Хоча до виборів Президента України ще чотири місяці, але навіть тепер, в листопаді, неофіційна передвиборча кампанія вже набридла, як гірка редька. Самовихваляння вкупі з приниженням та критикою інших, інтриги та намагання виштовхнути за борт інших політиків, шокуючі заголовки та популістські лозунги. Для кого це все? Навіщо це все? І допоки це все?
Озираючись на весь період незалежності України, а це більше, ніж 27 років, стає страшнувато від усвідомлення, що в нас так і не було свого Мойсея, не було президента, після відходу якого з посади хотілося б плакати і кричати: «Ось, відходить Лідер нації! Ось відходить Людина!». Бо хто в нас був? Комуністичний ідеолог Кравчук, «червоний директор» Кучма, суцільне розчарування Ющенко, бандюкович, а тепер Порошенко.
Але не критикувати колишніх та теперішнього президентів України потрібно, а подумати: чому так є, що Україна не виплекала свого месію? Дивлячись на розклад кандидатів на 2019 рік, впевнюєшся – дійсно, не виплекала, на жаль.
Маленька Чехія, котра цими днями відзначала 29-ту річницю Оксамитової революції, мала такого Лідера та Людину. Вацлав Гавел став для чехів тим, ким, на жаль, для українців не змогли стати ні В`ячеслав Чорновіл, ні Левко Лук`яненко, ні Слава Стецько, ні тим паче Ющенко – об’єднуючим фактором, Лідером, навколо якого об`єдналася б нація і стала б розбудовувати рідну державу.
З нагоди чергової річниці Оксамитової революції, спомин про котру в Чехії є державним святом (17 листопада – День боротьби за свободу та демократію), хочеться ближче представити постать Вацлава Гавела, котрий перебував на найвищій державній посаді Чехословаччини, а потім Чеської Республіки 13 років (грудень 1989 – лютий 2003). А найкраще, коли не про людину розказують, а людина розповідає сама про себе – і словами, і ділами.
Остання прижиттєва книга Вацлава Гавела “Прошу коротко”, видана українською мовою львівським видавництвом «ПАІС», подібно як і попередні його книги, розставляє всі крапки над «і», роз`яснюючи ті чи інші вчинки Президента Чехії, ту чи іншу його позицію з багатьох внутрішньо-чеських та міжнародних, політичних, економічних чи культурно-соціальних питань.
Коли журналіст Карел Гвіждяла (співавтор «Прошу коротко») задає Гавелові запитання про майбутнє Чехії, то отримана відповідь як ніколи актуальна і для України:
«Однозначно я її бачу в молодих поколіннях. Не те, щоб сьогодні народжувалися кращі люди, ніж раніше. Між молодими людьми існують, звичайно, такі ж відмінності у характерах, манерах, життєвих спрямуваннях і вміннях, які можна спостерігати в їхніх батьків, дідусів, бабусь чи будь-кого іншого. Та в одному вони значно різняться: вони уже безпосередньо не деформовані комунізмом, не зростали в умовах, які вимагають лицемірства і згорбленості та сприяють егоїзму, байдужості до інших і ксенофобії, у режимі, який безупинно щось розповідав про робітничий клас, який панує, але насправді він розвивав у громадянах найнижче маломіщанство. Всі ми, хто виростав за комунізму, зокрема ті, хто йому відкрито протистояв, ним позначені, згубна моральна атмосфера отруїла нас більше, ніж ми собі думали. Молодь вже зростала в умовах свободи, вчилася бути більш самостійною, за бажання навчається за кордоном, уже не відрізняється від молодих бельгійців чи американців, не комплексує перед ними, не боїться їх, не заздрить їм. Щораз більший вплив цих поколінь на суспільне життя вселяє в мене надію, що ситуація зміниться на краще. Мені здається, що сьогодні в політиці дуже сильний голос, мабуть, найбільш здеформованого покоління, тобто того, яке зростало в період так званої нормалізації. Тоді вже ніхто не вірив у жодні ідеали і найуспішнішими були найцинічніші…».
Історія 75 років життя Вацлава Гавела – це історія тихої, неконфліктної, а водночас незламної людини. Народився він в сім`ї підприємців та інтелектуалів у 1936 році (за два роки до окупації Чехословаччини Гітлером), тож його дитинство припало на роки війни та післявоєнних пертурбацій, в результаті яких майно родини було націоналізовано комуністичною владою. Після навчання молодий Гавел працює в театрі, пише п`єси абсурду. Як кажуть, ніякої політики.
Коли ж в Чехословаччині розпочалася політична «відлига» (Празька весна), Вацлав Гавел долучається до політичних дебатів і пропагує введення в республіці демократичного суспільства. У 1968 році на вулицях Праги появляються радянські танки і всі реформи жорстоко придушуються. Гавел стає найвідомішим чеським дисидентом, його твори забороняють публікувати в країні, але це тільки сприяє їхньому успіхові за кордоном, у вільній Європі та США. Він захищає права політичних в’язнів, стає співзасновником і одним з перших спікерів громадянської ініціативи із захисту прав людини «Хартія-77». Результат – 5 років тюрми (1979-1983).
Боротьба не припиняється, і в листопаді 1989 року Чехословаччина одна з перших країн проводить блискавичну Оксамитову революцію. А вже наприкінці грудня Вацлав Гавел стає президентом Чехословаччини. Далі – мирне розлучення Чехії та Словаччини, люстрація, вступ в НАТО та ЄС.
Про люстрацію слід сказати кілька слів окремо. Закон про люстрацію в Чехословаччині набрав чинності у жовтні 1991 року, там зокрема записано: «Комуністична партія Чехословаччини була організацією злочинною й вартою засудження, так само, як і інші організації, засновані на її ідеології, діяльність яких була спрямована на позбавлення людей їх прав і на придушення демократії». Закон не обмежується часовими рамками. Працівникам колишньої комуністичної Служби безпеки СтБ (StB – Státní bezpečnost, з чеської – Служба державної безпеки) і колишнім компартійним функціонерам забороняється займати керівні посади на державній службі, в армії, судах, балотуватись до виборчих органів усіх рівнів – від районних і сільських рад до парламенту, чи виконувати будь-які інші виборчі функції. Закон стосується також осіб, які працювали в органах так званої народної міліції чи навчались мінімально 3 місяці у вишах, підпорядкованих радянській системі КГБ. Люстрація торкнулась також зрадників інтересів народу. Мова про тих, хто в серпні 1968 року запросив до Чехословаччини війська країн Варшавського пакту.
Таким чином новий Закон про люстрацію направляв кривди і біль, завдані чехам і словакам окупацією 68-го року, він очистив передусім міністерства оборони, внутрішніх справ і закордонних справ, політичне і громадське життя чехів від компартійних цивільних і військових лідерів. Сила Закону не розповсюджувалась на громадян, які народились після 1 грудня 1971 року.
Та повернімося до Гавела. Отже, Чехія в 1989 році поставила ставку на дисидента, інтелектуала, морального авторитета. І нічого, що після Гавела до влади в Чехії прийшли Клаус, Земан, Бабіш (хто орієнтується в чеській політиці, той знає, що це за люди). За 13 років президентури Гавела вектор вже чітко вказував напрямок руху.
Чехію є за що критикувати, її атеїзм, антицерковність та духовна порожнеча чітко контрастують з ситуацією в сусідніх державах Центральної Європи та викликають жаль і подив. Але попри все чехи можуть гордитися тим, що в далекому 1989, а потім ще двічі вони робили правильний вибір. Бо тоді Чехія обирала не популіста і не політика, вона обирала собі за главу держави совість нації.
А тепер щодо України. Ми теж своє свято Свободи відзначаємо у листопаді. В 2004 році 21 листопада розпочалася Помаранчева революція, а через 9 років в той самий день – Революція Гідності. Українці є гідними та волелюбними людьми, але чому досі своїми представниками в парламенті найчастіше обирають людей недостойних, кар`єристів, популістів, скоробагатьків та циніків? Тільки одиниці з народних депутатів були чи є «совістю нації», всі ж решта – або номенклатура, або олігархи чи їх представники, або некомпетентні кнопкодави, для яких депутатство – тільки спосіб збагатитися.
Якщо ж говорити про президентів, то з тих п’яти, які ми мали, кого можна назвати дисидентом, інтелектуалом, моральним авторитетом, совістю нації? Перефарбовані лиси, пристосуванці, ненажерливі ділки, балаболи, номенклатурщики, совок в найгірших проявах. І це без виключення.
21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Між чеською Оксамитовою та українською Помаранчевою революціями – 15 років (1989-2004). Ну чому ж ми не пішли чеським шляхом? Після 2013 року в Україні заговорили про люстрацію, але… І надалі в нас при владі ті, хто замість шанувати свободу та гідність народу і кожного окремого його представника посягають на ці свободу та гідність, намагаються їх обмежити.
В далекому 1975 році, після придушення Празької весни Вацлав Гавел писав до тодішнього комуністичного лідера Чехословаччини Густава Гусака: «Здається, ніколи досі наша державна система не давала стількох можливостей відкрито і безперешкодно реалізуватись людям, які готові займатись будь-чим, якщо матимуть з цього користь: людям безпринципним і безхребетним, які ладні зробити що завгодно заради влади та особистої вигоди: людям лакейського типу, які готові терпіти будь-які приниження, які будь-коли готові пожертвувати своїми ближніми та власною честю, аби лишень сподобатись сильним світу цього. За таких обставин зовсім недивно, що на стількох державних посадах та управлінських посадах саме сьогодні сидять відомі кар`єристи, опортуністи, шахраї, чиновники з рильцем у пушку, чи просто типові колабораціоністи, тобто усі ті, у кого є особлива здатність у будь-якій ситуації знову переконувати себе, що своєю брудною роботою вони нібито щось рятують…“.
Перечитайте Гавела в День Гідності та Свободи, і не тільки в цей день. І скажіть хоч щось після цього…
Чи обере Україна свого Вацлава Гавела? Як писав Шевченко, «чи діждемося Вашингтона з новим та праведним законом? А діждемось таки колись!».
Зі святом, українці, з Днем Гідності та Свободи!
Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень