Наталія Олексіївна Матійчин працює вчителькою біології у Стебницькій загальноосвітній школі № 11. Ось уже тридцять років вона викладає цей предмет. Її називають дивачкою, вона й сама каже, що належить до розряду “білих ворон”. А насправді Наталія Олексіївна – особистість, духовно багата людина, яка має що передати іншим людям і своїм учням. Ми говоримо про те, як вона стала вчителькою, як наближається до розуміння Бога у Всесвіті, як відчула себе українкою.
– Наталіє Олексіївно, як Ви стали вчителькою?
– Знаєте, досить цікаво склалася моя доля. В дитинстві я була доволі мрійливою дівчинкою. Я хотіла бути то астрономом, то геологом, то фізиком-ядерником, мене цікавили балет, музика, танці, співи. Батько подарував мені велику лупу, і я розглядала в неї камінці, вишукуючи в них щось цікавеньке. Я самостійно за книжкою вивчила карту зоряного неба. Пам’ятаю, зранку пішла шукати ранкову зорю Венеру. Мама прокинулась, а мене нема. Куди зникла дитина? Можливо, вже тоді щось таке небесне у мене закладалося. А потім я планувала поступати в мореходне училище, поїхала в Одесу. Але мене розчарували, бо дівчат тоді у мореходку не приймали. І тоді я поступаю в університет. Ніколи не планувала бути вчителем. Та ви що? Це не моє! Але в результаті сталося те, що сталося. Я працюю в школі. Як би ви це пояснили? Я не знаю. Мабуть, все-таки є щось написане у нашій долі наперед. Бог визначає щось у людині. Я вважаю, що учитель – це не той, який знає тільки свою математику чи фізику. Це повинна бути нестандартна людина, захоплена, улюблена, цікава, яка постійно вчиться. Я вам скажу відверто: я постійно вчусь. Дякую за це, можливо, нашому завучу – Лідії Іванівні Лісовець, яка постійно спонукує працювати над собою, а не сидіти на одному місці з конспектами двадцятирічної давності.
– Але чому, власне, біологія, а не якийсь інший предмет?
– Що стосується біології, то і тут Бог скерував мене правильно. Я дуже люблю рослини. Ось подивіться, в моєму кабінеті сімдесят вазонків. Я дуже люблю доглядати за рослинами, я з ними спілкуюсь. Я їх витираю, поливаю і запитую: “Як твоє здоров’я?”. Знаєте, я ставлюся до них, як до живих. Та вони і є живими. Маю вдома папужку. Я навчила його розмовляти, він передає всі інтонації мови. Він у нас трошки вередливий, емоційний – як маленька трирічна дитина. Люблю собак, кішок, свійську птицю. Мабуть, і тут Господь скерував мене, власне, на цю професію, яка відповідає моєму духу, – Любові, Доброти, Ніжності. Я це люблю, мені це смакує.
– Наталіє Олексіївно, а як Ви прийшли до Бога?
– Мабуть, це в мені зріло, як зернятко. Я одружилась, мій чоловік має нахили релігійного характеру. Власне, він мене зацікавив Біблією. Він часто бував у відрядженнях, а мені казав: “Читай!”. І я читала, а чого не розуміла, він мені пояснював. І ось на цьому тлі у мене визрівали питання: а що говорить Біблія про любов, про Бога, про створення Всесвіту і людини, що таке взагалі є людина як Божий помисел, чи дійсно є рай і пекло. Читаю багато духовної літератури, яка дає відповіді на ці та інші запитання. Ось людина – це просто тварина, яка має розум, чи це дійсно Боже творіння, яке має не лише тіло, як тварини, а й душу, тобто духовне, яке заховане в це фізичне тіло? Зараз я дуже багато працюю над цим, розмірковую і вдячна Господу за те, що він дав мені можливість розвиватися не тільки в науковому чи професійному плані, а, власне, працювати над своєю душею, над своєю духовністю.
– Наскільки я знаю, Ви виховувались у російськомовному середовищі. А коли відчули себе українкою?
– Я дуже вдячна своїй вчительці української мови і літератури. Вона давала мені читати цікаву літературу, в неї була чудова бібліотека. А почала з того, що відчула мою любов до віршів. Дала мені почитати вірші Сосюри, Тичини, Рильського. Тичину я не зрозуміла, Рильського любила, а Сосюру просто обожнювала. Потім я стала читати прозу. Знаєте, вона мені пояснила, чому Шевченко пише не так, як Пушкін. Пушкін був при цареві, там був вищий аристократичний світ, а в Україні була неволя. Вона розкрила мені Шевченка. Я йшла на конкурс читців його поезії й зайняла друге місце. Тоді вчителька сказала: “Бачиш, я вірила в тебе, я знала, що ти можеш”.
– А що ще вплинуло на Ваше розуміння українськості в зрілому віці?
– Я прочитала книгу “Шлях аріїв”. Це був спалах національного духу, коли я раптом відчула, що Україна – це щось древнє, щось незвичне, про що ми ніколи не читали, не писали при Радянській владі. Про це зась було говорити. Я відкрила для себе найдавніший пласт – трипільську культуру. А потім мені потрапила до рук книжка “Фрагменти астральної історії України”. Там Леся Українка, Іван Франко, інші наші генії пишуть про це. Я була шокована. Мене вразило, що коли будували гідроелектростанції, то натрапили на кам’яні могили. Але археологам не дали попрацювати, не дали їх викопати, все покрила вода. Це було зроблено спеціально, щоб забрати нашу історію. Але це було, є, воно нікуди не зникло. А ті камені, які встигли викопати, зникли у Росії назавжди, і Україна їх немає, не отримала, складається враження, що цього ніколи не було. Розумієте, нас підводили до думки, що ми лише маленька нація, яка є братнім народом російського народу. А коли я начиталася про Трипілля, арійську культуру, побачила, яка наша історична роль, – я була шокована. Можливо, ми навіть та Праатлантида, на базі якої поширювались знання на Схід – і виникла культура Індії, на Південь – і виникла грецька культура, на Захід – і виникла культура кельтів. Я ходила така піднесена, бо раптом збагнула, що Україна – це не просто частинка якоїсь землі. Виявляється, бути українкою – це не бути американкою, яка просто має двохсотлітню культуру, і більше нічого, а бути українкою – це щось надзвичайне.
– Ось Ви вчителька біології. А як передати дітям оцю духовність, українськість? Адже на уроці це, мабуть, важко зробити?
– Ні, я не можу з вами погодитись. Можливо, це більше викладається на уроках історії, української мови та літератури, зарубіжної літератури, правознавства. Але в мене є уроки екології. І ці уроки можна так проводити, що ви не просто будете вивчати, як людина впливає на воду, на повітря, а чому ми, українці, такі байдужі до довкілля, яке нас оточує. І я розповідаю про ліси, які колись були священними. Ми мали Київську Русь, ще не християнську, але в ній були свої закони екології, коли не дозволялося, наприклад, виловлювати рибу, поки не минув нерест. Були священні діброви, які не дозволяли вирубувати, – і не тому, що там жили якісь духи, а тому, що це був Всесвіт у житті. І коли я ці питання піднімаю, то кажу: “Діти, ми ж українці, чому ми такі байдужі?”. Тому не треба думати, що урок – це викладання суто наукових понять. Завжди можна націлити учнів на якийсь елемент духовності. Або візьмемо питання здорового способу життя. Я маю книжку “Харчування українця”. Мені розкрився світ Котляревського – а там галушки, пампушки і таке інше. А я пірнула туди – а там столітні каші, які по-різному варилися, з різними приправами. Ми про це забуваємо. Я кажу дітям: “Харчуймося як українці”. Їмо зарубіжні фрукти – апельсини, мандарини, манго, ківі. А я кажу: “Діти, любімо те, що росте в нашому садку: яблука, вишні, сливи, черешні”. Виявляється, фрукти африканські несуть холодну енергетику, а наші – гарячу. Генетика українця складається з генофонду, який формувався тисячоліттями, власне, на цій землі. Коли діти починають їсти заморську їжу, в них раптом виникають алергія, висипка, діатез. Наша генетика не хоче їсти чужого. Тому я кажу дітям любити українську кухню, вживати нашу природню їжу – борщ, сало, вареники, голубці, каші різноманітні. Кажу учням, поцікавтеся, що їли ваші бабусі по селах. Давайте повертатися до нашого українського світу.
Анатолій Власюк, газета «Воля громади»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень