Oda do Naftusi / Ода Нафтусі

Oda do Naf­tusi

Naf­tusiu, już tęsknię do ciebie!

Wśród szumu drzew słychać twój plusk – dziewczęta w białych far­tuszkach całemu światu nalewają cie!

Pil­nie ob­raca się korba od stud­ni, ciągną cię gwałtem za włosy z twoich zim­nych pieles­zy, zmus­zają do przecis­kania się przez jakieś rury, aż wys­kakujesz z pod kurka, zdziwiona, kryształowa, lodowata, na skwar letni, na widowis­ko pub­liczne, rozbryz­gując się w set­kach podstawionych naczyń.

Pije cię wówczas stary i młody, mężczyz­na i kobieta, Polak, Rusin i Żyd, Węgier i Amerykanin, gruby i chudy, chory i zdrowy, minist­er i pas­karz, ksiądz i nauc­zyciel, piją przyz­wyczajeni i nowic­jusze, rozchlapując po ziemi twoje mokre dary.

Niech im będzie na zdrowie!

Tylko ja jes­tem dziś jeszcze zdaleka od ciebie Naf­tusiu!

Pamiętam moje pierwsze zetknię­cie z tobą. Jak wiel­kie miałem do ciebie uprzed­zenie, a ty do mnie!

Brr, pić naftę – nie wytrzymam – świństwo – załatwić – jak najprędzej – jak naj­dalej ode mnie ty płynie djabelski – przez rurkę, tylko przez rurkę!

A później piłem przez rurkę – aby się roz­koszować każdą kroplą!

Piłem cię rurką i piłem haus­tem, piłem zimną i grzaną, na czczo i po kolac­ji, o każdej porze dnia, z szklan­ki okrągłej i szklan­ki płas­kiej, z karaf­ki, dzban­ka, blas­zanki, konew­ki, wreszcie z ter­mosu, os­tatni, pożeg­nalny raz, gdy już byłem zdala od ciebie!

Piłem cię razem z rzeszą twoich wier­nych pielgrzymów, która powol­nym chodem, niosąc pobożnie szklaneczki przed sobą, sunie aleją ku górze, aby odprawić ceremonję zetknię­cia swoich ust i gardła z twojem ziemskiem ciałem, boska naf­tusiu, – i piłem cię sam, gdy późnym wiec­zorem zbud­zony dziadek – stróż, derząc pocic­hu, kil­koma ob­rotami korby fatygował cię jeszcze raz na powierzchnie, abym cię miał zaraz i do łóżka (niehig­jenicznie!).

Piłem cię w piękną pogodę i w de­szcz, który swoje kro­ple mies­zał do twoich – i w czasie burzy, która z drzew strącała liście do szklan­ki…

Tęsknię za twoim smakiem tajem­niczym.

Smakujesz czasem jak obowiązek, czasem jak grzech. Jesteś przymus, który staje się pokusą. Czuje cię język, pod­niebienie, nos i pier­si, – jesteś dymek i czad, las, macier­zanka, wakac­je, żywica, gleba, de­szcz i rusałka, – nie, nic z tego i wszystko razem i coś jeszcze.

Człowiek cię najprzód klnie, potem się przyz­wyczaja, potem spoufala, potem nabiera smaku, potem nie może się obejść bez ciebie, potem rozłączony – tęskni.

Odwrot­na droga niż z kobietą.

Kiedyż się znowu zetknę z tobą, aby tę drogę znów przebywać, aby się dos­zukiwać twego smaku, coraz to lepiej!

A potem rozstaniemy się bez żalu – ty sobie i ja sobie. Ja z wakacyj, ty na wakac­je…

Warszawa, w lipcu 1926.

Autor – Karol Ir­zykowski. Zdroje Trus­kawiec­kie, Nr.2. 20 lipca 1926 Rok II. Piśmo poświęcone wszel­kim przejawom życia Trus­kawca.1926, R.2, nr.1-3, S.4-5.

Ода Нафтусі

Нафтусе, вже тужу за тобою!

Серед шуму дерев чути твій плюскіт – дівчата в білих фартушках цілому світу тебе наливають!

Пильно повертається корба від колодязя, тягнуть тебе силоміць за волосся з твоїх холодних маєтностей, змушують протискатися через якісь труби, аж вискакуєш з-під ковпака, здивована, кришталева, холоднюча, на літню спеку, на загальне видовище, розбризкуючись у сотнях підставлених посудин.

П’є тебе тоді старий і молодий, чоловік та жінка, поляк, русин і єврей, угорець і американець, товстий і худий, хворий і здоровий, міністр і спекулянт, священик і вчитель, п’ють привчені та новачки, розхлюпуючи по землі твої мокрі дари.

Хай їм буде на здоров’я!

Лише я є сьогодні далеко від тебе, Нафтусе!

Пам’ятаю свою першу зустріч з тобою. Яке велике я маю до тебе упередження, а ти до мене!

Бр-р, пити нафту – не витримаю – свинство – залагодити – якнайшвидше – якнайдальше від мене ти, рідино диявольська – через трубку, тільки через трубку!

А пізніше я пив через трубку – щоб насолоджуватися кожною краплиною!

Я пив тебе трубкою і пив ковтками, пив холодну та підігріту, натще і після вечері, кожної пори дня, зі склянки округлої і склянки пласкої, з графина, дзбанка, бляшанки, відеречка, нарешті з термосу, останній, прощальний раз, коли я вже був далеко від тебе.

Я пив тебе разом із почтом твоїх вірних паломників, котрий повільною ходою, побожно несучи скляночки перед собою, суне алеєю догори, щоб відправити церемонію зіткнення своїх вуст та горла з твоїм земним тілом, божественна Нафтусе, – і я пив тебе сам, коли пізнім вечором пробуджений дідусь-сторож, бурмочучи потиху, кількома поворотами корби трудився ще раз витягнути тебе на поверхню, аби я тебе мав зараз – і до ліжка (негігієнічно!).

Я пив тебе в гарну погоду і в дощ, який свої краплі мішав до твоїх – і в часі бурі, що з дерев скидала листя до склянки…

Тужу за твоїм таємничим смаком.

Смакуєш часом як обов’язок, часом як гріх. Ти – це примус, котрий стається спокусою. Чує тебе язик, піднебіння, ніс та груди; ти – це димок і чад, ліс, материнка, канікули, живиця, рілля, дощ і русалка – ні, нічого з того і все разом і щось ще.

Чоловік тебе найперше проклинає, потім звикає, потім довіряє, потім набирає смаку, потім не може обійтися без тебе, потім розлучений – тужить.

Зворотній шлях, ніж із жінкою.

Коли ж я знову зустрінуся з тобою, щоб знов пройти цей шлях, щоб дошукуватися твого смаку, щораз то краще!

А потім розстанемося без жалю – ти собі, а я собі. Я з канікул, ти на канікули…

Варшава, в липні 1926 р.

Автор – Кароль Іжиковскі, надруковано в газеті «Zdroje Trus­kawiec­kie», № 2 від 20 липня 1926 р., стор. 4-5.

Переклав з польської Володимир Ключак

About WOLODYMYR

Błogos­ławieni którzy wprowad­zają pokój, al­bowiem oni będą naz­wani syn­ami Bożymi.