Не стало Володимира Кушніра. Не стало людини-епохи. Не стало Великого Українця. Ще не так давно він такий міцний, жилавий, твердий у вірі та переконаннях, стояв і дивився на стежки Франка в Нагуєвичах та «Карпатах», на пам`ятник Великому Каменяреві у Трускавці, ще не так давно дарував книжку про своє рідне містечко Товсте в Медоборах. Ніби вчора… Але вчора вже був похорон – у снігах, заметілях, під завивання вітру.
За вісімдесят сім років пережив чимало – сільське дитинство в Товстому, навчання в Коломиї, голод 1947-го, висилку в Сибір, страшні 1949-1958 в уссурійській тайзі, повернення, становлення на ноги у Трускавці, яке закінчилося визнанням його заслуг всіма. У пана Володимира не було ворогів, у таких світлих людей їх просто не буває. Світив сам, освічував шлях іншим, бо пам`ятав слова Христа, що треба бути світлом для світу…
Пропонуємо Вашій увазі статтю з газети «Франкова криниця Підгір`я» під назвою «Літепло Володимира Кушніра», написану в 2009 році до 80-річчя Великого Українця, який цими листопадовими днями відійшов до Вічності.
Літепло Володимира Кушніра
У світ випробувань
Летить над Підгір’ям літо-літепло Володимира Кушніра. Його вісімдесяте літо. Летить у зеленому маєві садів, у заквітчаному вбранні лугів, у червневому подиху грозових вітрів… Летить таке тепле, привітне, сонячне, насичене рясними дощами і родючими нивами, веселим пташиним гомоном і духмяним ароматом бузку. Летить світлочолою мудрістю та щедрим ужинком Володимировим.
Таке воно прекрасне, це літо-літечко. Ні, не насититись його краси, не напитися його роси, не спинити його лету. Володимир милується не намилується його мінливими барвами та чудовими видами. Ось воно біжить біля його ніг квітковим килимом-доріжкою вздовж “Карпат”, захоплюється невтомними бронзовими “Трембітарями”, що візитують оздоровницю, ось воно несеться неповторною Франковою стежиною “Зів’ялого листя”, цілує калиновими кетягами “Сурмачів” “Горду панну”…, не зупиняючись огорне теплом “Мавку та Чугайстра”, “біжучого Перуна”, здивовано затримається біля скульптурного “Вертепу” немов би питаючи: “Різдво минуло. Чому у літо завітали?”, тихцем загляне у гуцульську “Гражду”, де звабливо б’є запах кулеші, освіжиться у ставку біля “Млина” і водяними блискітками грайливо усміхнеться панові Володимиру, мовляв, не сумуй, я ще літо, я ще з тобою…
Радістю і теплом засвітяться його очі, непрохана сльозина покотиться віями. Гей, гей, літо! Є ще в мене сила! Є ще наснага до праці, до творчості! Я так прагну ще багато зробити! А щось там у душі шепоче: “Володимире. Шановний пане! Ти уже так багато зробив. Усе твоє багатоліття сповнене праці і творчості. Це твої два могутні крила, які тримали тебе у житті, немов орла в піднебессі. Почекай! Повернись на початок, стань ще разочок на стежину свого дитинства, юності.
Ось там, у своєму селі-містечку Товсте, що в Медоборах на Тернопільщині, ти босоніж лопочеш росяними лугами за білою птахою і весело гукаєш : “Клепай, бузьку, косу! Клепай, бузьку, косу!”. А в три рочки ти, замість слова “мама”, “тату” вперше чітко з притиском вимовив “бузьки!”. І радощам матері та батька не було меж, бо гадали, що будеш безмовним. Слава Богу, мова материнська зі словом великого Тараса і мудрого Франка так глибоко запали тобі в серце, що не розтратив її ні по Сибірах, ні по спецпоселеннях, а зберіг, як святиню.
Ось ти зачаровано слухаєш мамину пісню:
Виє буря коло хати,
Грушу гне буйну.
Гей, післала стара мати
Сина на війну.
Потім читаєш-зачитуєшся книжками з “Просвіти”, захоплюєшся козацькою звитягою з повістей “На уходах”, “За сестрою” Чайковського, з нетерпінням чекаєш на святого Миколая, який обов’язково щось покладе у ночі під подушку. А далі їдеш у Косів та Коломию на науку у трирічну торговельну школу. Це було важке літо 1943 року. Мама, плачучи, тебе перехрестила і поцілувала, а тато виніс твої речі і вже на фірі обняв і поцілував…Це було востаннє, коли ти бачив свого батька. Його, за зв’язки з УПА, кинули у Гримайлівську тюрму, де у липні сорок четвертого він був поранений і помер. Так закінчилося твоє дитинство, пане Володимире.
А далі було навчання у Коломиї, перебування у Карпатах на Гуцульщині, контрольованій силами УПА, трьохмісячне ув’язнення на “фільтраційному” пункті в с. Жаб’є органами КДБ, звільнення як неповнолітнього. Ти повернувся додому на Тернопілля, пізнав голод сорок сьомого, закінчив середню школу. Це був час нерівної боротьби УПА з окупантами та розгул більшовицького терору і репресій. Спіткали вони і твою родину. Сталося це 12 вересня 1949 року. Вивезли у холодний Сибір всіх: маму, сестру Олю, братика Дмитра і тебе. Так розпочалися твої випробування на зрілість, на мужність і мудрість.
Пригадай Різдво 50-го у суворій непрохідній Уссурійській тайзі на спецпоселенні в Оборі. Чотири українські родини, що мешкали в холодному бараку, готують Святу вечерю. За стінами бараку вирує хурделиця. Посеред кімнати безперервно горить до червоного розпечена пічка-буржуйка, напхана смоляними стружками.
Хтось із чоловіків, повертаючись із роботи в тайзі, приніс гілку ялини. Запахло хвоєю. Усі зібралися за столом, засвітили свічку, вклякнувши, мовчки молилися. Молилися до Всевишнього повернутися здоровими на рідну землю. Іван Бирич на правах господаря поблагословив кутю із рису (без маку), привітав усіх з Різдвом та побажав скорого повернення додому. Хтось із жінок заплакав… Пробували колядувати, але журба каменем давила груди…
Не спалося тобі, Володимире, в цю ніч. Тоді ти, двадцятилітній юнак, щиро молився до Господа, просив у нього ласки вижити та повернутися на рідну землю. Всевишній почув твою молитву. Тобі вдалося закінчити будівельний технікум у Хабаровську, знайти у цьому сибірському краю кохану дружину Ліду, з такої ж депортованої родини, як і твоя. У мочарах Хабаровського краю ти похоронив свою маму, а дружина своїх батьків. Пам’ятним виявився для вас 58-й рік. Ви обоє були звільнені зі спецпоселення.
Нарешті, після дев’ятирічних поневірянь ви, щасливі, схвильовані повернулися на рідну землю. Сталося це у жовтні 1958 року. Ви приїхали у незнайомий вам Трускавець, де сестра Ліди Ольга дала вам тимчасовий притулок.
На благословенному Підгір’ї, оспіваному великим Каменярем, стояла чудова золота осінь. Ви насолоджувалися красою рідного краю, стояли на порозі нового етапу життя, яке ти пов’язав з цим чудовим містом. Тут у вас народився син Зіновій, тут тобі судилося зробити багато корисного, за що тебе було відзначено почесною нагородою “За заслуги перед містом”.
Трускавецька рапсодія
Після прибуття у Трускавець Володимир Кушнір розпочинає працю на інженерних посадах у будівельно-монтажних управліннях, заочно здобуває вищу будівельну освіту. Йде працювати заступником головного лікаря з питань капітального будівництва санаторію “Прикарпаття” (нині “Ріксос”), а згодом головним інженером Дирекції будівництва об’єктів профспілок курорту Трускавець. Під його керівництвом збудовано санаторії-тисячники “Кристал”, “Алмаз”, “Янтар”, “Рубін”, їдальні “Райдуга”, “Берізка”, водолікарню, озокеритолікарню, курортну поліклініку, бювет мінеральних вод, палац культури “Мир”, ряд житлових будинків та інше. Володимир Миколайович у середовищі будівельників, трускавецькій громаді користується заслуженим авторитетом висококваліфікованого спеціаліста, вдумливої, виваженої і товариської людини, якій притаманні і творчий підхід до праці, і почуття високої відповідальності чи то за професійну, чи громадську справу.
Але невтомному Володимиру цього недостатньо. Його натура бажала широкого творчого лету, вільного вибору, розкрилля своїх можливостей, а не обмеженого рамками технічних вимог будівництва. І тут доля пішла йому назустріч.
У Трускавці споруджується санаторій “Карпати”. За мірками тих часів він нічим не відрізнявся від інших. Звичайне совдепівське оздоблення, звичайні номери, розраховані на просту і невибагливу радянську людину, скромно облагороджена територія. Будівництво оздоровниці йшло повільно, і було зачислене до довгобуду.
У 1986 році санаторій очолює молодий, енергійний і претензійний керівник, який бачить у перспективі “Карпати” не лише як заклад для лікування та оздоровлення, але і як чудовий витвір людських рук і розуму, як палац краси та духовного відродження. Це був Лев Грицак. Для втілення свого задуму йому потрібен був не лише сумлінний, досвідчений професіонал-будівельник, але людина, яка б розуміла його з півслова, була близькою духовно і за ідеєю, і за мисленням. Таку людину він знайшов в особі Володимира Кушніра.
Ставши заступником головного лікаря з питань будівництва санаторію “Карпати”, новий працівник з головою поринув у його проблеми. А їх на той час, коли Союз розвалювався, в умовах незалежної України, набралося чимало. Не було належного фінансування, не вистачало потрібних матеріалів, обладнання, професійних кадрів. Усе вирішувалося з великими труднощами. Зате була воля, простір для творчої думки, для розкриття своїх задумів та можливостей, про що так мріяв колись.
Пан Володимир залучає до роботи відому дизайнерську групу, яку очолює талановитий архітектор, дизайнер і художник Орест Скоп зі Львова. З його участю виконано коригування проекту оздоровниці, де особливо ретельно були опрацьовані інтер’єри та художнє оформлення санаторію. За цю справу взялися здібні художники і майстри декоративно-ужиткового мистецтва Львівщини. У формуванні санаторного парку знайшли місце скульптурні композиції на тему міфології Карпат. Для духовних потреб у санаторії споруджується каплиця Покрови Пресвятої Богородиці. Самобутнє та неповторне мистецтво та колорит оздоровниці зробили її своєрідною візитною карткою Українських Карпат, усього Підгір’я.
Указом Президента України у 1993 році санаторій “Карпати” відзначено Державною премією з архітектури, лауреатами якої стали Лев Грицак, Володимир Кушнір, Орест Скоп та інші.
Серце і душу вклав Володимир Миколайович у створення стежки “Зів’яле листя” за мотивами одноіменної ліричної драми Івана Франка. У здійсненні цього задуму йому всіляко сприяв і підтримував нинішній керівник оздоровниці Володимир Маринкевич, який знав про закоханість пана Володимира Франком, та й сам не байдужий до творчості Каменяра. І закипіла робота. Стежка стала чудовим доповненням ландшафтного парку “Карпат”. У 2008 році парк “Підгір’я” відзначено великою золотою медаллю гран-прі національної премії в галузі ландшафтної архітектури і дизайну “Квітуча Україна 2008”.
Володимир Кушнір закоханий у творчість великого земляка. На його книжкових полицях є повне 50-томне зібрання творів Івана Франка. Багато його поетичних творів знає напам’ять. Віддаючи шану Поетові, пан Володимир виступає ініціатором створення історико-культурного заповідника “Нагуєвичі”, стає автором “Стежки-дороги Івана Франка в Нагуєвичах”, за що отримує звання лауреата національної премії України. Шанована у місті людина переймається не лише “Карпатами”. Він є засновником і організатором у Трускавці музею Михайла Біласа та першим його директором, ініціатором і активним учасником спорудження пам’ятників Тарасу Шевченку, Франку, Знаку 2000-ліття Різдва Христового, “Христос і самарянка”, реконструкції площі Січових Стрільців та площі Незалежності, де буде споруджено пам’ятник Свободи. Володимир Кушнір є членом авторської групи з будівництва Центру української Християнської культури “Свічадо”, Хресної дороги в курортному парку, співавтором фотоальбому “Курорт Трускавець. Санаторій “Карпати».
Не залишився Володимир Миколайович в боргу перед своїм рідним селом-містечком Товсте. Він довго і скрупульозно збирав матеріали про свою малу батьківщину і напередодні свого ювілею видав об’ємну книгу “Товсте – містечко в Медоборах”, що вартує окремої розповіді.
А в рідних “Карпатах” ветеран оздоровниці уже зібрав чимало матеріалів, фотодокументів для того, щоб створити музей санаторію. Не має сумніву, що він його створить і при його відкритті скаже своє улюблене “Жиймо!” Бо є ще, як кажуть, порох в порохівницях, є ще молодечий запал, здорова думка і палке бажання жити, працювати, творити…
Газета «Франкова криниця Підгір`я» від 29 травня 2009 р.
Вічная пам`ять…
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень