/Світлана Шемеляк, мама Тараса Гап’яка, про якого у штабі АТО заявили, що він начебто добровільно здався у полон, вказала на розбіжності між заявами сина на відео та реальністю/
Минулого тижня, 11 травня, на каналі “Народної міліції” терористичної “ЛНР” оприлюднили відео допиту невідомими особами бійця ЗСУ Тараса Гап’яка.
12 травня на відео відреагували у штабі АТО, оприлюднивши заяву, в якій йшлося про те, що наприкінці березня цього року 22-річний Гап’як самовільно залишив місце служби, а самого бійця позбавили звання “сержант” після ретельного вивчення деталей інциденту.
Чимало запитань викликали як заяви бійця на відео, так і взагалі ймовірність того, що він міг здатися в руки бойовиків добровільно.
Тож ТСН.ua зв’язався з мамою військового Світланою Шемеляк, яка в інтерв’ю вказала на розбіжності між заявами сина та реальністю, що вказує на очевидно постановочний характер відеозапису. Зокрема, Гап’як на відео каже, що 23 березня посварився з хлопцями та пішов з військової частини, після чого потрапив у полон. Проте достеменно відомо, що 24 березня військовий ще снідав із товаришами.
22-річний Тарас Гап’як практично всю війну провів на передовій. Він вступив на службу ще у мирний час, а з початком російської агресії підписав контракт та відправився на фронт. У військовій частині поблизу міста Попасна в Луганській області Гап’як перебував приблизно з грудня 2016 року на посаді командира відділення.
Зараз родина Тараса, яка мешкає у місті Борислав Львівської області, намагається зробити все можливе, щоб повернути хлопця. Адже спочатку, коли про зникнення Тараса тільки стало відомо, військові командири відмовлялися спілкуватися з родиною, звинувачуючи Гап’яка у дезертирстві.
До речі, розбіжності є і в заявах військового командування. Так, у частині наполягають, що хлопець зник 26 березня. Але в результаті невеличкого розслідування, яке Світлана провела разом із волонтерами, стало очевидно, що Тараса ніхто більше не бачив вже після обіду 24 березня.
– Пані Світлано, розкажіть своє бачення ситуації. Що сталося?
– Насамперед я звинувачую військову частину в тому, що сталося. Тільки їхня провина в тому, що вони спустили його з уваги і нічого не робили задля його пошуків. А коли ми туди приїхали з волонтерами, вони не йшли на жодний контакт.
– Що ви маєте на увазі – “спустили його з уваги”?
– З’ясувалося, що коли частина подала, що він зник 26 березня (це подали як самоволку, самовільне залишення частини, дезертирство), вони просто виключили його з частини, зі списків. Вони зробили так, наче взагалі такого солдата більше немає. І вони, відповідно, не збиралися розслідувати і робити щось для його пошуків. Тому я сама була змушена з допомогою волонтерів щось робити.
Про останнє спілкування з сином
– Коли ви востаннє спілкувалися з сином?
– Останній контакт, що я його бачила особисто, ми говорили Скайпом ще 23 березня вечором. Після 9-ї години вечора. Я бачила, що він сидів у бліндажі. А вдень у п’ятницю, 24 березня, до обіду, десь о пів на дванадцяту, моя рідна сестра з ним розмовляла. Вони там з хлопцями снідали, макарони з сардинами. Як потім сказав нам його товариш, це була його улюблена страва. І все. Потім після обіду його вже не бачили. (На знятому бойовиками відео Тарас говорить, що 23 березня вже нібито пішов з частини, – ред.)
– Виходить, що він зник ще 24 березня, але у частині стверджували, що 26-го?
– Так. Чому частина прикрила? Де поділася ціла субота 25 березня? Чому вони сказали, що він 26 березня зник, і сказали, що його ще зранку міняв хлопець, – невідомо. І вони далі притримуються цієї версії.
Його не було вже з обіду 24 березня. Вночі проти 25 березня, близько 2-ї ночі, мені пролунав дзвінок з невідомого номера. Це був мій син. Говорив зі мною, стурбовано: “Мамо, мамо, то я”. Я його декілька разів перепитала стривожено: “Що сталося?”. На що він відповідав: “Все добре, все добре”. Я знову: “Точно все добре?” – “Точно все добре”. Потім друге моє запитання було, чому дзвонить так пізно. Він мені сказав, що не звернув уваги, що так пізно. Але як він міг не звернути уваги, коли ніколи в житті вночі він би не подзвонив. І третє запитання було, чому він телефонує з чужого номера. “А що ти не знаєш, який тут поганий зв’язок”. – “І що ти далі будеш робити?” – “Я йду зараз спати”. – “Як ти йдеш спати?” А перед тим ми ще з ним говорили, то він казав, що вночі вони не сплять, що тільки вдень можна трошки десь передрімати, а вночі навпаки вони стоять на позиціях.
– Вийшла дуже дивна розмова…
– Так, це була така дивна розмова. До ранку я вже заснути не могла. В суботу я протягом дня дзвонила на його номер. А про той невідомий номер якось вилетіло з голови.
А в неділю (26 березня, – ред.) до нас зі Львова подзвонив майор Тарас Андрійович Задеревський, який на початку навіть не хотів представитися, повівся некоректно і по-хамськи, одразу зі звинуваченнями. Перші його слова були, чи не дзвонив нам хтось щодо нашого сина? Сказав: “Не панікуйте, але вашого сина декілька годин немає в частині”.
Після цієї розмови я згадала про той номер телефона і ми почали дзвонити. Запитали, куди ми потрапили. Там російською мовою сказали, що це Луганська область. Ми напряму сказали: “Нам Тараса Гап’яка”. То там спочатку говорили, мовляв, ні, такого не знаємо, а потім відповіли російською: “З ним все добре. Він у нас у полоні. Слухавку ми йому не дамо”.
– Невідомо, чий це був номер?
– Після того я одразу тому майору Задеревському передзвонила, дала цей номер. Вони пробили його і сказали, що цей номер дійсно є на тому боці, місто Стаханов. Вони по тому номеру зв’язувалися, але їм не сказали ні “так”, ні “ні” (не підтвердили, що Гап’як у полоні, – ред.).
Про візит до військової частини
– Ви розповіли, що їздили у частину…
– Так, вже потім ми поїхали з волонтерами у місце розташування частини у Попасній. Були там 5-7 квітня. Адже жодного номера ми не мали, не було з ким зв’язатися, з частини ніхто зі мною розмовляти не хотів, ні командир батальйону, не кажучи вже про інших людей. Тому ми вимушені були поїхати туди самі. Але і там від нас також тікали, зустрітися не хотіли. Ми поїхали до штабу, повз нас поїхав командир бригади Шевченко. Ми зупиняли його, але він нас просто проігнорував.
Також у штабі нам подали неправдиву інформацію. На той час справою мого сина займався виконувач обов’язків завідувача відділом з особового складу Олександр Олександрович (прізвища не згадаю). І він сказав, що зараз речі і документи Тараса не віддадуть, тому що його справа зараз перебуває у військовій прокуратурі і нею займається Новіцький Віктор Анатолійович. Як з’ясувалося, на той момент, коли ми там були (5-7 квітня), ні справи в прокуратурі не було, ні такої людини взагалі там немає.
– Яка це прокуратура і як ви дізналися, що справи немає?
– Військова прокуратура у Рубіжному. Звідти людина нам повідомила, що справи щодо мого сина немає. Вже коли вдома були, то дізналися, що справа з’явилася і датована ще 3 квітня. Як це сталося – для мене велике питання.
Тоді я вже напряму подзвонила до того Олександра Олександровича і спитала, для чого ж ви дали нам таку інформацію. Він сказав: “Ну, мені так сказали сказати”.
– Вам вдалося хоч з кимось поспілкуватися у частині?
– 7 квітня ми зустрілися із заступником командира батальйону, майором Анатолієм Федунем. На той час ми не знали, що це він особисто з самого початку займався цією справою, як тільки зник мій син. Він нам не хотів про це сказати, я про це дізналася вже тут. І єдине, що ми змогли допроситися у нього, це зустрічі хоча б з двома хлопцями. Один з них – Юрків Олег, який начебто зміняв мого сина 26 березня.
– Він зізнався, що не міняв Тараса на посту?
– Юрків до останку не хотів говорити правду, потім він все ж таки визнав, що вже в суботу (25 березня, – ред.) не було Тараса. Поспілкувавшись з двома хлопцями, ми з’ясували, що Тараса не було 24 березня після обіду. І навіть, коли хлопці заявляли про те, що його немає, то командування жодним чином на це не відреагувало. Можливо, вони думали, що дійсно, може, десь пішов і зараз вернеться. Я не знаю.
Про зняте бойовиками відео
– На відео Тарас говорить про вживання алкогольних напоїв, після чого він мав конфлікт із хлопцями та пішов від них у бік бойовиків.
– Це нонсенс, не розпивали вони спиртні напої. Принаймні, коли я з ним розмовляла. А розмовляла я з ним якщо не кожен день, то через день. Ніколи його не бачила у нетверезому стані. І конфлікту 24 березня у нього не було з хлопцями. Конфлікт у нього був лише з командиром опорного пункту Миколою Дорошковим. Не знаю, який саме. Ну так цей Дорошков, коли ми зустрічалися, сказав, що Тарас пішов до дівчини.
– І куди до дівчини? На територію бойовиків?
– Я не знаю. Ви розумієте, коли цей майор Федунь віз на зустріч до нас хлопців з позицій, ми його чекали майже півгодини. То як він (Тарас, – ред.) міг собі піти туди до дівчини, я не уявляю.
І ще одне. Як я вже сказала, у штабі нам спочатку повідомили, що справа у прокуратурі і нам нічого не повернуть, то коли ми приїхали у цей пункт на Попасну на зустріч з майором Федунем, то він віддав нам все – його гаманець, картки, військовий білет, паспорт, телефон. Хоча, наскільки я розумію, вони не мали права цього робити.
– Ви відтоді взагалі ніяк не спілкувалися з сином? Бойовики з вами не виходили на зв’язок?
– Абсолютно. Перший зв’язок із сином, відколи він зник, побачила вся країна (мається на увазі відео допиту Гап’яка, яке розповсюдили бойовики, – ред.).
– На відео Тарас каже, що пішов через невдоволення умовами служби. Він висловлював вам раніше щось подібне?
– Як ви думаєте, коли мій син в АТО з 4 липня 2014 року, то за декілька днів до відпустки і менше ніж за півмісяця до ротації йому би так зірвало? Це нонсенс. Крім того, там є нестиковка. На початку він каже, що він на службі з листопада 2016 року, далі каже, що його начебто забрали. Потім вже ближче до кінця він говорить, задерши голову догори: “Якби я сюди не попав, я би зараз дома жив і не тужив”. Це як назвати? Тут якась стиковка є?
– Він зник за кілька днів до відпустки?
– Так.
– А до того його без проблем відпускали на відпочинок?
– Так, звичайно. Він був. Й у тому відео велика нестиковка у тому, що він каже, що більше року не дають відпусток. Можливо, він про когось іншого говорив, бо за себе такого не міг сказати. Не можу точно сказати, але він там явно не рік перебуває, у Попасній.
Далі. Він ніколи в житті вітчима не називав вітчимом. З перших днів він був тато для нього. То це взагалі нонсенс.
– То він наче сигнали подавав, що ці його слова – неправда?
– Відео монтоване. Це одразу видно. Я дивлюся, лице опухле, я бачу свіжий шрам на голові… Я бачу в нього затонований синець під лівим оком… А коли я дзвоню до того майора Федуня два дні тому, а він мені говорить, що ваш син одужав. Це шо? Я не розумію. І коли я кажу: “Ви вважаєте, що це нормально, коли майже два місяці нічого не знати про нього, він перебуває в полоні, і тут з’являється таке відео”. А він мені каже: “А звідки мені знати, де ваш син гуляв цих два місяці”. Ви мені скажіть, як це називається?
Коли він же ж (майор, – ред.) мені говорить, що Тараса немає у списках заручників і списках з обміну полоненими, а я розмовляю з центром СБУ, що при Києві, і мені кажуть, що мені вже відправили замовним листом, що він є в списках, що командування подало його ще 26 березня. То як я маю на все це реагувати? Що думати?
Про байдужість військових чиновників
– Тобто його внесли у списки заручників одразу, як він зник?
– 26 березня – це коли вони вважають, що він зник. А ще один момент. Усі дані були точні, але прізвище чомусь було не Гап’як, а Гапчак.
– Виходить, що у той час як у частині казали, що він у самоволку пішов, в СБУ вже мали його в списках заручників?
– Так, виходить.
– А чи відомо вам про стан справи, яку відкрила військова прокуратура?
– Ні, вони нічого не кажуть. Вчора до мене подзвонила людина, наскільки я зрозуміла, з Генштабу, повідомила, що в частині нібито проводиться розслідування, що вони його назад до складу військовослужбовців включили. Тобто вони тепер вірять, вони бачать, що відео змонтоване. Вже виявляється, що він великий патріот.
Я хочу лише запитати, чому за ці три роки ні я, ні він особисто не отримали жодної довідки, що він є учасником бойових дій, не кажучи вже про якісь пільги і про те, що йому щось належить за це.
– Згідно з офіційним повідомленням від штабу АТО щодо цієї справи, Тараса позбавили звання сержанта.
– Я не маю жодного офіційного підтвердження, що його позбавили звання. Тільки телебачення. Але я хочу запитати: яке право мав прес-центр штабу АТО подавати таку неперевірену інформацію і довіряти фактам, які виставили злочинці? То може вони від чогось хотіли відвернути увагу і прикривати когось там?
– Як на вашу думку, що там насправді сталося?
– Я впевнена, що він був на позиції, коли його взяли в полон. І він не був п’яний. Можливо, хтось інший був, що вони не помітили за півтори доби, що його немає. Нехай вони вже там розбираються. Чого вони його зникнення записали 26-м березня, чому вони досі не знають, де він перебуває і що трапилося і як.
Про сина
– Розкажіть більше про Тараса. Чому він пішов служити? Скільки йому було тоді років?
– Він пішов служити ще у мирний час. Йому було 19 років. Він не захотів вчитися. Він провчився рік в Івано-Франківському університеті нафти і газу. І вже на другому курсі сказав, що це не моє.
– А на кого він вчився? Інженер?
– Щось такого типу. Він взагалі досить творча людина і розумний хлопець. Вступив сам на державну форму навчання. Вчився добре. Але потім сказав, що це не його. Ну я кажу: “Тарас, тоді підеш в армію”. – “Так, мамо, я піду в армію”. Він пішов в армію ще 2013 року. 8 червня 2013 року у нього була присяга.
– Ви сказали, що він був творчою дитиною. А як він проявляв це?
– Він і вірші складав, і брав участь у різних конкурсах КВК. І фізично він був добре розвинутий, часто їздив на змагання з пожежною частиною. І, власне, ми його готували до вступу до Львівського пожежного училища, але трохи запізнилися з документами.
– А як давно він служив у зоні АТО?
– Підписаний контракт з 4 липня 2014 року. Справа в тому, що до кінця серпня ми нічого про це не знали. Потім просто поставив перед фактом: “Це мій вибір. Хто, як не ми. А ти, мамо, маєш мене зрозуміти і прийняти те, що я роблю”.
– Він пішов на війну з ідейних переконань?
– Я думаю, що так. Я не знаю, чому він приховував. Можливо, щоб мене не хвилювати. Бо я дуже була проти. Тим більше, що рік строкової служби минув, і він міг спокійно повернутися до хати. Але він лишився. Сказав, що буде далі продовжувати військову кар’єру. Він казав: “Це є моє. Це мені найбільше подобається”. Єдине, що нам лишалося, молити Бога, щоб він його охороняв і оберігав.
Розмовляла Ольга Скичко, ТСН
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень