Вистава «Нескорима» (автор Тарас Метик), прем’єра якої відбулася торік 14 жовтня на честь 70-річчя утворення Української Повстанської Армії на сцені Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича, не залишає нікого байдужим. Причому збирає повні зали. І не тільки в Дрогобичі, де «вродилась», а й у сусідніх містах Львівщини: Миколаєві, Стрию, Самборі, Червонограді, Городку. Її ревними глядачами є не лишень люди старшого покоління, на очах яких відбувалися події зображені у цій виставі, коли УПА вела нерівну боротьбу за волю України, а й молодь: школярі старших класів, вихованці ліцеїв, гімназій, училищ, коледжів, студенти. Так, безперечно, головний режисер театру Олександр Король зумів підібрати талановитих артистів, які на сцені перевтілюються у своїх героїв, грають так, що аж дух перехоплює. Іван Гарасимчук, який втілює Тараса, провідника боївки СБ «Лісовика», виглядає справжнім лицарем ідеї і чину. Владислав Сорокін, якому випала роль капітана МДБ Нікіти, грає її настільки правдиво і переконливо, що складається враження немов перед нами справжній «червонопагонник» того часу. А як талановито, майстерно зіграла роль матері Марії – заслужена артистка України Надія Цибульська. Зал неодноразово вибухає оплесками, оваціями.
А ще у багатьох на очах сльози. Бо на сцені – динамічна п’єса, де кожен артист, який задіяний у цій виставі, відтворює події 40-их, коли витав дух героїзму, вірного служіння ідеї і, на жаль, сочилася зрада, де справжні лицарі – шляхетні сільські хлопці і дівчата у нерівних умовах відстоювали свою волю і свободу Вітчизни, любили і ненавиділи, кохали і гинули. Чітко зображена доля матері – простої галичанки, яка виростила трьох синів, навчила їх любити рідний край, народ. Виховала їх бути патріотами своєї Батьківщини. На її очах гине син. На його впізнання окупанти зганяють селян, кохану дівчину, брата, маму. І вона, мати, не може зізнатися, що перед нею лежить полеглий її син. І очі закрити своїй кровиночці, синочку, не може, бо добре розуміє, що не дай Боже якимось виразом обличчя чи рухом засвідчить, що це він, як уся сім’я, родина, а той усе село будуть вивезені в Сибір на каторгу. Мовчать брат, кохана дівчина. Не говорять правди й односельці. А зал зривається вибухом оплесків. Адже на сцені реалістично зображено роки національно-визвольних змагань.
Наше інтерв’ю з автором «Нескоримої» Тарасом Метиком, членом Національної спілки журналістів України.
– Тарасе Михайловичу, вперше за роки незалежності вашу виставу «Нескорима», яка дуже правдиво і яскраво розповідає про національно-визвольні змагання в 40-50-их побачили глядачі. І ніхто не залишається байдужим від її перегляду. Тож розкажіть: що спонукало до написання цієї драми?
– Дякую за таку високу оцінку. Однак не слід забувати про колектив Львівського академічного обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича.
Колектив під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Миколи Гнатенка сміливо, талановито творить «Нескориму» на сцені. Але про це згодом. Спершу відповім на ваше запитання.
Не буде перебільшенням, коли скажу, що найцікавішим матеріалом для написання послужили реальні історії з життя моїх батьків, які не лишень були очевидцями змальованих подій, але й учасниками. Мій покійний батько, Михайло Метик, 1919р. народження, виходець із Надсяння, у 1940р. був забраний до Червоної Армії. Закінчив війну в Брагденбурзі. Однак у 1948р. заарештований за причетність до ОУН-УПА. Майже півроку мучився у Дрогобицькій катівні на Стрийській, де відбувалися допити, велось слідство. А згодом – військовий трибунал і вирок: 25 літ Сибірської каторги. Звільнили у 1954р. Але на початку 60-их вдруге запроторили до в’язниці.
Нелегка доля була й у нині уже покійної матері Галини-Олени Метик, яка походила з роду Косиків і Янівих с. Вацевичі (нині Залужани) – організаторів сільської «Просвіти». Її також чекав Сибір, оскільки чоловік засуджений за ст.54 п. б. «бандпособнічество». Однак її дивом врятував дідусь, мамин батько, який, отримавши вістку про її вивезення, довгий час переховував.
Завдяки розповідям батьків, а також учасників національно-визвольних змагань, яких запізнав на початку 90-их, позаяк був причетний до відродження незалежності України, вдалось зібрати цікавий матеріал, що ліг в основу п’єси. А втім, маючи чимало фактів про жертовні вчинки наших повстанців, було велике бажання відтворити це на сцені.
– «Орленко», «Лісовик», «Легінь», «Вивірка» це – вигадані герої чи справжні?
– Вони не вигадані, всі вони насправді були і боролися за Україну. Наприклад, ще в юності від батьків почув історію про бій двох повстанців у моєму селі Залужани, яке до 60-их іменувалось Вацевичі. 13 листопада 1947 р. через село проходила боївка, яка супроводжувала спецкур’єра ОУН-УПА «Гонту». Але за інформацією місцевого сексота, село оточили облавники.
«Гонта» зі своїм охоронцем вбігли на подвір’я, що було за три хати від того обійстя, де я народився. Господиня, яка йшла доїти корову, скерувала хлопців на стрих над господарською спорудою, де можна сховатися. Облавники не обминули і цього двору. Один із них з металевим щупом по драбині піднявся на стрих, де став тикати в складене сіно. На жаль, когось, напевне, штрикнув, бо в сіні заворушились. Облавник зіскочив униз і показав на стрих, де переховувались повстанці. Бій був недовгий. «Червонопагонники» вбили господиню. Запропонували повстанцям здатися. Але ті заспівали «Ще не вмерла Україна» і пострілялись.
Полеглих упівців енкаведисти привезли в Дрогобич і поклали на подвір’ї свого відділу, який розташовувся в 40-их на початку нинішньої вул. І.Франка, для впізнання.
На впізнання «Гонти» привозили маму, сестру, кохану дівчину. Але вони не зізнались у тому, що це їх рідний син, брат, коханий.
Згодом, як я дізнався, полеглий у нашому селі «Гонта» родом із Літині. Його прізвище Паньків, а звати Іван, 1924 року народження. Був справді легендарною постаттю на наших теренах.
Про нього, про сотенного «Орленка», «Лісовика» згадується в книжках Василя Ільницького «Дрогобицька округа ОУН», «Шлях горіння», в якій Дмитро Хоркавців, боєць УПА, член ОУН, подав свої спогади під назвою «За Україну! За державу!». І там перелічив тих, хто в 40-50-их на Дрогобиччині вів нерівну боротьбу за волю рідного народу і краю.
– Окрім теми УПА, у виставі належно змальована доля галицьких селян того часу.
– Доля селян червоною ниткою проходить через сім’ю Марії, яка є типовою для того періоду, коли по різні боки барикад опиняються діти. Сюди ж додаються й долі переселенців із Польщі, доля вчительки з Великої України.
– Вдало зображено шлях зради завербованих агентів, методи роботи НКВД під «вояків УПА».
– Історія знає чимало випадків, коли переодягнені у форму УПА – групи НКВД з агентурою вистежували повстанців, їхніх симпатиків, тероризували місцеве населення. І в драмі це змальовано за фактами того часу. Як і те, що були сексоти в селах.
– Як на перших порах поставились до вашої п’єси в театрі? Адже ви неіменитий драматург, та й ніколи вистави не писали.
– Спершу про свою виставу розповів директору театру Миколі Гнатенку і диригенту оркестру театру Миколі Михацю. Не буде перебільшенням, коли скажу, що дещо здивував їх. Але, коли дав зрозуміти, що маю не «сирий матеріал», а написану виставу, де є дійові особи, епізоди, то вони попросили рукопис аби ознайомитися. Моє прохання дати цій п’єсі життя було вмотивоване тим, що маємо рік святкування 70-ліття УПА. Отож вшанувати на сцені тих, хто боровся за незалежність України, було б справедливо і за честь.
Зрозуміло, що після того, як драму прочитали Микола Гнатенко, Микола Михаць та головний режисер театру Олександр Король не обійшлось без окремих поправок, але вони не суттєві. Загалом, їх моя п’єса зацікавила і прийняли рішення готувати її на 14 жовтня. Врахували і мої зауваження: в підготовці вистави сприймати мене не як представника міської влади, а як автора, котрий із розумінням ставиться до режисури, постановки.
– Вони з цим погодилися?
– Поставились із розумінням.
Віддаю належне директору-художньому керівнику театру, заслуженому діячеві мистецтв України Миколі Гнатенку, головному режисеру Олександрові Королю, які фахово підібрали артистів, здійснили режисуру, та музичне оформлення.
Не можу не згадати словами вдячності про аранжування пісень заслуженого діяча мистецтв України Миколи Михаця, сценографію Ярослава Даниліва, підбір костюмів Юлії Гнатенко. Окремо хочу подякувати Віктору Концу, який торік кандидатував у народні депутати і подарував театру відеопроектор, що дало можливість наситити виставу документальними фото- кіноматеріалами.
Низько схиляю голову, як і глядачі, перед артистами Надією Цибульською, Іваном Гарасимчуком, Любою Смірновою, Юрієм Федчуком, Антоном Цимбалом, Олександром Латишевим, Тетяною Мельник, Владом Сорокіним, Борисом Великим, Ольгою Дайнекою, Василем Масляником, іншими за їхню талановиту і професійну гру, за велике вміння перевтілитися в свого героя і донести його так глядачеві, щоб той завмер і опинився в тому вимірі часу, що й на сцені, жив нею і її героями до щему серця.
Я був на перегляді вистави за день до прем’єри. І вже тоді побачив і відчув, що на сцені театру ім. Юрія Дрогобича завдяки колективу народжується цікава драма. А ще, коли у моїх сусідів забриніли сльози, зрозумів, що театр «увійшов у тему», презентує глядачеві те, на що він так довго чекав. І творить це дуже майстерно і вміло.
– Пане Тарасе, чи не задумувалися над написанням продовження цієї драми? У глядачів, як мені відомо, виникали пропозиції щодо створення «Нескоримої – ІІ».
– Поки що над цим не замислювався, оскільки дуже хочу, щоб « Нескориму» побачили не тільки в Галичині, а й на сході України. А втім матеріалу, якого зібрав про національно-визвольні змагання в 40-50-их, в кінці 80-их і на початку 90-их вистачить і на «Нескориму – ІІ» і «Нескориму – ІІІ».
– У ЗМІ прозвучала інформація, що колектив театру з «Нескоримою» запросили в Латвію.
– Так. Голова Смілтенського краю Латвії, з яким Дрогобич має укладений договір про співпрацю, запросив театр з виставою «Нескорима» до себе. У жовтні минулого року делегація зі Смілтенщини перебувала в нас. Дізнавшись про виставу, події, які в ній змальовані, латвійські друзі виявили бажання продемонструвати її в Смілтене, оскільки подібне було і в Латвії, така ж боротьба за незалежність цієї країни велась і там.
– І коли виставу повезуть у Латвію?
– Мали їхати ще в грудні. Однак голова Смілтенського краю попросив привезти виставу у травні, на відкриття в місті Смілтене великого кіноконцертного залу. Тож, як мені відомо, колектив театру готується до цієї поїздки. З боку міської влади надаватиметься підтримка щодо здійснення цього заходу.
– Дякую за інтерв’ю і бажаю успіхів вам та колективу театру.
Інтерв’ю підготувала Марта Тарасів, фото Василя Ониськіва, газета «Галицька зоря»
Також читайте
ТОП коментованих за тиждень