Нещодавно в Україні відзначено 1025-річний ювілей Ц Хрещення Київської Руси-України. Безперечно, для нашої держави — це подія надзвичайної ваги. Але щодо Москви, де цього року чомусь розпочиналися святкування, навіть із візитом предстоятелів кількох інших православних церков, — можна зрозуміти тільки політичний підтекст. У цьому контексті все зрозуміло: схиліться, бо не дамо вам дешевого газу, піднімемо ціни на нафту, заблокуємо ваші товари, навіть якщо вони дуже нам потрібні. Найцікавіше, що у сув’язі із московськими політиками ідуть і духовні пастирі московської церкви. Зрештою, це вже традиція: ще від часів Івана Грозного, Петра Першого, Катерини Другої і навіть Йосифа Сталіна та церква послужливо виконувала вказівки своїх світських зверхників, які аж ніяк не відзначалися духовністю. Зрештою, про історичні реалії можна говорити дуже багато. Але це залишимо історикам та науковцям. Не можемо не зважити ось на що: у часі хрещення Київської Русі на місці Москви не було навіть хутора. Але цинізму північного сусіда і прагнень привласнити нашу історичну спадщину — величну історію Київської Русі, – як бачимо, немає меж.
Що ж до відзначення 1025-річного ювілею Хрещення, то ми попросили відповісти на кілька запитань настоятеля храму Святої Анни Української Православної Церкви Київського Патріархату отця Ігоря Ткачіва. Тож йому слово:
– Найперше, хочу зазначити, що правдива Церква позбавлена відчуття тріумфалізму. Бо її життя – це відображення життя Спасителя нашого – Ісуса Христа. Тому світські оцінки і критерії щодо стану Церкви можуть бути важливими, але не визначальними.
Що ж до ювілею Хрещення, то щороку Українська Православна Церква Київського Патріархату 28 липня, в День Святого рівноапостольного князя Володимира, відзначає День Хрещення Руси-України. Весь єпископат, тисячі священиків, десятки тисяч мирян беруть участь у Святковій Літургії і Хресній Ході у столиці держави -Києві. Не став винятком і нинішній ювілейний рік. І щоразу бачимо, що і кількісно, і якісно зростає потуга нашої Церкви. Це, звичайно, радує нас і не тішить недругів нашої Церкви.
Але маємо розуміти, що навіть найяскравіші вияви розбудови УПЦ Київського Патріархату не є приводом для самозаспокоєння. Жнива ще дуже великі, а робітників не густо. І все ще дуже багато звичайних спостерігачів, байдужих. Тож для нашої праці обшир дуже великий.
– А все ж, отче Ігоре, Ваша оцінка ювілейних подій?
– Знаєте, як і все в нас, в Україні, святкування відбувалися різновекторно. А маємо пам’ятати, що в часи великого Київського князя Володимира, який хрестив Русь-Україну, це, як знаємо, 988 рік, Церква ще не була розділена на східну і західну. Тобто князь Володимир прийняв християнство, але не з руки східної чи західної християнської Церкви. Так, з Візантії. Але Церква поділеною ще тоді не була. І якщо у Ватикані, адже там центр УГКЦ, наш ювілей відзначено подячним молебнем, то московський Патріарх Кирило чомусь вирішив, що він має дотичний стосунок до Києва, до Української Церкви, до українського православ’я.
– Ви, отче, маєте на увазі те, що діти, тобто Московська патріархія, яка є справді дитям щодо Києва, адже усвідомила християнські заповіді тільки завдяки духовній величі Великого князя Київського — Володимира, мали би зрозуміти, що так цинічно не можна переписувати історію?
– Саме так. Московський Патріарх Кирило (чи то Кіріл) привіз до Києва цілу делегацію залежних від нього, -ні, вірніше, від Росії керівників східних православних церков. Церква – це духовний центр. Маємо це розуміти. Думаю, наш народ достатньо свідомий, що у цій ситуації ідеться не про Православ’я, а про завдання, що їх ставить перед собою російський політикум. Всі оті російські недруги, які ставлять перед собою єдину мету – прилучити Україну до Митного Союзу, вкрасти нашу незалежність, знищити український бізнес, використовують з цією метою навіть Російську Церкву.
Справа в тому, що ми їх вважаємо братами по вірі, по метальності. А вони вважають, що ми для них вороги. Тільки тому, що Україна – незалежна держава і не хоче «лягати під Москву». Так є. Така реальність. Попри всі політичні вибрики Росії, думаю, нашому Президентові стане мудрості зрозуміти, що Помісна Українська Церква стане і гарантом справді незалежної Держави, коли кожен недружній крок нашого північного сусіда буде належно оцінений світовою спільнотою.
– А чому ж, отче, так сталося, що найвизначніші святині Української Церкви — Печерська та й Почаївська лаври опинилися у загребущих руках Москви?
– Це запитання — не до мене, а до керівників Держави, які теж відповідатимуть колись за свої вчинки. І переконаний, там не можна буде відкупитися годинниками навіть за десятки тисяч доларів. А щодо наших московських гостей, які не мають жодного стосунку до нашого ювілею і наших святинь, то хотів би сказати, що з кожним приїздом Московського Патріарха Кирила його супроводжує все більша охорона та все менше вірних. Сьогодні обмежимося однією фразою: пастир до своїх вірних на бронепоїзді не їздить. До чужих – так. А до своїх – ні.
Що можна додати? Навіть у Київській митрополії Московського Патріархату за часи Незалежності сформувалася потужна течія, що тяжіє до ідеї Помісної Церкви. На сьогодні – це і Митрополит Володимир, і значна частина єпископату, особливо – молодого, не кажучи вже про вірних. Ця тенденція стає щораз вираженішою. Але все в руках Божих. І жоден Патріарх Кирило чи Президент ІТутін не зможуть противитися Господній волі. Переконаний, наші молитви, молитви усього українського народу почує наш Всеблагий Творець. І навіть те, що на московських святкуваннях був відсутній Вселенський Патріарх Варфоломій – це теж Господній знак. Знак для нас. Якщо навчимося знищувати нанівець і розпізнавати чужинські підступи, то Українська Помісна Церква – вже не за горами. Хоча до неї, як і до всього у цьому світі, потрібно дозріти. Тож молімося, щоб це сталося якнайшвидше. Так буде, так мусить бути…
Розмову вів Ігор Юринець, газета «Нафтовик Борислава»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень