- У часи мого дитинства, у 70-80–х роках, на Західній Україні росіяни (а росіянами, рускими тут завжди були усі російськомовні, про всілякі складні речі – мовляв, українець, але просто говорю не по-українськи – тоді не йшлося) вже не сприймалися як безсумнівні вороги. За двадцять років після сорокових біль притупів. Однак вони не перестали бути іншими. Незважаючи на те, що у щоденному житті все було переплетеним, незважаючи на те, що ми жили у одній країні і хоч не хоч ця країна була не тільки їхньою, але вже й нашою. Вони були іншими. Ми, зрештою, теж – для них. Тому рускі не любили нас за те, що ми українці, а ми не любили їх. Щоправда, дехто з нас старався перейти на російську, щоби його полюбили, а вони такого не робили ніколи. Врешті ті з нас, котрі вдавалися до мімікрії, протрималися не довго – так чи інакше їм нагадували, хто вони насправді
А ще ми мусили кожного дня сидіти на уроках їхньої мови. Вони натомість могли відмовитися від уроків нашої і гуляти в цей час містом. Вони мали право зневажати все наше. Ми ж не тільки не мали права поважати свого, ще й мусили з ентузіазмом приймати все їхнє. За те, що ми хотіли любити своїх, нас називали лютими ворогами самих себе. А вони були праві завжди, від народження.
Дрібні кривди накопичувалися, діти насправді дуже чутливі до несправедливості. Не дивно, що лінія фронту хлоп’ячих побоїщ проходила між українськими і російськими школами міста. Щорічним піком цієї доброї традиції ставали загальноміські кількаденні військові збори десятикласників на армійському полігоні. От тоді можна було собі легко уявити, як мала би виглядати справжня руско-українська різня. Хоча росіяни на той час вже перестали сприйматися як безсумнівні вороги, і діти були ще дітьми, а образи були особистими.
Потім було різне. Однак незмінним залишалися найвеселіші наші анекдоти, які далі закінчувалися насильницькою смертю москаля. Анекдотами не слід нехтувати. Народний гумор надто показовий. Гумор допомагає не робити того, з чого можна посміятися. Анекдоти – це тами, спосіб витерпіти напір образ. Маленька некоректність заради великої толеранції. І постать москаля не є у цьому чимось особливим.
Свого часу на Західній Україні були поширені аналогічні анекдоти про поляків (щоправда, про вбивства у них переважно не йшлося, може, тому, що самі вбивства були травматичними епізодами реальності). Поляки теж були іншими. Незважаючи на те, що Західну Україну вони щиро вважали своєю історичною батьківщиною і польський «мір» видавався набагато безсумнівнішим, ніж теперішній «рускій», а переплетеність життя вимірювалася століттями. У міжвоєнної польської держави проблем було дуже багато, як і у її громадян різних національностей. З усіх проблем особливо завзято польська держава взялася вирішувати проблему функціонування української мови. Ще більше підкреслюючи іншість своїх громадян. Ображаючи українців, роблячи усіх поляків тими, хто завдає кривди.
Чим все це закінчилося у сорокових, відомо. Головне, що ніхто не міг подумати, що подібні дикості можуть статися у настільки цивілізовані часи. З того часу серед українців перестали розповідати анекдоти про поляків. Натомість з’явилися росіяни.
За останніх двадцять років усі вже починали звикати до думки, що вони теж можуть бути такими самими громадянами цієї країни. Що мирне співіснування різних мов все ж таки стане можливим. Адже ми дочекалися настільки цивілізованих часів.
Аж тут така диявольська спокуса! Іншість раптом має можливість знову стати виразною. Виразною і непримиренною. Ось свої, а ось чужі. Оце принижені українці, а от – праві від народження знахабнілі рускі… До того ж насильство якось раптово стало нормою на всіх рівнях цієї колись м’якенької держави, яка при цьому парадоксальним чином продовжує називатися українською.
У такій ситуації бракує тільки кількох перших вбивств із розпуки. Адже дійсно все дійшло до такого краю, коли далі терпіти не можна, і навіть комусь із тих, хто досі залишався пасивним, стає зрозумілим, що нарешті пора щось зробити не для себе, а заради спільного добра. Найпростіше, до чого можна додуматися у такому разі – це відчайдушне і праведне вбивство. А далі вже не важить – хто почав і чия тут правда. І розмежування занадто виразне, щоби помилитися.
Насправді люди занадто слабкі, щоби ризикувати випробовувати їх аж такими спокусами. Про це добре знав митрополит Шептицький, який зі всіх сил намагався переконати своїх вірних, що убивати не можна. Що убивство – це самовбивство. Ті, які ще вчора прислухалися до кожного слова свого пастиря, через день або кидали його послання «Не убий!» до печі, або читали і не бачили написаного, або скрушно зітхали, вважаючи, що навіть митрополит почав помилятися, бо нічого іншого тут не вдієш. І анекдоти враз перестають бути веселими. Самогубців цілу вічність ніщо не може розвеселити.
Тарас Прохасько, www.tyzhden.ua
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень