На узбіччі: Добромиль та Хирів

В Галичині є чимало місць, надважливих для нашої минувшини, але безпорадних в сьогоденні. В них час немов зупинився, мешканців не більшає, а меншає, а їдуть туди тільки ті, хто пов’язаний з цими територіями родовими чи ностальгійними узами. Такими містечками на узбіччі є два міста районного значення на Старосамбірщині: Добромиль та Хирів. В обох в сукупності проживає менше 9 тисяч людей.

Доїхати до Добромиля та Хирова можна автобусом. А можна й дизелем із Самбора, котрий туди курсує тільки зранку, о 7.40. Потяг везе два старі обшарпані вагони і їде до Добромиля майже дві години. Але в цьому є й перевага, бо по дорозі можна все роздивитися, неначе з своєрідного «прикарпатського трамвайчика». А ще прислухатися до розмов місцевих мешканців та зрозуміти, чому в них така велика доля песимізму.

Перший шок на вас очікує, коли ви висідаєте в Добромилі. Замість залізничного вокзалу – руїна на фоні порослих травою шпал. Єдиний курсуючий потяг ще утримує місцевих збирачів металу від розкрадання рейок. Інакше було б те саме, що з вузькоколійкою в Карпатах, зокрема на Сколівщині. Мимоволі задумуєшся над колишньою величчю залізниці та можливістю її відновлення.

Другий шок – ви не в Добромилі, а невідомо де. Вірніше, це Добромиль, але не місто, а околиці. До центру треба йти десь з 1,5 км чи більше. Добре, що прямо, нікуди не звертаючи. По дорозі побачите кілька старих будинків австрійського періоду, чимало руїн радянської доби та дві православні церкви.

Зате в самісінькому центрі – радість для очей. Ратуша як окраса центральної площі та всього містечка, старовинний костел, згадка про бравого вояка Швейка, якому пощастило побувати в Добромилі, пам’ятник Адамові Міцкевичу, композиція «Я люблю Добромиль».

А ще – річки Вирва та Стрвяж, Василіанський монастир вдалині, де духовно зростав молодий Андрей Шептицький, руїни замку Гербурта, пам’ятки природи.

Недалечко від Добромиля (проїзд маршруткою коштує 8 грн.) – інше містечко з тими ж 4 з чимось тисячами населення. Це Хирів.

Для декого ця назва може видатися немилозвучною, проте походить вона, як гласить Вікіпедія, або від легендарного Хорива, або від чуваського слова «хир», що означає сосна. Навряд чи ви чули, що чуваші колись жили в Західній Україні, та Вікіпедія стверджує, що жили.

Що цікавого в Хирові? Насамперед це сама будівля залізничного вокзалу, де в 1918 р. містилися органи державної влади ЗУНР. Він функціонує, на відміну від Добромиля, з його протилежної сторони – автостанція (як і в Самборі). Ще в Хирові цікава центральна частина містечка – ратуша, костел, православна церква, пам’ятники.

Та найголовніший об’єкт, заради якого варто побувати в Хирові – це колишній конвікт єзуїтів, де освіту здобував сам Богдан Зіновій Хмельницький. На території руїн конвікту (колегії) є й пам’ятник гетьманові. Велич споруди видно ще з потяга, але зблизька можеш тільки приблизно зрозуміти, наскільки тут все було гарним, строгим та цікавим в час діяльності навчально-виховного закладу ордена Товариства Ісуса. Зараз тут тривають відновлювальні роботи після недавньої пожежі, але в цілому картина досить сумна.

В Хирові, як і в Добромилі, бував персонаж книги Ярослава Гашека бравий вояк Швейк, а ще тут бували високодостойники Австро-Угорщини. Консервація часу в Добромилі та Хирові дозволяє хоча б частково відчути «смак» Австро-Угорщини кінця XIX – початку ХХ ст.

На Старосамбірщині таких розсипаних перлин як Добромиль та Хирів є чимало. Це і сам районний центр Старий Самбір, з яким колись за першість змагався Добромиль (певний час існував навіть Добромильський район). Це також Нижанковичі, Нове Місто, Сприня, Стрільбичі, Скелівка (давній Фельштин). У кожному з них – історія, котра, на жаль, потрібна щораз меншій кількості людей. Давні містечка залишаються обділеними увагою туристів, сумують на узбіччі туристичних шляхів, старіючись, занепадаючи, животіючи. Їхні мешканці все ж надіються, що містечка воскреснуть, киваючи на сусідню Польщу, котра в багатьох речах є прикладом: і як розвинути туризм, і як популяризувати автентику, і як піднятися на ноги.

Володимир Ключак, фото автора