Oda do Naftusi
Naftusiu, już tęsknię do ciebie!
Wśród szumu drzew słychać twój plusk – dziewczęta w białych fartuszkach całemu światu nalewają cie!
Pilnie obraca się korba od studni, ciągną cię gwałtem za włosy z twoich zimnych pieleszy, zmuszają do przeciskania się przez jakieś rury, aż wyskakujesz z pod kurka, zdziwiona, kryształowa, lodowata, na skwar letni, na widowisko publiczne, rozbryzgując się w setkach podstawionych naczyń.
Pije cię wówczas stary i młody, mężczyzna i kobieta, Polak, Rusin i Żyd, Węgier i Amerykanin, gruby i chudy, chory i zdrowy, minister i paskarz, ksiądz i nauczyciel, piją przyzwyczajeni i nowicjusze, rozchlapując po ziemi twoje mokre dary.
Niech im będzie na zdrowie!
Tylko ja jestem dziś jeszcze zdaleka od ciebie Naftusiu!
Pamiętam moje pierwsze zetknięcie z tobą. Jak wielkie miałem do ciebie uprzedzenie, a ty do mnie!
Brr, pić naftę – nie wytrzymam – świństwo – załatwić – jak najprędzej – jak najdalej ode mnie ty płynie djabelski – przez rurkę, tylko przez rurkę!
A później piłem przez rurkę – aby się rozkoszować każdą kroplą!
Piłem cię rurką i piłem haustem, piłem zimną i grzaną, na czczo i po kolacji, o każdej porze dnia, z szklanki okrągłej i szklanki płaskiej, z karafki, dzbanka, blaszanki, konewki, wreszcie z termosu, ostatni, pożegnalny raz, gdy już byłem zdala od ciebie!
Piłem cię razem z rzeszą twoich wiernych pielgrzymów, która powolnym chodem, niosąc pobożnie szklaneczki przed sobą, sunie aleją ku górze, aby odprawić ceremonję zetknięcia swoich ust i gardła z twojem ziemskiem ciałem, boska naftusiu, – i piłem cię sam, gdy późnym wieczorem zbudzony dziadek – stróż, derząc pocichu, kilkoma obrotami korby fatygował cię jeszcze raz na powierzchnie, abym cię miał zaraz i do łóżka (niehigjenicznie!).
Piłem cię w piękną pogodę i w deszcz, który swoje krople mieszał do twoich – i w czasie burzy, która z drzew strącała liście do szklanki…
Tęsknię za twoim smakiem tajemniczym.
Smakujesz czasem jak obowiązek, czasem jak grzech. Jesteś przymus, który staje się pokusą. Czuje cię język, podniebienie, nos i piersi, – jesteś dymek i czad, las, macierzanka, wakacje, żywica, gleba, deszcz i rusałka, – nie, nic z tego i wszystko razem i coś jeszcze.
Człowiek cię najprzód klnie, potem się przyzwyczaja, potem spoufala, potem nabiera smaku, potem nie może się obejść bez ciebie, potem rozłączony – tęskni.
Odwrotna droga niż z kobietą.
Kiedyż się znowu zetknę z tobą, aby tę drogę znów przebywać, aby się doszukiwać twego smaku, coraz to lepiej!
A potem rozstaniemy się bez żalu – ty sobie i ja sobie. Ja z wakacyj, ty na wakacje…
Warszawa, w lipcu 1926.
Autor – Karol Irzykowski. Zdroje Truskawieckie, Nr.2. 20 lipca 1926 Rok II. Piśmo poświęcone wszelkim przejawom życia Truskawca.1926, R.2, nr.1-3, S.4-5.
Ода Нафтусі
Нафтусе, вже тужу за тобою!
Серед шуму дерев чути твій плюскіт – дівчата в білих фартушках цілому світу тебе наливають!
Пильно повертається корба від колодязя, тягнуть тебе силоміць за волосся з твоїх холодних маєтностей, змушують протискатися через якісь труби, аж вискакуєш з-під ковпака, здивована, кришталева, холоднюча, на літню спеку, на загальне видовище, розбризкуючись у сотнях підставлених посудин.
П’є тебе тоді старий і молодий, чоловік та жінка, поляк, русин і єврей, угорець і американець, товстий і худий, хворий і здоровий, міністр і спекулянт, священик і вчитель, п’ють привчені та новачки, розхлюпуючи по землі твої мокрі дари.
Хай їм буде на здоров’я!
Лише я є сьогодні далеко від тебе, Нафтусе!
Пам’ятаю свою першу зустріч з тобою. Яке велике я маю до тебе упередження, а ти до мене!
Бр-р, пити нафту – не витримаю – свинство – залагодити – якнайшвидше – якнайдальше від мене ти, рідино диявольська – через трубку, тільки через трубку!
А пізніше я пив через трубку – щоб насолоджуватися кожною краплиною!
Я пив тебе трубкою і пив ковтками, пив холодну та підігріту, натще і після вечері, кожної пори дня, зі склянки округлої і склянки пласкої, з графина, дзбанка, бляшанки, відеречка, нарешті з термосу, останній, прощальний раз, коли я вже був далеко від тебе.
Я пив тебе разом із почтом твоїх вірних паломників, котрий повільною ходою, побожно несучи скляночки перед собою, суне алеєю догори, щоб відправити церемонію зіткнення своїх вуст та горла з твоїм земним тілом, божественна Нафтусе, – і я пив тебе сам, коли пізнім вечором пробуджений дідусь-сторож, бурмочучи потиху, кількома поворотами корби трудився ще раз витягнути тебе на поверхню, аби я тебе мав зараз – і до ліжка (негігієнічно!).
Я пив тебе в гарну погоду і в дощ, який свої краплі мішав до твоїх – і в часі бурі, що з дерев скидала листя до склянки…
Тужу за твоїм таємничим смаком.
Смакуєш часом як обов’язок, часом як гріх. Ти – це примус, котрий стається спокусою. Чує тебе язик, піднебіння, ніс та груди; ти – це димок і чад, ліс, материнка, канікули, живиця, рілля, дощ і русалка – ні, нічого з того і все разом і щось ще.
Чоловік тебе найперше проклинає, потім звикає, потім довіряє, потім набирає смаку, потім не може обійтися без тебе, потім розлучений – тужить.
Зворотній шлях, ніж із жінкою.
Коли ж я знову зустрінуся з тобою, щоб знов пройти цей шлях, щоб дошукуватися твого смаку, щораз то краще!
А потім розстанемося без жалю – ти собі, а я собі. Я з канікул, ти на канікули…
Варшава, в липні 1926 р.
Автор – Кароль Іжиковскі, надруковано в газеті «Zdroje Truskawieckie», № 2 від 20 липня 1926 р., стор. 4-5.
Переклав з польської Володимир Ключак
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень