Місцеве самоврядування є владою! Місцеве самоврядування є владою? В залежності від розділового знаку ці дві фрази набирають різного змісту, хоча і одне, і друге речення є правильними. З однієї сторони, місцеві ради, міські голови мають владні повноваження, їхні функції прописані в Конституції України та ряді законів, зокрема законі «Про місцеве самоврядування», «Про статус депутатів місцевих ряд» тощо. З іншої, часто місцеві органи влади не мають впливу на процеси, які відбуваються на їхніх територіях. Виборність та призначення – два стовпи, на яких базується влада. Одних ми вибираємо, а потім вони представляють наші інтереси (в ідеалі), інших нам призначають ті, кому ми дали владу, обравши в органи влади.
«Закон – як дишло», таке суто українське прислів’я йде врозріз зі знаменитим «Dura lex, sed lex» (Строгий закон, але закон»). Лазівки в законодавстві, а тим більше часті зміни правил гри в Україні, перевага політичних рішень над правовими здатні викликати ступор не лише у консервативно мислячих громадян, але навіть у прихильних до анархічних поглядів. Фактична неможливість громади впливати чи хоча б один раз вплинути на обраних депутата, міського голову чи навіть призначеного з середовища «любих друзів» чиновника, викликає не лише гнів та обурення, але й апатію, небажання брати участь в формуванні громади як такої, відбиває охоту брати участь в розвитку територіальної одиниці, що в свою чергу гальмує процес розвитку громадянського суспільства – не лише на рівні загальнодержавному, а й на місцевому. Роль громадян в управлінні відводиться суто до дня виборів, коли потрібно висловитися на користь існуючої влади, жорсткої чи поміркованої опозиції чи незрозумілої позиції різноманітних «третіх сил». Одразу після обрання депутатів чи міського голови роль громадян в місцевому самоврядуванні припиняється і від них вимагається не заважати працювати, інакше вони ризикують отримати ярлик чи клеймо «саботажників», «ворогів», «підривників» чи іншого роду зловмисників, «козлів, які мєшают нам жить».
Така постановка питання є проте шкідливою не лише для громади, ініціативи якої душаться в зародковому стані, але й для самої місцевої влади, повноваження якої поступово урізають на користь влади центральної. Щораз частіші нарікання міських голів на те, що вони «не мають впливу» на той чи інший процес, що від них мало що залежить, є вповні справедливими. Але винними в цьому є і вони самі, адже намагаючись використати владні повноваження, якими їх наділила громада, вони зовсім не бажають рахуватися з цією громадою. Інакше кажучи, думка, що вони «вхопили Бога за бороду», тобто отримали цю владу довічно, зараз обертається проти них, б’є по них самим бумерангом, якщо не сказати «серпом по яйцях». З одного боку, в них цю владу, яку їм дали мешканці, відбирає центральна влада, яку теж обирали мешканці, а з другого, нема механізму протидії, нема як захистити повноваження органів місцевого самоврядування. І тоді самоврядування перетворюється на «саморятування». Міські депутати та міські голови залишаються одинокими у своїх прагненнях захисту інтересів громади. Бо, по-перше, цієї громади ще нема, її формування самі ж ці депутати та голови найчастіше і гальмували. По-друге, свідомі представники цієї громади, лідери та учасники громадських організацій та рухів не довіряють представникам місцевої влади (і мають на це ряд причин), тому й не стають на їх захист. По-третє, всі намагання місцевих органів влади домогтися повернення своїх повноважень чи хоча б не допустити подальшого їх урізання приречені на провал через перманентну зміну правил гри.
Центральна влада грає роль казкової сороки-білобоки, яка «тому дала, тому дала, а тому не дала». Звичайно, що всім давати може лише повія. А сорока дає кращим, улюбленим та заслуженим. А «гидкі каченята» місцевого самоврядування (обрані від опозиції, неготові йти на компроміси, молоді та нахабні, не надто компетентні і перелік можна продовжити) залишаються без харчів – дотацій, фінансів, програм, підтримки. Вони залишаються напризволяще, немов висять у повітрі – між центральними органами, які є високо в небі, і простими мешканцями землі. Місцеве самоврядування, образно кажучи, не піднялося надто високо, але вже відірвалося від своєї основи – громади. Не маючи підтримки одних і других, місцеві депутати та міські голови легко можуть бути обскубаними, наче кури чи півні, які хоч і птахи, але далеко не полетять…
Якщо ж серйозно, то урізання повноважень місцевих органів самоврядування – це велика проблема, це страшна біда. Місцеві громади перестали бути господарями власних ресурсів, вони не можуть розпорядитися не те що податками, левова частина яких йде наверх і там розподіляється за невідомо яким принципом. Вони не можуть розпорядитися навіть власними коштами, адже є казначейство, яке може їх «пропустити», а може «затримати», не надто пояснюючи причини. Ручне управління державою, яке міські голови мріяли б перенести і на рівень міста, робить місцеву владу заручником або ж маріонеткою. Хочеш вижити – змирися і роби те, що кажуть. Не хочеш – ну то давай собі раду сам.
Свідомо уникаємо тут конкретних прикладів, які можливості могли б бути для розвитку територіальних громад, якби були чіткі правила гри. Земля, чи продана, чи в оренді, чи просто вільна, могла б приносити значно більше прибутків місцевій громаді, ніж вона приносить зараз. Податки, які збираються на тій чи іншій території, могли б перетворити не одне українське місто в справжній едем, райський куточок. Не було б дірявих доріг, не було б неприбраних вулиць та під’їздів, не було б «шанхайських базарчиків» на кожному кроці. Проте з іншої сторони саме громада мала б контролювати, як використовуються кошти – через громадські слухання, збори, щорічні (якщо не частіше) звіти кожного з депутатів, через шлях дискусій з місцевою владою. Натомість маємо депутатів, які не ходять на сесії, пропускають засідання комісій, не ведуться протоколи цих засідань комісій. Маємо депутатів, котрі не подали жодного депутатського запиту, маємо голів, які тішаться підтримкою більшості і плювати вони хотіли на громаду, маємо наближені до ознак корупційних дії депутатів-бізнесменів при проведенні різноманітних тендерів, закупівель, афільовані підприємства, маємо використання службового становища для здобутку додаткових надходжень не місцевого (міського), а сімейних бюджетів тих чи інших посадовців. Тому цей гордіїв вузол місцевого самоврядування важко розрубати одним махом, адже в будь-якому випадку закінчиться все не на користь простої громади, котра є сукупністю мешканців територіальної одиниці.
На нашу думку, реформа місцевого самоврядування є на часі, є необхідна. Але проводити її варто після попередніх обговорень, підготовок, можливо навіть пілотних проектів (експериментальних) на прикладі окремих міст. Розпочинати варто з прийняття статутів територіальних громад, в яких мало б бути чітко виписано стосунки влади та громади. Жорсткі санкції повинні бути передбачені за невиконання обіцянок чи своїх депутатських обов’язків – це, можливо, зменшило б кількість бажаючих зайнятися «нелегкою» працею депутата, покласти таку «відповідальну ношу» на свої плечі. Варто переглянути всю структуру органів виконавчої влади. Не виключено, що виконання депутатських обов’язків можна зробити і оплачуваним, а не лише на громадських засадах. Бо як наразі часто цю «громадську роботу» депутати «компенсовують» лобістськими рішеннями, промоцією власних бізнес-проектів, іншими способами «відбиття» грошей, витрачених на виборчу кампанію. Втім, це стосується не лише депутатів, а й міських голів також, хоча вони і отримують зарплати, надбавки, премії та інші гроші з податків громадян.
А поки що влада вислизає з рук органів місцевого самоврядування. Свої ж кошти приходиться випрошувати, клянчити в області, в уряду. Зароблені гроші не можна ефективно використати через казначейство, через жорсткий контроль фінінспекцій. Дорожній податок з водіїв не йде на ремонт доріг, а водії, пасажири та пішоходи питають не з ДАІ, не з центральних органів влади, а власне з міських голів, депутатів місцевих рад. Впливу на логістику, на транспортне сполучення, на різноманітні тендери, які проводяться на рівні області, у місцевої влади немає. Суб’єкти господарювання на територіях ведуть свою політику так, щоб було вигідно їм, реєструють фірми в одному місці, а бізнес ведуть в іншому, теж нема на то ради. Додаткові надходження до місцевих бюджетів не так легко здобути, адже в багатьох випадках закон не на боці місцевого самоврядування. Якщо до цього всього ще додати низький професійний рівень окремих голів та представників депутатського корпусу, слабкість юридичних служб, невміння здійснювати промоцію територій, внутрішні протистояння, які замість сприяти розвитку території тільки шкодять, та ще ряд факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру, то стає зрозуміло, що «саморятування» ще довго буде словом-синонімом «місцевого самоврядування». І хоча дехто заздрить представникам місцевих органів влади, і хоча часто вони самі показують, немов павичі, важливість своїх персон, посад і функцій, але насправді варто їм поспівчувати. Напевно, не один міський голова подумки послав під три чорти свою посаду, гадаючи «і навіщо воно мені було треба?». Але гонір не дозволяє визнати це вголос та піти добровільно у відставку, ховаючи за станом здоров’я чи іншими причинами власну неспроможність та небажання тягнути ту лямку.
Звичайно, що поближче до нових виборів навряд чи стане менше бажаючих обійняти посаду мерів міст чи стати членом депутатського корпусу. І навряд чи громадянська свідомість українців зміниться настільки, що вони знову не наступлять на ті самі граблі. А ті граблі обов’язково будуть лежати перед носом виборців, якщо залишиться хоча б крихта чужорідної, нав’язаної нам ззовні пропорційної системи виборів. Але це вже зовсім інша тема…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень