Поява свого часу супермаркетів у нашій країні ознаменувала початок періоду переходу від совкового способу життя до західної моделі. Такі собі символи прогресу стали з’являтися навіть по селах. Але чи насправді дані торгівельні заклади відповідають стандартам великого комфортного магазину? Відповідь спробуємо пошукати в світі, який нас оточує. Отже, другий нарис з циклу «Образи» (наголос на першому складі), сюжети для якого почерпнуті з реального життя…
Сьогодні явно не мій день: замовлений в одному з Інтернет-магазинів зволожувач повітря нарешті через 3 тижні прибув у Дрогобич. З’являюся у відділення кур’єрської служби забрати свою покупку, а виявилось, що її доставили в інше відділення, яке розташоване на віддаленій вулиці міста. Зателефонував менеджер Інтернет-магазину з вимогою (ну, майже погрозою) терміново забрати товар і оплатити, оскільки будуть вжиті санкції на мою адресу. Тут вже мені вривається терпець і стараючись якомога спокійніше пояснюю менеджеру, скільки неприємностей він завдав клієнту, а відтак загнав сам себе в халепу. По-перше, товар, який доставляється протягом 2 діб, дана фірма доставила аж за 3 тижні. По-друге, у замовленні чітко було вказано місце доставки. По-третє, я згідний забрати товар при умові покриття видатків на таксі, яким скористаюсь, щоб забрати замовлення. Звісно, розійшлися з бойовою нічиєю і однаковими втратами. Інтернет-магазину доведеться оплатити подорож зволожувача з Києва в Дрогобич та зворотній шлях, а мені як клієнту доставлено море зайвих турбот і неприємних емоцій.
Ось така передісторія пізнання провінційних супермаркетів. Та зволожувач все ж потрібний, тому приймаю рішення відвідати новий супермаркет електроніки, який нещодавно помпезно відкрився у Дрогобичі. Великий банер на півфасаду приміщення, де розташований супермаркет, а потрапив до нього не одразу. Серед безлічі магазинчиків та бутіків вхід майже непомітний. Все стає на свої місця, коли нарешті потрапив у торговий зал. Великий асортимент, стильно оформлене приміщення. Щоб не губитися серед великого вибору товару, знаходжу продавця-консультанта, який одразу мені демонструє наявні моделі зволожувачів. Ось переді мною майже те що потрібно. І вартість задовольняє, і функціональність відповідає потребам. «Беру!» – з радістю заявляю продавцю. І тут стаються дивні зміни з продавцем. «Ви знаєте, а ми не можемо його продати, бо його наразі немає», – заявив продавець. Ну і як в такій ситуації не стати забобонним? «Перепрошую, щось не розумію ситуації? Переді мною стоїть товар, а ви заявляєте, що його немає. Це що у мене, галюцинації, видіння?» – запитую продавця. Вже сам не вірячи власним очам, починаю пробувати руками, чи матеріальна ця річ. «Ви не розумієте, її немає» – продовжує наполягати продавець. «Так, – перебиваю продавця, – я не розумію ситуації: бачу товар, бачу цінник – а його немає. Таке буває лише в снах, видіннях або в кіно. Допоможіть мені розібратися: я сплю, у мене галюцинації, чи може тут кіно знімають?» Врешті цирк набрид, представляюсь журналістом і вимагаю книгу скарг. Продавець спочатку розповідає, що книга далеко, аж на касі. Після переконання, що я зачекаю (вже і так немає чого втрачати), продавець мене запрошує (видно, як буйного клієнта) до головного менеджера. Менеджером виявилась молоденька дівчина, проте вже з досвідом вирішення подібних справ. «Ви знаєте, втрачена коробка від цього товару, тому ми не можемо його продати, тобто забезпечити вам гарантію» – розповіла менеджер. Я не поступаюсь і пропоную придбати без коробки і гарантії зі знижкою. Після довгих роздумів менеджер нарешті погодилася. І о диво: з’являється коробка, запаковується товар і в результаті отримується вистраждана знижка. Залишаючи територію супермаркету і до сьогодні не можу знайти логічної відповіді на питання: навіщо працівникам цього закладу робити такі піруети з товаром? Та все ж яка б не була гарна райська назва цього супермаркету, результат його відвідин один: переживши там пекло недобросовісних людських стосунків, навряд чи ще раз стану їхнім клієнтом.
У таких ситуаціях завжди згадую слова свого викладача з Public Relation Нурислама Зубаїрова «Я не люблю великі супермаркети, адже клієнт там майже ніхто. Значно приємніше зайти в маленький магазинчик де є уже знайомий продавець, що приділить тобі увагу і не підсуне свиню, цінуючи тебе як постійного клієнта.» І справді, у цей день месидж Нурислама Ібрагімовича став аксіомою, адже «не мій» день ще не завершився. Далі шлях пролягав у Стебник, де мав побувати на іменинах у друга. По дорозі треба ж купити якийсь торт. Думаю, ану зайду у магазинчик (назвемо його умовно) «Ананас». Він у центрі, завжди приємні продавці, та й асортимент там був непоганий. Переступивши поріг, мене очікувало здивування: з якогось дива власники вирішили змінити формат магазину на супермаркет. Блукаю серед стелажів і розумію, що нічого знайти не можу. Окрім цього заважає зосередитись на пошуках мужчина, який одразу прилипає за вами, як переступаєш турнікет. Його наглядацький вираз обличчя одразу видає в ньому ходячу «камеру спостереження». Думаю, ану спитаю у нього де тут шампанське. Звичайно, інформації не довідуюсь, адже у нього інша функція. Це майже те саме, що у веб-камери просити налагодити зв’язок з космосом. Дивно, але шампанське виявилось не у відділі спиртних напоїв. Починаю розуміти, що у магазині окрім організаційних проблем є проблеми мерчиндайзингового характеру (тобто, невміння правильно розташовувати товари на вітринах). Спрацювала журналістська цікавість. І починаю кружляти між полиць, як на виставці. Ось і мій торт! Але що це поряд? На одній вітрині вряд розташовано: торти, рулети, копчена ковбаса, копчена риба, вершкові вироби. Придбати торт бажання відпало. На зауваження продавцю, який крутився біля вітрини, що так не можна розміщувати товар, почув у відповідь: «А що тут такого? Тут є ж скляна перегородка». Не знаю, чи була там перегородка чи ні, але бажання купувати бодай щось з цієї вітрини через таке гуманне добросусідство пропало одразу. До речі, Стебник такими ноу-хау не раз дивував. Пригадую, в одному з віддалених магазинів у районі лікарні довгий час можна було спостерігати на одній вітрині: ковбаси, шинка і кросівки. Але це був період 90-х. Наразі минуло 2 десятиліття розвитку цієї індустрії і інформації про те, як організувати роботу супермаркету є предостатньо.
Та повертаємось в «Ананас». З однією пляшкою шампанського і без копійки в кишені чимчикую до каси. Тут згадався ще один древній анекдот: «Що таке великий супермаркет? Це здоровенний магазин, у якому як мінімум 10 кас і 8 з яких обов’язково не працюють.» Три каси – одна працює. Це вже добре, все-таки супермаркет – розрахуюсь платіжною карткою. На касі прошу ще одну плитку шоколаду. І, о лишенько, касиру довелось йти до сусідньої каси, бо у неї на приставному стелажі абсолютно інший асортимент. Та найбільше розчарування очікувало у фіналі відвідин: даю картку. «А що ви мені даєте, – почув у відповідь, – у нас терміналів немає». Ось так вбивши час і залишивши шампанське на касі, покинув хороми цього антисупермаркету, оскільки керівництву «Ананас» … на нас (анекдот, думаю, усі знають).
Висновок можу зробити один: наші прикарпатсько-провінційні супермаркети – не торгівельні заклади, а музеї. В одному випадку можна у них переглянути експозиції товарів без можливості придбання, а в іншому ознайомитись з комплексною виставкою на тему «Як не має функціонувати сучасний супермаркет». Благо, за вхід не треба платити, хіба що клітинами нервової системи…
Майкл Річчі
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень