто», що, правду сказати, було для мене дивною несподіванкою. Бо вважав його високопрофесійним спеціалістом і класним керівником. Мене завжди дивувала його феноменальна пам’ять, його обізнаність з комунальними проблемами як міста в цілому, так і будь-якого окремо взятого будинку чи навіть квартири зокрема.
На кожній нараді у міського голови, на засіданні виконкому чи на сесії міської ради коли його питали про ситуацію на тому, чи іншому об’єкті, він зі знанням справи, як справжній спеціаліст-професіонал, давав компетентну і вичерпну відповідь чи то про технічний стан інженерних мереж, чи житлових будівель, чи фінансових затратах підприємства. Його намагалися загнати в «глухий кут», звинуватити у різних гріхах, доказати невиправдані витрати коштів та інше. Таких правдоборців в особах опозиціонерів – депутатів, «правдивих» “незалежних” медівників, було чимало. Він успішно розбивав їхні вигадані факти, бо ще раз зауважу – досконало знав, що робиться в його господарстві, і міг без підготовки дати кваліфіковану відповідь. Але повернімося до того, як все починалося.
– Юрію Алієвичу, то скажіть відверто – ви корінний трускавчанин, чи заїжджий?
– Коли кажу, що я корінний трускавчанин, то люди сміються, мовляв, жартуєш. А я насправді п’ятдесят років тому, в 1961 році народився у Трускавці. Це моя батьківщина і від цього ніде не дінешся, – так з гумором, чого йому не бракує, розпочав розповідь про себе Юрій Алієв. – Я вдячний Богу, що дав мені дожити до цього віку і всім, хто мене щиро привітав і, зокрема, вашій редакції, з цією унікальною датою. Ну, перших 50 я, як кажуть, працював у поті чола, зате других 50 буду святкувати щодня, – сміючись, говорить пан Юрій.
Батько Юрія на початку 60- х служив у ракетному дивізіоні, що дислокувався у Трускавці. Тут познайомився з дівчиною з Івано-Франківська, яка приїхала до родини, подружили, побралися. Батько так зріднився з Трускавцем, з місцевими людьми , що уже й не думав повертатися в Азербайджан. Народився син. У церкві св. Миколая його охрестили, назвавши Юрієм, на честь святого Юрія – великого мученика за віру і правду. Юрій не підвів свого святого патрона. Усе своє життя він бореться за справедливість і правду, а за утвердження себе як громадянина, як особистості, якій не байдужі проблеми міста, доля трускавецької громади, а зрештою, і своєї сім’ї.
Закінчивши у Трускавці школу, він вступає на навчання у Ташкентський гідромеліоративний інститут на спеціальність інженер-механік. Знайшов там роботу і залишився на довгих 15 років. Робота була цікавою і він не шкодує, що роки свого молодого життя провів у Середній Азії. Тут він завів сім’ю. Все було добре, та ностальгія за рідним краєм, родиною, знайомими людьми давила на серце.
На початку 90-х, з розвалом Союзу, в середньоазійських республіках, як і всюди, настала економічна і політична кризи. Підприємства, на яких працював Алієв, закривалися, а до російськомовного населення ставлення було складним. Люди залишали притулок і виїжджали у рідні краї, рятуючи не раз здоров’я і життя своїх дітей і своє. Виїхав на Батьківщину, у Трускавець і Юрій Алієв зі сім’єю.
Тут опинилися у дуже складній ситуації, бо не мали ні громадянства, ні роботи, ні помешкання. Були клопоти і з дітьми, які до того вчилися однією мовою, а тепер треба було вивчати іншу, українську. І найперше, що зробив, звернувся до завідувача «Читальні» Мирослава Бурика, аби прийняв його дітей і дружину на курси української мови. Згадує, що на тих курсах були тільки його рідні. З часом усі труднощі було подолано і зараз Юрій Алієв вдячний усім, хто йшов їм на зустріч, допомагав освоюватися. Спочатку працював у різних приватних структурах, у ЗАТ «Трускавецькурорті», а у 2002 році був обраний депутатом міської ради і на запрошення міського голови Лева Грицака перейшов у міську раду, де очолив управління житлово-комунального господарства міста.
Шляхом реформ
– У якому стані ви прийняли комунальне господарство міста?
– Відверто сказати, я спочатку не знав, у якому воно стані. Знав, що є вісім таких підприємств, які мають свій напрямок роботи. Це теплова енергетика, водоканал, експлуатаційно-житлові контори, служба з благоустрою і саночистки, транспортні послуги, освітлення та реклама. Їх фінансово-економічний, технічний стан був не вельми втішний. Основною серйозною проблемою була велика кредиторська заборгованість. У житлово-комунальній сфері вона сягала десь до 12 мільйонів гривень. Це було на початок 2002 року. Ви можете собі уявити, яка то була колосальна цифра? Були борги по податках в межах одного мільйона гривень, борги по газу сягали до семи мільйонів гривень. Це був газ і комерційний, і бюджетний, і господарський. Були винні і транспортникам газу. А таких структур було дві: Львівгаз і Укртрансгаз. Були борги і по інших напрямках роботи. Тому на перших порах при міській раді створили групу зі збору боргів з населення. Це дуже невдячна робота, бо люди були неспроможні сплачувати борги. А нам треба і послуги надавати, і водночас розбиратися з боргами, що були винні організаціям, з якими уклали договори на послуги. У той же час місто перебувало в жахливому стані – дахи в житлових будинках текли повсюдно, несправні ліфти, неприродні комунікації в житловому секторі, важкий стан доріг… До того ж нам дістався старий транспортний парк, який підлягав оновленню, обладнання, установки, які за багаторічну експлуатацію вичерпали свій амортизаційний ресурс та інше. А якщо взяти тодішні тарифи на послуги., то вони зовсім не відповідали вимогам часу, потребам підприємства.
Зараз хтось собі думає, що все було так просто, що хтось несерйозно ставився до виконання своїх обов’язків, належного використання коштів. Та ні! Не треба шукати ворога, що хтось в чомусь винен. Та кожна влада обов’язково зіштовхнеться з труднощами. І ми з ними зіштовхнулися. Виникла необхідність ставити якісь пріоритетні завдання, виходити із ситуації. Все треба було вирішувати в комплексі. А для того, щоб виходити з цієї прірви, потрібно мати певну базу. Ось ми з цього і почали.
– Мається на увазі реформування житлово-комунального господарства?
– Так. Ми обрали пріоритетний напрямок реформування – житлово-комунальний фонд. Для наукового обґрунтування реформи ми запросили дві наукові організації. Вони проаналізували діяльність підприємств за минулі три роки 2000 – 2002, вивели економічні показники і зробили висновки щодо доцільності реформування цієї галузі. Цей процес обговорювався на виконкомі, на сесії міської ради. Ми старалися підійти до цієї справи дуже прискіпливо, ретельно. Чому? Бо якщо би ми допустили якусь помилку на самому початку, то надалі у нас виникли б серйозні проблеми. А їх, як я вже казав, було і так доволі.
Отож ми хотіли на початку відсунути наявні борги, щоби мати можливість запрацювати без них. Ми розуміли: якщо закладаємо в свою роботу борги, то повинні якимось чином досягти результату в тарифній політиці. Чому? Бо якщо будемо формувати ціну, не закладаючи туди боргу, то не зможемо досягнути бажаного результату. Зрозуміло, що краще завжди починати з нуля. Але є обставини, які не дають цього зробити. Я вже казав, це були борги по податках, по пенсійному, по газу… І куди б я не поїхав, з ким би не укладав договір, тобто з тими організаціями, які надавали послуги: чи це був Львівобленерго, чи Газ України, чи податкова, чи хтось інший, усі вимагали – сплати борг, будемо розмовляти.
Та все ж ми розпочали з того, що створили структуру. На перших порах здавалося, що вона громіздка, але апарат управління обов’язково повинен був бути, бо якщо це об’єднання, а мова йде про КП «Наше місто», то між його філіями налагоджувався тісний взаємозв’язок, і всі працювали на єдиному рахунку. При цьому ми дуже серйозно враховували людський фактор. Міський голова Лев Грицак розпорядився нікого при реформуванні підприємств не звільняти з роботи. Звичайно, оптимізацію штату треба було зробити. І ми її зробили безболісно, тоді, коли вийшли на певний режим роботи, коли досягли певних результатів. Люди на нас не нарікали і судових справ, як це є в нинішній ситуації, з цього приводу не було.
Скажу відверто, запуск нового об’єднання був важкий. Адже аналогів йому в Україні не було. Ми, власне, були першопрохідцями в цьому напрямку. А хто не набиває собі гулі, якщо розпочинає?
Так, не легко нам було з фінансами. Крім того, що нам у спадок залишилися борги, про які я вже говорив, до них додалося ще мільйонів п’ять гривень штрафних санкцій (пеня) за несвоєчасні сплати за надані послуги.
Тому говорити, що працювали недосконало, чи якось приховано, непрозоро, не скажеш. Чому я так говорю? Тому, що ту кількість перевірок, яку ми пережили за дев’ять років, годі якось пояснити і нормально сприймати. Гадаю, такого більше ніде не було. Двері від перевіряючих не закривалися. Все чогось шукали і знайти не могли. А була це справа рук опозиції, яка була дуже сильною у своїх намірах оголосити імпічмент міському голові Левові Грицаку. Їм дуже не сподобалося, що він переміг у 2002 році і в 2006 році. Тож все робилося, щоб створити бучу, не дати нормально працювати. Постійні скандали, крики: «Захистимо громаду! Хочете підняти тарифи! Не дамо!». Згадайте, що робилося під міською радою – галасливі мітинги, кричущі лозунги, гул барабанів. І так було постійно. Постійно писалися доповідні в цінову інспекцію, в прокуратуру. Ось в такій ситуації треба було працювати, виходити з цього складного становища. А то бувало: не встигнеш провести нараду – перевірка, не встигнеш оглянутися – перевірка, перевірка, перевірка… Були ті перевірки планові, позапланові чи замовні. Але вони йшли і на прохання депутатів, і деяких партійних місцевих діячів, і окремих невдоволених громадян. Не буду називати їхніх прізвищ, хоча б треба. Але на все прийде свій час. Працювати в такому постійному пресингу – треба було мати залізне здоров’я, велике терпіння, тверду волю і несхитну віру у те, що вирішили зробити для міста, для трускавецької громади. Тому говорити, що хтось допустив навмисне помилки, починати обливати брудом, розказувати про те, що творилися якісь фінансові махінації – не те що некоректно. Я би сказав – підло, безсовісно. Врешті-решт у результаті цих перевірок, а пізніше і проведеного аудиту, не було знайдено жодних правопорушень.
Так. Кожен має право мати свою думку про ту чи іншу людину, її діяльність. Але не має права безпідставно оббріхувати її, обливати брудом, створювати негативну думку серед громади міста.
Андрій Говіщак, газета “Франкова криниця Підгір’я”
P.S. На цьому наша розмова з Юрієм Алієвим не закінчена. Вона буде продовжена і торкатиметься роботи КП «Наше місто» під його керівництвом, проблем, з якими зіткнулося підприємство, боргів по заробітній платі працівникам підприємства та про його погляди на реформування КП»Наше місто», яке провела нинішня влада.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень