В давньогрецькій міфології є розповідь про бога Хроноса (Крона), сина Урана-Неба, котрий поїдав власних дітей. Мати дітей, богиня Рея, врятувала одне зі своїх шести чад – Зевса. Коли Зевс виріс та змужнів, то примусив виригнути Хроноса своїх сестер та братів Гестію, Деметру, Геру, Аїда та Посейдона. Гадаємо, кожен учень знає, що Зевс – верховне божество стародавніх греків.
Ця історія з істотою, котра поїдає власних дітей, приходить нам завжди на гадку, коли чуємо про одну українську партію, а саме про всеукраїнське об’єднання «Батьківщина».
Починаючи від моменту утворення партії, а фактично починаючи від хрещеного батька Павла Лазаренка, від «Громади» якого Юлія Тимошенко вперше стала народним депутатом, аж до сьогоднішніх днів, жертв «Батьківщини» така величезна кількість, що навряд чи хтось в Україні зміг би їх всіх порахувати (в тому числі і в самій партії). Серед тих, хто сам покинув цю політичну силу чи змушений був втечею рятуватися з «Батьківщини», є чимало народних депутатів, зокрема Дмитро Чобіт, автор славнозвісної «Макухи». Це й Іван Денькович, засновник та незмінний до 2009 року лідер львівської «Батьківщини», а також велика кількість тих, кого ми звикли називати «тушками», не задумуючись над причинами їхньої так званої «зради».
Коротко історію «Батьківщини» можна викласти так. Павло Лазаренко з Дніпропетровська, один із прем’єр-міністрів України часів президента Леоніда Кучми першої каденції та «газова принцеса» Юлія Тимошенко, керівник «Єдиних енергетичних систем України», розуміють, що вирішувати великі справи можна тільки у великій політиці. Як, до речі, дещо пізніше це саме зрозуміють і їхні одвічні конкуренти «донецькі». Ніхто не скаже точну цифру, скільки в результаті оборудок втратила держава Україна, скільки конкретно втратив пересічний українець, а скільки здобули кровопивці. Велика політика для Павла Лазаренка коштувала волі – опальний екс-прем’єр і зараз сидить в американській в’язниці, де з правосуддям справи кращі, ніж в Україні.
Та йдемо далі. Рух «Україна без Кучми». Прем’єрство Віктора Ющенка після блискучої перемоги на виборах-2002 «Нашої України». В ті часи Юлія Тимошенко набирає ваги, її авторський проект – партія «Батьківщина» – починає набирати потуги. А згодом Тимошенко стає другим після Степана Хмари політичним в’язнем високого рангу. Це пішло їй тільки на користь, бо люди люблять «несправедливо скривджених та ображених». А ще ж така жінка! Приємної зовнішності, з традиційною українською косою, з гарним українським прізвищем, яке закінчується не на «ман», «ян» чи «берг», а саме на «енко». Люди почали до неї тягнутися, горнутися, бо подібної жінки в тогочасній (та і в теперішній) українській політиці не було. Тоді взагалі хіба Наталія Вітренко була знаною жінкою в українській політиці. А тут ще й гасло – «Справедливість є, за неї варто боротися!». Шевченко писав: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають…»
Наближався 2004 рік. Співоче поле співало, Україна підтримувала дійсно народного кандидата Віктора Ющенка, на якого покладалися великі надії. Ясне сонечко визирало з-за хмар, логотип «Нашої України» став впізнаваним на сході та заході, півночі та півдні нашої молодої держави. Активно розбудовувала свої лави і партія «Батьківщина». Вже тоді вона пожирала своїх дітей, але про це – пізніше.
Помаранчева революція. Юля поряд з Ющенком. Ющенко – Президент! Як, невже він не нашу Юлю, а когось іншого поставить прем’єром? Вона ж не йшла на ці вибори, вона ж його підтримувала всім серцем! Та ви послухайте, як дзвінко вона сміється, яка вона вродлива, як вміє одягатися, яка розумна – школу закінчила із золотою медаллю! Та ні, все-таки розумний наш Віктор Андрійович, поставив Юлю Володимирівну прем’єр-міністром. За рік часу чого тільки не було під акомпанемент всенародного збудження та ейфорії від Помаранчевої революції – і виїзні засідання Кабміну на льоду, і такі відважні кроки з подолання корупції Юрієм Луценком, і такі приємні для вуха заяви. А як хвалив Президент Юлю Володимирівну за рік роботи. А не пройшло і місяця часу – поміняв Прем’єр-міністра.
Можна було б написати по-іншому – пригрів змію за пазухою. Чим більше балів набирала Тимошенко, тим стрімкіше падав рейтинг Ющенка. Та так падав, що прийшлося витягнути майже з повного забуття Віктора Януковича. На виборах 2006 формується новий парламент, який проіснував тільки до 2007. У 2007 знову вибори. Юля – Прем’єр-міністр, але дружби з Ющенком вже немає. Це вимушене співіснування в тераріумі. В 2010 вибори Президента. Юлія Тимошенко програє їх з мінімальним відривом. Державу очолює Віктор Янукович. А потім – судовий процес, який для Тимошенко завершується в’язницею. Ось так коротко про Леді Ю. Та «Батьківщина» живе, діє і продовжує поїдати власних дітей. А від цього місця – детальніше, як казав класик.
Юрій Мацюрак став першою жертвою трускавецької «Батьківщини». Людина, котра сформувала партійну організацію у Трускавці та об’єднала навколо зовсім нової політичної сили менше десятка однодумців, тепер живе і працює в Дрогобичі. Нам доводилося бачити його, спілкуватися з ним, слухати, хоча розмова була зовсім не про «Батьківщину». Дуже розумна людина, цей Юрій Мацюрак. Та мав він необережність дозволити вступити в партію цілій сім’ї – з метою збільшення партійних рядів. Отримавши більшість, ця сім’я обрала нового голову партії – свого. Дарма, що жоден з цих «сімейних» партійців не проживав у Трускавці.
Як ви думаєте, що об’єднує Руслана Крамара, Андрія Кульчинського, Володимира Возняка, Лева Грицака, Олександра Грищенка, Володимира Павлишина, Юрія Врублевського, Ігоря Стасика, Олену Пилат, Олега Блажівського, Володимира Ключака, Ігоря Кісака, Наталію Пономаренко, Андрія Пристая, Миколу Федоричака та багатьох-багатьох інших людей з такими різними поглядами? Якщо не вгадали, то знайте – об’єднує їх саме «Батьківщина», безпосередній стосунок до якої вони мали чи мають (це вже залежно від того, з’їла їх партія вже чи ще з’їсть в майбутньому).
У 2006 році «Батьківщина» була у владі в Трускавці, а не опозиції. Після 2010, коли все помінялося, вона теж у владі. Бо саме влада, а не якийсь міфічний добробут якихось міфічних громади чи народу, є метою цієї політичної сили без ідеології. Заради неї потрібно приносити все нові і нові жертви – не тільки з числа ворогів, а й із числа своїх членів, своїх дітей. Бо добра половина із списку, наведеного в попередньому абзаці, а якщо бути точнішим, то 13 з 15 осіб (!!!) стали жертвами «Батьківщини». Не будемо вдаватися в деталі, бо навіщо порпатися в брудній білизні. П’ятеро з цих тринадцяти були позбавлені депутатства ( а всього семеро людей втратили депутатство), на яке вони заслужили, бо саме вони привели цю силу до влади у Трускавці. Позбавив їх цього депутатства, грубо кажучи, голова Львівської обласної організації «Батьківщини» Іван Денькович, якого через два роки ця ж партія так само проковтнула. Бо братам Дубневичам потрібний був свій голова партії в області і такого знайшли – Романа Ілика. Та не будемо про це, щоб нас не звинуватили, що це пишеться під вибори.
До речі, наступні семеро осіб, котрі мали поповнити депутатські ряди у Трускавці, теж стали жертвами «Батьківщини». Ігор Стасик, Андрій Пристай, Володимир Сьорак, Михайло Яворський, Віктор Марченко мали стати депутатами, та «Батьківщина» їх здала, образно кажучи, «з’їла». Нові люди в раді не були вигідні Леву Грицаку, якого на той час вже позбавили членства в «Батьківщині» і – о парадокс – не були вигідні голові ТМО ВО «Батьківщина» Руслану Крамару. Ось такі закрути та викрутаси! А постраждали цілком реальні люди, котрі могли оновити затхле болото трускавецької політики.
Жертвою «Батьківщини» став дрогобичанин Михайло Ваврин, який фактично сформував цю політичну силу в Дрогобичі. Тепер він хоча і залишається в партії, але – не керівник. Чесна людина поплатилася за нечесних користолюбців, які і тепер продовжують засідати від цієї політичної сили.
Михайло Задорожний в 2006-2010 роках був депутатом Львівської обласної ради від «Батьківщини». Скільки бруду тепер виливається на нього. Вимагали знятися «заради «Батьківщини»… Так він же йде в український парламент заради свободи батьківщини, а не заради «Батьківщини»!
Микола Тустановський, колишній мер Борислава, який теж тепер балотується у Верховну Раду України. Скільки міг би цей чоловік розповісти про «Батьківщину».
А які жертви були після виборів-2010. Для прикладу, у Трускавці «Батьківщина» просто-напросто кинула всіх своїх найактивніших членів, коли подала від себе (квота) у склад трускавецького міськвиконкому червоноградця, не-члена «Батьківщини» Володимира Корната, рідного брата голови підвладного тепер «Батьківщині» львівського НРУ Андрія Корната.
А як постраждала львівська «Батьківщина», скількох своїх дітей пожер цей сучасний український Хронос! Не називаємо прізвищ, бо все одно когось оминемо.
В яке містечко не заїдь, в яку парторганізацію не заглянь, де тільки не колупнеш – всюди жертви «Батьківщини». Іноді здається, що цих жертв більше, ніж жертв Голодомору, світових воєн чи жертв Чорнобиля чи Афгану. А якщо задуматися, то фактично жертвою цієї політичної сили є кожна українська сім’я. Україна могла б давно зробити якісно новий стрибок вперед, якби не вуздечка від Леді Ю, якби не популізм та демагогія, якби не проросійська політика під маскою українства. Газові угоди не кращі від Харківських, а кокетування з Путіним викликало огиду у справжніх патріотів, які з жахом дивилися на зомбування людей. Саме «Батьківщина» нівелювала сенс Помаранчевої революції, звела до мінімуму її результати – спробами творити коаліцію ПРіБЮТ, постійними інтригами проти дійсно українського і дійсно демократичного президента.
Колись Вінстон Черчілль сказав, що кращий аргумент проти демократії – це спілкування протягом п’яти хвилин з пересічним виборцем. І це говорив той самий Черчілль, який висловив знамениту думку, що демократія має багато недоліків, та чогось кращого людство ще не придумало. А видатний українець В’ячеслав Липинський обстоював ідею аристократизму в політиці, бо добре знав, на що здатен люмпен. Тож не дивно, що Україна ніяк не може вилізти з вигрібної ями – люмпену в цій ямі добре. І «Батьківщина» як жодна інша політична сила стала прихистком незліченної кількості цих люмпенів, нечесних осіб та пройдисвітів, котрі вміло ховаються за плечима справжніх патріотів. І чомусь саме нормальні та порядні люди стають жертвами, а покидьки здобувають щораз вищі місця в суспільній ієрархії. Наївні люди вірять палким промовам та бухканню в груди, вірять у чесність, опозиційність, правдивість, незаангажованість, патріотизм тих, хто в думці метикує, кого б обрати черговою жертвою, кого б кинути, обманути, принизити, на кому б нажитися.
В Україні давно пора заборонити комуністичну ідеологію та її промоутера – Компартію. Але цього замало. Як деструктивну політичну силу, а фактично як антидержавницьке корумповане угрупування треба ліквідувати партію, котра привласнила ім’я батьківщини. І чим швидше це буде, тим краще. Яценюк, Турчинов, Кожем’якін, Мартиненко, Донець, Кубів, Соболєв, Кужель – хіба це наша батьківщина? В іншому випадку кількість жертв зростатиме вже не в геометричній, а в арифметичній прогресії. Пора зупинити цього Хроноса, котрий поїдає власних дітей, власний народ. Але чи знайдеться Зевс? А може, він вже є?
Володимир Ключак
P.S. Оскільки по сьогодні я не отримав офіційного повідомлення про виключення з партії «Батьківщина», то заявляю, що принципово не вважаю себе членом будь-якої партії і тому віддаю пану Крамару публічно цей партійний квиток для уникнення будь-яких інсинуацій чи непорозумінь відносно моєї партійної приналежності.
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень