Зустрічі однокласників завжди несуть масу позитивних емоцій, бо пригадують час нашої безтурботної молодості. А якщо це зустріч з одногрупниками через 30 років, то це ще й час наповнений спогадами про становлення нашого світобачення.
І ось ми, випускники політехніки 1983 року, це зробили – зустрілися через три десятиліття. Спочатку приглядалися, намагалися пригадати у цих посивілих та розповнілих чоловіків – легких на підйом одногрупників, а в цих поважних і серйозних матерях – вертлявих одногрупниць. Але було достатньо одного слова, жесту, щоб згадати імена, яких вже не вживають до цих поважних осіб. Ми розуміємося, бо ми одне покоління. Ми спільно йшли по життєвій дорозі, разом з власною державою, незалежність якої зустріли вже на вимарші, будучи готовими спеціалістами.
І між спогадами про студентське життя, виникла думка, що пізнавши нас ми можемо пізнати стан інтелігенції сьогоднішньої України.
Отож, менше половини із нас залишилися працювати за спеціальністю, а майже 60 % перекваліфікувалися хто на службовця, хто на працівника гуманітарної сфери, хто на підприємця, а хто зумів поєднати ці галузі. При цьому це не залежало від успішності під час навчання. Як не парадоксально, але ті, хто не «зрадив» своєму фахові, мають по одній дитині в родині, а «перебіжчики» щонайменше двоє, а то й троє.
Політика не зацікавила нікого безпосередньо, але до 15% є тих, хто працює в районній адміністрації. Громадську активність проявили до 40%, які в той чи іншій спосіб пробують себе бачити як носів потреб громади.
Більшість, до 60%, бачить свій успіх в дітях, тому діти, відповідного віку мають вищі освіти, як шлях до життєвого успіху. Менше 7% дітей виїхало за кордон жити, але й це викликає тугу за ними. Цікавим є те, що ті, хто має внуків – мають особливий сентимент до них, а хто не має, переконує одружених дітей не відкладати народження дітей. При цьому, на кожну родину з двох осіб кількість дітей складає 1,95, що на жаль не є рівнем відтворення – ми таки не збільшуємо населення власної держави, бо народжуємо менше ніж нас є.
Будучи вже людьми зі значним життєвим стажем на сьогодні, ми зробили вагомі відкриття для себе за останні десятиліття. Серед таких особистих відкриттів виявилося те, що ми можемо і вміємо робити багато, що нам потрібно постійно навчатися, що можемо бути педагогами, що можемо виховати гарних дітей, що володіємо достатньою енергією, щоб здійснити задумане. Окрім цього, були зроблені і такі філософські відкриття про те, що моральний авторитет є набагато вагоміший від адміністративного, що виховання дітей йде не через наші слова, а через наші вчинки. Прозвучали й політичні відкриття про те, що чиновників у нас забагато, а відповідно скорочення їх на половину та запровадження чітких посадових інструкцій та організаційних технологій зробить країну менш корумпованою… Здається з цього переліку наших відкрить можна укладати порадник для тих, хто бажає досягнути успіху у житті.
Від спілкування ми були щасливі, бо пригадали молодість, перші захоплення, перші успіхи в дорослому житті. А що ж Україна, з таким інтелігентним прошарком? На жаль ніхто з нас не є задоволеним станом речей у державі після тридцяти років діяльності нашого покоління, всі проблеми ми передаємо нашим дітям. Ми не зуміли переламати хід історії, зробити свою державу багатою та вільною. Мусимо це визнати.
Причин нашого «недопрацювання» є багато – це і спроба пристосовуватися до умов, а не шукати шляхів змінити на краще, це і не трактування ближнього як рівного собі, а як того, кого варто обійти доступними, не завжди моральними шляхами, це і брак ідеологічної постави, коли ми можемо поблажливо говорити про наступ на мову, на українське… Напевно цей перелік можна було б продовжувати та наше покоління є свідомим, що формувалося за радянщину і нам важко бути іншими.
Та ось наше прагнення дати дітям освіту, бачити багато онуків навколо себе це творить надію, що наші зусилля будуть підкріплені молоддю, яка вже буде іншою, позбавленою наших світоглядних проблем і зуміє нам, дідусям і бабусям, відчути себе у своїй, не чужій, у вільній, без сучасної орди Україні. І хай в цьому нам допоможе Бог!
Святослав Сурма, учасник зустрічі Львівських політехніків
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень