Все менше і менше залишається тих людей, які зі зброєю в руках в лавах ОУН-УПА боролися за незалежність України. Багато з них уже відійшло у вічність. Але їх подвиги, їх звитяга, їх жертовність залишилися в пам’яті нащадків, їх синів і дочок, які слово в слово можуть передати яскраві спогади своїх батьків. До цієї когорти людей належить і наш сучасник, завідувач стоматологічним відділом санаторію «Дніпро», лікар вищої категорії Роман Михайлович Хом’як, батько якого Михайло був референтом ОУН-УПА. Сьомого жовтня минуло десять років, як він помер.
– Пане Романе, як ви вшанували пам’ять свого батька? Чи прилучилися до вшанування колишні соратники по організації?
– Так, десятого жовтня минуло десять років, як ми з братом Ярославом схоронили свого батька. В останню путь прийшли його провести колишні учасники визвольних змагань зі Стебника, Дрогобича, Борислава політв’язні, члени нинішніх міських національно-патріотичних організацій, багато громадян міста. Останню шану віддав батькові і тодішній міський голова Лев Грицак. Хоронили батька як патріота України, безстрашного бойовика УПА під звуки Національного Гімну та в супроводі Державного синьо-жовтого прапора та бойового червоно-чорного знамена УПА. Була свята Літургія у церкві св. Миколая, а на могилі молебень, на якому виступили представники громадських організацій. Цього року вшанування пам’яті батька було традиційним але скромним. Після відправи у церкві відвідав могилу батька і матері, поклав квіти, запалив свічку, помолився… Пошанувати пам’ять батьків – це мій святий обов’язок. А більше нікого не було.
– Розкажіть, звідки родом ваш батько, коли вступив в УПА, як опинився у Трускавці?
– Народився батько в селі Раделичі Миколаївського району в 1920 році. Навчався на кравця у Львові. За часів Польщі з друзями брав участь у таємному насипанні символічної могили на місці, де були схоплені польською поліцією а потім страчені національні герої, трускавчани Василь Білас та Дмитро Данилишин. До ОУН вступив у 1941 році. За завданням керівництва організації працював кравцем, двічі попадався в лабети гестапо, але вдавалося з допомогою друзів втекти. Зі створенням УПА вступає у її лави, бере участь у бойових операціях з визволення в’язнів Миколаївської тюрми. А пізніше брав участь у бойових діях із загонами НКВД, був поранений і потрапив у полон. Зазнав тортур, але нікого не видав і був засуджений до смертної кари, яку замінили на довговічну сибірську каторгу у Воркуті. Витерпів, вижив і в 60-х роках повернувся на Батьківщину, уже з сім’єю. Там, в Сибірі народився і мій брат Ярослав. Після довгої мороки сім’я отримала дозвіл на поселення у Трускавці. І з 1959 року ми живемо у цьому курортному містечку. Батько часто розповідав про бойові операції повстанців, події каторжного буття…
– Пригадайте, будь ласка, епізод–два з його життя.
– 
Знаєте, все його життя до останньої хвилини було невтомною боротьбою за свої принципи, за державність. Про це можна розповідати і розповідати. Любив він згадувати про подію, що сталася в Перегінську, це на Івано-Франківщині. Ось як це було. Перед новим 1946 роком моєму батьку, референту повітової екзекутиви стало відомо, що в районі дислокації загонів УПА для «наведення» порядку направлено 150 солдат НКВД. Поступив наказ Крайового Проводу ОУН-УПА ліквідувати цей загін, що отаборився в Перегінську у школі. З настанням новорічної ночі на св. Василя повстанці готувалися провести бойову операцію. Сотник «Нечай» обдумав і врахував все до найменшої дрібниці, Надійна зв’язкова «Орися», яка працювала в школі, повідомляла, що енкаведисти виставили три вартові заслони. У молодого лейтенанта, який, очевидно, закохався в неї, вивідала пароль. Та брали сумніви. А що як пароль підступний? Як в останню мить його замінили? Але війна є війною. Без жертв не обійтися. Сотня бойовиків УПА підійшла до села. Не чулося віншувань, як це буває в наших селах. Тихо, немов хто спеціально позатулював морди, сиділи сільські пси. До переднього постового підходили бойовики, переодягнені в офіцерську форму НКВС. Раптом пролунав окрик: «Стой! Кто йдет!?». «Пароль!». Один зі старшин відповів. Слава Богу, все нормально. Лейтенант не підвів, а вартовий нічого підозрілого не помітив. Його тут же обеззброїли і вжили заходів, аби не подав сигнал. Так вчинили і з іншими вартовими…
А в класі, на долівці, вистеленої соломою, мирно спали солдати. Окремо на ліжку відпочивав старший офіцер. Це був підполковник Царенков.
Повстанці, захопивши зброю, підняли сонних бійців НКВС. Розбудили і Царенкова. Великим було його здивування, коли провідник «Нечай» представився йому. Зрозумівши, що справу програв, підполковник спитав: «Што будете с намі делать?». «Те саме, що ви робите з нами..». Батько зауважив, як великий шрам, що пролягав на лиці радянського офіцера, побагровів. Він більше нічого не казав, лише впав головою на ліжко і мовчав, чекаючи своєї участі. Та раптом «Нечай» сказав: «Нам потрібна ваша зброя, і ми її забрали. А життя вам даруємо». Керівник повстанців діяв відповідно ситуації. Солдати опору не чинили і їх не рухали. Такою була вказівка і вищого командування УПА – даремно кров не проливати. Обходитись якомога меншими жертвами. Прихопивши всю зброю, нападники щезли в темряві ночі.
Та на цьому ця історія не закінчилася. Вона має своє продовження. Було це уже в 1976 році. Мій батько Михайло, який вижив у сибірських таборах, тепер мешкав у Трускавці. Він саме прогулювався у курортному парку. Повз нього проходило сотні людей. Звиклий до екзотичної східної публіки, він не дуже звертав увагу на перехожих у традиційних каракулевих шапках чи тюбетейках. Раптом краєм ока запримітив чоловіка з багряним шрамом на лиці. Хто це? Невже він? Цікавість взяла верх. Наздогнав, привітався, і, вибачаючись, спитав: «Ви часом не підполковник Царенков?». Шрам на обличчі незнайомця побагровів, як і тоді… «Так, Царенков», – почув відповідь, – Тільки уже не підполковник. Був ним. А перепрошую, звідки ви мене знаєте? Ви випадково не учасник цієї операції?…». Батько відповів «так» і назвав себе. «Ви були чесні вояки»,- сказав колишній офіцер НКВД і подав руку колишньому своєму противнику. Тато щиро відповів на вітання. А згодом ця друга зустріч переросла у справжню дружбу. Пан Царенков (а як вияснилося, був він Царенко з Полтавщини, чи зі самої Полтави, уже не пам`ятаю) часто приїжджав у Трускавець на лікування і квартирував у нас дома. Пригадували ту фатальну для радянського офіцера ніч. Його військовий підрозділ після цього розформували, багатьох покарали. Царенкову пощастило, бо колись служив в охороні Жукова. Його понизили у званні до старшого лейтенанта і демобілізували. Він не раз говорив, що в УПА були гуманні вояки і ця армія заслуговує на визнання. Це один з епізодів бойового життя мого тата. А їх було чимало. Можна розповідати про важке поранення батька, полон, допити з катуванням, лікування у славного дрогобицького хірурга Мирослава Романяка, який врятував його від каліцтва, бо збиралися ампутувати ногу. та заслання на каторгу, про підпільну роботу в організації «Північ», що діяла в таборі, про участь у визвольному русі братів мого батька Івана, Петра, Констянтина та сестри Катерини, які загинули в нерівній боротьбі та багато іншого.
– Напевне шановний пан Михайло, земля йому пухом, жив після звільнення з ув’язнення не лише спогадами. Були в нього і мрії…
– Звичайно. Він хотів, аби ми, його сини вивчилися, стали на свій хліб, були вірними його ідеям. Батько мріяв про незалежну українську державу, за яку віддали своє життя тисячі людей. Він радів, коли його мрія здійснилася і було проголошено Незалежність України. часто виступав на громадських зібраннях, і до кінця свого життя мріяв про те, аби ОУН-УПА було визнано воюючою стороною у Другій Світовій війні, Він дуже хотів бачити Україну розвинутою, багатою державою, а людей, незважаючи на погляди і віру, єдиними у своєму дусі, щасливими і заможними.
Андрій Говіщак, газета «Франкова криниця Підгір`я»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень