Про те, що найулюбленіше дітище Сашка Кривенка, про котре він сам казав: “Пост-Поступ”(Post-Поступ) – найбільш яскравий та масштабний перформанс в українській пресі кін.ХХ ст.” -, було явищем не тільки медійним, але й культурним і суспільним написано чимало.
А от про те, який вплив на мізки, на світосприйняття людей (а особливо молоді), котрі мали часто-густо не пряме, а дотичне відношення до феномену Кривенка, спричинив він сам та його проекти сказано не так вже й рясно.
Спочатку була емоція.
Днями сидів, дописував років зо два як недописане оповіданнячко, згадуючи туманний, якийсь вже іншосвітній Сахалін. Але тут хтось невідомий смикнув мене відпочити думкою на одному сайті, де я веду блог. Я там вивісив свою нещодавню статтю з УП , в якій, зокрема, згадував і Олександра Кривенка. І тут таки звернув увагу на два коменти.
Перший був від анонімного, але підозрюю в житті знайомого мені, читача.
“Сашка зараз курва бракує. Чим далі, тим гостріше відчувається брак особистості, яка може стати точкою відліку української журналістики… знати Сашка особисто є одним з привілеїв, які я маю в цьому житті . Я лише тепер усвідомлю як багато отримав від короткого спілкування з ним”.
А другий, судячи з аватарської фотки, дівчатко Іринка.
“Я вчилась писати з “Post-Поступу” .
Дівчатко було 88-го року народження, мало того – харківське, та ще й писало, що журналістка. Я почитав, що ж воно пише в блогах. Мова напрочуд чиста, дзвінка і водночас трохи саркастична. Теми не те щоб значущі, але подаються і розкриваються надзвичайно своєрідно – так що чіпляє і око, і думку. Дійсно -, відчувався уїдливо-іронічний стиль “Поступу”.
Через “приват” я списався з Іриною, і от що з’ясувалось. Виявляється її входження в професію почалось саме зі знайомства з “Поступом”. Років в 14-ть, коли вона повідала батькові, що хоче займатися журналістикою, той спочатку категорично заперечував. Але коли зрозумів, що донька затялась у своєму виборі, то дістав з антресолей підшивку “Поступу” за 92-94 рр. і запропонував Ірині уважно її переглянути, зауваживши що “це справжня журналістика”.
Далі Ірина написала:
“Від тата я тоді ж вперше почула і про Кривенка. Вони не були знайомі. Просто в один із приїздів Олександра до Харкова, хтось запросив мого батька на презентацію його книжки. Скільки років пройшло, а він і досі під враженням від того творчого вечора…
Тато в мене технар, газет майже не читав і не читає, телевізор не дивиться, хіба що науково-популярні передачі з “Діскавері”. Але виявляється один раз в житті він порушив цей свій принцип. Мало того, він нічого зайвого в домі намагається не тримати. Зберігає лише те, що являє якусь цінність для нього. Тому не прислухатись до поради тата, котрий стос старих газет і досі вважає справжньою журналістикою, я не могла. І це дійсно виявилось надзвичайно цікаво, корисно і повчально.
…Я вже тоді почала позаштатно співпрацювати з деякими виданнями, але мріяла в будь-що колись потрапити до такої команди як поступівська, а то й в якийсь проект самого Кривенка. Але сталось страшне – невдовзі повідомили, що він загинув. ”
Прочитавши це, я зрозумів, що мене смикнуло – сумління від невиконаної, саму собі даної обіцянки. Спробувати знайти відповідь на думку, якою мене якось збентежив Кривенко.
Я не так, щоб добре знався особисто із Сашком, хоч познайомились ми з ним ще в грудні 89-го – не дуже-то й будеш знатися, живучи в різних кінцях країни. Але принагідно , чи то коли я приїздив до Львова, а потім з 95-го вже й до Києва, чи то коли він бував в Харкові, ми зустрічались. І якось я помітив, Кривенко інколи проговорював яку-небудь не до кінця сформульовану ідею чи думку, якби спонукаючи співрозмовника самому її продовжити або ж завершити. Ось про одну таку думку двічі почату Сашком мова і піде далі…
Рік десь, так 1997-98-й. Весна, тільки трохи пізніша, ніж нині. Ми із моїм другом, ще одним Сашком, Павленком висмикнули із якогось навкололітературного, балабольного і абсолютно бєсполєзного тусняка Cашка Кривенка. Затягли його в кав’ярню на Гіршмана трохи підгодуватися та випити кави.
Кривенко приїхав до Харкова із двох причин. Презентувати написану ним у співавторстві з Володимиром Павлівим “Енциклопедію нашого українознавства” та з’ясувати можливості інфільтрування в харківський медійний радіопростір якісного україномовного продукту. Тільки от лихо – потрапив на якісь чи то ТУМ-івські, чи то “Спадщанські” безкінечні шаровари. Той, хто хоч раз бував на такого роду збіговиськах, зрозуміє наше тодішнє компанійське роздратування.
Головним тематичним імперативом тих потеревеньок було: “питання культури рєшать” шляхом встромлювання обвислої, здохлої, старечої цицьки совєцької соцкультури в ротенятко, очманілого від такого ґвалтування новонародженого немовляти українського постсовкового модерну. Але ж дитинча народилось із зубками та норовом. Цицьку не просто гризло чи випльовувало, але й ноженятами лупило по пузу гермафродитній мамкє, а рученьки так і тяглись поскубти пейсики цього папки-мамки.
От, пообідавши і перебравшись через Сумську на лавочку під старезного дуба в сад Шевченка, ми і розмовляли про отой самий продукт в контексті вражень від згаданої засідайлівки.
Продукту практично немає -, пояснював я Сашкові -, бо майже нікому його виробляти. Найбільш фахові і прямоходячі подались хто куди: хто до Києва, хто в бізнес, а хто й просто махнув на все і в першу чергу на себе рукою і тупо відробляє гроші.
Ну, не з цим ж виробляти -, додав Павленко і тицьнув пальцем в бік ТУМ-івського офісу
Ні, від цих вже нічого нового не отримаєш. – Сашко теж кивнув головою в бік ТУМ-івського офісу. – Це ялове, торохнуте совком покоління. Їм бандуру б, під дуба і тужити. Знаєте, а нам же з Володею (Павлів -В.С.) сьогодні перед ними виступати. А там тітоньки такі вразливі – можуть і заплювати. Це вони нас офіційно запросили, мабуть не знаючи до пуття, що таке та енциклопедія. Може покличете ще когось, адекватнішого чи-що, молодь яку-небудь?
Запросто -, пообіцяли ми.
Сашко зазбирався – у нього був запланований ефір на “Радіо вена”, а ми подались гуртувати люд. Павленко обдзвонювати знайомих адекватів (чи не одним із них бува виявився тато Ірини?). А я, молодняк, бо мав на 20 років молодшу сестру з відповідною її віку на той час купою друзів.
Презентація, а швидше творчий вечір в Українському культурному центрі пройшла не те щоб на славу, але без особливого скандалу. Я припізнився, бо треба ж було такому трапитись саме того дня, їдучи в підземці потрапив в якусь метрополітенівську халепу обезструмлення. Мені потім розповідали, що Кривенко з Павлівим виступали по черзі, але перший удар взяв на себе Сашко.
Після короткого вступного слова він почав вибірково цитувати енциклопедію і деякі означення, на кшталт нацдебілізму чи солодунства, старій спадщанській гвардії не сподобались. Хтось почав голосно обурюватись, але молодіжна гальорка (молоді з’явилось напрочуд багато) на старих зашикала і ті притихли. Правда пара тітоньок із зали подались геть. Потім пішло веселіше, Павлів читав вірші, Сашко зачитував уривки якихось своїх, як я потім зрозумів, так і недописаних есеїв.
Після презентації якийсь старогвардієць намагався сказати Кривенкові щось таке гнівне, але набігла молодь і обступивши Сашка відтерла ветерана. Сашко десь півгодини спілкувався із молодняком, дарував книжки, відповідав на питання, розповідав про щось веселе.
Потім ми сиділи в затишному погрібку “Старого міста”, пили коньяк і ділились враженнями. Довгов’язий Сашко, схилившись до мене через столик, чомусь напівпошепки промовляв:
Ти розумієш, старий, вони вже інші. Вони проворніші, прудкіші за нас, вони агресивніші. Але вони й щиріші за нас. У них переважно непогана освіта і це дає їм можливість заробляти. І не тільки заробляти, бо коли вони зіткнуться з реальністю, що чесно заробляти копійку в цій країні є проблема – вони ту проблему будуть усувати. А ми мусимо стати перегноєм. Ми перегній, на якому зросте нова генерація, котра років через 15-20 зробить те, чого ми не спромоглись на початку 90-х.
А колишні дисиденти? -, навіщось запитав я.
А що дисиденти? Вони свою справу зробили. Вони дали поштовх нам. Єдина їхня помилка це те, що вони поперлись у владу. У цю владу. Вона їх спаплюжила. Система ламає всіх. В мене таке враження, що вони почали боятися щурів*. Дисидентами мусимо стати ми. Треба творити якийсь неодисидентський рух, аби стати добрим перегноєм…
Тут хтось втрутився в нашу розмову, перебивши Сашків монолог. І більше ми до цієї теми не повертались.
А я так і не встиг його запитати, а власне кого він мав на увазі означаючи займенником “ми”? І якими мусять бути оті самі неодисиденти?
Після того ми пересікались із Сашком ще декілька разів в Києві. Але все було якось на швидку, і ми так і не змогли завершити ту розмову . А тепер я сам шукаю відповіді на цю недокінчену Сашкову думку…
У ніч з 8 на 9 квітня в автокатастрофі загинув один із найвідоміших українських журналістів, президент “Громадського радіо”, колишній головний редакторPost–Поступу та ПіКу Олександр Кривенко. Трагедія сталася о 2.20 ночі на трасі Київ-Чернігів, за 39 кілометрів від Києва.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл.. село Губарівка, Товариство “Малого Кола”
*Хтось розповів Сашкові, як кадебісти зламали одну людину, змусивши її стати сексотом. Вони просто посадовили її в камеру повну щурів.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство “Малого Кола”, для УП
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень