Територіальна громада – це як держава в мініатюрі. Вона має бути спроможною сама себе утримувати, вона визначає скільки управлінців їй потрібно, вона у своїй діяльності в першу чергу керується здоровим глуздом, а не приватним інтересом однієї чи кількох осіб.
Тому питання реформи місцевого самоврядування, яке особливо гостро постало в Україні останнім часом, може бути вирішено тільки тоді, коли територіальні громади на місцях не тільки самі дбатимуть про своє утримання, але і самі розпоряджатимуться коштами, заробленими на своїй території. Це нові умови, до яких нелегко буде звикнути. Історія та практика сусідів вчать нас, що цю шокову терапію треба пройти. Якби Бальцерович у Польщі не провів різких та болючих економічних реформ, то хтозна чи сьогодні Польща була б на висоті. Якби безнадійний зуб лікували припарками та замовляннями, то могла б навіть настати смерть організму. Іноді хірургічне втручання просто необхідне – у випадку з місцевим самоврядуванням також.
В попередній публікації «Чи не забагато їх на нашій шиї (http://protruskavets.org.ua/chy-ne-zabahato-jih-na-nashij-shyji/) ми торкнулися теми необхідності скорочення чиновництва, у тому числі на місцевому рівні. Якщо територіальна громада буде поставлена в такі жорсткі умови, що змушена буде нести на собі весь тягар соціальних виплат, соціального навантаження, тоді вона змушена буде шукати виходу – а на чому ж зекономити? І питання оптимізації числа управлінців вирішиться обов’язково.
Але поряд з цим виникне небезпека оптимізації закладів освіти, культури, медицини тощо. Виникне небезпека «перекосів», коли коштом одних проектів та програм вирішуватиметься реалізація інших. Виникне небезпека антагоністичного поділу в середовищі самих територіальних громад, особливо якщо вони будуть «склепані» механічно, штучно, без врахування різних нюансів. На прикладі Дрогобиччини спробуємо показати реальність цих небезпек.
Згідно попередніх планів реформи місцевого самоврядування, які озвучувалися і представниками самоврядування Дрогобиччини, замість 4 міст, 3 селищ та понад півсотні сіл в нашому краї буде близько 10 територіальних громад. Кожна з них, повторимося, має бути самодостатньою. Якщо міста сяк-так виконують свої бюджети і не надто звикли до щедрих дотацій з боку держави, то для сіл району (всього на Дрогобиччині є 47 сільських рад, причому не завжди одна сільрада означає одне село) дійсно прийде час «перебудови», тобто переорієнтування суто на власні сили.
Кожна територіальна громада сама визначатиме власні пріоритети. Зрозуміло, що дороги та інфраструктура будуть серед першочергових завдань. Під питанням – утримання житлового фонду. Натомість освіта, культура, дозвілля, соціальний захист можуть стати наче «другорядними». Якщо про потребу оптимізації освітніх закладів говорили і в Дрогобичі, і в Бориславі, і в Трускавці ще в 2011-2013 роках, то після реформи ця тема обов’язково виплине знову. Судіть самі, кожне з цих трьох міст має по кілька шкіл (часто недоукомплектованих), власну гімназію, кожне має спортивні школи, кожне має будинки дитячої та юнацької творчості з багатьма гуртками. Як гадаєте, все залишиться без змін? Ні. У сусідній Польщі після реформи самоврядування залишилися великі опорні школи з розвинутою інфраструктурою, залами, басейнами, новим устаткуванням, натомість інші або були закриті, або дають тільки початкову освіту. Тому першою небезпекою реформи місцевого самоврядування стане вивільнення великої кількості педагогічних працівників, які поповнять лави безробітних. Автор цих рядків як колишній педагог на власному досвіді знає, що не так легко вчителю за покликанням переорієнтуватися на інший вид діяльності.
Якщо за часів Австро-Угорщини та Польщі школи в територіальних громадах Галичини функціонували і за сприяння держави, і за сприяння громади, то заклади культури, а саме читальні «Просвіти» (аналог сучасних Народних домів) діяли практично на громадських засадах, їх підтримували високосвідомі національно та духовно багаті люди. Наскільки територіальні громади зможуть утримувати всі заклади культури, які є зараз, а це і Народні доми, при яких є багато різноманітних колективів, і бібліотеки, і школи мистецтв, сказати важко. Правду кажучи, тут теж не обійдеться без скорочень. І це друга небезпека реформи. Хоча є надія і на згадувану вище високу національну та духовну свідомість наших земляків.
Третьою небезпекою є скорочення в медичній сфері. Про неї теж говорили в 2011-2013 роках досить багато, особливо в контексті трансфертів, перекидань коштів за обслуговування хворих з інших міст, економії енергоресурсів та відповідного вивільнення просторих корпусів лікарень, які могли б піти під інші цілі. Потрібно утримувати не тільки медичні заклади (ремонт приміщень, опалення, електроенергія, газ, прибирання тощо), але і їхніх працівників. Без сумніву, після реформи місцевого самоврядування медики теж поповнять лави безробітних. Або ж змушені будуть себе шукати у приватних структурах чи приватній практиці.
Наступна небезпека стосується не так якоїсь конкретної галузі життєдіяльності, як розподілу коштів. Зараз певна кількість депутатів вирішує, куди мають піти гроші міського бюджету. Це формально, а фактично визначають напрям руху коштів голови міських рад, заручившись підтримкою більшості в кількості 24-30 депутатів, які завжди в них під рукою. Головною небезпекою реформи є не допустити, щоб очолили територіальні громади ті, хто так рвався очолювати міські ради. Бо тоді дійсно потрібні для громад проекти ніхто не буде реалізовувати, а меркантильні інтереси приватних осіб чи певних корпорацій переважатимуть над громадськими. Фактично головною проблемою для територіальних громад буде вміння зробити правильний вибір лідера, очільника, який окрім професійних якостей повинен бути ще й високоморальною, духовною, національно свідомою людиною.
Інша небезпека в розподілі коштів – так звана територіальна. Уявімо, що, для прикладу, в Дрогобичі, головний потік фінансів буде спрямовано на центр міста, а такі вулиці як Самбірська, Коновальця чи Грушевського залишаться без фінансування. Чи буде це справедливо? Ні. Тому слід виробити певний механізм контролю, щоб жоден із «закутків» територіальної громади не відчував себе обділеним. Чи це буде залежатиме від внеску тої чи іншої території в загальну скарбницю, чи буде застосовано принцип пропорційності розподілу коштів – це все питання для обговорення.
До цього часу немає механізмів, як правильно налагодити співпрацю між містами, селищами та селами в Дрогобицькому районі. Цей механізм необхідно буде передбачити в системі територіальних громад. Якщо для прикладу, Трускавець забруднює воду, яка потрапляє в Стебник то за це повинна бути компенсація. Якщо стічні води Борислава течуть Дрогобичем, то на це теж не слід закривати очі. Якщо хвостосховища Стебника чи нафтові копанки Борислава несуть в собі певний рівень загрози, то це загроза аж ніяк не тільки цих двох міст. І прикладів необхідності налагодження співпраці територіальних громад можна нарахувати дуже багато (вивезення та переробка сміття, вирішення екологічних питань, створення нових робочих місць на базі планованих підприємств, логістика регіону, водопостачання та водовідведення, користування транзитними шляхами, лісове господарство, функціонування асфальтного заводу для здешевлення ремонту доріг, система фінансової допомоги чи знижок для територіальних громад-сусідів тощо).
Окремої розмови потребує тема соціального захисту в територіальних громадах. Вона повинна базуватися теж в першу чергу на здоровому глузді, адже надто багато зловживань криється за цим терміном. Відміна абсолютної більшості пільг та достойне життя старших людей – речі сумісні. Родичі чи особи, які успадковують житло, повинні опікуватися старенькими, а не спеціальні центри, про які ходять вже легендарні чутки. Махінації із соціальними виплатами та допомогами повинні канути в небуття. Хоча, звісно, держава повинна розділити із територіальними громадами тягар відповідальності допомоги соціально незахищеним. Подібно як громади повинні допомогти державі в утриманні оптимальної кількості війська, поліції, та долучитися до реформування суддівської системи.
Нове – це фактично забуте старе. Польські ґміни, які об`єднуються в повіти, а ті у воєводства – це не те саме, що наші теперішні села-міста, райони, області. Колись, в ХІХ – на початку ХХ століття, в Галичині були територіальні громади. Війт чи солтис був поважаною людиною, якщо був справедливим та мудрим, чесним і порядним. В іншому випадку люди його проклинали і він ставав посміховищем. Територіальна громада у спрощеному вигляді – це наче бджолиний рій або мурашник, де кожен виконує свою функцію. І серед бджіл є трутні, але їх обмежена кількість і вони виконують чітко визначені функції. В нашому суспільстві трутнів, на жаль, так багато, що робочі бджоли чи мурашки вже не годні нести тягар їхнього утримання. Тому бджілки хотіли б, аби реформу місцевого самоврядування проводили не ті трутні, а хтось інший. Бо тоді ця реформа могла б стати черговою реформою для реформи без очікуваних позитивних наслідків.
На закінчення – приклад із життя. Кожен з нас є частинкою сім`ї, яка теж є міні-державою, як і територіальна громада. В кожного є свої обов’язки та права, є спільний бюджет та гроші на індивідуальні видатки. Якщо є розуміння потреб своїх та своїх рідних, якщо є вміння знаходити компроміс, дбати, щоб місячний та річний баланси були позитивними, тоді є передумови, що ця сім`я – здорова, позитивна, потрібна суспільству. В іншому випадку (крадіжки кимось із членів сім`ї коштів сімейного бюджету, алкоголізм чи наркоманія, обман та паразитування, жорстокість чи невміння розпорядитися коштами) атмосфера в сім`ї стає напруженою, а сама сім`я – асоціальною чи навіть антисоціальною. Територіальна громада – як велика сім`я у ще більшій сім`ї українського народу. Вона повинна жити за правилами, які є прийнятними для її членів. Якщо громада буде здоровим натуральним організмом, то вона житиме. Якщо штучним утворенням, створеним задля експерименту, то вона мучитиметься і тоді нові Майдани в Україні стануть неминучими…
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень